Zydejimas
- 26.07.26, 01:15
У моменти дуже рідкісні я можу дозволити собі позалипати. На будь-що, що достатньо відповідне до мого настрою й може його тільки посилити. Як фото нижче. Побачив його колись в інтернеті, звісно, загубив, але не забув, а нинішня ера ШІ дає змогу легко віднайти щось подібне. Не Chat GPT до речі, який з часом стає все більш тупим, як мені здається.
Це робота литовського фотохудожника Ромуальдаса Ракаускаса (1941-2021), точніше, одна із дуже довгої (1974-1984) серії робіт “Цвітіння”, в оригіналі Zydejimas (насправді, там трохи інші букви, але тупенький i.ua так і не шарить розширену латиницю). Цілих десять років він катав литовською глибинкою, знімаючи селян у весняному цвіті, до речі, часто постановчо, бо самі по собі вони й не помічали тієї краси навколо, заклопотані щоденною важкою рутиною.
Я вдивляюся в цей кадр як людина, що цікавиться фотографією, аби взяти собі до уваги щось із неї на майбутнє, композицію, вдалий контраст чорного та білого, життя, що народжується і що згасає. Я дивлюся на неї, як людина, яка втратила все, що любила, і дуже боїться втратити все, що любить зараз. Крізь незнайому бабцю, якої давно нема й імені якої ніхто не скаже, я згадую про свою бабусю, зовсім іншу зовні, але ж чи то має значення, адже все в цьому світі повторюється. Мій банальний біль, чимось подібні бабці – натрудженими руками, білими хустками чи зморшками на лиці, і смерть, стара мерзенна блядина, потворна однаково завжди та для всіх.
Крізь статичне фото я можу провалитися в інші виміри, яких так багато навкруги, а проте в жодному з них я не встигну хоча б раз сказати те, що міг говорити щодня й мав говорити щодня, до того як стало запізно, і це залишиться частинкою мого пекла до останнього дня, поки я можу будь-що усвідомлювати.
Одна за одною приходитимуть і відходитимуть весни, розсипатимуться по вітру надміру тендітні білі пелюстки, бабці розправлятимуть натруджені руки-крила й відлітатимуть у вирій, а тут все буде так само, тисячі монотонних однакових реальностей, у жодній із яких не відкрутити час назад. Я намагатимусь склеїти недосяжне минуле з мільйонів уламків, як то фотографій, запахів та смаків, схожих місць та голосів, але ці уламки такі дрібні й розрізнені, їх вже не склеїти. Навіть якщо до образів та відчуттів додати якусь асоціативну музику тих часів, усе одно не склеїти, тільки провалитися ще глибше, так, щоб аж розривало зсередини. Чому ж мене нарешті просто не розірве нахуй зсередини?..
5
Коментарі
nebosklon
126.07.26, 07:16
Рутина заїдає
Whiskey*
226.07.26, 14:17
Дякую Вам, Ваші дописи завжди такі глибокі ... І сумні.
Whiskey*
326.07.26, 14:25
У мене з дому не залишилось жодного фото. Тим паче фото дідуся і бабусі я і не пам'ятаю, десь той альбом пидився вже на горищі, мабуть...А нещодавно тітка зі Львову прислала рідкісні фото з її архіву. Це було таке потрясіння. Бабуся молода з дідом, тоді вони наче тільки одружилися. Це був 46 рік, вона казала, що на побачення він як приходив, то приносив їй рідкісний презент- цибулину, яку вона уплітала з апетитом. А ще їй роботу - дещо заштопати, дещо ушити, бо вернулися були обоє нещодавно з рабства у Німеччині, та і одягу не було ні у кого і до цього толком...
Дякую, щось занурилася у спогади.
Надихнули
Whiskey*
426.07.26, 14:26
*пилився
Vivyenn
526.07.26, 15:57
Сплюнь ! З цi€ю вiйною усе може статися
Дормідонт
626.07.26, 21:32
Ну бо може ти потрібний своїй дружині і доньці?Це простотчеоговий відкат,треба пережити і протриматись
visnyk
726.07.26, 23:14Відповідь на 1 від nebosklon
дуже
visnyk
826.07.26, 23:30Відповідь на 3 від Whiskey*
так, ці люди заслуговували кращого часу, ніж вони отримали, особливо в їх молоді роки.
visnyk
926.07.26, 23:30Відповідь на 5 від Vivyenn
отож
visnyk
1026.07.26, 23:31Відповідь на 6 від Дормідонт
само собою, тільки якийсь затягнутий відкат, майже 5 років уже, а по факту 12. забагато для короткого людського життя.