Четверта ранку.

Стою біля маминого вікна і дивлюся, як над Вінницею поволі займається 25 липня. Небо ще нічне, але біля самого горизонту вже з’явилося жовтувате світло. Ще не світанок, а так, натяк. Ніч ніби тримається, хоча вже зрозуміло, чим усе закінчиться.

І тут над районом розноситься голос із гучномовця:
«Відбій повітряної тривоги».
За кілька секунд лунає сирена відбою. Така сама гидка, як і сирена на початку тривоги.

Я стою біля вікна після майже доби дороги, дивлюся на це дивне жовто-нічне небо і думаю:
Ну що ж. Welcome додому, Ліля.

Точніше моменту повернення, мабуть, і не вигадаєш.
Ще добу тому я була на Півночі, де в липні ніч так і не настає. Сонце лише опускається низько над сопками, а температура навіть посеред літа іноді встигає піти в мінус. Потім були п’ятнадцять шведських миль до Рованіємі, літак до Гельсінкі, звідти до Варшави, потім Кишинів, автобус до Вінниці.

Кілька країн, кілька аеропортів, кілька мов. І ось я вдома. Під сирену.

В останньому літаку навколо мене були переважно молдавани. І я раптом дуже відчула різницю між людьми Півночі й людьми звідси.

Молдавани були відкритіші. Могли першими заговорити, щось підказати, включитися в чужу ситуацію. У них не було тієї скандинавської дистанції, до якої я вже настільки звикла, що майже її не помічаю.

Я давно добре почуваюся серед північних людей. Мені зрозуміла їхня стриманість, небажання лізти в душу, звичка не заповнювати кожну паузу словами. Я сама вже живу приблизно так.

Але й оцей наш південніший спосіб бути я теж упізнаю одразу. Коли людина може втрутитися без запрошення, щось порадити, почати розмову. Іноді це дратує. Іноді дуже виручає.

І я подумала, що, мабуть уже не зовсім лише звідси. Але й не зовсім звідти. Мені зрозумілі обидва світи.

У Кишиневі на паспортному контролі мене запитали те саме, що вже питали в Польщі: «Звідки летите? Куди їдете? Яка мета поїздки?»

Запитання однакові. Але відчувалися зовсім по-різному.

У Польщі все теж було коректно, без проблем. Просто сухо. А тут я відчула доброзичливість. Не в словах навіть. У погляді, голосі, в тому, як людина тримає твій паспорт і як віддає його назад.

Такі речі важко пояснювати, бо формально все однакове.

Вийшла з аеропорту і пішла кількасот метрів ліворуч, до знайомого місця біля літака з написом «Молдова». Я знала, що там стоять автобуси на Україну.

Побачила автобус із написом «Одеса».

Один із водіїв запитав:

- Вам куди?

- До Вінниці.

- Хвилин за сорок буде автобус на Київ. Він їде через Вінницю. Можете одразу купити квиток у нас, ми одна компанія.

Хлопці винесли переносний термінал. Я приклала картку, вони роздрукували мені квиток — дооовгий такий папірець. Моє місце було 78.
Сімдесят вісім. Мій рік народження.

Потім сказали, що автобус буде під номером 888.
Вісімка. Саме до палати №8 мене привезли з пологової зали двадцять чотири роки тому, коли народився син.

Я вже майже усміхнулася сама до себе. Значить, доїду.
Стою посеред Кишинева, купую квиток у польових умовах у незнайомих хлопців біля автобуса на Одесу, а мозок уже збирає з випадкових цифр маленькі докази, що все буде добре.

Дивлюся на квиток і думаю.
А якщо мене щойно дуже красиво кинули?

Начебто люди приємні. Усе просто, без зайвих складнощів. А в голові все одно вмикається ця перевірка: а точно автобус буде? А точно квиток справжній?

Автобус приїхав. Квиток був справжній. Ніхто мене не кинув.

Поруч зі мною сиділа приємна жінка років за п’ятдесят. Вона їхала до Києва, а звідти мала пересідати на маршрутку до Сум, навідати свою вісімдесятирічну маму.

Сама вона живе в Берліні, працює в дитячому садочку. Початок повномасштабної війни зустріла в Харкові.

Розповідала про вибухи, підвали, про те, що спочатку хотіла залишитися. Волонтерити, бути корисною.
А потім побачила приліт на власні очі. Один.
І після цього вже не змогла.

Те, що до того було десь навколо, раптом стало зовсім поруч. Залишився страх. У Німеччині були родичі, і вона поїхала до них. Тепер уже влаштувала там життя. Повертатися, здається, не планує.

Ми говорили кілька годин. Про Харків, Берлін, роботу, мам, Україну. І вже майже перед Вінницею я раптом зрозуміла, що ми навіть не запитали, як звати одна одну.
Знали одна про одну доволі особисті речі, але залишилися без імен. Таке теж буває в дорозі.

До Вінниці дісталися близько третьої ночі. Мене висадили на Хмельницькому шосе, біля якоїсь заправки.

Третя ночі. Комендантська година. Темне місто. Я стою сама з валізами і викликаю таксі. Знала, що деякі служби їздять і в цей час.

Машина приїхала хвилин за десять. Комфортна, чиста і зручна. 
Водій запитав, звідки я приїхала.

- Зі Швеції.
- Ну і як там у Швеції?
- Та Швеція як Швеція. Нема чого особливо розповідати. Але українців дуже підтримують. Вони взагалі проукраїнські.

Він одразу відреагував:
- Ага, ну-ну. Легко підтримувати українців чужими руками. Сидіти в спокійній ситій Швеції і підтримувати українців руками самих українців.

Я спробувала перевести розмову в трохи спокійніше русло. Сказала, що шведи й до війни не дуже любили росію, що там є історична пам’ять.

Розповіла про інсталяцію біля Полярного кола. Там стоїть земна куля, а навколо прапори різних країн, де те коло проходить. Був і російський. Після початку повномасштабного вторгнення його зняли, і відтоді там стоїть порожній флагшток.
Мені ця деталь завжди здавалася промовистою.

Таксиста вона чомусь бомбанула.
 - А що росіяни такого зробили шведам?! Чого вони їх так ненавидять?

Я сказала, що шведи просто пам’ятають свою історію. Полтавську битву, наприклад. А фіни свою. І великої любові до росії після цієї історії теж не мають.

Після цього він перейшов на Зеленського. Говорив дедалі зліше. Називав його ідіотом, казав, що війна йому вигідна і що саме він не хоче її завершувати. 

Я замовкла. Не тому, що не мала чого сказати. Просто третя година ночі, я в чужій машині, за кермом незнайомий чоловік, срака  якого дедалі більше палає.
Я дивилася у вікно і чекала, коли ми вже приїдемо.

Думала про жінку із Сум. Вона живе майже біля кордону, бачила війну зблизька і говорила про підтримку України з вдячністю. А тут Вінниця, глибокий тил, і зовсім інші розмови. Географія, виходить, нічого не гарантує.

У дворі він зупинився біля першого під’їзду, хоча мені було до четвертого.
Я попросила:
 - Підвезіть, будь ласка, трохи далі. У мене важкі торби.
 - Ніт. Там двір заставлений, мені буде незручно розвертатися. Далі вже самі.

Поки я витягала речі, почалася повітряна тривога. Я здригнулася. Не подумки, а прямо тілом. Він це помітив і вже зовсім іншим тоном сказав:
- О, бачите. Вам страшно. А ми живемо в таких реаліях, ми майже звикли. 

І розповів, як одного разу під час тривоги його викликала жінка з підлітком. Вони вискочили з під’їзду і попросили відвезти їх до підвалу сусіднього будинку. Два будинки.
Вона була переселенкою з Харкова і так боялася за дитину, що не могла просто перебігти двір.

Я слухала і думала, що мені теж справді страшно. Хоча до цього здавалося, що я приїхала спокійна і все розумію.

З торбами пішла до четвертого під’їзду сама.
А через якийсь час уже стояла біля маминого вікна.

Четверта ранку.

За вікном світлішало. Біля горизонту була тонка жовта смуга, вище ще трималася ніч.
І тут оголосили відбій.

Welcome додому, Ліля.

Навіть якби тривога ще тривала, я не впевнена, що пішла б в укриття. У мене просто не було сил. Після майже доби дороги тіло вже відмовлялося виконувати будь-які команди. Я впала і заснула.

Прокинулася після полудня з сильним болем у спині. Дорога наздогнала мене вже вдома.
Мама на кухні закривала абрикоси й варила варення. Їй трохи не вистачило фруктів, а йти на базар самій уже важко.

- Я сходжу, ма.

Заодно вирішила зробити дублікати її ключів і пікалки від домофона.

На ринку «Урожай» довго шукала майстра. У тому місці, де він колись сидів, тепер був ремонт телефонів і ноутбуків. Я заглянула всередину. За столом сидів хлопець.

- Вибачте, не підкажете, де тут майстер із ключів?

Він навіть не підвів очей: 
- Зайдіть у хол зліва.

У голосі було стільки роздратування, що я запитала: 
- Вас уже, мабуть, задовбали цим питанням?

Він подивився на мене і серйозно відповів:

- Заїбали.

Я нервово посміхнулася. Не тому, що було смішно. Просто не знала, як інакше відреагувати.

Майстра я все-таки знайшла. Він зробив ключі й назвав ціну: 
- Чотириста гривень.

Я простягнула тисячу.
- Ні. Ідіть шукайте дрібніші. Здачі немає.

Пішла до магазину, купила продуктів, розміняла гроші, повернулася.

Потім зайшла по цигарки. Жінка на касі говорила зі мною так, ніби ще до початку розмови я вже встигла її страшенно втомити.

Я давно не знаю, які зараз в Україні стіки, тож спробувала попросити поради.

— То визначтеся, що вам треба!

Я вибрала щось навмання, аби не дратувати її ще більше самою своєю присутністю.

Коли розраховувалася, серед грошей випадково трапилася стара десятигривнева купюра.

- Шо ви мені даєте? Це давно вже не ходить!

«Ну, значить буде сувенір»,кажу.

Вийшла на вулицю і подумала, що за кілька годин це вже третя людина, яка спалахує буквально від одного слова. Наче всі ходять із нервами назовні.

І тут я сама себе зупинила: а ти спробуй пожити п’ятий рік під сиренами і обстрілами.

Хамство від цього не перестає бути хамством. Але, мабуть, не все тут лише про характер. Люди втомлені. 

Я йшла додому рідними дворами. Тут минули моє дитинство, юність, молодість. І раптом погляд зачепився за палісадники біля під’їздів. Там цвіли флокси і інші липневі квіти, назв яких я не знаю. Хтось їх посадив. Хтось поливає. Хтось прополює.

Між будинками ходили коти. Нічиї, але ситі і доглянуті. Вони не сахалися людей. Видно було, що їх тут годують.

І це мене чомусь дуже зачепило.
Люди можуть зриватися одне на одного, говорити різко, не мати сил на ввічливість. Але хтось усе одно поливає флокси. Хтось годує дворових котів.

Мабуть, саме це я й хотіла побачити, повернувшись додому.

м.Дунаївці – с.Маків – Камянець-Подільський

18.05.2026

Дунаївці — це затишне місто на Хмельниччині, яке дивує своєю багатою історією та давніми ремісничими традиціями. Перша згадка про місто датується 1403 роком, у 1592 році король Сигізмунд III Ваза надав Дунаївцям магдебурзьке право, підтверджене 1605 року королем Сигізмундом III. На 1870-ті роки припав значний промисловий і торговельний розвиток Дунаївців.

Свого часу воно було відоме як потужний центр сукнарства, де європейські майстри створювали тканини високої якості. Сьогодні Дунаївці зустрічають мандрівників спокійним ритмом життя, охайними вуличками та мальовничими краєвидами річки Тернава. Для багатьох пілігримів це місто стає важливою точкою на маршруті, де можна перепочити, набратися сил і відчути справжню гостинність Поділля.

В Дунаївцях є гарненький палац Красинських. Палац зберігся до наших часів, але без балкону і з прибудовами — тепер у ньому розміщується місцевий Палац культури. Палац з трьох боків оточував ландшафтний парк, який нині майже не вцілів.

Отримую відмітку в Туристично-краєзнавчому центрі та вирушаю далі. Похмурий ранок з підозрою на дощ та обмаль часу змусили скоригувати плани і від Дунаївців до Макова я під'їхала автобусом. Але далі — лише пішки. Від траси на початку Макова я йшла селом, а потім чудовими стежками від Макова повз село Привороття друге, біля підніжжя Кармалюкової гори та біля великого ставочка з лебедями, через довге село Гуменці.

Маків розташований серед мальовничих Товтр поблизу річки Шатавки. На території села виявлено залишки поселення трипільської культури III тисячоліття до н. е., а також артефакти часів Київської Русі.

Перші писемні згадки про поселення, яке раніше мало назву Ступинці, датуються 1482 роком. Сучасну назву Маків отримав у 1746 році за часів власників Маковецьких. У XVIII–XIX століттях містечко активно розвивалося як торговельний та ремісничий центр, де проживали українська, польська та єврейська громади.

У XIX столітті Маків став волосним центром, тут діяли школа, млини, цукроварня та маєток Раціборовських із парком. Важливе місце в історії села посідає розвиток цукрового виробництва та сільського господарства.

Сьогодні Маків є центром територіальної громади та відомий санаторієм «Україна», природними ландшафтами Подільських Товтр і своєю історико-культурною спадщиною.

Коли я пройшла через Маків і вийшла на його околицю, я була вражена тим, що постало перед очима.   Я стояла і не могла повірити, що я на Поділлі, тому що ландшафт нагадував мені Крим.   Білувата глиниста стежка з камінцями, широчезне небо, гори попереду і відчуття простору.

Після вчорашнього спекотного переходу полями я побоювалась, що буде тяжко йти, але на диво, за ніч організм відновив сили і мені досить легко йшлось.   Тим більше, я зрозуміла, що стежка довго веде на спуск, а потім довгий час я буду йти рівно без крутих підйомів  і спусків. До того ж як виявилось далі, весь шлях пролягав чудовою стежкою, яка то відкривала мені сонце, то довго прикривала тінню дерев. 

Хмари то розходились і відкривали чудове блакитне небо, то знову збігались. Я так втягнулась в похід, що йшла і не помічала як швидко проходила кілометр за кілометром. Зазвичай я ділила перехід на декілька відрізків і в середньому відпочивала через кожні 5-6 кілометрів. А тут була якась дивина, мені навіть не потрібен був відпочинок.   Цей відрізок був зовсім не схожий ні на які інші, що я пройшла попереду. Це була неймовірна насолода. 

Шлях повз Привороття Друге, біля самого підніжжя таємничої Кармалюкової гори, подарував дивовижну зустріч: великий затишний ставок з назвою Довгостав і граційних білих лебедів на воді. Як раз тут я планувала сісти на відпочинок. 

Біля води завжди чудово відпочивається та ще й з видом на лебедів. На фото їх лише декілька, але по всьому озеру їх було біля 15-ти. Я була заворожена їхнім граційним плаванням. 

Я милувалась красою і тут опустила очі поперед себе на край ставочка при березі де сиділа, а там  плаває зграя пуголовків.  Може хтось з них майбутня царівна-жаба  

Відійшовши від ставка, і трохи пройшовши, поміж кущами я побачила Кармалюкову гору. Це не та гора, що була на попередніх фото, а з іншого боку, яку не дуже було видно спочатку.

На Гуглмепс знайшла цікаве фото цієї місцевості з висоти пташиного лету

Шлях від Привороття Другого до Гуменців йшов м’якими хвилями подільського рельєфу. Земля тут дихає спокоєм і панує особлива тиша. Цей відрізок Шляху зустрічає мандрівника особливим, майже камерним затишком. Це місце, де час ніби уповільнює свій біг, дозволяючи перевести подих. 

      Від початку села Гуменці дорога стає динамічнішою, проходячи цей відрізок, фізично відчувала, як змінювався ландшафт. Пагорби стали крутішими, а повітря — густішим, наповненим ароматами польового різнотрав'я. Щоразу, піднімаючись на черговий пагорб, хочеться зупинитися, обернутися й просто вдивлятися у пройдену відстань і ніби при зупинці відтягнути своє перебування на Шляху, адже це останній перехід перед фіналом. 

Гуменці зустрічають жвавістю, приязними посмішками місцевих та особливою атмосферою передгір'я Подільських товтр. Тут уже виразно відчувається близькість величного Кам'янця — фінальної точки подорожі.

          Ця ділянка — справжній перехід від спокійного, замисленого споглядання природи до передчуття чогось грандіозного. Тут ти ніби залишаєш позаду тишу глибокого Поділля й поступово наближаєшся до динаміки міста. Довгий перехід через Гуменці — і ось, близько 18:30, я нарешті в Кам'янці-Подільському! 

Сертифікат отримати вже не встигла, але головне відчуття вечора — я дійшла. Я біля мети! 

Завтра у мене буде цілий день, щоб знову насолодитись чудовим Кам’янцем, а сьогодні я відпочиваю, осмислюю щоооо трапилось , п’ю ароматний чай і споглядаю неймовірно красивий захід сонця у вікно готелю.