Під куполом. Глава 7.

Оксана вийшла з під’їзду в супроводі лисого чоловіка в зеленій сорочці. Називати своє ім’я він не став, а просто сказав:

-      Машина вже біля під’їзду.

Дівчина чомусь відразу здогадалась, що їх чекає чорний позашляховик з номером «3040», на жаль сума цифр на три не ділилась. Прикро. Ще в школі, Оксанка дізналась що будь яке число ділиться на три без залишку, якщо сума його цифр ділиться на три. А три плюс нуль плюс чотири та плюс нуль дорівнює сімці. Сімка на три не ділиться. Всім відомо, що тройка щасливе число, тож Оксана вірила, що всі числа кратні трьом теж несуть позитивний заряд. Сьогодні, видно, не її день.

Коли Оксана вмостилась на заднє сидіння автомобіля, водій щось натиснув на автомобільній панелі, і двері сухо клацнувши заблокувались. Автомобіль рушив щойно лисий сів на пасажирське сидіння.

Оксана переводячи погляд з абсолютно гладкої макітри на більярдний шар з номер чи то шість чи то дев’ять, що лежав поруч з ручкою перемикання передач вирішила, що буде називати його Хрустальов. Був такий типаж в її дитинстві. Він був актором якогось комедійного шоу, і мама Оксани завжди казала, що якби не цей лисий дрищ, то передачу вже б давно закрили. У мами крім гострого язика було ще й гостре око. Їй було досить одного погляду щоб заглянути людині просто в душу. От і про Оксану, вона наврочила, тобі доцю, виходить заміж тільки за інваліда, бо ніякий повноцінний мужик, не витримає твого прагнення до гіпертурботи.

Зараз, дивлячись як за вікном проносяться будинки з рідкими деревцями, Оксана мусила визнати мамину правоту. Поки Ігор безпомічно лежав в палаті, дівчина доглядала за ним та мріяла, що коли він отямиться, то вона буде возити його на інвалідному візку, годувати рідким пюре, одним словом вчитиме жити заново. Той же отямившись почав мало не демонстративно ігнорувати її допомогу, ще й виявився самовпевненою нахабою. Хоча, якщо її догадка про біо-робота правильна, це багато б що пояснило.

-      Куди ви мене везете? – розмірковування дівчини перервав пейзаж за вікном, що змінився.

Вони виїхали за місто. Будинки зникли, зате з’явились широкі лісосмуги по обидві сторони дороги. Контора Андрія Васильовича, звісно серйозна, але навряд чи її офіс буде розташовуватись за містом.

-      Не хвилюйтесь – Хрустальов подививсь на неї через дзеркало заднього виду – Андрій Васильович на місці злочину… е-е-е… ну тобто там по службовій необхідності, а з вами треба йому терміново поговорити, тож просив привести вас. Це не займе багато часу.

За вікном вже не було лісосмуг, а з’явились маєтки. Схоже що це дачне містечко, бо на вулицях ні людей ні машин. Всюди чисто, наче вимито з милом, інтер’єр кожного подвір’я виконаний в незнайомому, але симпатичному стилі, ландшафтний дизайн вулиць милує око, тож зрозуміло, що це елітне місце. Та й автоматичний шлагбаум на в’їзді підтверджує належність місцевих домовласників до еліти.

Машина під’їхала до одного з таких маєтків під номер п’ятнадцять. Один плюс п’ять буде шість, схоже день налагоджується. Темно-бордові ворота автоматично відчинились. Водій прихопивши більярдний шар, пішов на ганок двоповерхового будинку імітованого під середньовічний замок. Хрустальов відчинив дверці та допоміг Оксані вийти.

Дівчина краєм ока побачила, як водій вводить код безпеки на пульту охорони і відчула, щось не правильно. Намагаючись розібратись, що саме її непокоїть Оксана разом з Хрустальовим пройшла до великої кімнати на першому поверсі та сіла в шкіряне крісло.

-      А де Андрій Васильович? – запитала дівчина і відразу зрозуміла, що її непокоїло. Якби він був всередині, тим більш якщо це місто де тривають якісь слідчі дії, то навіщо ставити будинок під охорону. І чому біля двору жодної машини?

-      Бачу ти вже й сама зрозуміла, що лопухнулась – Хрустальов стояв на виході схрестивши руки. Водій підпирав стіну біля східців на другий поверх.

Були ще двері позаду – Оксана пам’ятала, але куди вони ведуть розгледіти через щільно зачинені двері було неможливо. Схоже, що в домі крім цих двох більш нема нікого. Але що вона може їм протиставити? Особливо кремезному водієві. Та й Хрустальов хоч і був за маминим визначенням «горобець облізлий», все одно справиться з тендітною дівчиною без особливих труднощів.

-      Що вам потрібно? – запитала Оксана, хоч уже й розуміла, що це якось пов’язано з Ігорем.

-   Твій підопічний, який дивом оклигав і накивав п’ятами – Хрустальов взяв в руки пульт дистанційного керування і ввімкнув телевізор, на стіні перед Оксаною.

-      Ось він в магазині «Комфорт» - на екрані до Ігоря в новому спортивному костюмі та картузу підходить статна жінка – а ось він входить до твого під’їзду – камера була розташована над дверима продуктового магазину через дорогу, а обізнатись по фігурі та одягу було неможливо.

Оксана, саме відкрила рота, щоб пояснити, що це збіг обставин, в під’їзді більше сорока квартир. Та й взагалі, тут якась помилка.

-      Так-так – Хрустальов наче прочитав її думки – ти про це нічого не знаєш, і взагалі його не бачила після втечі з лікарні. Та мене на справді не цікавить, що ти скажеш. Я й так все знаю. Ти занадто широко розкриваєш двері, я встиг помітити його картуз в тебе на вішалці. Проте я не такий дурний, щоб намагатись його схопити сам, чи навіть з Гєною – він кивнув в бік водія – на чужій території. Тому я вирішив влаштувати йому пастку.

-      А я – приманка? Ха! Так він і примчав мене рятувати. Робити йому більш нічого – глузливо випалила дівчина. А в самої промайнула думка, прийде?

-      Прийде, ніде не дінеться. Гєна проведи нашу гостю до її старого знайомого, то він там уже знудьгувався.

Гєна, взяв дівчину під лікоть, наче й не сильно, але синці залишаться, точно. Відчинивши двері, вони пройшли вузеньку кімнату, що закінчилась східцями вниз, до підвалу з металевими дверима. За дверима була не велика кімната без вікон, проте з електричним освітленням, ліжком, столом та стільцями. На одному зі стільців сидів Степан Семенович, головний лікар її лікарні.

-      Ой – вскрикнула Оксана, коли двері позаду брязнули двері – здрастє Степан Семенович

-      Здраствуй Оксанко. Проходь, розташовуйся. Думаю, швидко нас не відпустять, тож доведеться освоїтись тут максимально комфортно.

-      Ааа… а як ви тут?