хочу сюда!
 

Александра

35 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 33-43 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Як тільки почав існувати козак, тут і з’явився пластун (відео)

«Якъ піхоті, такъ и комінникамъ, вільно було въ мирне времня займатьця — кому рибальствомъ, кому пластунствомъ; а ремесні козаки зоставалисъ въ Січі. Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді въ дніпровихъ плавняхъ було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавняхъ и якъ більше імъ приходилось місить грязь, ніжъ ходить по сухому, сирічъ пластать, то й прозвались пластунами».

Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же зявився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків виконувала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунівський. Слово пластун виникло від слова «пласт» і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, прокрадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, причікуючи непроханого гостя.

В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існування і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів зявилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися.

Тарас КАЛЯНДРУК, «Історія пластунів та їх звичаї»

Юнаки гуртку «Північні вовки» станиця Чернігів НСОУ ПЛАСТ Юлія Гриценко, Давид ДавиденкоАртем Козар, Гліб Перепеча і Назарій Кульбака

Чернігівський обласний молодіжний центр. Місце натхнення, творчості та розвитку для дітей та юнацтва цього красивого, старовинного міста. Це місто наповнене розсудливою тишею та спокоєм. Тут не квапляться, не метушаться, а із задоволенням гуляють затишними вуличками, насолоджуючись запашною кавою.

Чернігівський цикл «Сіверщина» ми вирішили розпочати із наймолодших героїв. Чому? Ми їхали в цю мандрівку, прагнучи усвідомити цей край, відчути його, доторкнутися до душі цього регіону, осягнути його славетне минуле та на власні очі побачити сьогодення. А що може сказати більше за дитячі душі? Вони — найчистіше дзеркало сьогодення.

Ця «Сповідь» стала для мене дорогоцінним діамантом у скарбничці моєї пам’яті. Цією розмовою Чернігівщина мене причарувала, я прикипів до неї душею. Чисті, яскраві, небайдужі душі маленьких українців. Їм мало України. Мало її у зросійщеному соціумі. Навіть у такі юні роки їм вже болить сучасне суспільство, болить Україна. Вони відчувають її душею, але не можуть знайти. Їм подобається у ПЛАСТі. Подобається спілкуватися з однолітками, подобається вчитися та розвиватися, подобається мати можливість говорити українською та чути українську у відповідь. Такі різні характери, темпераменти, мрії та інтереси, але в такому віці їм вже не «какаяразніца».

Ми й самі не помітили, як наша рідна Україна розквітла дивовижними квітами новітнього покоління юних українців. Вони вільні, сильні, незалежні, розумні, потужні. У них вистачає духу та душі шукати та відшукувати правду, відшукувати себе самих. І це справжнє диво! Адже ми, покоління тих, чия свідомість скалічена червоним режимом, не змогли б їх цьому навчити. Але тепер мусимо у них цьому навчитися.

Світ змінюється щомиті. Карколомна швидкість цих змін спантеличує, дезорієнтовує, вибиває з рівноваги. Для того, щоб не втратити себе на цих швидкостях, не втратити себе у цьому світі, потрібно не тільки чітко стояти на ногах, а й усвідомлювати своє коріння, свою генетику. Кожен рід, кожна родина – це важлива складова історії нашої країни, нашої Нації. Без усвідомлення того, хто ми та звідки, ким були ті, що жили до нас, ходили цією землею, дивилися у це небо у нас не вистачить сил стати частиною цих змін і ми назавжди залишимося їхньою жертвою.

Повністю не розуміючи це, але інтуїтивно відчуваючи, наші діти прагнуть говорити українською, вивчати нашу історію, культуру та творчість, долучатися до ПЛАСТу. А нам сьогодні так важливо чути наших юних, але таких мудрих українців. Чути їх, підтримувати та допомагати. Вони вже українці і для них немає іншої України, ніж вільна та незалежна країна, вони мріють про щасливу державу під мирним небом та самою своєю суттю постають проти несправедливості. Я безмежно вдячний Господу і цим маленьким героям за урок України та українства, котрий вони мені подарували. Урок любові та щирості, правди та небайдужості.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програмиЮнаки гуртку «Північні вовки» станиця Чернігів НСОУ ПЛАСТ Юлія Гриценко, Давид Давиденко, Артем Козар, Гліб Перепеча і Назарій Кульбака

https://youtu.be/TuoH4DPIWAw


Ніжин – місто величної історії, місто церков, храмів та соборів

На гербі Ніжина – сам Юрій Змієборець

Ніжин – старезне місто на ріці Остер,

Колись – Ніжатин, а пізніш – Уненіж,

Як Ніжин знають всі його тепер,

Тут стиль сучасний зі старим – впереміж.

Він літописно – славний у віках:

З часів Русі відомий українцям,

У благодатних сіверських краях

Здавна селились греки й ассірійці.

Ще й досі пам’ятає ті часи,

Як містом був торговим, благородним,

Шляхів – пересіч, між боліт – ліси,

Ріка Остер – глибока, судоходна.

Була фортеця, Ніжинський свій полк,

А на гербі – сам Юрій Змієборець,

Що знав у війнах, безперечно, толк,

Та був для міста – вірним охоронцем.

Та все ж не раз зруйнованим було:

Перш – половці, пізніш – війська московські

Палили місто у боях на тло,

Пізнало руки польські та литовські.

Цей град і Магдебурзьке право мав,

Та занепав помалу безнадійно,

Коли позбавив цар указом прав,

Став тихим, сірим, чисто провінційним.

Наразі в нім – нелічено церков:

Дзвіниці сяють, наче наречені.

Як історично склалось, на Покров

Торговища проводяться шалені.

Маленьке місто, в зелені садів,

В базарні дні бурхливо оживає:

Тут купиш все, що навіть не хотів,

Рясніють ятки щедрістю врожаю.

Раніше ярмарків було аж три,

Ще й гомоніли тижнів десь із пару,

З усіх усюд привозили дари

І цілий центр ставав одним базаром.

Вславляли Ніжин Гоголь і Бернес,

Плекав чимало він талановитих,

На кожнім кроці – памятки чудес.

Ну, як це місто можна не любити?

Оксана ДНІСТРАН

Цього разу дороги Чернігівщини вели нас до Ніжина – спочатку зовсім незнайомого, а через кілька днів вже майже рідного для нас міста. Ніжин – місто величної історії, місто церков, храмів та соборів. Намолене місто. Місто, в якому живуть люди дивовижної душі, незламного українського духу та глибокої віри.

Не зважаючи на вранішню недільну пору в Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя на нас вже чекали родина Самойленків: Олександр Самойленко – ректор університету, його батько Григорій Васильович – професор університету і донька та онука цих потужних науковців Анастасія Самойленко.

Олександр Самойленко. Ректор Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Відкрита у спілкуванні людина, при цьому розсудлива, виважена та багатогранна. Людина з потужним інтелектом, завдяки чому з ним можна говорити про складні та важливі речі простими словами.

Григорій Васильович Самойленко. Доктор наук, професор, заслужений науковець України. Патріарх родини Самойленків. Цей науковець 50 років життя присвятив університету. Про його регалії та наукові здобутки можна говорити дуже довго. Та мені запало в душу щодо цієї людини зовсім інше – він українець сильного українського духу, котрий віднайшов себе в українстві та українство в собі, живе з повагою та любов’ю до завітів наших предків, до нашої історії та культури, яку знає та відчуває. І, що не менш важливо, продовжив себе, свій рід Самойленків у своїх нащадках – сильних, потужних, розумних українцях. Своєю працею, своїм життям ця людина зробила для України стільки, що усе важко навіть осягнути. Нація має знати та шанувати таких людей.

Анастасія Самойленко. Представниця третього покоління роду Самойленків. Онука патріарха родини. Яскрава представниця покоління незалежної України. Розумна, кмітлива, незалежна та сильна. Вона цінує та поважає свою родину, любить її та пишається нею. Проте самостійно відшукує себе у житті: набуває власного досвіду, робить власні висновки, пізнає світ власною душею, постійно розвивається та самовдосконалюється. Ця дивовижна українка через юний вік ще сама не усвідомлює, що сили духу, подарованої їй родом вистачить для того, щоб підкорити будь-які вершини, досягти будь-якої мети та скоро вона це відчує та усвідомить.

Свято-Покровський храм зустрів нас яблунею зі стиглими налитими сонцем плодами, що росла на церковному подвір’ї. В мені одразу прокинувся маленький розбишака, котрий в дитинстві «збирав» ароматні плоди у сусідських садах, і я простягнув руку за яблуком раніше, ніж зрозумів, що роблю. І лише потім засоромився такого дитячого пориву та відвів руку.

Митрофорний протоієрей Михайло Якубів по-батьківськи зустрів нас, пригостив кавою з медом та смаколиками, а потім запросив до зимового храму, де ми й розпочали запис програми. Мудрий священик з добрими, живими очима та люблячою душею.

Дарія Якубів. Матінка. Дружина отця Михайла Якубіва. Добра. Світла. Розуміюча. Любляча. В ній стільки по-материнськи ніжної любові до людей, Бога та України!

Протоієрей Олексій Котенко. Капелан. Він, як ніхто знає, яких зусиль нині коштує українцям можливість будувати своє майбутнє, адже він бачив війну на власні очі. Потужний, сильний духовний воїн.

Музей рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Зали музею наповнені мудрістю та давниною, котра дивиться на нас зі старовинних фоліантів. Олександр Морозов. Директор Музею рідкісної книги. Письменник. Публіцист. Він думав ми його не почуємо. Література навчила його відчувати ціну та цінність словам, тому він вкрай неохоче погодився на запис програми. Та у цій «Сповіді» нам вдалося почути душу цієї глибокої, мудрої людини.

Людмила та Микола Лисенки. Такі різні, але такі схожі. Дві половинки серця, що палає спільною справою. Цікаві діалоги про книги та книговидання у нашій країні.

Роман Желєзко. Історик. Екскурсовод. Письменник. Він власним прикладом, своїми знаннями та досвідом надихає відкривати, пізнавати та любити його рідне місто Ніжин. Душа міста відкривається світу саме такими містянами.

Олександр Забарний. Письменник. Поет. Драматург. Вчитель. Науковець. Я рідко зустрічаю таких людей, але одразу їх впізнаю. За принциповістю та навіть деякою зовнішньою суворістю ховається величезна любляча душа. Він справжній БАТЬКО для Нації та своїх студентів.

Музейний комплекс Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя – справжня скарбничка художнього мистецтва, котра зачаровує глибокою красою експонатів. Анна Парубець. Директорка музею. Її будні наповнені красою мистецьких творів, що виставляються у залах музею і вона з теплою посмішкою ділилася з нами безмежними знаннями про цю красу.

Наталія Примушко. Потужна освітянка. Директор закладу дошкільної освіти, де маленьких українців посвячують у козаки. Тепла та світла «Сповідь». Люблячою материнською душею вона обіймає своїх вихованців, наших маленьких українських дітей.

Сергій Зозуля. Завідувач відділу історії Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського. Людина, котра без зайвих емоцій глибоко вивчає та аналізує історичні факти. Цікавий співрозмовник зі своєю неповторною філософією та поглядом на життя та події, що відбуваються.

Володимир Дорохін. Директор Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької. Музикант. Вчитель. Вчитель, котрий уміє навчити душу творити.

Ніжинський краєзнавчий музей привітно відчинив перед нами свої двері, співробітники музею пригостили нас кавою та надали локацію для зйомок програм. Те, з яким теплом та повагою поставилися до нашої праці, надихало до нових звершень.

Наталія Постол. Викладачка ніжинського коледжу культури та мистецтв. Вишивальниця. Щира та добра українка. Їй вдалося впоратися із хвилюванням, котре охопило її перед початком зйомок та показати себе справжню.

Євгенія Липовецька. Талановитий митець та потужний викладач. Їй не треба стверджувати себе перед зовнішнім світом, адже вона черпає сили та натхнення всередині себе, у своєму внутрішньому світі. Краса та глибина робіт, котрі народжуються в цьому натхненні вражає та зачаровує. Людина з душею дивовижної краси.

Юрій Ващенко. Різьбяр. Викладач. Цікавий діалог з цікавою, талановитою людиною про душу, творчість та Україну.

Вікторія Овод та Діана Савлученко – студентки Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької. Вікторія – майбутній вчитель, вона мріє працювати з дітьми. Діана віруюча дівчинка і контрастно виділяється своїми життєвими принципами та переконаннями на фоні тенденцій сьогоднішнього суспільства. Ці дівчатка є яскравими представницями новітнього покоління Незалежної України й нам дуже важливо їх чути, розуміти та підтримувати.

Валерій Ісаєнко. Іконописець. Ми з ним з першого погляду знайшли спільну мову, а потім з’ясувалося, що ми народилися в один день. У цієї людини величезна любов до Бога і України та дивовижний талант.

Григорій Василенко. Різьбяр. Він створює дивовижні ікони, деякі з яких показував нам під час програми. Він розповідав багато про себе і не сказав практично ані слова про свою творчість. Так буває, коли душа веде за покликанням та значно випереджає свідомість. Людина йде за душею, але не може пояснити, чому обрала саме цей шлях та як на нього стала.

Марина та Валерій Козирєви. Громадські діячі, засновники та власники однієї з сучасних перлин Ніжина, кав’ярні «Gogol point». Сучасна казка на старовинній вулиці міста. Валерій сконцентрований на внутрішній тиші, а Марина – «Та, що біжить по хвилях». Ми доторкнулися душею до створеної ними казки, котрою вони з любов’ю діляться з містянами та гостями Ніжина.

Олександр Кодола. Міський голова м. Ніжин. Дорослий діалог, позбавлений політики та влади. Розмова двох небайдужих Українців про місто, містян, історію та сьогодення.

Володимир Мамедов. Почесний громадянин Ніжина. Волонтер. Ми спілкувалися, а він читав нам свої вірші. Він глибоко відчуває буття душею, а потім ці відчуття лягають на папір віршованими рядками. Він по-батьківськи небайдужий до рідного міста та нашої країни й душею та працею підтримує українство.

Протоієрей Роман Пушка. Його храм ще будується, тому ми зустрілися з ним в римо-католицькій церкві. Отець Роман не багатослівний, та ми зуміли зрозуміти та почути один одного. Під час цієї «Сповіді» я відпочив душею та набрався сил для нових звершень.

Ганна Бьянка. Волонтер. Викладач. Вийшовши заміж за громадянина Швейцарії вона не полишила рідну країну, а з новими силами продовжила допомагати дітям та літнім людям. Вона завжди поруч із тими, хто не може самостійно дати собі ради. Завжди допомагає та підтримує. вона поруч з Україною і Нація відчуває цю підтримку.

Віталіна Скороход. Начальник соціально-гуманітарного відділу НДУ імені М. Гоголя. Ця енергійна людина опікується численними проектами університету та віддає багато зусиль та праці втілення та реалізації все нових і нових заходів.

Євген Луняк. Історик. Доктор наук. Професор. Вчитель. Учасник російсько-української війни. Сильна, цільна, потужна особистість. Доросла, чоловіча розмова двох небайдужих українців.

Микола Шумський. Народний артист України. Разом з Володимиром Дорохіним вони створили дует баяністів та причарували нас своїми талантом та творчістю. Три оркестри та маса цікавого.

Собор всіх Святих. Дивовижне місце у самому серці Ніжина, куди нас запросив отець Сергій Чечін та де познайомив з дивовижними людьми.

Ієрей Олег Расковалов. Як духовний батько, він усією душею молиться та непокоїться за дітей своєї країни. У нього всі діти Божі, не залежно від віку та статусу. Він любить свою країну та постійно молить Бога про мир для усіх нас.

Протоієрей Сергій Чутченко. Священик села Крути. І цим так багато сказано! Мудрий погляд та цілковита усвідомленість. Глибока людина з сильною молитвою.

Ієромонах Софроній, Ієродиякон Януарій. Монахи. Ті, хто полишив мирське заради того, щоб присвятити своє життя Господу. Найвища форма служіння, найвища звитяга.

Протоієрей Василь Пєтухов. Капелан. Благочинний Носівського району. Поруч з цією людиною відчуваєш себе спокійно та захищено. Сильна, мудра, добра душа.

Протоієрей Сергій Чечін. Настоятель собору Всіх Святих міста Ніжин, обласний благочинний Чернігівської єпархії ПЦУ. Саме він зібрав таку кількість патріотів нашої країни в останній день нашого перебування в Ніжині. Небайдужий священик, він знає свою парафію та своїх парафіян. Пишаюся знайомством з ним.

Василь Лукач. Директор Ніжинського агротехнічного інституту. Василь Степанович приїхав на зйомки програми до храму і його це аж ніяк не збентежило, а навпаки, додало спокою та наснаги. Людина, для якої Бог і Україна – не просто слова. Пишаюся тим, що такі люди є в нашій сучасній освіті.

Ігор Волосянкін. Фотохудожник. Чиста та світла душа, котра не може та навряд чи колись зможе байдуже спостерігати за несправедливістю. Він активно виступає проти несправедливості, незалежно від того, якою владою та можливостями наділено джерело такої несправедливості. Вільна людина. Віруюча. І дивовижно щедра на дружбу та світлу посмішку.

Олександр Шалай. Волонтер. Довгі роки війни він разом зі своїм небайдужим колективом ремонтує машини для фронту.

– Що за програма? – запитав він мене, уважно дивлячись в очі.

– Про справжню Україну, – не відводячи погляду відповів йому.

– Тоді будемо знімати, – по-військовому чітко та стримано відповів Олександр.

Яна Хмелюк. Журналістка. Я побачив її у храмі разом з дитиною. Вона стояла навколішки перед вівтарем, щиро та самовіддано звертаючись в молитві до Господа. Я хочу побажати їй тиші та Божої Благодаті.

Лідія Яковенко. Мати Дениса Яковенка, героя, воїна, загиблого у цій війні. Я сказав їй, що у неї мільйони українських синів та дочок та намагався як умів підтримати та висловити повагу матері полеглого героя. В кінці програми вона промовила молитву. Це потрібно бачити! Вклоняюся цій жінці, цій душі.

Віктор Рафальський. Волонтер. Людина, котра допомагає нашим захисникам, дітям, літнім людям та місту.

Станіслав Прощенко. Доброволець. Учасник російсько-української війни. Громадський активіст. Людина, котра не втомилася від війни, котра буде боротися за нашу країну до останнього. Я щасливий, що у Нації є такі люди, такі захисники.

Глибокою ніччю ми вийшли з храму, я підняв очі до неба та промовив: «Господи, дякую Тобі за все! Дякую, що колись звернув дорогу мого життя на шлях допомоги та підтримки Нації. Дякую, що в мене вистачає душі та віри відшукувати та по цеглинках відбудовувати фундамент ідеології нашої Нації. Дякую, що дарував мені зустріч з цими українськими душами в намоленому місті Ніжин. Дякую тобі за Україну та українство, за можливість бачити це диво, доторкатися до нього, знімати та писати! Дякую, що я українець!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Чернігівський цикл, частина-3

 

https://youtu.be/fFdudD6mHW0


Чернігів кликав та не бажав відпускати – Олег Володарський

Псалом 120

Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога,

мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю!

Він не дасть захитатись нозі твоїй, не здрімає твій Сторож:

оце не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів!

Господь то твій Сторож, Господь твоя тінь при правиці твоїй,

удень сонце не вдарить тебе, ані місяць вночі!

Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме Він душу твою,

Господь стерегтиме твій вихід та вхід відтепер аж навіки!

Затишний храмовий сад, де відпочивала наша знімальна група, скидав з високих крон дерев ароматні яблука на зелену траву. Мені дуже закортіло компоту з цих яблук. Ми жили в гостьовому будинку при храмі – в затишному й тихому місці, котре дарувало нам затишок та спокій. В нечасті миті відпочинку я сидів в саду та дочитував «Алхіміка» Паоло Коельо – не значну за обсягом, проте сильну своєю мудрістю книгу, котра багато в чому симетрична подіям у моєму житті.

Ієромонах Роман Халус – настоятель монастиря, в якому нас з таким теплом приймали на час нашого перебування на Чернігівщині. Відкрита, сонячна, любляча душа. Людина, котра з такою щирою любов’ю ставиться до Господа та до ближніх.

Відзнявши ряд програм безпосередньо в Чернігові, ми рушили в мандрівку просторами цього дивовижного краю. Перша наша поїздка була до Крюківки, Мени та Сосниці. Дощ напував прохолодою прийдешньої осені, а коридори дерев обабіч дороги створювали враження, ніби ми потрапили у казку. Ієромонах Нестор Назаров. Сьома ранку, а на нас на порозі храму вже чекав священик української церкви, зустріч з яким була запланована ще за багато місяців. Дуже шкодую, що ми не мали змоги потрапити до його храму в селі Жухля – це справжній витвір мистецтва.

Ігумен Марк Лугановський. Жива, небайдужа душа, котра бачила багато місць, подій та храмів. Яскрава, енергійна особистість.

Протоієрей Володимир Шемендюк. Затишний храм в місті Мена та набат перед літургією. Люди зустрічали нас біля храму та дуже раділи увазі до свого священика.

Ієрей Василь Пишкович. Він наче дитина радів нашому приїзду. У нього світилися очі. Яскрава душа і теплий діалог.

З Мени ми рушили до Сосниці на батьківщину Олександра Довженко, де потрапили до Сосницького літературно-меморіального музею О. П. Довженка. Простір був наповнений ароматами яблук, меду та свіжого хліба. Земляки величного українця зустрічали нас привітно та тепло. На душі від такого привітання стало одразу сонячно, не зважаючи на похмурий день.

Віталій Онищенко. Коваль. Великий, сильний чоловік з дивовижно доброю душею. Його роботи прикрашають багато храмів. Він подарував нам підкову на щастя і цей дарунок і досі наповнює теплом від цієї зустрічі.

Микола Чабась та його онука Руслана Клюй. Дідусь настільки натхнений та талановитий майстер лозоплетіння, що надихнув онуку до цього і вона, по-научному глибоко занурилася у вивчення цієї теми та стала автором багатьох робіт про лозоплетіння, його джерела, історію та сучасність. Дідусь пишається своєю розумною, потужною онучкою, а Руслана із захопленням розповідає про талант дідуся. Дивовижний зв’язок поколінь.

Ганна Кузьменко та Володимир Чернявський. Пані Ганна очолює народний аматорський фольклорний колектив «Криниці», а пан Володимир опікується музичним супроводом творчості цього колективу. Я сидів та наче зачарований слухав ці українські душі.

Валентин Попченко. Військовий штурман морської ракетоносної авіації. Вперше зустрічаю настільки талановитого майстра вишивки серед чоловіків. Потужна людина з глибокою душею.

Любов Наконечна. Директорка Сосницького літературно-меморіального музею О. П. Довженка. Микола Миколайович Шкрібляк, друг нашого проекту та неймовірний українець, до думок якого ми завжди прислухаємося, порадив нам обов’язково відвідати цей музей та познайомитися з його очільницею. Вона з материнським теплом опікувалася нами під час нашого перебування в музеї і ми були надзвичайно раді, коли вона все ж таки погодилася зняти програму. Проводжаючи нас до машини пані Любов прочитала нам в дорогу псалом 120. Я ніколи не забуду її материнську молитву.

Прилуки. Злива не вщухала з самого ранку, однак ми наперекір погоді їхали дорогами Чернігівщини на заплановані зустрічі. На нас вже чекали люди, котрі з повагою поставилися до нашої праці та погодилися на зйомки «Сповіді».

Митрофорний протоієрей Віталій Юрочко. Настоятель собору Різдва пресвятої Богородиці у м. Прилуки. Отець Віталій говорив про принципи його виховання, а мені хотілося, щоб ця програма продовжувалася якомога довше, настільки цікава та важлива тема, як для мене, так і для Нації була піднята у цій розмові. Дивовижне місце та дивовижна душа.

Отець Дмитро Горнакевич. Храм Покрови Пресвятої Богородиці. Ми знімали у капличці біля храму, котрий тільки будується. Священик, котрий будує храм душею та молитвою.

Прилуцький краєзнавчий музей імені В. І. Маслова зустрів нас привітними посмішками працівників музею та запашною кавою. Нам надали можливість знімати програми в залах музею, де так яскраво відчувається подих нашої величної історії.

Тетяна Зоць. Директорка музею. Я щоразу так щиро радію, коли зустрічаю людей, котрі як інтелектуально, так і душею палають власною справою. Цільна, потужна, яскрава особистість.

Вікторія Лемещенко. Керівник фольклорного ансамблю «Горлиця». Глибоке усвідомлення нашої генетики, історії та культури пані Вікторія втілює у своїй творчості. Розмова, котра починалася досить важко, а потім переросла у цікавий, яскравий діалог.

Ольга Петрівна Чернікова. Історик. Викладач. Українка. Патріот. Їй так глибоко, так по-материнськи болить Україна. Вона серцем відчуває нашу країну.

Вікторія Вольвич. Ще рік тому, коли ми почали готувати мандрівку на Чернігівщину, ми з нею домовилися записати програму. Сильна. Вільна. Потужна. Принципова. Дивишся на цю тендітну українку і розумієш, що поки посеред Нації є такі незламні Берегині, ми непереможні.

Ніна Заболотна. Поетеса. В її творчості виблискують вкладені нею частинки душі, котрі лікують душі тим, кому випало щастя насолодитися талантом цієї людини. Я вдячний, що вона щедро поділилася зі мною та глядачами своєю творчістю.

Олена Опанасенко. Начальник відділу сім’ї, молоді та спорту Прилуцької міської ради. Вона допомагала нам організовувати зйомки «Сповіді» у Прилуках і дала згоду зняти з нею програму. Цікавий, патріотичний діалог.

Ми повернулися до Чернігова, де на нас чекала зустріч з юними пластунами чернігівського ПЛАСТу. Ми вирішили розпочати Чернігівський цикл саме цією «Сповіддю». Юлія Гриценко. Давид Давиденко. Артем Козар. Назарій Кульбака. Ці діти говорили те, чому велика частина наших співвітчизників так і не зуміла навчитися. Українська мова, українські душі, українська розмова. В цих юних душах стільки усвідомленості, стільки українства, що я зловив себе на тому, що прагну аплодувати ледве не кожній їхній репліці. Моя душа батька захоплювалася та пишалася цими дітьми та їхньою «Сповіддю».

Галина Шевченко та Ігор Козар. Наставники Чернігівського ПЛАСТу. Люди, які розбудовують одну з твердинь українства – ПЛАСТ у Чернігові. Після «Сповіді» з їхніми вихованцями я неймовірно пишався знайомством з цими людьми. З нами у програмі була маленька Квітка, донька Галини, котра своєю сонячною посмішкою наповнювала світлом нашу розмову.

Ієрей Володимир Павлина. Наш шлях пролягав через Бахмач, де ми мали зустрітися з цією людиною. Ми домовлялися про зустріч за декілька місяців і нарешті день зустрічі настав. Бахмач зустрів нас вранішньою свіжістю та куполами церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Отець Володимир – цікава, енергійна, непересічна особистість. Він показав нам три своїх церкви. Старовинні, намолені. Осяяні любов’ю священика, котрий служить в них.

Ірина Серга. Художниця. Вона не уявляє себе без творчості та навчає наших українських дітей малювати і творити. Добра і любляча людина, котра пише дивовижні ікони, біля однієї з яких ми й знімали з нею «Сповідь».

Вікторія Іванько. Волонтер. Ми розмовляли з нею у церкві, а вона ледве стримувала втому. І я розумію чому. Люди, котрі присвячують себе Україні вигорають від байдужості тих, хто «втомився від війни». Їм складно це прийняти та зрозуміти, адже вони віддавали останнє, задля нашої країни.

Олег Калиняк. Лікар. Ветеран АТО. Просвітянин. Небайдужий, ініціативний українець від самого дитинства. Попри складну хворобу, пан Олег погодився приділити нам час та зняти «Сповідь» і я щиро вдячний йому за це.

Ще один ривок і ми опинилися в надважливому для кожного небайдужого українця місці – у Національному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця». Наталія Саєнко. Учений секретар Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Важливий діалог про нашу історію, про Україну та українців.

Митрофорний протоієрей Роман Кривко. Свято-Покровський храм м. Батурин. На анонс програми ми з отцем Романом сфотографувалися на фоні українського прапора, котрий розміщений у храмі біля вівтаря. Багато священиків підтримують мою думку про те, що національні прапори мають майоріти у кожному храмі. Розмова з отцем Романом вийшла чесна та справжня.

Ми поверталися до нашого тимчасового дому – до Чернігова, де на території греко-католицького монастиря, в якому нас приймали, також майорять жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Бог і Україна! Чернігівщина дивовижно багата вірою та любов’ю до Батьківщини. Чернігів зачаровував. Чернігів кликав та не бажав відпускати. Та настав час рушати далі. Коли за спиною залишилася Катерининська церква, я став молитися і просив Господа лише про одне – аби мені вистачило душі описати все те, що відчув та побачив у цьому місті. Ми їхали до Ніжина і тоді ще не знали, що часточка наших сердець назавжди залишиться в цьому місті.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Чернігівський цикл, частина-2

Ми будемо відкривати для України красу цього величного краю

Дай, Боже, народу многая, многая літа

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Олександр Кониський

Небо сумувало осіннім дощем, коли ми поверталися додому з мандрівки Чернігівщиною. На противагу фізичній виснаженості та втомі душа палала радістю. Наша велична країна жила, розквітала, виховувала дітей та бриніла українством. Наша велична країна усвідомлювала нестерпний біль втрат у боротьбі із зовнішнім та внутрішнім ворогами, та всупереч усім негараздам любила молилася та вірила. Квітка-душа України зачаровувала, барвами, лініями та ароматами та щедро напувала нектаром українства душі дітей цієї землі. Величної, славної землі.

Чернігівщина ласкава та ніжна. Вона зустрічає добрими посмішками та відкритими серцями, зачаровує глибиною, надихає красою. Попри всі мої намагання відчути душею, усвідомити цей край, я так і не зміг повністю його осягнути. Сіверщина вражає глибиною, дає змогу відкривати себе знову і знову, осягати все нові й нові грані цієї землі.

Сотнею «Сповідей» ми будемо відкривати для України та українства красу цього величного краю, його славну історію та потужне сьогодення. Кожна доля, кожна душа – особлива, неповторна та надважлива грань буття Нації. І усі вони розквітають під сонцем любові до нашої неймовірної країни.

Наша Нація – це ті, хто йдуть з нами в одному напрямку, мають ті самі мрії про мир та розквіт для України, люблять нашу землю. Нам так важливо знати одне одного! Знати та усвідомлювати, що ніхто з нас не самотній у своїх мріях та прагненнях. Та ніхто з нас не здатен самотужки цього досягти. Тому нам надважливо єднатися, довіряти одне одному та усім разом вірувати у спільний успіх, спільну мрію. Божою ласкою на мою долю випала велика честь познайомитися з цими людьми, торкнутися їхніх душ в діалогах на очах у Нації і Бога.

Чернігівщина. Маленька часточка різнобарв’я України з величезним серцем та неосяжною глибиною. Я відшукав там дивовижні перлини українства – діаманти людських душ. І мені знадобиться майже рік, щоб розділити цей скарб із Нацією. Наше знайомство з цим краєм розпочалося на тихих вуличках Чернігова. Готуючись до поїздки, ми вивчали вражаючу історію цієї місцевості й навіть не могли мріяти про те, яким дивовижним квітом відкриється для її сьогодення.

Першими, кого ми зустріли тут стали митці Чернігівського обласного центру народної творчості, котрий очолює Юлія Солонець. Юлія Сергіївна з неймовірним теплом та любов’ю знайомила нас з майстрами центру. Всі ці люди душею та працею зберігають, розвивають та примножують нашу народну культуру та творчість. Юлія Солонець. Сильна, потужна особистість з палкою, затято українською душею. З материнською любов’ю, турботою та суворістю вона душею обіймає очолюваний нею Центр народної творчості та докладає надзусиль для того, щоб ця твердиня українства не просто продовжувала своє існування, а розквітала та розвивалася. Такі душі не вміють жити для себе й прагнуть віддати всі сили, усіх себе заради того, чим живуть та чим палають. Тому усім нам, усій Нації так важливо знати їх, цінувати, берегти та підтримувати.

Сотнікова Олена Василівна. Людина, котра вражає надглибокою усвідомленістю свого роду, свого коріння. Її українське серце так глибоко та повно відчуває душу її батька, котрий присвятив життя українству, українському фольклору і котрий, я в цьому певен, пишається своєю люблячою донечкою, що присвятила своє життя рідній культурі та мистецтву.

Олег Ярошенко. Наша країна говорить до нас, розповідає, розкриває нам своє величне минуле. Олег з дружиною одні з тих небагатьох, хто здатні чути, відчувати це. Вони відшукують старовинні вироби та не просто відтворюють їх форму, а за цією формою відшукують зміст, розкривають зміст тих людей, тих часів, котрі це створювали. Олег щасливий, добрий та світлий майстер своєї справи.

Андрій Каменецький. Різьбяр. У його руках дерево заново оживає, набуває нової форми та душі. Він здивував мене дитячою іграшкою, всередині якої знаходиться розетка – стародавній символ, енергетично сильна точка. Дуже цікавий діалог.

Аліна Каплюк. Майстриня лялькарства. Спочатку своєю свідомістю, а потім і своїми руками вона створює ляльок, даруючи казку своєю творчістю.

Маріанна Ваценко. Майстриня писанкарства. Вчитель, котрий власним прикладом надихає творити. Людина, котру потрібно чути.

Лідія Гончар. Майстриня лозоплетіння. Спокійний, розважливий, усвідомлений митець. Познайомившись з її творчістю, я вперше зустрів не тільки предмети побуту із лози, а й художні вироби: птахи, квіти та багато іншого.

Микола та Вероніка Тараненки – батько й донька. Гончарі. Майстер занурює руки у глину, а вона так само занурюється в душу майстра, глибоко відчуваючи стан душі, завдяки чому кожна робота, кожен виріб несе в собі відбиток душі майстра.

Наталія Войстрикова. Займається обробкою шкіри. Ще один доторк до глибин нашої генетики та творчості.

Капелан УГКЦ Петро Мирчук. Не так просто зустрітися з цією людиною, адже він стільки часу проводить на фронті. Але нам це вдалося й у тихому сонячному храмі ми розмовляли про віру, Україну та війну.

Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка та його неймовірний колектив. Глибокі, людяні, усвідомлені особистості, потужні науковці та викладачі. Вони зачарували мене своїм ставленням до наших юних українців, котрим випало щастя навчатися у них.

Марина Ковальчук. Вчителька з дивовижно теплими та щасливими очима. Емпатична та глибока людина.

Марина Сівакова. Аспірантка та соціальна працівниця, у якої вистачає душі працювати з особливими дітками.

Марина Кеда. Вольовий, принциповий педагог. Пані Марина бере активну участь у міжнародних проектах університету та представляє його на міжнародному рівні. Усвідомлена українка, котра знає, цінує та поважає свою історію.

Ірина Кондратенко. Керує студентським хором, навчає мистецтву, котре вона любить усією своєю глибокою творчою душею.

Юрій Карпенко. Еколог. Людина, котра знає, усвідомлює та відчуває землю в усіх її проявах: як у фізичному, так і в географічному та історичному.

Сергій Гаркуша. На своєму факультеті навчає юних українців спортивному завзяттю та волі до перемог. Вчить студентів постійно працювати над собою, самовдосконалюватися й ні за яких обставин не здаватися та не опускати руки.

Володимир Дятлов. Вчитель. Історик. Проректор. Людина, котра живе університетом, творить його історію та й сама вже стала частиною сучасної історії рідного «Чернігівського колегіуму»

Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана. Цитадель художнього мистецтва Чернігівщини, котра подарувала нам дивовижні враження, зустрічі та знайомства. Художники – люди, душі яких так глибоко та потужно відгукуються на красу світу, даровану нам Творцем.

Володимир Наталушко. Ззовні стримана та навіть трохи закрита людина, котра вражає красою та силою свого внутрішнього світу. Тонкий та глибокий діалог.

Віталій Василевський. Нам пощастило стати свідками маленького дива: коли людина перед камерою зуміла настільки глибоко відкритися та поділитися з нами своїм внутрішнім світом. Світом чутливої, люблячої людини, котра дуже тонко відчуває красу. Дивовижна «Сповідь».

Тетяна Федоритенко. Людина зі своїм, неповторним відчуттям світу. Ми познайомилися дещо квапливо та хаотично, проте в діалозі зуміли почути душі одне одного та після першої зустрічі прощалися вже ніби давні знайомі.

Лілія Ібрагімова. Не тільки пише сама, а й навчає дітей творити, викладаючи малювання. Ця людина зачаровує своєю глибиною.

Людмила Койдан. Вона дивиться на світ, бачить його дивовижно чистими та світлими очима, чистою та світлою душею.

Олена Ісаченко. Цільна, креативна особистість. Ми не змогли обмежити діалог зйомками програми та продовжили його після того, як камери були вимкнені. Вона з неймовірною любов’ю ставиться до України. Моя душа квітне, коли я зустрічаю таке щире ставлення до нашої країни.

Ірина Ральченко. Вона з материнською ніжністю та любов’ю ставиться до художньої творчості. Відчуває її душею, цінує та оберігає усім серцем.

Тетяна Гненюк. Каліграф. Вона приїхала до музею напередодні своєї виставки, щоб перевірити готовність експозиції і одразу потрапила у круговерть знімального процесу, коли камери увімкнули раніше, ніж вона усвідомила, що відбувається. Та це не завадило нам провести цікавий діалог. Каліграфія – мистецтво, котре вимагає глибини та спокою душі.

Юрій Ткач. Директор художнього музею. Проста, совісна та відкрита людина. Він уважно, самовіддано та відповідально ставиться до життя та діяльності музею. Остання «Сповідь» в той насичений день, як знаменник величезної та надважливої праці усього колективу музею.

Катерининська церква. Форпост віри, що розташувався на в’їзді до міста. Дивовижний храм рідної церкви. Благословенна тиша цього місця заспокоює душу, а уважні та добрі очі духовних наставників зігрівають її вірою та любов’ю.

Євген Орда. Капелан, благочинний Чернігівського району. Він пройшов війну, був разом із Нацією в найстрашніші миті нашого сьогодення. Дивовижна відданість Богу та Україні, неймовірна сила душі та віри.

Ієрей Максим Щербина. Капелан. Уважний та розсудливий. Нам знадобилося зовсім небагато часу, щоб почути один одного та не знадобилося багато слів, щоб Нація зуміла почути його.

Протоієрей Олег Сиротенко. Мудрий священик, котрий прийшов до Господа у свідомому віці, обравши шлях духовного служіння.

Протоієрей Микола Опанасенко. В той день нам лише дивом вдалося знайти час, щоб зняти програму. І я щасливий тим, що нам це все ж таки вдалося і я маю змогу подарувати Нації сповідь священика з козацьким корінням.

Протоієрей Антоній Панасенко. Капелан. Сила та міць нашої Нації. Духовний воїн з відкритим серцем та щирою душею.

Отець Мирон. Настоятель храму святої Параскеви. Відчував себе так, ніби спілкуюся з монахом. Людина, в бутті якого набагато більше Божого, ніж мирського.

Протоієрей Роман Кіник. Секретар Чернігівської єпархії ПЦУ. Саме за допомогою цієї людини ми змогли відзняти стільки програм зі священиками рідної церкви. Людина, в якій стільки світла і добра, що поруч із ним одразу стає тепло на душі.

Матінка Любов Кіник. Вперше я отримав змогу зняти «Сповідь» дружини священика. Пані Любов погодилася на програму і я щасливий буду поділитися із Нацією цим діалогом. Священики розпочинають свій шлях дуже непросто: зі зруйнованих, напівпорожніх храмів, або навіть з пустирів, на місці яких потрібно збудувати церкву. Тому мені так важливо було почути цю людину, котра попри всі негаразди зуміла дарувати чоловікові любов та підтримку. Українка. Мати. Педагог. Кохана та любляча дружина протоієрея Романа Кіника.

Чернігів мене здивував та схвилював. Я понад усе боявся упустити бодай щось, боявся не зуміти відшукати та показати ту потужну хвилю українства, котра наповнює це місто. Я постійно боюсь стратити нашу країну. Це мій величезний страх, як відлуння любові до Батьківщини. Чернігівщина подарувала так багато невідомої мені України, що я й досі не можу повною мірою осягнути глибину цього дару. Які ж ми, українці, дивовижні! Я не втомлююся дякувати Богу за українство та молитися за нього.

«Сповідь»  Чернігів-1

Капелани для мене наче воїни світла — Олег Володарський

Молитва за воїнів

Владико Господи, Боже отців наших, Тебе просимо і Тебе смиренно і з розчуленням благаємо: зглянься милостиво на молитву нас, недостойних рабів Твоїх, і як колись Сам благазволив виступити з угодником Твоїм Мойсеєм, виводячи людей Своїх, Ізраїля, з Єгипту в землю обітовану, так і нині Сам виступи з рабами Твоїми українськими воїнами, і Сам будь їм помічником і заступником, і збережи їх і вдень, і вночі невразливими і неушкодженими від усякої злої напасті і недуги, голоду, потоплення і від усякого страху.

І як колись Ісуса Навіна на Амаліка і на царства Ханаанські, шо воювали з ним, хрестовидним здійманням рук Мойсеевих підтримав, щоб подолати їх, і тим самим Зіва і Зевея, і Салмана і всіх князів їх погубив; або як допоміг Гедеону з трьома стами вибраних мужів перемогти множество мадіамське, так і цим вірним рабам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, міць, силу і мужнє серце, допомогу і заступництво даруй.

І як явленням Хреста на небі першому з християнських царів Костянтину сприяв єси у перемозі над противними Тобі супостатами, так і захисникам держави нашої України перемогу, і силу, і подолання над усіма ворогами подай і з усіх боків ополченням Ангелів Твоїх огради їх, і озброй їх силою і захистом Чеснот і Животворчого Хреста в ім’я Тебе, Бога Отця, і Возлюбленого і единородного Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа і Всесвятого і Животворчого Твого Духа нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь

Іван Минів, військовий священик, настоятель храму Олександра Невського с. Сонячне Вінницької області

Це була коротка, але така необхідна програма. Капелан Іван Минів поспішав і весь його графік був розписаний ледве не до хвилини, а ми ще й затрималися на попередніх зйомках.

Дорога на Могилів-Подільський надихала та причаровувала нас пейзажами гір,  тому ми ще на під’їзді до міста закохалися в цю місцевість. Кордон. Ми їхали вуличками затишного міста, а думки раптом полинули на східний кордон нашої країни, де котрий рік поспіль точаться запеклі бої. Можливо ще й тому тиша та спокій цього прикордонного містечка так гріла серце.

Красивий храм, в якому багато дерева та світла зігрівав серце. Відчувалося, як багато любові та душі вкладено в цю твердиню української віри. Отець Іван військовий священик. Капелан прикордонних військ. Він несе божу любов нашим воїнам, нашим захисникам.

Капеланія — це особлива для мене тема. Для мене вони наче воїни світла. Земне уособлення Божого Воїнства. Капелани — це люди величезної душі, котрі з відкритим серцем допомагають тим, хто захищає нашу зболілу війною країну.

Вони усюди разом з нашими воїнами: на службі, на фронті, на навчаннях, у шпиталях. Сьогодні капеланія — це гордість нашої Церкви, нашої країни, нашої Нації.

Завдяки «Сповіді» мені пощастило спілкуватися з багатьма з тих, хто віддає себе цій величній справі. Під час кожного такого діалогу душа почуває себе якось по-особливому захищено. Так ніби ці люди власним життям несуть усвідомлення того, що любов та віра сильніші за кулі.

Я бачу очі цих людей. Очі, в яких стільки віри, любові та милосердя. Душі, в яких стільки сили та Божого вогню. Вони йдуть на передову з порожніми руками, маючи при собі лише розп’яття та молитовник. І при цьому долають ворога, рятують душі любов’ю та молитвою. Вони так самовіддано люблять ближнього, люблять нашу Націю, Бога і Україну. Й так глибоко відчувають людські душі з усіма їх слабостями, сумнівами та стражданнями.

Один з них якось зателефонував мені та сказав: «Я вчуся у тебе любити Батьківщину». Я навіть розгубився від таких слів, настільки вони для мене були неочікувані, важливі та потрібні. Він заспокоїв мене та промовив: «Є святі принципи та поняття, котрі закладаються з самого дитинства. У тебе це у вихованні. Ти це знаєш». Я після цього не міг писати, адже всі слова здавалися набагато меншими за ту віру, ту довіру, котру висловила мені ця людина.

Капелани — це духовні захисники нашого суспільства. Ми ще досі повною мірою не усвідомлюємо, яким важливим, навіть необхідним даром нагородив нашу Націю Господь в обличчі цих людей. Вони — надважлива віха нашого суспільства. Авангард нашої Нації.

Час програми підходив до завершення, пролетівши наче мить. Отець Іван з теплом та повагою попрощався з нами та поїхав, адже мав нагальні справи. Для мене важливо та цінно, що ця зустріч все ж таки відбулася. Кожна зустріч з капеланією, кожна можливість познайомити Націю з одним з таких людей для мене по-справжньому коштовна. Кожну таку дорогоцінність я дбайливо зберігаю у скарбничці моєї душі. І я безмежно вдячний Богу, що такі люди, такі капелани у нашої Нації є.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Іван Минів, військовий священик, настоятель храму Олександра Невського с. Сонячне Вінницької області

Віктор Косаківський — вчений і дослідник, мудрий вчитель (відео)


Я усією душею радів за юних українців, котрим випало щастя вчитися у такого дивовижного педагога як Віктор Косаківський — Олег Володарський
«Дорожу спілкуванням зі своєю учителькою  Вірою Давидівною Маковською, бо перші спроби дізнатися більше, ніж міг дати тогочасний підручник, у мене пов’язані з нею. Нещодавно їй виповнилось 90 років. Завжди, коли приїжджаю до Чечельника, відвідую її. Бажання пізнавати, бачити, ходити не тією дорогою, якою йдуть інші, змушувало пізнавати рідний край. Крім вивчення природи, цікавився питанням: «Що є в землі?». Натрапивши на мальовану кераміку, знаряддя праці, у 7 класі захопився археологією. Невдовзі дізнався, що це були зразки трипільської культури. На той час у мене вже було декілька книжок з археології, з яких я довідався про древність знахідок. Нині вони включені до «Енциклопедії трипільської цивілізації». Ботаніка й археологія  в полі, етнографія  вдома. У тому, чим займалися батько й мати. Вони все життя трудилися. Бо в останню чергу були колгоспниками, у першу чергу  господарями, які самотужки виробляли речі, необхідні для побуту. Батько, як і дід, плів кошики з лози, навчив і нас з братами (я дотепер займаюся лозоплетінням). Мама вишивала. Бабуся ткала на верстаті. У мене 50 років з-перед очей не зникає картина: завітав у неділю до своєї бабусі на гостину, вона завела мене в хату, де стояв старовинний ткацький верстат, обвела навколо нього. Бабусин верстат, як і той спогад, бережу досі. Вдома на стіні висіли килими, які робила бабуся, ліжко було застелене рядном, витканим нею. Родинна традиція  вчити дітей виготовляти речі своїми руками  залишалася незмінною, тому вся рідня, як один, працювала».

Віктор Косаківський

Віктор Афанасійович Косаківський, етнограф, археолог, майстер народної творчості

Коріння рослин заховано під землею, але жоден з нас не скаже, що його немає й не буде применшувати його важливість. Так само й наше коріння, з усією своєю глибиною – це частина нас самих. Але чомусь самим собі ми відмовляємо собі у власній глибині та силі, котра лине з глибин віків. Чомусь вважаємо, що ми — лише те, що ми можемо побачити. Оманливе, помилкове сприйняття.

За нашими спинами тисячоліття історії, велич якої є частиною нас самих. І без усвідомлення цієї величі, цієї сили ми живемо ніби каліки, що втратили левову частку нашої сутності. Ось чому коли зустрічаєш людей, котрі беруть свою силу не тільки всередині себе чи іззовні, але і з ГЛИБИНИ, одразу відчуваєш, наскільки міцно вони стоять на землі й наскільки яскраво квітнуть їхні душі над світом. Це сильні, красиві, потужні душі. Щасливі, мудрі люди. Добрі, щедрі, працьовиті українці.

Навіть тоді, особливо тоді, коли, здавалося б, у нас все є, коли у нас всього вдосталь, ми відчуваємо, що нам чогось не вистачає. Ми озираємося навколо, але відчуття втрати лише посилюється. Та посеред нас є люди, котрі знають не тільки про те, як багато ми втратили, але й про те, яку безмежну красу та силу ми можемо віднайти в нашій культурі та історії.

Вони вивчають українство, люблять його, відчувають його. Знають, що життя не вистачить аби дослідити, вивчити, охопити повною мірою всю величність історичної та культурної спадщини українства. Та все одно присвячують життя тому, щоб розкрити для себе, Нації та світу якомога більше граней нашої давнини. Вони досліджують, шукають та знаходять, вивчають самі та навчають інших, пишуть наукові роботи, відкривають музеї, беруть участь в археологічних розкопках та експедиціях, відкривають музеї… і просто, ідучи вулицею, посміхаються нашій дивовижній, красивій, сильній і загадковій Україні.

Той осінній день Господь розфарбував яскравою зустріччю саме з такою людиною. Ми сиділи поруч з Віктором Афанасійовичем в музеї та розмовляли про Україну та українство. Видатний вчений, потужний дослідник, мудрий вчитель. А ще проста, скромна і щира людина. Я слухав його, насолоджувався цікавою розмовою й щиро тішився тим, що Господь подарував мені це знайомство, цей діалог. А ще усією душею радів за юних українців, котрим випало щастя вчитися у такого дивовижного педагога.

Ми усі, кожен з нас окремо й усі разом, володіємо багатством дивовижної краси. Варто лише відкрити душу, почути поклик України та українства, дозволити собі відчути глибину нашої суті, генетики, історії та культури й життя вже ніколи не буде таким, як до того. Ми так само ходитимемо тими самими вулицями, тими ж маршрутами, але українську землю під нашими ногами відчуватимемо зовсім іншою.

Кожен крок по НАШІЙ УКРАЇНСЬКІЙ землі робитиме нас сильнішими, щасливішими. Земля під ногами й небо над головою – наше найбільше багатство. Бог і Україна. Варто лише усвідомити це й уся буденна метушня, усі марні клопоти, фальшиві, нав’язані, зрежисовані цілі та наративи втратять над нами владу.

Ми значно більші ніж механізми постійного споживання благ, товарів та послуг. Наше життя дароване нам Богом для більшого, ніж для бігу по маршруту «робота — квартира — холодильник», а щастя зовсім не в тому, щоб досягти кращої роботи, більшої квартири, більшого холодильника. Ми народжені для того, щоб любити й бути щасливими. Ми маємо на це право за правом народження. Й у нас самих є все для цього, варто лише зазирнути ВГЛИБ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Віктор Афанасійович Косаківський, етнограф, археолог, майстер народної творчості

https://youtu.be/Oj4ZMiV3CwE


Розумна людина оцінює іншу лише за вчинками та переконаннями

Українці і сусіди-мусульмани — сторінки спільної історії
Перші відомості про іслам, мусульманський світ наші предки отримували під час торговельних подорожей і військових походів. Арабські купці діставалися до Києва, подорожуючи на північний захід, але постійної арабської колонії у Києві не було. Цей етап ознайомлення Русі-України з ісламом має своєрідну кульмінацію. Йдеться про вибір віри великим київським князем Володимиром (X ст.). Згідно з літописними відомостями, у полі зору Володимира були іслам, християнство та іудаїзм. Володимир почав «випробування віри» через особливі посольства. За допомогою одного з цих посольств і відбулося ознайомлення київського владики з ісламом на землях Булгарстану (Поволжя). Надалі ж мусульмани, які зявлялися час від часу на наших землях, зустрічалися вже з християнізованою Руссю. Першими мусульманами на її теренах були представники народів, які кочували від Приазовя до Дону. У XI ст. на службі в київського князя була кіннота з мусульман-печенігів. Першу мечеть в Україні було зведено в м. Остеню за велінням князя Костянтина Острозького (XVI ст.) для татар-мусульман, що були у нього на службі.

Після прийняття ісламу Золотою Ордою в 20-х XVI ст. у Києві протягом 40 років постійно перебувала група мусульман-ординців. Політичні діячі України в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали погляди на південь, до сусідів-мусульман. У лютому 1648 р. у Бахчисараї було укладено союз між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і Кримським ханом Ісламом-Гіреєм III. A в 1654 р. Хмельницький розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною. Прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). Особливо делікатним є питання щодо українців-мусульман. Літературні джерела свідчать про осідання українців з числа полонених в Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, садівниками. Частина невільників залишалася в Криму. Адаптувалися в мусульманському середовищі й ті, хто поселявся з метою заробітку, — аргати. Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одеса), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністровський), Ачи-Калс (Очаків), Кам’янці-Подільському. У 2030-х роках XX ст. в Україні під тиском радянської влади було закрито мечеті, мусульманські школи — мектеби і медресе, майже весь мусульманський актив було репресовано. У 1944 році з Криму було виселено майже 189 тисяч татар. Нормалізація життя мусульманських громад почалася в Україні з проголошенням незалежності.

Джерело: https://buklib.net/books/33009/

Студент-медик Яхья Альбабелі з великою шаною приймає ту гостинність та ті можливості, котрі дарує йому наша країна — Олег Володарський (відео)

Яхья Альбабелі, директор ГО «Вінницький ісламський культурний центр»

В центральній частині міста на затишній вуличці розташувався Ісламський культурний центр Вінниці. В затишному, гостинному будинку розміщуються і мечеть, і культурна організація. Двері цього місця завжди відчинені для усіх, хто щиро, з відкритим серцем хоче доторкнутися до ісламської культури: молитовні зали, бібліотеки, недільні школи, курси арабської мови та культури мусульманських народів, спортивні гуртки — все це та багато іншого кожен охочий може знайти в цій оазі ісламського світу, розташованої посеред гостинного, затишного українського міста.

Ми заздалегідь домовилися про «Сповідь» з імамом — духовним очільником центру. Але, на жаль, через хворобу ми не змогли зняти програму з ним самим, але все ж таки знайшли змогу насолодитися гостинністю Ісламського центру. Яхья Альбабелі — студент-медик, директор ГО «Вінницький ісламський культурний центр», привітно зустрів нас, провів екскурсію та люб’язно знайшов час для цікавої та пізнавальної бесіди, якою стала для мене «Сповідь» з цією людиною.

На перший погляд, здавалося, що між нами так багато відмінностей: етнічне коріння, національність, мова, релігія. Але все ці відмінності — лише форма. Суть набагато глибша та простіша. Це був діалог між двома людьми, котрі вірують в Бога, котрий вчить їх любові, заповідає любити ближнього. Коли приходить усвідомлення цієї суті, будь-які відмінності між нами втрачають свою «роздільну здатність». Залишається лише любов до ближнього.

Національність, мова, релігія, культура, історія — це все інструменти самоідентифікації, усвідомлення себе у цьому світі. Їх необхідно знати, відчувати та цінувати. Але всі вони покликані не розділяти, а об’єднувати, створювати красу та гармонію своїм різнобарв’ям. А знання історії дає нам надзвичайно яскраве усвідомлення того, до чого призводять ідеї панування однієї нації чи релігії над іншими.

Тому сьогодні, у 21 сторіччі, усі інтелектуально розвинені люди давно залишили позаду ідеї дискримінації, будь-якої расової, релігійної чи будь-якої іншої форми ненависті. Розумна людина оцінює іншу лише за вчинками та переконаннями. Та і як може бути інакше, коли я знаходився в Ісламському центрі поруч з людиною, для якої Бог — це любов, а неподалік, у церкві країни-агресора, від імені кремлівських богів проповідували ненависть та ворожнечу? Так вийшло, що з самого початку діалогу з героєм цієї програми ми відкинули форму і говорили душами про суть того, хто ми є.

Яхья ставиться з великою повагою та любов’ю до всього, що дарував йому Господь. Він з великою шаною приймає ту гостинність та ті можливості, котрі дарує йому наша країна. В цій людині набагато більше вдячності до України, ніж у багатьох наших співвітчизників, котрі, нічого не роблячи, постійно скиглять про те, що держава їм щось винна.

Він наполегливо навчається, прагнучи допомагати іншим, лікувати людей. При цьому складна спеціальність не завадила йому вивчити українську мову, познайомитися з українською культурою, літературою, творчістю. Я б дуже хотів, щоб така наполегливість, жага до знань та навчання, відданість своїй справі стали прикладом як для співвітчизників героя цієї програми, так і для наших співвітчизників, для українців.

Світла розмова. Відкритий та щирий діалог. Нехай в нашій країні усім буде тепло, затишно та радісно. Усім, не зважаючи на національність, релігію та віру. Ми, українці, здатні поважати тих, хто з повагою ставиться до Бога і України, не зважаючи на те, в якій країні людина народилася і як вірує в Господа. Нас Бог навчає любити. І нехай буде благословенним той, хто опанував цю Господню науку.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Яхья Альбабелі, директор ГО «Вінницький ісламський культурний центр»

https://youtu.be/TKcEXzXzh5w


Церквам рано чи пізно доведеться об’єднатися — Олег Володарський

Молитва з неволі Патріарха Йосипа Сліпого

Царю Небесний, Утішителю, Душе правди, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші. Зглянься на нас, що припавши на коліна, з повною надією благаємо Тебе: освяти, просвіти і попровадь наш народ дорогою Божих заповідей. Дай йому, передусім, зрозуміти вагу святої віри в єдність з Апостольським Престолом, закріпи в його серцях прив’язання до неї, яке мав він від самого початку християнства в Україні. І, хоч втягнений опісля в розбрат, вернувся до єдности, то нині знову є загрожений у тому. Щоб він міг віддавати Тобі честь і славу назавжди в святій єдності, хоч треба би понести i мученичу смерть; додай сил тим, що постійно її держаться, скріпи малодушних і тих, що сумніваються. Промов до сердець тих, що відпали, змали їхні закам’янілі сумління, опам’ятай і приверни їх на лоно Католицької Вселенської Церкви як вістунів Твого гніву і прощення. Просвіти нез’єдинених, щоби без упереджень пізнали її правдиву науку і з’єдинилися з нею навіки. Будь виховником української молоді, щоб вона виростала в дусі християнської католицької віри і дорожила Твоїми небесними скарбами. Проникни своїм Божим духом і зверни очі з землі до неба тих, що працюють на ріллі, на фабриках і копальнях, в управах, школах і в наукових установах, тих, що бережуть лад і порядок, та благослови їхній труд і працю рясними плодами. Святий Душе, Ти, що є найчистішою Божою любов’ю, уділи її всещедро українському народові, злучи нею всіх, а передусім страждаючих, до взаємної помочі. Спали вогнем любови його гріхи, вольні і невольні, усунь з його душ злі схильності, виплекай у ньому геройські чесноти і прикраси його своїми дарами та борони його перед людською несправедливістю. Приверни єпископів і священників до свого стада; батьків і матерів, дітей і кровних – до своїх родин; поверни другів і сусідів, усіх, що опинилися далеко за горами і водами, до їхніх затишних осель.

Душе Божий, Ти, що на початку віків уносився над безплідною землею і створив на ній життя, прикрасив її дібровами і наповнив тваринами, зроси і українську землю благодатним дощем, щоби зазеленілись її ниви і принесли сторичний плід та не голодували її жителі; наповни моря і ріки рибами, ліси і гаї, гори і доли – звірятами і птицями, які хвалили б Тебе й оспівували Твою славу; прибери травою і квітами сіножаті і пасовища, щоби випасалися на них череди корів і отари овець, гарцювали табуни коней і бриніли бджоли на пасіках – як образ української трудящости, пильности і запопадливости. Заклич увесь народ до удосконалення свого життя, до розвинених комунікаційних сіток залізничних доріг, самоходів, кораблів і літаків; вкажи щасливі винаходи і відкриття та нахили народ до здвигнення на Твою славу подиву гідних пам’ятників високої культури, яка більше п’яти тисяч літ цвіла на його землях. А тепер і на майбутнє отри, Всеблагий, пекучі сльози з його очей і гарячий піт із його чола і хорони його від журби недостатку, від тілесниих болів і душевних страждань, щоб зажив він праведно і щасливо вже тут, на землі, і в кончині свого життя став безпорочним Твоїм угодником. Амінь.

(З послання на Зіслання Святого Духа, 1947 р.)

Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області

Минуло вже декілька днів після нашого повернення з мандрівки Поділлям, а я й досі не міг звикнути до того, що за вікном не квапливий, невгамовний Київ, а розмірена неквапливість Вінниччини. Цей затишний, барвистий край гостинно прийняв нас і щедро відкрив для нас свої скарби — діаманти людських душ.

Зустрічі, знайомства, «Сповіді», котрі ставали для мене справжнім уроком буття любові та віри — все це стало для мене настільки цінним та важливим, що сьогодні мені складно уявити, як же я жив, не знаючи, що у нас, у Нації, є такі дивовижні українці.

Книга, котру подарував мені отець Мелетій Батіг, одразу зайняла своє місце у моїй домашній скарбничці. Кожен раз проходячи повз я дивився на неї й з теплом посміхався, поки нарешті не узяв її до рук та не відкрив першу сторінку. Наступні декілька місяців я смакував цю історію разом з кавою, ніби найвишуканіший десерт, читаючи по декілька сторінок після ранкової молитви.

І щоразу подумки я повертався в благословенний затишок монастирських стін, де нас зі знімальною групою так гостинно приймав отець Мелетій. Храм дзвенів молитовною тишею, коли ми сіли знімати «Сповідь». Ледве ми розпочали наш діалог, як сонячний промінчик пробився крізь високі вітражі та ніби осяяв нашу розмову, додавши в неї тепла та світла.

Мудрий, добрий священник, чия душа вже давно стала вищою за мирське, позбавивши його залежності від людської недосконалості та подарувавши мудрість по-справжньому любити кожну людину й кожну мить життя, щоб вони не несли у собі. Досконалі теологічні знання, абсолютна віра та безмежна любов — за зовнішньою простотою цієї людини така глибина, осягнути яку мало в кого вистачить душі.

Стіни храму наповнюють його теплом та силою, його серце співає до Бога молитвою, а щоденне читання святих текстів дарує мудрість та натхнення жити, любити та вірити. Наш такий простий, на перший погляд, діалог я переглядатиму ще не раз. Й більш ніж впевнений, що кожного разу відкриватиму для себе все нові та нові грані цієї «Сповіді», цієї душі.

Сьогодні продовжують точитися дискусії навколо питання єднання Українських Церков. Сповнені гординею, звідусіль лізуть «експерти» з усіх питань, котрі точно знають як усе має бути й забувають тільки про те, що розмова про Бога без молитви — лише слова, котрі не мають ані ваги, ані змісту.

Я й сам неодноразово ставив священнослужителям питання щодо можливості єднання Церков. Та лише тому, що мрію, аби Церква подарувала Нації приклад мудрості та єдності й тим самим допомогла українству стати більш цілісним, потужним, неподільним. Та Господь милосердніший та мудріший за будь-які наші висновки та усвідомлення. Й замість чвар, нам слід молитися за єдність нашої Нації та будь-що любити ближнього, як Він нам це заповів.

Я прийшов до отця Мелетія і побачив в душі цієї людини стільки Бога, що в мене і досі перехоплює подих від цієї згадки. Мені випало щастя помолитися разом з отцем Володимиром Топоровським біля ікони Зарваницької Божої Матері, поспілкуватися на Закарпатті з капеланом Василем Мандзюком, поговорити в Збаразькому парку з отцем Іваном Гунею та зустріти ще багато душ, в яких так яскраво палає Господня іскра, в яких стільки любові та віри, що я можу лише дякувати Богу за те, що такі неймовірні люди є посеред нас.

Сьогодні ворог намагається відібрати у нас не лише землю, але й віру. На території нашої держави активно працює ворог, котрий під виглядом церкви зомбує довірливих вірян служити кремлівським богам. Звучить навіть трохи смішно й здається, що після стількох років війни такого просто не може бути. Та насправді масштаби цієї пухлини вражають й щодня вона розростається новими та новими метастазами.

В країні іде війна й на духовному фронті. Так само як на початку війни такі різні українці об’єдналися, щоб зупинити ворога, так само і Церквам рано чи пізно доведеться об’єднатися, щоб втримати духовний фронт. І я щиро переконаний, що цей крок стане початком повернення Україні тієї величі, котру вона мала ще з часів Русі й на котру заслуговує сьогодні.

Ці мої міркування народилися з любові до Бога і України. Це моя сповідь і моя молитва за українство. Усі ми різні. Кожен з нас особливий. Та у всіх нас під ногами наша рідна земля, котру безжалісно знекровлює внутрішній та зовнішній ворог. А над головами Господь Бог. Тому для усіх нас й для кожного окремо єдиний шлях — це любити та вірувати. А я молитиму Бога про те, щоб він дарував нам мудрість та єдність у нашій любові та вірі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області

Любов Тамари Буяльської до мистецтва відчувається майже фізично

Вперше мені захотілося зааплодувати розповіді героя програми, настільки сильно й глибоко вразила мене ця «Сповідь» — Олег Володарський (відео)
«Негаснуче світло…»

Ті квітучі поля, кучеряві ліси і діброви,

Увертюри дощу, вальсування опалого листя…

Ця велична краса, ця безсмертна нетлінна основа,

Як і твоя душа досконала, довершена, чиста…

І минають віки, і минають царі і придворні,

І минають ілюзії марних і пафосних мрій,

Не минає любов, та, що істинна, не бутафорна,

Не минає краса тих одвічних безмежних стихій…

І сьогодні твій час дарувати себе цьому світу,

Серед тиші віків, пізнавати свою глибину,

Бо у тобі — душа, те нетлінне, негаснуче світло

Що пройде крізь віки, і запалить для когось свічу…

Британ Галина Ярославівна

18.12.2020

Тамара Болеславівна Буяльська, професор Вінницького національного технічного університету, Заслужений працівник народної освіти

Вінницький національний технічний університет гостинно відчинив свої двері для нашої знімальної групи та подарував дивовижні зустрічі, дивовижні знайомства. Останньою програмою в той день була «Сповідь» з Тамарою Болеславівною Буяльською, котра і відкрила для нас скарбницю університету — художній музей.

Як часто ми поспішаємо жити й за цим поспіхом не помічаємо красу світу навколо нас. Я ще раз усвідомив це, коли, перш ніж погодитися на зйомку програми, Тамара Болеславівна провела для нас екскурсію виставковими залами. І я безмежно вдячний їй за це. Тіло відчувало втому від насиченого дня, але душа ніби оживає, дивлячись на цю красу.

Поважний викладацький стаж, численні наукові ступені та здобутки героїні цієї «Сповіді» викликали в мене відчуття, ніби я складаю надважливий для мене іспит. А дізнавшись, що вся ця дивовижна краса навколо була зібрана працею та душею цієї людини, я навіть почав ніяковіти.

Та коли ми сіли записувати програму, я зрозумів, що в цієї ВЧИТЕЛЬКИ дивовижно світла та любляча душа, котра прагне не повчати, а навчати. Навчати в першу чергу власним прикладом, власною любов’ю до культури та творчості. Спілкуючись з Тамарою Болеславівною, я відчув неймовірне тепло душі цієї людини й усі мої хвилювання одразу згасли, я з цікавістю слухав розповідь моєї співрозмовниці.

Вона стільки любові, стільки праці вкладає для того, щоб юні українці, окрім вузької професійної спеціалізації, мали ще й широкий творчий світогляд. Експозиції, екскурсії, мистецькі гуртки, творчі лабораторії — на базі університету під опікою цієї людини створено все для того, щоб розвинути у студентах не тільки професійні якості, а й творчі здібності, розкрити їх творчий потенціал та допомогти через призму творчості побачити світ безмежним та яскравим.

Тамарі Болеславівні вартувало значних зусиль прийти на зйомки програми, й спочатку вона не відчувала ентузіазму спілкуватися на камеру. Мене ж сповнювало хвилювання перед заслугами та чеснотами цієї людини. Та коли у своєму діалозі ми почули душі одне одного, все інше відійшло на задній план і ніби й забулося.

Любов цієї людини до мистецтва відчувається майже фізично й одразу огортає теплом тих, хто з відкритим серцем цікавиться художньою творчістю. Я сидів навпроти й ніби маленька дитина купався в променях цієї любові. І як же добре було моїй душі в цей момент!

Я ніби потрапив в інший вимір. Вимір, в якому мають значення суть речей, людей, подій та обставин. А все інше — не важливе. Другорядне. Инчий вимір. Інший світ. Світ мистецтва. Частинки культури українства складалися в дивовижну мозаїку нашого буття й наповнювали світ навколо змістом, барвами, об’ємом.

Дивовижна розмова! Вперше мені захотілося зааплодувати розповіді героя програми, настільки сильно й глибоко вразила мене ця «Сповідь». Господи, Ти даруєш нам таких людей, від вогню в душі яких запалюються любов’ю та красою душі усіх навколо! І цим Ти безмежно мудрий у своїй любові та милосерді до нас. Слава Богу!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Тамара Болеславівна Буяльська, професор Вінницького національного технічного університету, Заслужений працівник народної освіти

https://youtu.be/gple2uckV6I


Отець Роман відкидає все застаріле і слідує духу часу


Олег Володарський: «Сповідь» сьогодні — це трирічний молебень за Україну. Молитва, слова якої беззвучно линуть до мене із душ дивовижних українців» (відео)

 Акафіст Покрову Пресвятої Богородиці

Ікос 11

Як світлоприємну свічку, що в молитві горить, бачачи Тебе в повітрі, Влахернська церква однодушно з великою кількістю людей, які були всеблагу молитву почувши, собор святих подячно взивав: ній, виголошувала: звідки це мені, що прийшла Мати Господа мого до мене? Святий же Андрій з Єпифанієм тепло молилися до Тебе, взиваючи:

Радуйся, всіх дарів духовних і тілесних подателько;

Радуйся, грішників, що починають каятися, вірна заступнице.

Радуйся, тих, хто бореться з пристрастями і підступами ворожими, постійна поборнице;

Радуйся, невидиме приборкання владик жорстоких і звіроподібних.

Радуйся, таємний спокою і відрадо рабів лагідних і страждаючих;

Радуйся, всежадане звершення благих шлюбів.

Радуйся, матерів, що народжують дітей, швидке і безболісне народження;

Радуйся, в час кончини єдина всім нам помічнице.

Радуйся, радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором

 

Ієрей Роман Ковальчук, благочинний Немирівського району Вінницької області, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Немирів Вінницько-Тульчинської єпархії

Молитва вже давно стала невід’ємною складовою мого буття. День для мене триває від вранішньої до вечірньої молитви, котрі ознаменовують його початок та кінець. Я молюся не задля того, щоб... Звертаюся до Господа зі щиро та по-дитячому відкритим серцем, говорю до Нього. І лише в цій розмові починаю чути власну душу.

 

Пам’ятаю, як лише ставши на шлях віри, я був впевнений, нібито знаю, що мені потрібно й так щиро та самовіддано прохав Всевишнього про це. А сьогодні, пройшовши цим шляхом трохи далі, я із вдячністю приймаю усе, що Він мені посилає, адже не раз переконався в тому, що Його мудрість та любов набагато більша та далекоглядніша ніж я чи будь-хто інший здатен осягнути.

 

Моя недовга аскеза і тиша дали мені змогу почути своє серце, котре покликало мене в мандрівку Україною, яка триває вже понад три роки. Я не знав що я шукатиму, й навіть уявити не міг що знайду. Та кожна така знахідка, кожен діамант душі, що зустрічається мені, тільки стверджує мене на цьому шляху.

 

Раз за разом з благоговінням торкатися душ тих, в кому стільки любові до Бога і України! Озираюся назад і в мене перехоплює подих від того, скільки щастя дивовижних зустрічей, вражаючих «Сповідей» подарував мені Всевишній. Кожне з одкровень, що приходять до мене у цих діалогах варте усіх випробувань, що випали на мою долю. Господь безмежно щедрий у милості своїй.

 

«Сповідь» сьогодні – це трирічний молебень за Україну. Молитва, слова якої беззвучно линуть до мене із душ дивовижних українців. В той осінній день ми виїхали із ранкового Оратова до Немирова, щоб зняти програму зі священиком Романом Ковальчуком. Раніше ми зняли програму з отцем Ростиславом Процаніним, з яким отець Роман їздить до наших хлопців на передову.

 

Я завжди з особливою вірою та надією дивлюся на ровесників нашої Незалежності. А отець Роман ще молодший за нашу юну державу. Та він настільки потужний, дієвий та переконаний у своїй любові до Бога і України, що, розмовляючи з ним, я захоплювався людиною, котра вже народилася з тими переконаннями, до яких я сам йшов майже півсторіччя.

 

Лише мій поважний вік дозволяє мені говорити про юність отця Романа. У цьому немає ніякої зверхності чи поблажливості. Лише щире захоплення та глибока повага. І ще, мабуть, прагнення відповідати, бути гідним таких дивовижних Дітей Незалежності, котрі так несподівано подорослішали поруч з нами. Вільні. Сильні. Розумні. Кмітливі. Потужні. Вони набагато кращі за нас.

 

Ми програли випробування часом, адже не змогли подарувати нашим дітям мирну, квітучу країну. Наше покоління не змогло усвідомити цінність подарованої нам Незалежності, не змогло повною мірою скористатися нею. Ось чому сьогодні ми платимо за Незалежність таку страшну ціну. А вони, юні українці, вже народилися з цим усвідомленням. В ньому вони набагато глибші та переконаніші за нас. Я всією душею прагну відповідати цьому вітру. Вітру змін.

 

В красивому, доглянутому парку розташувався дерев’яний храм. Тільки-но переступивши поріг, ми відчули, як це місце огортає душу теплом та світлом. Червоно-чорний стяг одразу ж звертає на себе увагу. Бог і Україна. Моє щире та глибоке переконання – поруч з куполами українських храмів мають майоріти жовто-сині та червоно-чорні прапори. Це фундаментальні цінності нашої Нації. І якби ми це усвідомили раніше, то ворог не мав би жодного шансу ввести в оману щодо приналежності кремлівських богів українській церкві. Навіть після стількох років війни на зовнішньому та внутрішньому фронтах це ще треба пояснювати багатьом. Але не нашим дітям. Не Дітям Незалежності.

 

Ми розмовляли з отцем Романом про життя парафії та участь церкви у цьому житті. Я із захопленням спостерігав, як він відкидав будь-які застарілі заданості та слідував духу часу. Сміливо та рішуче він виводить віру із-за стін храму й інтегрує її як частину життя громади.

 

Креативні ідеї, засновані на глибокому розумінні потреб як парафіян, так і містян в цілому, котрі об’єднують церкву та суспільство в єдине нероздільне ціле, привносять часточку Бога не тільки в життя вірян, а й у буденність кожного. В цьому стільки новітнього й водночас стільки Божого, що в мене перехоплює подих від того, наскільки яскраво сяє Господня іскра в душі отця Романа. Така юна й така мудра душа!

 

Ми завершили програми й рушили далі. Мальовничі дороги Поділля вели нас до Гайсина, Бершаді… Я їхав і молився Богу… Господи, дякую Тобі за наших дітей! Вони виросли настільки досконалішими за нас, що це могло статися лише Твоєю волею, Твоєю милістю. Дякую Тобі за все!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Ієрей Роман Ковальчук, благочинний Немирівського району Вінницької області, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Немирів Вінницько-Тульчинської єпархії

https://youtu.be/wIrUK06eEbo

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
25
предыдущая
следующая