Коли ти у тилу говориш за військового зарплату...
- 14.07.22, 10:34
- НЕЙМОВІРНЕ ПОРУЧ

Оксана вийшла з під’їзду в супроводі лисого чоловіка в зеленій сорочці. Називати своє ім’я він не став, а просто сказав:
- Машина вже біля під’їзду.
Дівчина чомусь відразу здогадалась, що їх чекає чорний позашляховик з номером «3040», на жаль сума цифр на три не ділилась. Прикро. Ще в школі, Оксанка дізналась що будь яке число ділиться на три без залишку, якщо сума його цифр ділиться на три. А три плюс нуль плюс чотири та плюс нуль дорівнює сімці. Сімка на три не ділиться. Всім відомо, що тройка щасливе число, тож Оксана вірила, що всі числа кратні трьом теж несуть позитивний заряд. Сьогодні, видно, не її день.
Коли Оксана вмостилась на заднє сидіння автомобіля, водій щось натиснув на автомобільній панелі, і двері сухо клацнувши заблокувались. Автомобіль рушив щойно лисий сів на пасажирське сидіння.
Оксана переводячи погляд з абсолютно гладкої макітри на більярдний шар з номер чи то шість чи то дев’ять, що лежав поруч з ручкою перемикання передач вирішила, що буде називати його Хрустальов. Був такий типаж в її дитинстві. Він був актором якогось комедійного шоу, і мама Оксани завжди казала, що якби не цей лисий дрищ, то передачу вже б давно закрили. У мами крім гострого язика було ще й гостре око. Їй було досить одного погляду щоб заглянути людині просто в душу. От і про Оксану, вона наврочила, тобі доцю, виходить заміж тільки за інваліда, бо ніякий повноцінний мужик, не витримає твого прагнення до гіпертурботи.
Зараз, дивлячись як за вікном проносяться будинки з рідкими деревцями, Оксана мусила визнати мамину правоту. Поки Ігор безпомічно лежав в палаті, дівчина доглядала за ним та мріяла, що коли він отямиться, то вона буде возити його на інвалідному візку, годувати рідким пюре, одним словом вчитиме жити заново. Той же отямившись почав мало не демонстративно ігнорувати її допомогу, ще й виявився самовпевненою нахабою. Хоча, якщо її догадка про біо-робота правильна, це багато б що пояснило.
- Куди ви мене везете? – розмірковування дівчини перервав пейзаж за вікном, що змінився.
Вони виїхали за місто. Будинки зникли, зате з’явились широкі лісосмуги по обидві сторони дороги. Контора Андрія Васильовича, звісно серйозна, але навряд чи її офіс буде розташовуватись за містом.
- Не хвилюйтесь – Хрустальов подививсь на неї через дзеркало заднього виду – Андрій Васильович на місці злочину… е-е-е… ну тобто там по службовій необхідності, а з вами треба йому терміново поговорити, тож просив привести вас. Це не займе багато часу.
За вікном вже не було лісосмуг, а з’явились маєтки. Схоже що це дачне містечко, бо на вулицях ні людей ні машин. Всюди чисто, наче вимито з милом, інтер’єр кожного подвір’я виконаний в незнайомому, але симпатичному стилі, ландшафтний дизайн вулиць милує око, тож зрозуміло, що це елітне місце. Та й автоматичний шлагбаум на в’їзді підтверджує належність місцевих домовласників до еліти.
Машина під’їхала до одного з таких маєтків під номер п’ятнадцять. Один плюс п’ять буде шість, схоже день налагоджується. Темно-бордові ворота автоматично відчинились. Водій прихопивши більярдний шар, пішов на ганок двоповерхового будинку імітованого під середньовічний замок. Хрустальов відчинив дверці та допоміг Оксані вийти.
Дівчина краєм ока побачила, як водій вводить код безпеки на пульту охорони і відчула, щось не правильно. Намагаючись розібратись, що саме її непокоїть Оксана разом з Хрустальовим пройшла до великої кімнати на першому поверсі та сіла в шкіряне крісло.
- А де Андрій Васильович? – запитала дівчина і відразу зрозуміла, що її непокоїло. Якби він був всередині, тим більш якщо це місто де тривають якісь слідчі дії, то навіщо ставити будинок під охорону. І чому біля двору жодної машини?
- Бачу ти вже й сама зрозуміла, що лопухнулась – Хрустальов стояв на виході схрестивши руки. Водій підпирав стіну біля східців на другий поверх.
Були ще двері позаду – Оксана пам’ятала, але куди вони ведуть розгледіти через щільно зачинені двері було неможливо. Схоже, що в домі крім цих двох більш нема нікого. Але що вона може їм протиставити? Особливо кремезному водієві. Та й Хрустальов хоч і був за маминим визначенням «горобець облізлий», все одно справиться з тендітною дівчиною без особливих труднощів.
- Що вам потрібно? – запитала Оксана, хоч уже й розуміла, що це якось пов’язано з Ігорем.
- Твій підопічний, який дивом оклигав і накивав п’ятами – Хрустальов взяв в руки пульт дистанційного керування і ввімкнув телевізор, на стіні перед Оксаною.
- Ось він в магазині «Комфорт» - на екрані до Ігоря в новому спортивному костюмі та картузу підходить статна жінка – а ось він входить до твого під’їзду – камера була розташована над дверима продуктового магазину через дорогу, а обізнатись по фігурі та одягу було неможливо.
Оксана, саме відкрила рота, щоб пояснити, що це збіг обставин, в під’їзді більше сорока квартир. Та й взагалі, тут якась помилка.
- Так-так – Хрустальов наче прочитав її думки – ти про це нічого не знаєш, і взагалі його не бачила після втечі з лікарні. Та мене на справді не цікавить, що ти скажеш. Я й так все знаю. Ти занадто широко розкриваєш двері, я встиг помітити його картуз в тебе на вішалці. Проте я не такий дурний, щоб намагатись його схопити сам, чи навіть з Гєною – він кивнув в бік водія – на чужій території. Тому я вирішив влаштувати йому пастку.
- А я – приманка? Ха! Так він і примчав мене рятувати. Робити йому більш нічого – глузливо випалила дівчина. А в самої промайнула думка, прийде?
- Прийде, ніде не дінеться. Гєна проведи нашу гостю до її старого знайомого, то він там уже знудьгувався.
Гєна, взяв дівчину під лікоть, наче й не сильно, але синці залишаться, точно. Відчинивши двері, вони пройшли вузеньку кімнату, що закінчилась східцями вниз, до підвалу з металевими дверима. За дверима була не велика кімната без вікон, проте з електричним освітленням, ліжком, столом та стільцями. На одному зі стільців сидів Степан Семенович, головний лікар її лікарні.
- Ой – вскрикнула Оксана, коли двері позаду брязнули двері – здрастє Степан Семенович
- Здраствуй Оксанко. Проходь, розташовуйся. Думаю, швидко нас не відпустять, тож доведеться освоїтись тут максимально комфортно.
- Ааа… а як ви тут?
- Ми тут з тобою з однієї причини – Ольберман.Мягкую утреннюю тишину начала заполнять тихая мелодия. Под её звуки женщина открыла глаза, посмотрела на люстру, и та в ответ на её взгляд зажглась мягким, слегка зеленоватым светом. Рядом на кровати в виде летнего серебристого облака ещё спала её дочь. Её плечи вздрагивали, а на лице проступали следы ужаса.
– Доча, проснись. Уже утро.
Девочка открыла глаза, огляделась по сторонам, и успокоилась. Лишь капельки пота на лбу говорили о пережитом кошмарном сне.
– Мам, мне приснился страшный сон, словно я жила в далеком 2022 году. И там была ужасная война.
– Насколько я помню, все войны были закончены в каменном веке, когда люди вышли из пещер и поняли нецелесообразность войн.
– Это был какой-то другой мир. Может параллельный.
– Скорее это был плод твоего воображения. Или просто фантастический сон. Не могут разумные люди истреблять друг друга. Это же очевидно.
– Не знаю, мам. Мне было очень страшно, когда звучала воздушная тревога, и когда звенели окна от взрывов.
– Ладно, доча, забудь об этом кошмарном сне. Какую на сегодня ты хочешь заказать погоду? Хочешь весну с ласковым солнышком?
– Нет, мама, пусть сегодня будет моросящий осенний дождик.
– Как скажешь.
Женщина посмотрела на плотные занавески окон и те сразу распахнулись. А с раскрытого окна по комнате распространился запах осенних прелых листьев. Моросящий осенний дождик еле слышно стучал по опавшей листве. И было так спокойно, словно время остановилось на самом прекрасном своём моменте.





«Неважливо як повільно ти рухаєшся.
Головне, що ти не зупиняєшся"
Брюс Лі
Що має відчувати людина, коли дізналась що вона робот? Незрозуміло, та й як зрозуміти коли, виходить ти й не був людиною?
Ігор застиг прислухаючись до себе. Нічого незвичного не відчувалось. Якщо ж допустити, що дівчина права, тоді як би на його місці реагувала людина? Істерика, відчай? Чи навпаки спокій і умиротворення?
Його роздуми перервав маленький монітор на стіні, що ввімкнувся, коли хтось подзвонив в двері.
- Так – сказала Оксана – хто ви?
- Доброго дня! – на екрані абсолютно лисий чоловік в зеленій сорочці – Я від Андрія Васильовича, до вас є кілька питань. Прошу проїхати зі мною. Обіцяю це не надовго.
- Дайте кілька хвилин, я одягнусь. – і вимкнувши пристрій пояснила Ігорю – Андрій Васильович – це старший серед тих людей в чорному.
Через кілька хвилин дівчина була вже вдягнута в джинси і светр, поправила зачіску перед дзеркалом в прихожій і запитала:
- Дочекаєшся?
- Так. Лиш вийду на прогулянку.
- Ось ключи – вона положила запасний комплект на полицю біля дзеркала і вийшла.
Залишившись наодинці Ігор ще кілька хвилин намагався попорпатись в своїх відчуттях, щодо своєї нової сутності. Але жодного натяку на будь-яке відчуття не виявив. Можливо, що й справді робот, але неможна виключати, що просто втратив здібність на адекватні реакції через довготривале та незрозуміле лікування. Тож треба більше інформації, і він знає де її шукати.
Степана Семеновича на робочому місці не було. Секретарша – жіночка з залишками колишньої привабливості, зафарбованою сивиною та бісиками в очах, повідомила атлетичному та засмаглому хлопцю по великому секрету, що це вперше коли головний лікар нервово-патологічної клініки не попередивши її - ту хто має завжди знати все про головного в цій лікарні - не з’явився на робочому місці. Вона, звісно ще зможе годину-другу прикривати шефа, від персоналу та телефонних дзвінків, але не довше. Бо всьому є межа, врешті-решт.
Жінка з радістю теревенила з хлопцем, але коли він запитав про домашню адресу Степана Семеновича, то її наче підмінили. Вона суворо заявила, що подібної інформації не може надати. І взагалі сьогодні неприйомний день. Тому йому треба викласти суть свого питання і записатись на прийом.
Ігор мовчки вийшов з кабінету, який на щастя розташовувався на першому поверсі. Сюди навряд чи хто забрідав з четвертого поверху, де він провів свої останні роки.
Записатись на прийом, як радила секретар головного лікаря Ігор вирішив за допомогою інтернету, щоб менше відсвічувати в лікарні.
Найпростіше зробити це з найближчого інтернет-кафе. Хлопець здивувавсь таким своїм думкам. Чому він вирішив, що впорається з такою задачею? В господарстві Сео Мьюнга не було ні комп’ютера, ні інтернет з’єднання, та навіть звичайного телевізора не було. Звідки тоді йому, хлопцю, що ще два дні тому нічого крім дикої природи не бачив відомо про наявність таких сучасних технологій? І головне звідки впевненість, що він впорається з засобами теперішніх комунікацій?
Невже Оксана була права, він робот? Схоже що права. А якщо права, то його здатність ударом ноги зрубати доросле дерево пояснюється не майстерністю, а лиш механічними характеристиками. Навряд.
Пригадалось, як Ігор щодня, довгими хвилинами молотив руками і ногами по десятирічному ясеню біля їхнього будиночку. Сео Мьюнг лиш прикро хитав головою. Лише коли Ігор після багатогодинної медитації зміг увійти в потрібний впевнений стан, він одним ударом переламав дерево навпіл. Ігор пам’ятав, що він знав як саме, і в якому місці зламається дерево, ще до моменту удару. Вчитель тоді лиш схвально схилив голову, і змусив Ігоря посадити нових десять дерев.
За такими думками Ігор мало не пройшов вздовж вивіски «Кращі цифрові рішення». Ігор увійшов.
Приміщення мало походило на місце в якому можна було спокійно за горнятком кави полистати стрічку в своїй соціальній мережі, чи ознайомитись з останніми новинами. Це був швидше магазин з різноманітними цифровими гаджетами. Проте в дальньому кутку стояли два ноутбуки.
- Вони підключені до інтернету? – запитав Ігор прямуючи в куток навіть не глянувши на дівчину за стійкою.
Молода дівчина, років вісімнадцяти з асиметричною зачіскою, кивком відкинула синю чолку з очей.
- Так, але у нас передплата – показала на роздруківку над ноутбуками «150 грн за годину».
Ігор застиг мовчки катаючи щелепами жовна. Треба вже запам’ятати, що тут за все треба платити. Минулого разу йому дуже пощастило, вдруге вже так не поталанить. А втім…
- Зателефонуйте за цим номером – Ігор дістав з кишені візитку-голограму – Скажіть, що мені знов потрібна допомога.
Дівчина хмикнула та все ж провівши лівицею над голограмою, через кілька секунд почала розмовляти дивлячись в стелю:
- Маргарито? Доброго! Тут один чоловік каже, що ви його спонсор. Так. Да, засмаглий. Да в спортивному костюмі.
Дівчина повернулась до свого комп’ютера і стала швидко кликати мишкою:
- Так, є. Звісно, сучасний. Обов’язково адаптую. Знайду. Зробимо. Дякую. На все добре.
Ігор нетерпляче переминавсь з ноги на ногу.
- Маргарита порадила підібрати для вас печатку-комунікатор і пообіцяла поповнити ваш рахунок, щоб ви мали змогу самостійно оплачувати свої витрати – дівчина підійшла до вітрини з кільцями, печатками та перстнями.
- Давайте швидше вже.
- Думаю такий варіант буде саме те – вона взяла масивну печатку та простягнула хлопцю – спробуйте
Ігор спробував надіти на вказівний палець правиці.
- Ну що ви! – Дівчина округлила очі – Я не думала, що є ще люди не знайомі з кільцями-комунікаторами. Я вам допоможу.
Продавщиця наділа печатку на безіменний палець лівої руки.
- Ця модель комунікатора є виробом, що включає в себе телефон, доступ до банківського рахунку, GPS – навігатор, аналізатор здоров’я… та багато чого іншого. З часом розберетесь. Виконаний зі спеціального сплаву, що приймає розміри вашого пальця. Він розпізнає папілярний малюнок вашого пальця, тому красти його немає сенсу. Ні в кого другого працювати не буде.
- Добре – сказав Ігор і пішов в сторону ноутбуків.
- Я вже ввела номер Маргарити. Вона сказала, щоб ви зателефонували їй і тоді вона перерахує гроші.
Ігор впився поглядом в свій комунікатор, але як телефонувати кільцем на пальці не мав ні найменшої уяви. Дівчина посміхнулась.
- Треба провести великим пальцем в напрямку мізинця. Відкриється дві оптичні консолі які крім вас ніхто не буде бачити. На одній контакти, на іншій сенсори набору. Смарт мікрофони влаштовані в кільце передають ваші слова співбесіднику. Ви ж чуєте його завдяки кістковій вібрації.
Дівчина глянула на Ігоря, і вирішила за необхідне пояснити.
- Відомо що звук людина здатна сприймати не лише через барабанні перетинки у вухах. А і як хвилі, що проходять через кістки. Безіменний палець лівиці визнаний самим чуттєвим до подібного сприйняття.
Ігор провів великим пальцем, як показала продавщиця. Навколо долоні з’явились два прозорі екрани. Один наче переливавсь ледь блакитними хвилями, на іншому написано «Маргарита». Він доторкнувся до ім’я і через мить почув, чи радше відчув як забринів уже знайомий голос.
- Доброго дня! Я так розумію, це той хлопець з магазину? – не діждавшись відповіді жіночій голос продовжив – Я й досі не знаю вашого ім’я. Це секрет?
- Ігор
- Приємно, Ігор. Чула у вас знову фінансові складності? – знов залишившись без відповіді жінка продовжила – Я допоможу. Вже допомагаю. От так, щойно кошти перераховані. Пообіцяйте мені ще зателефонувати. Я підшуковую собі фітнес-інструктора. А ви, я бачу розумієтесь на цьому.
- Плюс – буркнув Ігор. І швидко рушив у куток с ноутбуками