«Не бажай легкого життя.

Бажай сил, щоб впоратись з тяжким»

Брюс Лі

На зустріч з Андрієм Васильовичем Ігор діставався пішки. Прогулянку забарвлювали спогади вчорашнього вечора. Ігор не планував робити пропозицію саме в той вечір. До останнього моменту він навіть не був впевнений у своїх почуттях, та коли Оксана сказала, що з’їжджає, то слова з язика Ігоря спорхнули мимо його волі. Страх втратити дівчину, зробив сміливе зізнання. Пригадуючи те своє «Залишайся…» Ігор посміхався, а коли виринуло з пам’яті Оксанчине «Посміхайся тобі личить» посмішка стала ширшою.

Коли зателефонував Андрій Васильович, Ігор все ще посміхався:

- Ігор, ти вже в дорозі? Я буду тебе чекати в центральному парку. Не люблю в кабінеті спілкуватись.

Ігор відповів, що добре, та подумав що від нього потрібно цьому співробітнику СБУ. Звісно, що щось серйозне, та незрозуміло до чого тут він – хлопець, який ще тиждень тому був в комі на лікарняному ліжку. Крім того, той загадковий тест, з питаннями про все на світі, та ні про що конкретно.

Так нічого і не вигадавши, Ігор підійшов до парку, де вже стояв Андрій Васильович.                                                                                                                       

- Здоров будь – потиснув руку Ігоря, та відразу взяв бика за роги – Ти певно собі вже мозок зламав, розмірковуючи, про що я хочу з тобою поговорити?

- Не те, щоб зламав, та думаю я вам потрібен більше ніж ви мені

- Вгадав. Майже. А може й ні. Тести, що ти пройшов кажуть, що й ми тобі потрібні.

- Хто це, ми? СБУ? І що то за тести? Чи зараз я знов проходжу якийсь засекречений тест? Пропоную перейти вже до конструктивного діалогу – спалахнув Ігор, та відразу ж, спробував пом’якшити ситуацію – Якщо ви не проти, звісно.

- Ти правий, нумо до справи. Я в нашій службі очолюю відділ, еее, ну поки що скажу так особливий та цікавий відділ, до якого і пропоную тобі долучитись. Про характер служби і завдання розповім, якщо погодишся. Та треба буде працювати на користь України. Саме про це й були тести. Їх склали психологи і вони про, вибач за пафос, любов до своєї країни. Ти набрав вісімдесят балів із ста. Це високий показник, у наших Небайдужих, він коливається від сімдесяти восьми до вісімдесяти семи…

Андрій Васильович помітив, що Ігор знов похмурнів і додав:

- А! Система правління Небайдужими виникла вже після твого поранення. Пояснюю. Зараз в країні немає Верховної ради, яку ти пам’ятаєш, її функції виконує Віче. В цьому державному органі працюють двадцять два громадяни, які теж проходили такий же тест. Свого часу тестування пройшли дуже багато людей, та з якою метою вони не знали. Точно як ти. Скажу, що мало кому вдалось переступити п’ятдесяти відсотковий бар’єр. Потім проводилось відсіювання за АйКью, психологічною стійкістю та ще деяким іншим критеріям. Але головне це здатність на самопожертву заради країни.

- Що ж не знайшлось нікого, готового на сто відсотків віддатись країні?

- Знайшлось, і не мало. Та все що за дев’яносто, то вже фанатики. Так, звісно вони патріоти, але це занадто гарячі голови, для прийняття холодних, виважених рішень. Тож таких ми теж відсіяли.

- А президент? У нас є президент? Він проходив цей тест?

- Президент є. Та його функції зараз носять тільки презентаційний характер. Їздить Сергій Дмитрович Притула по закордонним командировкам, зачаровує своїм шармом та розповідає яка ми сильна, красива, демократична та дружелюбна країна. Жодних управлінських рішень президент не приймає, зате після його зустрічей іноземні інвестори вливають кошти в нашу економіку просто таки лавиною…

- Яку, тут же на місцях перетворюють на корупційні потоки – не зміг не піддіти свого співбесідника Ігор

- Я розумію, що в це тяжко повірити, але ні. Корупції як явище немає. Поглянь на своє кільце-комунікатор, це той приклад, простих рішень, що вирішують складні задачі.

- Не зрозумів

- Готівки немає, зате є Ай-ті аналітичний відділ Центрального Банку, який бачить кожну копійку на будь-яких рахунках, і при потребі відстежить будь-яку транзакцію. Зрозуміло, що виникають особливо цинічні випадки, коли створюють надскладні схеми, з залученням офшорних рахунків відкритих на дружин, коханок та друзів, але по-перше, це вже поодинокі випадки, по-друге система покарання, така що людина замішана в корупційній схемі, не тільки повертає все вкрадене, а до кінця життя віддає сімдесят відсотків свого заробітку. Покарання суворе та дієве.

- Це все цікаво – сказав Ігор і побачивши криву посмішку Андрія Васильовича, додав – справді, цікаво. Та все ж для чого вам потрібен саме я? Ну тести нормально пройшов, та ви ж самі кажете чимало людей їх пройшли успішно. Щось має бути ще.

- По-перше, а вірніше буде вже по-друге, бо тут все ж таки патріотизм був першою вимогою, з якою в тебе все відмінно. Так от по-друге твоя підготовка – Андрій Васильович почухав щелепу зліва, де ще жовтіла гематома – лишити мене двох зубів, це я тобі скажу досягнення…

- Вибачте, я ж не знав… - зніяковів Ігор

- Пусте, там пломба на пломбі були. Давно вже треба було з цим щось вирішити. А так з твоєю допомогою зробив дві ін’єкції, і через півроку буду вже з новими зубами…

- Тобто, штучними – перебив Ігор

- Та ні. Зі справжніми. Поки ти парив десь в своїй нірвані, стоматологи навчились вирощувати нові зуби. Один укол, потім приймаєш кальцій кілька місяців і на місці старого хворого зуба з’являється новий і блискучий. До речі запатентували цей винахід, відразу як змогли притиснути хабарництво. Здається ми знову відволіклись. Так от, по-третє твоя зовнішність

- Не зрозумів – насторожився Ігор

- Темношкірий хлопець з блакитними очима, звісно красень, та запідозрити в ньому істинного Українського патріота треба мати певну фантазію. А якщо зустріти тебе десь, скажімо в Англії, чи Франції, то здогадатись, що ти з України майже нереально. Ну і останнє. У нас передбачена нова операція, надсекретна і надважлива. Коло, як то кажуть, причетних обмежується одним-єдиним чоловіком, мною. Бо маю зізнатись, що у нас десь протікає, вибач за професійний жаргон. А ти з поважних причин ніяк не міг стати джерелом протікання. Крім того ти вже втягнутий, хай і не з власної волі в цю справу.

- Ви кажете про Івана і Гєну? Майбутня операція зв’язана з ними?

- Ну от ще один плюс для погодження твоєї кандидатури – ти не дурний – Андрій Васильович підморгнув – Але перш ніж я скажу щось більш визначено, маю почути ти згоден?

- Тобто ви хочете, щоб я вирішив чи згоден я присвятити своє життя ризику заради батьківщини, при цьому навіть не розуміючи що від мене конкретно вимагається? Я мушу визначитись чи влаштує мене те, що про мої перемоги ніхто не дізнається, а у випадку поразки від мене всі, навіть ви – Андрій Васильович відхреститесь?

В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки все було як завжди. Пацієнти поводились тихо, в коридорі було чутно тільки шепотіння люмінесцентних ламп, і лише в ординаторській лунали тихенькі жіночі голоси:

- Оксано, розказуй, ну!

- Ой, Іро я ж тобі майже все розказала. І про викрадення, і про полон, звільнення, про життя в домі Ольберманів…

- Та я не про те, про Ігоря розкажи – як завжди Ірина перебила подругу

- Та шо я про нього розкажу? – задумливо наче сама собі промовила Оксана - то він на тренуваннях, то я на чергуванні.

- Та годі – Ірина змахнула руками, мов крильцями – він у тебе ніч провів? Провів!

- Та це не те що ти…

- В полоні, в підвалі разом зависали? Зависали! – Ірина не звернула уваги на заперечення Оксани – ти в його домі жила? Жила! Тож який він? Який той темношкірий пацієнт, що лишив тебе спокою, по життю? Чи може краще він би й далі сопів собі в комі, а ти облизувалась та жила мріями?

- Ну ладно. Слухай, тільки мовчки.

Ірина провела долонею вздовж рота, наче закривши застібку-змійку, а Оксана звела очі в стелю розмірковуючи, і потім протягнула:

- Який він? – перепитала сама себе, і видихнула – такий як пасажир, що помилково зійшов не на тій станції, і тепер намагається зрозуміти як йому бути далі. От так і Ігор намагається зрозуміти хто він в цьому житті, куди йому рухатись далі, знайти себе, розумієш?

Ірина ствердно закивала і запитала:

- Ну а у вас щось намічається? Ти йому сподобалась? А?

- Ой Ірочко, здається він мене взагалі не помічає, за весь час з десяток слів тільки і сказав до мене.

- Це тому що він втратив мову від твоєї краси!

Дівчата засміялись та було відчутно, що сміх вимушений.

Коли ввечері за столом зібрались Ольбермани і Сео Мьюнг, Оксана повідомила, що їй телефонував Андрій Васильович і повідомив, що небезпека минула, і можна повертатись додому.

- Тож, завтра я з’їду з вашого привітного дому, до себе.

Було помітно, що новина засмутила чоловіків, Альберни сказав:

- Залишайся, Олеся – він ніяк не міг запам’ятати її ім’я, називав її то Олесею, то Оленою і навіть Світланою, втім смуток в голосі бринів щиро - з тобою наш дім, наче живий, затишний.

А Сео Мьюнг подивився на Ігоря, і у звичній небагатослівній манері, промовив:

- Поїде.

- Залишайся – хрипким голосом попросив Ігор, і відкашлявшись промовив – Я хочу, щоб ти залишилась в домі, і… і в моєму житті

- Це я зараз почула те, що почула? – Оксана спробувала віджартуватись, та блиск в зволожених очах видав її хвилювання – Дивись, бо тут є свідки, потім не відмовишся

- Виходь за мене!

У нависшій тиші, Оксана перетравлювала почуте, Альберни завмер з недонесеною до рота виделкою. Першим зорієнтувавсь Сео Мьюнг, він підійшов до старшого Ольбермана, поклав долоню тому на плече, і вказав підборіддям на сходинки до другого поверху.

Коли молоді люди залишились наодинці, і пауза почала затягуватись, Оксана порушила тишу:

- Я думала, що кінця днів своїх не буду ліфтом користуватись.

- Не зрозумів?

Оксана розповіла про свій зарок не користуватись ліфтом до весілля, і продовжила:

- А після знайомства з тобою, я б не змогла жити ні з ким іншим, тож так би і шліфувала сходинки.

- Я так розумію, ти згодна? – посміхнувся Ігор, а Оксана подумала, що занадто рідко він посміхається.

- Посміхайся частіше, тобі личить.

Читати попередню главу

Читати наступну главу

«Я не майстер.

Я учень-майстер»

Брюс Лі

На відміну від Оксани, Ігоря не здивувало те, як їх зустрів Альберни. Батько ніколи не був емоційною людиною. У всякому разі з іншими. У батька завжди були якісь захоплення. То він брав участь в експедиціях, то занурювався у дослідження, або ж як зараз, поринав у винаходи. Та чим би він не займався, він робив це з повною віддачою, забуваючи про все навкруги.

Емоції він також витрачав лише на свої захоплення. Зливсь та засмучувався коли щось не виходило. Міг днями не їсти і навіть не спати до отримання результату. Майже ніколи не розповідав чим займається в теперішній момент. Та коли з’являлись результати роботи, то він міг розповідати про це безупинно, знову ж таки забувши про їжу та сон. І те, що Альберни відразу після сигналу відбою перервав розповідь на півслові і відправився спати було дивно, та вже наступного дня хлопець знайшов пояснення цій дивині.

Сео Мьюнг взяв шефство на його батьком. Цей кореєць, Ігор дізнався, що Сео Мьюнг кореєць і майстер Хопкідо – корейського бойового мистецтва, від батька, бо Сео Мьюнг дуже мало говорив, а про себе взагалі мовчав, так от цей кореєць прискіпливо ставився до Альберни, до того що та як їсть, скільки спить, як відпочиває, та чи достатньо рухається. Проводив з ним оздоровчі вправи, дихальні практики. Та при всьому цьому Сео Мьюнг називав Альберни вчителем, сенсеєм.

Сео Мьюнг облаштував в садку додьянг – тренувальний зал, в якому проводив заняття зі своєю небагаточисленною групою – Оксаною, Альберни та Ігорем. Та якщо Оксану і Альберні кореєць  прилучав до мудрості старовинного мистецтва тільки зранку, обмежуючись вправами на розтяжку, дихання та медитаціями, то з Ігорем займався ще й ввечері.

Сео Мьюнг зосередився на пак суль – техніці ударів головою. Ігор зрозумів, що це пов’язано, з тим, що кореєць бачив в підвалі, коли Ігор зв’язаний по руках і ногах лежав як безпомічна лялька. Та на відміну від зайнять у скелястих джунглях, у Ігоря майже нічого не виходило до ладу. Удар мав бути точним, бо носом чи підборіддям неможливо нанести нищівний удар. Сео Мьюнг показував на собі, на Ігорі, на малюнках точки по яким треба бити, щоб супротивник закляк, чи втратив свідомість, але Ігор ніяк не міг нащупати їх.

- Вибачте, вчителю – сказав Ігор – але в мене нічого не виходить. Мабуть я нездара.

Та Сео Мьюнг похитав головою, і в своїй небагатослівній манері постукавши себе по скроні, потім в груди, пояснив:

- Оксана!

Дійсно, всі думки хлопця так чи інакше стосувались Оксани. Там, в будиночку вигнутим дахом, Ігор повністю був поглинений наукою сенсея, він був в стані «тут і зараз», та чи було то все на справді? Він спросив про це Сео Мьюнг, той махнув рукою, запрошуючи Ігоря йти за собою.

В маленькій кімнаті на другому поверсі, з білими стінами стояв дерев’яний тапчан та комп’ютерний блок від якого тягнулось павутиння проводів до присосок та шапочки із широких матерчатих смуг. Сео Мьюнг звично ліг на тапчан, приєднав присоски до тіла, одягнув шапочку, закрив очі і промовив:

- Медитація.

Пізніше батько більш докладно пояснив, що підсвідомості Сео Мьюнга за допомогою медитації, та Ігоря за допомогою препарату «Claustoff», зустрічались у віртуальному графічному світі, змодельованому по дитячим спогадам корейця.

- Тобто це все була мара? Міраж? – запитав Ігор.

- Ні – Альберни покачав головою – це така ж реальність, як і те що ми с тобою зараз розмовляємо. Наша підсвідомість все сприймає буквально. Тож якби ти там впав зі скелі ти б помер в лікарняній палаті.

В батька був здоровий рум’янець на щоках, він посміхався та випромінював енергію, Ігорю стало цікаво дізнатись більше про Сео Мьюнга:

- Де ти знайшов його?

Батько почав свою розповідь ще з часів, коли він працював в Ізраїльському інституті ім.Вейцмана. Тоді, під час експедиції на Скіфські кургани, він вперше і побачив Сео Мьюнга. В Дніпропетровській області біля Краснокутського кургану, дивляться і бачать, що група людей сидить в позі чи то лотоса чи ще якійсь і медитують. Старшим у них і був Сео Мьюнг. У нього вже тоді була своя школа в Дніпрі, а в степу вони наповнювались енергією природи. Курган корейця не цікавив, і Ольберман вирішив, що чоловік інтуїтивно вибрав місце накопичення енергії, без будь-яких наукових вишукувань. Познайомились і вечорами подовгу спілкувались. Це було схоже на діалог між атеїстом і священником. Ольберман до будь якого питання підходив з точки зору науки, а Сео Мьюнг оперував духовними принципами. Дивно, що діалоги майже ніколи не переростали в суперечку. Дві розумні людини висловлювали свої думки доповнюючи світогляд одне одного.

- Уявляю собі той діалог, коли він одним-двома словами доносить до тебе всю філософію світобудови – хмикнув Ігор.

- Тоді він ще був більш багатослівний. Мабуть, зараз він вже досяг свого певного рівня і зрозумів ціну слова. А мені поталанило зустріти його раніше, коли він ще був молодим майстром, я маю на увазі в плані просвітлення, бо виглядав він точно так як і зараз, і розмовляючи часто формулював те, що потім стало для нього таким собі фундаментом, чи якщо хочеш каноном, його особистості.

- І все ж таки де його знайшов, зараз?

- Коли стався той вибух, що ти мало не загинув – Ігор не почув ні нотки смути в батьковому тоні, голос був рівний та безбарвний, як завжди – я і згадав про нього. Я згадав, його розповіді, що хапкідо – це бойове мистецтво перекладається як, шлях концентрації життєвої енергії, і його завдання досягнути гармонії між тілом і підсвідомістю через тренування тіла. В твоєму ж випадку треба було тренувати  дух, щоб врятувати тіло. Здавалось би все з ніг на голову, але Сео Мьюнг не бачив тут ніяких протиріч.

- І він, тоді я так розумію час йшов на години, все відразу кинув і примчав? – іронічно запитав Ігор

- Уяви, да! Але тільки після того, як зрозумів, що я саме той Ольберман, який закрив Україну куполом. Його це так пройняло, що погодився і на переїзд, і на роль піддослідного кролика. Більш того через час став називати мене сенсеєм, та турбуватись моїм здоров’ям, самопочуттям.

- Тут-то все зрозуміло. Для нього ти й справді гуру.

Побачивши здивовано вигнути батькові брови, Ігор пригадав, що кожен день засинав і просинався дивлячись на бамбукове панно з принципами бойового мистецтва Хапкідо:

«Все навкруги є енергія»

- Ти, батьку знайшов невичерпне джерело природньої енергії;

«Для справжнього бійця існує тільки самооборона»

- Твій винахід, вже по своїй суті не може бути використаний для нападу, тільки для самооборони.

«Прагни благополуччя своїй країни»

- Не про патенти, не про комісійні, чи якісь інші винагороди ти ніколи не згадуєш. Знаю, що і за купол ти не отримав хоч якоїсь матеріальної вигоди.

«Будь скромним, поважай порядок та мораль»

- Вибач, але з твоєю особливістю, я зараз про синдром Аспергера, ти не можеш себе поводить інакше. – тут Ігор глянув на батька, та той реагував наче мова йшла лише про колір його сорочки, і хлопець продовжив сміливіше - А там де інші бачать хаос, в твоїх справах, для тебе все розташоване на єдино можливому місці. 

«Роби все якнайкраще»

- Не спати, не їсти, а жити тільки заради своєї справи – таке в тебе кредо – Ігор зробив паузу і продовжив – навіть коли це шкодить близьким. Просто ти не вмієш інакше жити ніж по цим принципам, ти став на Сео Мьюнга орієнтиром.

Альберни Ольберман довго дивився на хлопця, а потім на подив хлопнув Ігоря по плечу, та змінив тему:

- Краще скажи скільки ти ще будеш над дівчиною знущатись? Ти що не бачиш, що дівчина ходить, як в воду опущена? Треба ж совість мати, в решті решт!

Це було вперше, щоб батько хвилювавсь за когось, зазвичай він навіть не помітив би, що в його домі живе рота солдат, не те що одна людина. Та Ігор, як риба пробував слова на смак не тільки через здивування. Він розумів, що в стосунках з Оксаною треба дійти якоїсь визначеності. Розумів і лякався зробити перший крок. Із заціпеніння вивів телефонний дзвінок. На зв’язку Андрій Васильович:

 "Не існує нічого, за виключенням тут і зараз"

Брюс Лі

Сео Мьюнг сьогодні був особливо непередбачуваним, він нападав та наносив удари, з якими Ігор ще не стикався. Сенсей бив учня руками, ногами, палицею, та ще чимось, що Ігор не встигав опізнати. Щось хльостке та швидке. Кожен удар приходився в одну й туж точку – над правим вухом. Вчитель нізвідки матеріалізувався перед Ігорем і в туж мить, хлопець відчував удар в голову справа. Це повторювалось з кожним ударом серця. Ігор запідозрив, що це черговий урок і спробував сповільнити серцебиття, поринувши в себе. Вдалось не зразу, та все ж вдалось. І коли серце стало працювати в повільнішому темпі, Ігор зрозумів, що це не насправді, що це йому ввижається під час медитації.

Але медитація має бути падінням в пустоту, в ніщо. Треба зосередитись, на диханні, чи на тих же ударах серця. Вдих – видих, тук-тук, вдих… хлопець поринув в неосяжне і темне. Розпилився на весь космос і вбрав весь космос в себе…

Ігор виявив себе, отямившись, зв’язаним на підлозі. Свідомість повернулась. Зв’язали його вміючи. Руки просунуті між ногами, права спереду, ліва ззаду, долоні стягнуті між собою, як і ступні. В такій позі не те що битись, чи ходити, а навіть лежати незручно. В голові над правим ухом пульсує та відчутно набрякає гематома. Ігор зрозумів, що це він приложивсь, скоріш за все об металеву спинку стільчика, на якому сиділа Оксана.

Але не це хвилювало хлопця. Біль та незручності були тимчасовими і зрозумілими. В голові щось сформувалось, що не мало чіткого визначення. Якийсь ефемерний згусток, який тримавсь купи наче в мильній бульбашці. І здавалось досить найменшого поруху вітерця, щоб бульбашка лопнула тоді, щось дуже важливе вилиється назовні.

«О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?»

Саме ці слова, а точніше голос, тембр, інтонація рознесли вщент ту мильну бульбашку, і весь її вміст, а містила вона в собі спогади про минуле хлопця, заповнили єство Ігоря. Він вмить пригадав все від самих ранніх своїх літ і до смерті.

Так він вважав до цього моменту. Йому здавалось що він уже бачив свою смерть, коли шаленим вибухом розривало трьох чоловік перед ним на найменші шматки. Але, як виявилось, він родився в сорочці. Він залишився в живих. Звісно лікарям довелось добре попрацювати, щоб зберегти йому життя та здоров’я та їм це вдалось добре.

Крім того Ігор зрозумів, що всі його спогади про сенсея Сео Мьюнг, про його життя в джунглях, все те чим він жив останні кілька років виявились лиш маренням. Сновидіннями людини в комі, видіннями на межі життя і смерті.

Ігор упізнав голос свого батька і повернув голову, на звук.

- Ооо, бачу прокинувся наш супергерой – це говорив лисий чоловік невеликого зросту – Лікарю, дозвольте.

Він досить зухвало зняв кільце з пальця Степана Семеновича, та повернув його так, щоб на моніторі в правому нижньому кутку, там де в маленькому квадраті транслюється зворотне зображення, стало видно скрюченого Ігоря, і продовжив:

- Отже, Альберни Ольберман, як бачите, ваш син та найкращий друг – в зворотнім зображені з’явився Степан Семенович – та дівчина, яку ви не знаєте – в кутку вже Оксана – але повірте мені на слово, через яку ваш син ризикував життям, всі дуже сподіваються на вашу розсудливість.

Альберни Ольберман виглядав здивованим. Не зляканим, не розгубленим, а так, як має виглядати людина, що чогось не розуміє. Ігор навіть усміхнувсь, так це його батько! Приємно не просто згадати, а саме впізнати рідну людину.

- Не розумію, молодий чоловіче. Спробуйте висловиться чіткіше. Чому вони зв’язані, і що вам потрібно від мене?

- Зразу до справи? – лисий всміхнувся – Добре. Зв’язані, щоб не відволікати нас. А розмовляти ми будем про Парасольку. Про ваш, мушу визнати, геніальний винахід.

- О, про це я можу розмовляти годинами – Альберни відкинувся на спинку крісла – І для цього зовсім не обов’язково когось зв’язувати. До речі, це один з моїх найулюбленіших винаходів. Що ж саме вас цікавить? І я, здається, досі не почув вашого імені.

- Називайте мене Іван. А цікавить мене все. Все, що стосується проекту Парасолька. Я, щойно скинув вам свій І-мейл. Для економії часу просто відправте мені всю документацію туди. Прошу, не зволікайте.

- Нарешті я зрозумів, навіщо ви зв’язали цих людей. Хочете гарантій. Ну добре. Ця документація досить об’ємна, думаю доцільно було б її архівувати. Це займе певний час.

- Ольберман, не грайтесь зі мною – Іван глянув на Гєну, той сховав більярдний шар в карман піджака і просто поклав свою п’ятірню Оксані на потилицю, від чого дівчина зойкнула.

- Цей час не буде втраченим – швидко сказав Ольберман – в документації технічні характеристики, хіміко-фізічні властивості цього слою, розміри та пропорції, але левова частка інформації існує лише в моїй голові.

- Щож – сказав Іван, - думаю півгодини часу в нас є. Із задоволенням послухаю, тим більш, якщо це має практичну користь

- Гадаю, треба розпочати з самої ідеї. Вперше такий задум в мене з’явився, коли я почув заклик «закрийте небо». Звісно, що в даному контексті, закрийте, образний вираз, а я замислився над його буквальною реалізацією. Якщо з фізичною, скажімо так складовою мені було все зрозуміло з самого початку, я взяв за матеріальну складову негативно заряджені фотони, то з пошуком джерела енергії довелось складно.

Видно було, що Альберни Ольберман сів на свого улюбленого коника, і був ладен розповідати про свою улюблену справу годинами і будь-кому. Ігор пригадав, що у батька свого часу діагностували початкову стадію синдрому Аспергера. Люди з таким порушенням, а радше особливістю психічного розвитку дуже погано орієнтуються в соціальній взаємодії, тобто їм не зрозуміла поведінка інших людей. Зате вони здатні повністю віддатись улюбленій справі, буквально розчинитись в своїй роботі.

- Розумієте – тим часом продовжував Альберни – енергії для постійного функціонування того, що люди називають Парасолька, а в документації фігурує назва, захисна ектоплазма, треба стільки, що її просто неможливо виробити на території однієї України, навіть якщо для цього використати всі доступні ресурси.

- Давайте пропустим лірику – нетерпляче кинув Іван, і Альберни у відповідь буркнув.

- Скіфські поховання.

Коли Іван від здивування розкрив рота, Ольберман задоволений викликаною реакцією продовжив:

- Про кургани, які скіфи будували для своїх померлих царів, ви мабуть чули. Це загальновідомо. І про те, що ці кургани в більшості своїх розташовані саме в Україні теж всі знають. А от про те, чому обирали саме ці міста інформації майже нема. Під час екологічних досліджень скіфських курганів України Ізраїльського інституту екології, де я працював ми з’ясували, що кургани розташовані в так званих місцях сили, тобто там фіксувалось джерело енергії невідомого походження. Тоді, нажаль, через економічну недоцільність дослідження було згорнуто.

- Тобто як? – Іван недовірливо перебив Альберни – джерело енергії і економічно недоцільно?

- Ви, як і майже всі молоді люди неуважні і поспішаєте з висновками. Я ж кажу дослідження в Україні проводив Ізраїльський інститут, який ніс затрати, а зиск мала інша держава, Україна, бо на її території розташовувались кургани.

- Ну зрозуміло. Вирішили притримати козирі для майбутнього.

- Можливо. Так от, коли я зацікавився енергією для захисної ектоплазми, то згадав про той проект. Довелось спорядити експедицію і їхати так би мовити в поле. На диво однодумців серед екологів, археологів і дослідників виявилось вдосталь. Скіфські поховання це вам не Єгипетські піраміди, їхні таємниці ще розгадувати і розгадувати.

- Мушу нагадати про час. Переходьте вже суті питання – Іван уже не міг приховувати, що поспішає

Степан Семенович та Оксана одночасно повернули голову в напрямку кроків. Хрустальов, а спускався саме він, поспіхом звернувся до Оксани:

-      Пересядь ось сюди – він рухом показав їй на металевий стілець прикручений до підлоги.

Оксана розгублено подивилась на Степана Семеновича, потім на Хрустальова, який вже не міг приховувати свій поспіх.

-      Чи мені позвати Гєну, щоб він допоміг? - Оксана сіла на металевий стілець і Хрустальов одним рухом зв’язав за спиною її руки пластиковою кабельною стяжкою. Потім такими стяжками прив’язав ноги дівчини до ніжок стільця. – Ви, лікар залишайтесь на місці, я лиш зафіксую вам ноги.

Хрустальов звів та стягнув стяжкою до купи ступні Степана Семеновича.

-      Ось так. – Прокоментував та продовжив, мов розмовляв сам до себе – Сигнал з пункту пропуску пролунав п’ять хвилин тому. З його темпом тут буде через хвилин десять. – Прислонився щокою до вуха Оксани – Через три сходинки помітить дівчину, ще через п’ять буде поряд, на все про все дві три секунди…

Його розмірковування перервала Оксана:

-      Чому ти впевнений, що Ігор відразу кинеться рятувати мене? Здається ти тут прорахувався, хм – Оксана придала обличчю насмішкуватого вигляду, а Степан Семенович вирішив підтримати дівчину

-      Я бачу, молодий чоловіче, ви непогано підготувались до зустрічі Ігоря. Але його дії прорахувати непросто, я б сказав взагалі неможливо…

-      Тихо, цить – сказав Хрустальов і ввімкнув монітор на стіні. На екрані Ігор, в акробатичному стрибку, долав ворота подвір’я – Почалось – сказав Хрустальов і перепригуючи через три сходинки вискочив з підвалу.

А на екрані тим часом Ігор уже був біля ганку. Заглянув в одне вікно, в інше. Притуливсь до дверей – послухав, взявся за ручку. Відкрив двері. На моніторі вже транслювалась запис іншої камери. Ігор перекатом увірвавсь до кімнати. Роздививсь стоячи на одному коліні. Підскочив до сходинок на верх, прислухавсь. Навшпиньках пішов кімнатою, вздовж стін. Помітив двері в підвал, відчинив.

 Оксана перевела погляд з екрану на східці та загорлала:

-      Ігор біжи, це пастка! – Але хлопець замість того, щоб втікати одним стрибком зіскочив до дівчини та спробував розв’язати її руки.

Це виявилось непросто, і дівчина скрізь стиснуті зуби гучно втягнула повітря від болю. Ігор роззирнувсь в пошуку чогось, чим можна розрізати пластикові стяжки. В цю мить брязнувши залізом, закрились двері. Десь вгорі почувся шурхіт повітря. Віки стали важкими, хвилювання зникли, дівчина занурилась в тягучу темряву…

Крізь бетонну тишу пробились спочатку незрозумілі звуки, які поступово складались в слова.

-      Ч…с, не … ак, лий на голову

Металевий присмак в роті танув. Оксана здогадалась, що це наслідки дії севофлурана – інгаляційного наркозу, що ймовірно, був розпилений в повітрі. Дівчина повільно відкрила очі. Ігор лежав біля стіни сповитий подвійними стяжками на руках і ногах. Він спокійно спостерігав за діями Хрустальова та його помічника Гєни. Ті ж саме намагались привести до тями Степана Семеновича. Перша пляшка води, що вони вилили йому на голову не справила бажаної дії. Лікар дуже повільно виходив з-під дії наркозу, тому друга вилита на голову пляшка розщепила йому повіки, але свідомість повернулась лиш частково.

-      Хто ви? Що? Де я? – поки лікар нерозбірливо задавав свої питання, Хрустальов знайшов та вийняв одне кільце з поміж трьох, які були зняти з непритомних бранців, та простягнув його Степану Семеновичу.

-      Степан Семенович, ми розблокували зв’язок. Ви, як то кажуть, маєте право на один дзвінок. Щоб вам легше було зробити вибір з багатьох ваших контактів, я підкажу кому. Набирайте Альберни Ольбермана.

Степан Семенович обвів безпомічним поглядом прикуту Оксану, зв’язаного Ігоря, Хрустальова, що нетерпляче мусолив в долоні комунікатори, зупинився на Гєні. Приречено нап’ялив на палець кільце та набрав номер Ольбермана.

-      Поки ви, емм, відпочивали, я під’єднав ваш комунікатор до монітора – Хрустальов кивнув на екран, що висів на стіні - тож ми будемо бачити вашого співрозмовника.

Тим часом на моніторі з’явилось обличчя чоловіка з глибокими зморшками, та темними кучерями густо оздобленими сідиною. Чоловік сліпувато мружив очі вдивляюсь, хто телефонує, потім сказав:

-      О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?

Читати попередню главу

Читати наступну главу

«Рухайся швидко, наче привид,

і будь спокійним, як невинність»

Брюс Лі

Отже стоматкабінет «Qdent». Про маршрут поцікавився у свого кільця-комунікатора. Ігор сам дивуючись своїм впевненим рухам, знайшов JPS приймач та сформував запит на найближчий піший шлях до вулиці Петропавлівської 77, натиснув «Рухаємся».

«Зверніть наліво», пролунав приємний жіночій голос, щойно Ігор вибіг з інтернет-кафе. «Розрахунковий час до пункту призначення 2 години, 22 хвилини» почув Ігор коли через хвилину добігав до наступного перехрестя. «Наліво».

Ігор нісся вулицями, оминаючи рідких пішоходів…

 Під час бою з супротивником, повчав Сео Мьюнг, дій спонтанно, ритм може дати супротивнику перевагу. Інша справа коли тобі треба здобути перемогу над собою, над своїми вадами і слабинами. Лише діючи спокійно і ритмічно ти зможеш пізнати своє Я. І Ігор вчився відчувати ритм. Слухаючи шепіт листя, рух води, повітря, дихання, він навчився розчинятись, зникати, становитись нічим і ніким. Якщо ж треба було швидко подолати велику відстань, він завдавав собі ритм віршами, які виринали чи з пам’яті, чи з безкінечності всесвіту…

У світі замало води, щоб змити гріхи з твого тіла.

Щоб стерти весь біль із світила твоєї скляної душі

У світі замало вітрів, щоб забрати повітря і силу.

Щоб знести всі ті сльози і зливи. Та сказати, які всі чужі.

У світі замало вогню, щоб спалити в кохання крила.

Щоб розтерти у порох всі схили, із отих, хто кидав ножі.

У світі замало людей, щоб здаватись і лізти в могилу.

Щоб любити когось на півсили. І писати у стіл вірші [1]

…Коли взявся за білу пластикову ручку вхідної двері стоматологічного кабінет почув «Ви на місці. Витрачений час 1 година 02 хвилини».

В приймальні його зустріла дівчина, яка скоріше була рекламою закладу, з зубами перлинами, ніж адміністратором.

-      Доброго дня! Ви записані?

Ігор швидко глянув на неї, та спросив наче скоромовкою:

-      Нейченко Надія?

-      Вибачте, у лікаря зараз пацієнт…

В цей момент в протилежній від Ігоря стіні відчинились двері і звідти вийшов чоловік, а за ним лікарка в блакитній формі-піжамі.

-      Ви до мене? – запитала лікарка і глянувши на Ігоря, протягла – Ааа, це ви. Проходьте в мене є хвилин десять.

Коли вони увійшли до стоматологічного кабінету, лікар запропонувала Ігорю присісти в крісло для пацієнтів, бо нічого більш підходящого не було, сама ж обперлась на підвіконня, закурила. Ігор ліктем зачепив якісь кнопки, через що спинка крісла відкинулась назад, а підставка для ніг піднялась.

-      Так ви Маргарита чи все ж таки Надія – запитав Ігор

-      Розумієте – жінка зробила крок, щоб допомогти хлопцю підняти спинку, але помітивши як він невимушено напівлежить, облишила задумане – мої батьки ніколи не поступались одне одному. Батько хотів назвати мене Маргарита, а мати Надія. Як компромісний компроміс в свідоцтві про народження з’явилось подвійне ім’я Маргарита-Надія.

Маргарита – Надія вправним рухом жовто-блакитного нігтя відправила недопалок у відчинене вікно і продовжила:

-      Я так розумію, ви сюди не зуби лікувати прийшли?

-      Мені потрібен ваш чоловік. Косенко Степан Семенович.

-      Ви чудово знаєте де його знайти, так Ігор? Ігор Ольберман.

-      То ви мене знаєте?

-      Вперше, коли я вас помітила, то звернула увагу на піжаму з лікарні мого чоловіка. Потім я пригадала, що Стьопа мені розповідав як опікується сином самого Ольбермана, і про вашу дивну мутацію?

-      Мутацію?

- Темна шкіра і блакитні очі поєднуються в результаті природної мутації. Таке поєднання називають ще синдромом Ваарденбурга. А тут ще й знайома піжама. Ну от, коли здогадалась вирішила допомогти. Ви напевно подумали, що я заплатила за вашу сцену з переодяганням? – Маргарита-Надія дзвінко розсміялась і продовжила – Для мене це був бонусний бонус!

-      Все ж таки мені потрібен Степан Семенович. В лікарні його нема, і не було сьогодні.

-      Справді? Дивно. В нього сьогодні зустріч з комісією з міністерства здоров’я, він поїхав раніше. Зараз зателефоную – вона зробила рух лівою долонею – абонент поза межею. Дивно.

Маргарита-Надія зробила ще кілька дзвінків, і від зростаючого напруження її голос забренів:

-      Машина стоїть на стоянці, на роботі його нема і не було – вона знову запалила, швидко зробила дві глибокі затяжки – з ним щось трапилось.

Ігор зрозумів, що він не знає номера Оксани, тож треба швидко повертатись в її квартиру і дізнатись додаткову інформацію, що допоможе знайти Степана Семеновича. Він стрімко встав і вже на виході почув:

-      Ігор, куди ви?

-      Шукати вашого чоловіка.

-     А, я? Я не зможу прости сидіти і чекати. Я з вами! – Ігор хотів заперечити, але Маргарита – Надія не дала йому це зробити – до того ж у мене машина. Так швидше. Я переодягнусь і за хвилину рушаєм.

Жінка виявилась вправним водієм і вже через п’ятнадцять хвилин вони були біля Оксаниної багатоповерхівки. По дорозі вона дізналась у лікарняній приймальні номер телефона Оксани, але той був за межами доступу, як і телефон її чоловіка.

В квартирі Оксани не було. Всі речі були на своїх місцях, двері замкнені, тож схоже що дівчина самостійно вийшла з дому. Але чому не відповідав телефон? Чому не залишила записки? І де тепер шукати її і головного лікаря?

-      Що там? – запитала Маргарита-Надія, коли на виході з квартири Ігор нахилився до вхідного килимка.

Ігор показав брелок для ключів з відламаним вушком та надписом ДК «Едем». Маргарита-Надія швиденько набрала запит у пошуковій строчці кільця-комунікатора, прогорнула великим пальцем на візуальній колонці, сторінку вниз :

-      Так-так, здається це Дачний кооператив «Едем», в шістдесяти кілометрах за містом. Поїхали!

До місця призначення вони приїхали вже за годину, але автоматична система розпізнавання, облаштована на шлагбаумі, не знайшла в реєстрі допуску авто Надії-Маргарити, тому довелось натиснути червону кнопку з надписом «Виклик охорони». Зі сторожки, розташованої справа від дороги неспішно вийшов невеличкий чоловік в формі, з великим животом та масляним рідким волоссям.

-      Ви до кого? – запитав він обпершись на шлагбаум

-      Відчиняй – крикнув Ігор у відчинене вікно. У охоронця аж округлились очі, від такої неповаги.

Маргарита-Надія з водійського міста зачинила віконце Ігоря.

-      Сиди й чекай. Я сама все владнаю.

Вона вийшла з машини поправила спідницю, і грайливою ходою підійшла до охоронця. Про що вони розмовляли Ігор не чув, але бачив як жінка натужно сміялась, а в кінці розмови щось вводила на кільці-комунікаторі. Потім охоронець досить кинув в бік Ігоря недоброзичливий погляд і демонстративно медленно пішов до своєї сторожки.

-      Твоя неповага до маленьких людей з великими амбіціями обійшлася мені в кілька сотень, і кілька хвилин принизливих умовлянь. І все одно машину не пропустив. Індик! Але є добрі новини. Кілька годин тому мешканці будинку номер п’ятнадцять привезли з собою дівчину. За описом схожа на Оксану. Тому план такий, залишаєм машину тут, йдемо-біжімо в той клятий п’ятнадцятий будинок. Охоронець, сказав, що з його вікна пішоходів не видно. Індик! Айда!

-      Ні. Я йду сам. Там небезпечно. – Маргарита-Надія хотіла заперечити, та Ігор продовжив – Ймовірно нам доведеться швидко тікати, треба щоб автомобіль був вже заведений, і ми могли рушити миттєво.

[1] Вірш «Жити повністю» збірник «4.5.0», автор Юлія Богута

Читати попередню главу

Читати наступну главу