Як пишуть на сайті ІА Антикорупційна правозахисна рада, В ході досудового розслідування з’ясувалося, що обіг наркотиків у Павлограді та регіоні тривалий час координувала поліція

         Навряд чи Роман Сириця та інші поліцейські, коли багато років тому приходили працювати в правоохоронні органи, здогадувалися, що восени 2021 року їх затримають за підозрою сприяння розповсюдженню наркотиків та інші злочини.  Хоча, не варто виключати, що вони з самого початку знали, що затримання та суду їм не уникнути. Адже, виходячи з зібраних матеріалів в рамках кримінального провадження, саме поліція координувала обіг наркотиків у Павлограді. Ми раніше вже писали про сумнівні прибутки керівників поліції. Також, писали про ймовірні ризики виникнення «перевертнів п погонах», в наслідок бездіяльності профільного Департаменту  ВБ НПУ в області.

         Виходячи з версії слідчих, в Павлограді злочинці, разом з колишніми та теперішніми правоохоронцями за короткий час монополізували ринок наркотичних речовин.

Для збільшення прибутковості свого бізнесу «підсаджували» на наркотичні речовини неповнолітніх з Павлограду, в подальшому їх залучали до продажу наркотиків. Для виробників та продавців наркотичних речовин стать, вік значення не мали – головне, щоб купували. При цьому поліцейські, які повинні протидіяти обігу наркотичних речовин, сприяли розвитку торгівлі наркотиками. Майже рік обіг наркотиків у Павлограді координувала поліція разом із злочинцями, які цей бізнес організували.

         Як було встановлено в рамках досудового розслідування, ймовірно, що восени 2020 року Темурі Ломідзе та колишній поліцейський високопосадовець  Олег Соколов створили злочинне угруповання. Сферою діяльності було виготовлення, придбання, зберігання та перевезення наркотичних речовин з метою збуту.  Займатися збутом наркотиків Ломідзе та Соколов планували тривалий час, а отже продумували все детально і заздалегідь. Особливо ретельно підходили до кадрової політики свого злочинного формування.

До стійкого ієрархічного угруповання могли входити різні люди, в тому числі невстановлені на даний час досудовим розслідуванням особи. На сьогодні встановлено, що членами злочинної групи могли бути: Вікторія Гринь(21), Олександр Міщенко(46), Анастасія Литвиненко(32), Вадим Малюченко(33), Олександр Котруци(27), Віталій Панченко(43), Павло Ярошкін(39), Роман Сириця(40).

Відповідно до розробленого плану злочинної діяльності, функції та задачі кожного з учасників злочинної організації були розподілені. Стосувався цей принцип і двох ймовірних очільників банди. Серед іншого Ломідзе відбирав осіб, які виготовляли, доставляли та збували наркотичні засоби пересічним громадянам. Також відповідав за рух грошей, отриманих від збуту наркотиків і нараховував «заробітної платні» усім учасникам угруповання.

Олег Соколов тривалий час працював в правоохоронних органах Дніпропетровської області, був  першим заступник начальника УМВС України в Дніпропетровській області. Також очолював Управління по боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин. А отже добре знав як приховувати торгівлю наркотиками та викривати конкурентів, щоб здати їх поліції і збільшити ринок для себе.

За версією слідства, саме О.Соколов міг залучити до злочинного угрупування колишнього працівника Управління протидії наркозлочинності в Дніпропетровській області Віталія Панченка. В січні 2021 року Віталій Панченко(43) отримав Свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю №5026. Окрім Панченка Соколов ввів в злочинне формування двох діючих працівників поліції Павлоградського РВП ГУ НП в Дніпропетровської області. Серед них - начальник кримінальної поліції Павлоградського РВП ГУ НП в Дніпропетровської області Павло Ярошкін(39). Та заступник начальника кримінальної поліції Павлоградського РВП ГУ НП в Дніпропетровської області Роман Сириця(40). Тепер обіг наркотиків у місті Павлограді та регіоні координувала поліція, при цьому чітко дотримуючись ієрархії, яка склалася у злочинному угрупованні. 

Роман Сириця(40) отримував гроші за те, що не давав своїм підлеглим фіксувати незаконну діяльність злочинної організації Темурі Ломідзе та Олега Соколова. Також в його обов’язки входило повідомлення керівників злочинної організації, коли вони або інші члени угруповання впадали в око зору правоохоронців. Окрім цього Сириця мав активно виявляти та притягати до відповідальності конкурентів Темурі Ломідзе та Олега Соколова по накробізнесу.   

Віталій Панченко(43) здійснював передачу неправомірної вигоди діючим працівникам поліції. В ході щомісячних зустрічей з Олегом Соколовим Панченко отримував від нього суми у розмір 1000-3000 доларів, які потім передавав Роману Сириці (40) та Павлу Ярошкіну(39).

Панченко, в свою чергу, повідомляв лідерів угруповання, що правоохоронці готуються зафіксувати факт збуту наркотичних речовин, до якого члени банда були причетні. Темурі Ломідзе та Олег Соколов швидко міняли плани і в поліції зривалися слідчі дії.

Також саме Панченко передавав Сириці та Ярошкіну інформацію про діяльність конкурентів Ломідзе та Солова.

Як вже зазначалося вище, така практика дозволила злочинцям фактично монополізувати ринок виготовлення та розповсюдження особливо небезпечних наркотичних речовин.

На сьогодні Сириця та Ярошкін підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.28, ч.2 ст.255, ч.З ст.368 Кримінального кодексу України. Також Роману Сириці інкримінують ч.2 ст.127 Кримінального кодексу України – катування.

На сьогодні Темурі Ломідзе та Олег Соколов та інші члени угруповання торгівлю наркотиками припинили. Адже члени злочинної групи, які займалась систематичним збутом і розповсюдженням особливо небезпечних психотропних та наркотичних речовин були затримані.

Усіх згаданих в статті громадян винними може визнати лише суд, поки триває слідство. До вироку суду зазначені вище особи вважаються лише підозрюваними. В разі доведення вини до в’язниці їх можуть відправити на дванадцять років, конфіскувавши перед цим майно. 

ВСІ НОВИНИ

ПІДПИСУЙТЕСЬ, ТА СТЕЖТЕ ЗА НОВИНАМИ НА НАШОМУ КАНАЛІ Google News

30 ноября, ровно 70 лет назад родился Назарий Яремчук - один из основателей украинской эстрады, голос поколения, который спел вечные песни, облетевшие весь мир. Назарий Яремчук считается первой мегазвездой Украины - во времена, когда отсутствовал даже намек на появление отечественного шоу-бизнеса. В 1970-х, выступая в составе ВІА "Смерічка", исполняя песни своих друзей-композиторов Ивасюка и Дутковского, выступая в дуэте с Василием Зинкевичем, Назарий Яремчук закладывал основы украинской популярной песни, нашей фирменной мелодии, действительно получившей международную огласку. 

В 1980-х Яремчук овладел более романтическим, поп-ориентированным направлением - начиная с его легендарной пластинки "Незрівняний світ краси" 1980 года.

В 2021 году, через 26 лет после смерти, культовому и всемирно известному певцу было присвоено звание Героя Украины.

Назарий Яремчук на уникальных фотографиях (фото: roduna.org)

Назарий Яремчук в молодости (фото: roduna.org)

После того, как певец имел честь первым спеть канонические произведения Владимира Ивасюка ("Червона рута", "Водограй" и другие) и снялся в фильме "Червона рута" 1971 года, по странам уже бывшего Советского Союза прокатилась настоящая "яремчукомания".

Назарий Яремчук в молодости (фото: roduna.org)

Назарий Яремчук в молодости (фото: roduna.org)

https://www.rbc.ua/rus/styler/redkie-foto-video-nazariya-remchuka-kotoryh-163280696.html

Пора, пора душі зробити свято,

Без приключок і зайвих заморок,

Пора піти за снами полювати

Туди, де кожен сам собі панок.

Куди не потикаються безчинства,

Де все таке знайоме і своє,

Світловолосе бігає дитинство,

І пряника солодкого жує.

Попереднє - http://blog.i.ua/user/2222714/2382607/

Перше - http://blog.i.ua/user/2222714/2382601/

9. Філософські сни

Серія снів з голосом з сяючої хмари або одним коментатором

Дім

Я з подругою подорожувала поїздом і ми раптово вирішили вийти на гарній станції. Зрештою, це ж подорож. Ми піднялись на гору живописною стежкою оточеною багатьма гарними квітами. Стежка привела до здоровенного дому. Виглядав як старовинний розкішний замок виготовлений з білого каменю. Замок не був покинутим, але пустував. Кімнати готові до життя, прибрані, але пусті і скрізь, по всіх кутках і всюди де можна було стояли букети червоних троянд. Було гарно. Проте нічого не відбувалось і нічого цікавого там не було. Кімната за кімнатою, кабінет за кабінетом. Хіба може стільки місця пустувати?

І голос сказав:

- Стіни – це шкіра, квіти – це кров. Зайди і подивись, що всередині.

Я все хотіла роздивитись хто це зі мною розмовляє, вже не перший сон. Голос десь з гори. Мені весь час хотілося відвернутись від джерела звуку, але бажання дивитись співрозмовнику в лице сильніше. Проте бачила я тільки неясне щось в небі, воно не мало форми і світилось, як сонце за хмарами. Не цікаве видовище, тож я більше й не оберталась.

Я вийшла з кімнат і з балкону глянула на внутрішній дворик.  Там серед декоративних полотен і під прапорами працювали люди над картинами, скульптурами, десь проводили урок, хтось відлучився на обід, інші весело базікали, всі не сиділи чітко за свої місцем, але робота кипіла.

Глек

Приїхала я в якесь дивне місто. Його вулиці і будинки мають вигляд, як з картин Мауріца Ешера. Я там побродила, було цікаво, але пусто. Випадково натрапила на будинок, де живе мій друг, тож вирішила зайти, але вдома нікого не було. Тож просто вийшла до зупинки, щоб вернутись до дому. А на зупинці вже стояли мої друзі, включно з тим, куди хотіла зайти. Вони були з здоровенними рюкзаками та туристичним спорядженням. Один з них запросив мене поїхати з ними займатись археологією і решта одразу підхопили. Поїздка обіцяла були захоплюючою. На своїй проміжній базі вони мене спорядили всім необхідним і нарешті ми дістались до місця розкопок.

Площадка вже давно була розчищена, поділена на квадрати і покопана, як на фундамент для будинку. Нас зустрів головний археолог біля деяких знайдених реліквій і ямою з цілою купою черепків. Пузатенький, бородатенький, рудуватий дядько – типовий архетип археологів. Мене він ввів в курс справи:

- Тут ми частіше за все знаходимо черепки. Вони теж мають наукову цінність і по ним можна щось визначити, і можливо колись до них доберуться, тож ми їх просто скидаємо всі в одну яму. Але ми тут знаходили і справді цікаві речі, - показує на стіл з старовинними сережками, браслетами, - а комусь навіть пощастило знайти справжній шедевр.

Археолог з гордістю показав на статую якоїсь богині, поруч стояли викопані великі глеки та статуетки поменше. Явно не кожен день таке знаходять. Тоді продовжив:

- Скоріш за все ви тут познаходите черепки, але це ваше хоббі. Розважайтесь. Якщо пощастить відкопати щось більше, кличте мене – витягнемо разом. З стародавніми реліквіями треба бути дуже обережним.

Ми прийнялись до пошуків. Година за годиною змітали пензлями верхній шар глинистої сухої землі, як справжні науковці. Час ішов, уже й полудень, і сонце в зеніті, всі старші пішли на обід, а ми ще лишились під палючим сонцем. Раптом хтось наткнувся на глиняну ручку, всі кинулись розгрібати і скоро дістали не черепок, не півглека, а цілий великий глек складного методу виготовлення ще й з печаткою на горлі. Горло будо закупорено воском на якому було відтиснено виноград, тож всі згодились, що там стародавнє вино. Всі так зраділи. Це вам не простий гончарний виріб. За таку роботу стародавні майстри брали великі суми і просту річ там би не запечатали. Один струсонув і почув всередині не сплески рідини, а якесь постукування від багатьох дрібних речей. Це було дивно. Хтось звернувся до мене:

- Та ти в перший день знайшла таку велику цінність. Люди тут дуже довго працюють і не завжди таке знаходять. Бачила скільки було на стенді? Це все, що є за всю історію цих розкопок, а тут багато таких груп як наша і іще професійні археологи, які тут постійно.

Інші продовжили:

- Цікаво, що там? Так хочеться відкрити.

- Ми не можемо цього зробити самі, ти знаєш. Сам глек – вже витвір мистецтва, і печатка потрібна історикам цілою, щоб вони могли її дослідити.

- Він запечатаний герметично. Отже там зберігається повітря тих часів. Наші науковці зможуть дослідити його і зробити свій висновок про тодішній склад атмосфери.

Ми відклали знахідку і прийнялись до подальших розкопок. Але далі робота пішла сумніше. Піт став заливати очі, з’явилась втома, час ішов, а глек лежав. Старші ще не вийшли з обіду, але й ми вирішили перепочити і сіли в коло з своїм похідним обідом. Скінчивши трапезу розмови знову повернусь до глека і один виніс його на очі всіх знову. Потрусивши знову, було дуже складно визначити на звук що ж там можуть зберігати.

- Може там скарб? Золоті монети і прикраси?

- Це може бути. За тодішніх часів це місце захопили вороги і монахи складали золото в невластиві для них ємності, щоб ніхто не здогадався там шукати.

- Такого ще на цій копальні не було, якщо це правда - наша знахідка буде справжнім відкриттям.

- Скоріше б пан археолог вже вийшов.

- Знаєте, я не можу більше чекати. Я відкрию печатку.

Ніхто не хотів втрачати склад тодішньої атмосфери, але й відмовитись дивитись що там – теж не міг. Якби там був скарб, то це б компенсувало з надлишком втрату стародавнього повітря.

- Я акуратно виріжу печатку для історії. У мене є ножик.

Всі оточили того хлопа з глеком, чекаючи що буде. Печатка була дуже твердою і треба було докласти зусиль. Хлоп додав трохи сил і несподівано з печаткою відколовся здоровенний шматок глека. Було дуже шкода. Але що ж всередині? Розгрібши уламки глека ми з’ясували, що цей глек був сховищем для уламків такого ж глека. Тільки дуже старого і вже з стертими гранями на місцях сколів, майже пил. Непорозуміння і розчарування на обличчях усіх:

- Це хто до такого додумався? Кому треба зберігати та ще й запечатувати таке сміття?

Ні скарбу, ні печатки, ні глечика складної роботи, ні стародавньої атмосфери. Тепер ці уламки підуть в яму з рештою черепків. Нічого.

Раптом з’являється за спинами археолог і стало ясно, що провину вже не приховаєш. Це загрожує виключенням з археологічної спілки і забороною доступу до розкопок. Той підняв глек і чомусь звернувся до мене:

- Отже ти їм дозволила його розбити!

Всім було дуже дивно це чути, адже я тут була перший день і тільки спостерігала. Я не заохочувала нікого і не навіть не торкалась тієї речі. Звісно сумно мати таку втрату - сам глек був шедевром, але ж я… І от археолог пояснив починаючи перетворюватись на світло:

- Твої друзі – це твої емоції. Не дозволяй їм брати над собою гору. Допитливість, нетерпіння… вони самі по собі не погані. Але хай ти володієш ними, а не вони тобою. – Потім продовжив. - В лабораторії можна було зняти відтиск з печатки, теплом зі свічки розтопити твердий віск і спокійно дістати все, що було всередині. Можна було не ламати.

 ***

Я їхала по своїм справам в тролейбусі, проїжджала звичайні міські пейзажі поки не почула суперечку в салоні. Вона набирала все більше і більше учасників і велась про природу людини. Якийсь хлоп доводив песіонерам і іншим:

- Людина за своєю натурою є доброю і тільки її подальші гріхи роблять її злою. Коли мала дитина тільки народжується, вона нікому не бажає зла.

Він був явно в меншості. Ніяких особливих прикмет у нього не було, цілком посередні риси, ну волосся чорне – от і все. Зрештою і мені треба було втрутитись:

- Людина від природи є егоїстичною. Подивіться, навіть маленькі діти ще нічого не розуміють, а вже тягнуть все до себе.

Таким чином тема зачепила і мене аж поки не настала моя зупинка. Я вийшла з тролейбусу глибоко переконана в своїй позиції і все-таки хлоп стоячи в дверях прокричав мені в слід:

- Ти думаєш, що люди не здатні задарма робити щось хороше тільки тому, що сама ніколи цього не робила! Ти спробуй хоч раз в житті зробити щось хороше просто так! Хоч раз!

Ага-ага, я зрозуміла, побазікай мені.

Я доїхала до свого робочого місця, схопила свій чай, послухала плітки колег і ще раз переконалась, що все має свою ціну. Якщо хочеш щось отримати – маєш щось витратити, якщо щось витрачаєш – явно на щось розраховуєш і не інакше. Раптом весь хмарочос струсонуло, потім ще раз, а потім він посипався. Все провалилось в глибоку яму.

Сталась природня катастрофа. Велика частина міста провалилась під землю десь на 1 км. Ті, хто вижили, потроху приходили до тями, намагались відшукати знайомих серед розвалин висоток. Рятівники витягали і забирали на «швидкій» особливо постраждалих. Мене не зачепило, тільки протрусило добре, тож побачивши шалену нестачу медичної допомоги вирішила її залишити тим, хто більше такої потребує. Я змогла сама підвестись і сама побродити довкола шукаючи вихід.

Раптом я згадала ранкову розмову і подумала, що якби тут я могла комусь допомогти, то потім я змогла б кинути ранковому співбесіднику, що щось хороше я правда робила. І от я помічаю маленького хлопчика, просто одягненого, що ходив між розвалин, та кликав свою маму. «Те, що треба» - вирішила я.  Підходжу і питаю:

- Ти загубився?

- Так. Я хочу назад до батьків.

- А ти знаєш, де ти живеш?

- Можу назвати вулицю.

- Добре. Давай виберемось звідси і я відведу тебе до дому.

Як мені ще раз трапиться подібний співбесідник як з тролейбусу, то тоді я зможу кинути в розмову цей приклад. Я така скажу: «І робила я це абсолютно безкорисно. Мене дуже хвалили, пропонували гроші, та я бачила наскільки бідно вони живуть і відмовилась». Класно, хіба ні?

Ми з малим пробирались по розвалинам, пролазили під різними балками, перелазили через недоруйновані стіни. Зрештою дійшли до краю, де провалля закінчувалось, далі треба було лізти вгору чіпляючись за виступи, обривки проводів та коріння. Разом  з тим я помітила, що хлопчик надто малий, щоб міг дотягтися від одного виступу до іншого, тож сказала:

- Чіпляйся за мою спину. Будемо підніматись.

Буде важко, але в розповіді я додам ще яка я героїня.

Зрештою, навіть з живим баластом і на непевних схилах, ми все-таки вибрались на гору. Точніше малий просто вибрався з провалля і зістрибнув з моєї спини, а я виповзла взагалі без сил. Виявилось, що тут вже стояли батьки хлопчика.

Щаслива картина возз'єднання сім'ї. Я кажу:

- Оу, будь ласка. Мені нічого не треба.

Проте ці слова були зайвими. Мені і так нічого не пропонували. Батьки були надто зайняті своїм чадом, щоб звертати на мене увагу. Так вони і пішли до додому.

Обуренню моєму не було меж. Навіть якщо у них нема грошей, вони могли хоча б просто подякувати! Як я в тролейбусі казала: всі думають тільки про себе.

Тут я помітила свого співбесідника. От так зустріч! Кажу:

- Ти бачив?..

Раптом замість похвали я чую:

- А я думав, ти це все робила безкорисно, - перебиває мене.

Ну це вже занадто! Це було безкорисно, але не отримати навіть словесної винагороди після такої праці…

- Я думав, ти це робила, щоб сім’я була в зборі, а не за «дякую».

Як…?!! У мене нема слів! Я цього не буду слухати. Елементарні речі можна було зробити. Хіба можна так начисто ігнорувати такі очевидні речі. Розлючена я розвернулась і пішла до дому.

Зрештою я змогла добратись до свого мешкання. Темно вже. Вечеря. Чищення зубів. Я дісталась до свого ліжка, але не лягала, бо світив місць і було б погано спати. Я помітила у себе в руках якусь табличку. Я навіть не здивувалась, як вона в руках у мене матеріалізувалась. Тут же біля вікна я помітила того хлопа, що з докором дивився в мій бік. Теж ніякого подиву. Той підійшов і однією рукою взявся за табличку і звернувся як завжди стабільним спокійним, сумним, але виразним голосом:

- Послухай, подаруй їм це «дякую».

- Ні, я його заслужила.

- Це не гарно.

- Це чесно зароблене.

- Якщо ти віддаси, це буде дійсно безкорисливий вчинок

- …

- Просто віддай.

Я розчепила руки і той витяг табличку:

- Молодець. Ти зробила правильний вибір.

У мене в руках більше нічого не було і я лягла в своє ліжко. Той мене накрив ковдрою і пішов у місячне світло. Я подумала скептично, що це не велика плата за те, що я зробила. Йдучи пообіцяв:

- Тепер ти спокійно заснеш, а я тебе більше не турбуватиму. – це був той самий голос.

На цьому серія снів з цим персонажем скінчилась.

***

Пройшло досить багато часу.

Сни, що мене діставали, обурювали, хоча, зрештою, були цікавими, вже давно мені не снились. Стало навіть цікаво, побачити щось подібне ще раз. Проте вони більше не повертались. Зрештою, мій запит був схвалений таким коротким сном.

Серед зелених дерев і яскравих квіток – типово фентезійно-геймерський пейзаж – ходив мій знайомий. Він щось шукав безуспішно і спитав про це у інших таких же. Інші йому показали на модель якогось ландшафту. Там, на ній, була намальована закручена доріжка пунктирною лінією, а станції на ній поначались діодами. Деякі з них світились, проте більшість були вимкненими – десь 10% проти 90%. Тоді знайомий сідає поруч і каже:

(ПС: оце думаю, яка ймовірність, що сон матиме зав’язку, середину і таку складну розв’язку, нічого зайвого тут не було? І що я зможу запам’ятати так багато деталей?)

Кінець