хочу сюда!
 

Vika

35 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Бути священиком – величезна відповідальність – Олег Володарський

Молитва, що читається під час Літургії або молебню в дні неспокою та нашестя ворогів на Державу і Вітчизну нашу

Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас. Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною. Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають. Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Ігор Штим, настоятель храму Св. Троїці (с. Юшківці Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

Вічний Отче, Сину і Святий Духу, Найсвятіша Трійце, яка є єдиним Богом безкінечного милосердя. Віддаю Тобі всю хвалу, честь і славу сьогодні і навіки. Амінь!

Ніколи не втомлюся повторювати молитви. Дякувати Богу за ранкове пробудження, за сонячний промінчик, за аромат свіжого вітру та прийдешнього дня. Раз у раз з настанням вечірніх сутінків буду дякувати Йому за подарований день, за здобутки та поразки дня, що минув, приймаючи все з любов’ю, вдячністю та каяттям.

Молитовно приймаючи все, що з тобою відбувається, ти отримуєш сили рухатися далі до нових звершень та досягнень. Та будь-які надбання принесуть справжню радість лише тоді, коли на шляху до них в душі панує любов. Багато хто прагне кращого життя, іншої кар’єри, фінансових можливостей лише через невдоволення, а інколи навіть і ненависть до власного сьогодення. Такі люди можуть мати визначні здобутки, адже ненависть також дуже потужна сила, проте що б вони не мали й чого б не досягли, це принесе лише миттєве задоволення, тимчасове полегшення. Вони можуть пити успіх, та завжди почуватимуть себе спраглими, скільки б не випили. Та ця спраглість постійно супроводжуватиме тих, в чиїй душі немає любові до всього, що дарує нам Господь.

Саме тому я постійно повторюю, що ми можемо стати сильнішими, красивішими, щасливішими, коли кожен з нас навчиться простягати руку та серце до ближнього. Не сподіваючись на вдячність чи дивіденди, а просто ділячись любов’ю, котрою сповнена душа. Адже так просто помолитися услід вагітній жінці, що проходить повз, поступитися місцем людині похилого віку чи з обмеженими фізичними можливостями, вдячно посміхнутися військовому. Кожним своїм вчинком, кожною своєю думкою ми обираємо, в якій країні будемо жити. Лише від нас самих, від кожного з нас залежить, якою буде Україна сьогодні та в майбутті.

Та сьогодні, коли в країні йде війна на зовнішньому та внутрішньому фронтах, особливо складно, проте вкрай необхідно зберегти душу від відчаю, зневіри та ненависті. Та це потрібно зробити. Потрібно тому, що ми можемо ділитися лише тим, що самі маємо. І якщо в наших душах зневіра та відчай пересилить любов та милосердя, то настане день, коли саме це буде єдине, чим ми можемо поділитися з нашими дітьми, єдине, чого ми можемо їх навчити.

Нам потрібно зберегти наші душі, навіть в тому болю, котрий завдає нам війна. Я знаю і розумію, настільки це складно. Але це потрібно зробити. Я змушений зізнатися, в першу чергу собі, що відносно нещодавно я байдуже ставився до того, що оточувало мене в цій країні. Жив для себе та близьких і вважав, що так і має бути. А потім в країну прийшла війна. І я зрозумів, що самотужки, з усіма своїми переконаннями й досягненнями ніхто з нас не вистоїть проти ворога. Завершився час «Я», почався час «МИ».

Це не чиїсь воїни захищають нас на фронті, це НАШІ хлопці та дівчата, чоловіки та жінки. Це не хтось здобуває поранення, це НАШІ рани. Це НАШІ жінки залишаються вдовами, а діти сиротами. Це НАША країна котрий рік поспіль протистоїть жорстокому та підступному ворогу в цій страшній війні. Та коли я відчув, що в мене є Нація, мене все більше став дратувати хаос та шум збайдужілого сьогодення. Мені стало неприємно спостерігати за тими, кого ще вчора вважав якщо не друзями, то приятелями, а сьогодні їм «какаяразніца». Мене відштовхнуло. Повело зовсім іншими стежками.

Я бачив світлини, на яких маленькі діти біля могил своїх батьків, і серце краялося від болю. Я не міг спати. Мені не хотілося їсти. Мені раптом стало страшно за те, як і чим я жив. Це той біль, котрий неможливо загоїти чи перетерпіти, про який можна забути. Він лише вимолюється. В моєму житті запанували молитва і каяття. Шепіт до Бога. Тихі сльози свічок. І всією душею повторювані слова: «Господи, спаси й помилуй мене грішного!»

З машин, що проїжджають повз, магазинів та ресторанів тебе обдає смородом ворожої естради, та водночас ти починаєш шукати, відшукувати та цінувати національний контент. Проте понад усе тобі близька тиша. Тиша, в якій ти підіймаєш очі до неба і просиш, щоб Він подарував тобі самотності та сил сказати, написати те, що палає в душі. Промовити до тих, кому не байдужа наша країна. Наш прапор. Наш герб. Наша ВОЛЯ. Кому не байдуже до кожної дитини, котра крокує по вулицях, зі своїми маленькими мріями, секретами та негараздами. Нам час усвідомити, що одне без одного у нас не буде Нації. Не буде України. Усі ми – діти цієї країни. І лише взявшись за руки та піднявши голови в небо, ми зможемо вимолити в Отця Небесного такий довгоочікуваний та необхідний нам МИР.

– Але зараз ми воюємо, – скажуть реалісти. Так ми воюємо і будемо воювати до самої перемоги. Різниця лише в тому, чи ми будемо йти на війну з ненавистю та злістю, чи з любов’ю до України та українців. І поки наші виборюють мир на передовій, я тут, під мирним небом, щодня буду молитися за них. Тільки б Господь їх беріг! Тільки б МИР! Тільки б посеред нас не з’являлися горюючі матері в чорних хустинах, та душа не рвалася від стримуваних чоловічих сліз над могилами тих, кого забрала війна.

Ігор Штим. Сільський священик, розмова з яким збудила в мені ці думки. Він говорив. Виважено, усвідомлено, мудро. І в цьому було набагато більше, ніж слова. Отець Ігор проповідує власним прикладом, власним життям. Це для мене є ключовим фактором в усвідомленні цієї людини. І надважливо для Нації, щоб такі люди були поруч із нами. Важливо не тільки чути проповіді таких людей, а щодня бачити їх поруч, бачити як вони живуть, як живе їхня родина, діти.

Буття священиком – це величезна відповідальність. Відповідальність перед Богом, перед собою та перед громадою. Тим, з якою самовідданістю отець Ігор ставиться до свого служіння Богу й Україні, він зумів достукатися до моєї душі. Можливо саме тому в цій статті стільки мого каяття.

Отець Ігор закликав любити та вірувати й щось в моїй душі відгукувалося на цей його заклик. І я безмежно вдячний Богу за цю зустріч із людиною, котра несе собою Слово Боже у людські душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Ігор Штим, настоятель храму Св. Троїці (с. Юшківці Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

https://youtu.be/WCyxHSw5j_I

Під ворожими кулями для Олега все було набагато простіше (відео)

Олег Климбовський не може байдуже дивитися на те, як наші захисники залишаються сам на сам зі своїми бідами – Олег Володарський 
«Ветеранський простір» консолідує учасників російсько-української війни

Як і в інших містах України, у Вінниці діє не одна, а кілька громадських організацій та спілок, що об’єднують ветеранів російсько-української війни, допомагають їм вирішувати різноманітні соціально-побутові питання й проблеми та консолідують вчорашніх військовослужбовців. І ось близько року тому у Вінниці замислилися над тим, аби створити Центр допомоги ветеранам війни, який би став своєрідною об’єднавчою платформою для різних громадських організацій і водночас ефективно вирішував проблеми ветеранської спільноти. У липні 2020-го консультації керівництва міста та ветеранського активу завершилися створенням такої структури – Міського освітньо-аналітичного центру допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих. Утім, ветеранська спільнота одразу ж охрестила новостворену структуру «Ветеранським простором» – саме під такою назвою центр і відомий у колах вінницьких учасників бойових дій.

Керівником центру було обрано бойового офіцера, який нещодавно звільнився у запас з посади заступника командира однієї з військових частин Вінницького гарнізону. Багаторічний досвід військової служби та досвід участі в боях, поранення, орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – підполковник запасу Олег Климбовський став саме тією людиною, яка здатна дієво вирішувати ветеранські проблеми та консолідувати ветеранів Вінницької територіальної громади. Як розповів керівник проєкту, головною метою створення центру є соціалізація та адаптація ветеранів, сприяння їм у працевлаштуванні, а також у культурному та духовному розвитку.

– Майже п’ять із половиною тисяч ветеранів, які мешкають на території Вінницької громади, тобто в обласному центрі та навколишніх селах, це – чимале військо, – розповідає Олег Федорович. – У кожного є якісь свої невирішені проблеми, купа запитань, на які ми намагаємося відповісти й допомогти кожному, хто до нас звертається. Ба більше – кожному, про чиї труднощі ми дізналися навіть без його особистого звернення. Так, життєві ситуації трапляються різні. Один військовослужбовець звільнився зі Збройних Сил після закінчення контракту. Поки служив та воював, у нього померла мати, він вдруге одружився – змін відбулося чимало. І ось після звільнення він залишився без житла й засобів для існування, у важкому психоемоційному стані. «Ветеранський простір» допоміг йому влаштуватися на роботу й орендувати житло, перевезли сім’ю, працевлаштували дружину.

– Тепер ця людина соціалізована, живе, працює, – додає Олег Климбовський. –– І ми продовжуємо супроводжувати цю сім’ю. Іншого разу ветеран, який внаслідок бойових дій дістав інвалідність, потребував термінової операції у столиці, але не міг дістатися Києва через стан здоров’я. Центр допоміг і тут: було організовано перевезення ветерана спеціалізованим транспортом до столиці, а після операції та лікування – у зворотному напрямку.

Проводить «Ветеранський простір» і заходи щодо військово-патріотичного й національно-патріотичного виховання. Навіть в умовах карантину ветерани спромоглися долучити до цієї справи вінницьких школярів – розробили питання щодо сьогоднішньої ситуації в Україні в умовах російської агресії, української історії та традицій, які надрукували на картках із QR-кодами. За сприяння партнерів Центр надає своїй цільовій аудиторії і правову, і психологічну, й інші види допомоги. Менш ніж за півроку існування структури проконсультовано понад 250 ветеранів, надано психологічні консультації більш ніж сотні учасникам проєкту. Понад півсотні ветеранів отримали також допомогу фахівців з медичної реабілітації – вже давно за договором із ветеранами, які потребують допомоги, працює спеціаліст із кінезітерапії, а віднедавна, щойно завершився локдаун, ще й реабілітолог.

Джерело https://armyinform.com.ua/2021/02/vinnyczkyj-veteranskyj-prostir-uzhe-dostupni-j-poslugy-reabilitologa/

Олег Климбовський, підполковник запасу ЗСУ, учасник російсько-української війни, директор ГС «Координаційна рада ветеранів АТО ОС та волонтерів м. Вінниці»

Війна – це страшно. Вона залишає глибокі, криваві рани, а інколи навіть забирає життя. Та не менш кривавими та болісними за фізичні рани, є ті, що назавжди залишаться на душах тих, кого торкнулося її криваве крило. І цей біль не вщухає ані на мить. І впоратися з ним вдається набагато меншій кількості людей, ніж з фізичним болем.

Саме тому, багато з тих, хто повернувся з війни, прагнуть назавжди про неї забути, пояснюючи це тим, що свій борг Батьківщині вони вже віддали. А дехто сповнюється впевненістю, що суспільство, соціум, винні їм за те, що довелося пережити там, на фронті. Дуже боляче це бачити. Але я можу лише помолитися за них. У кожного своя правда і ніхто окрім Господа не має права судити ближнього.

Сьогодні я хочу розповісти про одного з тих, кому вистачило душі та волі не втратити себе на цій війні, в кому це пекло, котре діється на фронті, не випалило милосердя та співчуття. Ця людина складала присягу на вірність Україні, обираючи тим самим не кар’єру, а життєвий шлях. Саме тому, коли почалася війна, не вагаючись пішов на фронт. Захищати Батьківщину – це не робота, а покликання. Під ворожими кулями не згадуєш про заробітну плату чи соціальні гарантії. Там все набагато простіше: попереду ворог, позаду СВОЇ, а пліч-о-пліч стоять побратими.

А в тилу немає чорного та білого, життя тут засліплює мільйонами кольорів та відтінків. І в цьому різнобарв’ї треба заново вчитися жити. Не у всіх на це вистачає душі, через що багато душ, зболілих війною, з часом вкриваються кригою байдужості, зневіри та розчарування. Саме тому для мене надважливо показувати Нації Українців, в котрих стало серця та гідності не втратити себе у цій війні, для кого служіння Нації не обмежилося терміном військової служби. Я прагну, щоб Нація бачила тих, хто повернувшись з фронту, продовжує на своїх плечах тримати мирне небо тут, в тилу. Тих, хто замість того, щоб «втомитися від війни» продовжує вести Націю до перемоги своїм служінням тут, на внутрішньому фронті. Для мене це – найвищий прояв офіцерської честі та гідності.

Творити добро можна зі зброєю в руках. Можна, коли цією зброєю захищаєш те, що по-справжньому любиш. І коли в душі є ця любов, то і після того, як зброя відкладена, продовжуєш творити добро, хоч і в інакший спосіб. І в цьому стільки Божого, стільки милосердного, коли саме життя, кожний вчинок – це молитва в дії. Молитва про допомогу тим, хто її потребує, про любов до України та українства. Зустрічаючись зі злом, несправедливістю чи страхом тільки по-справжньому сильним людям вистачає сил залишитися добрими та відкритими. Я дивився Олегові в очі і бачив його внутрішній спокій, щирість та розсудливість. Як же часто усім нам не вистачає цих якостей!

ЗМІ раз у раз вручає премії та нагороджує публічних персон, акторів, співаків, інших діячів. З усією повагою до досягнень, таланту чи будь-яких інших чеснот цих людей, для мене першочерговою новиною, котра має лунати щодня і звідусіль є лише одна – в країні йде війна. Тому сьогодні у Нації мають бути інші герої, ми маємо пишатися іншими досягненнями та брати приклад із зовсім інших людей

Я нікому не нав’язую своєї думки. Це моє особисте переконання, котре змушує мене вже третій рік поспіль подорожувати Україною і робити все можливе для того, щоб Нація мала змогу бачити нашу країну іншою, щоб українці бачили ІНШИХ співвітчизників, ніж ті, котрих демонструють топові ЗМІ. Я просто прагну зробити все від мене залежне, щоб у Нації з’явилася можливість формувати іншу ідеологію, інший світогляд. Я повірив в цю, ІНШУ, Україну раніше, ніж побачив її в очах і душах таких неймовірних українців. Саме тому я кожного разу дякую Богу за даровану Ним зустріч з тими людьми, котрі власним прикладом доводять мені, що я не помиляюся у своїх переконаннях.

Олег Климбовський не втомився від війни, хоча й мав можливість забути про неї та жити власним життям, власними інтересами. Та розуміючи як ніхто інший потреби та проблеми наших воїнів, котрі повертаються з війни, він не міг залишатися осторонь і байдуже дивитися на те, як наші захисники залишаються сам на сам зі своїми бідами. Сьогодні він очолює Вінницький Міський освітньо-аналітичний центр допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих, котрий у Вінниці називають «Ветеранським простором» і робить все можливе, щоб допомогти та підтримати тих, хто боронить Націю у цій війні.

Він не втомився від війни. Навпаки – намагається зробити все можливе для того, щоб ті, хто повернувся з фронту, не втомилися тим життям, котре тут, в тилу, не завжди відповідає нашим очікуванням. Це надскладна проблема сьогодення, і від того, чи зможемо ми її вирішувати, залежить майбутнє нашої Нації.

Ми обов’язково переможемо у цій війні, про яку наші діти невдовзі читатимуть у підручниках з історії. І коли син чи донька підійдуть та запитають нас про цю війну, хтось із нас відповість, що в тилу чи на фронті здобував перемогу, а комусь доведеться зізнатися в тому, що він, сидячи на дивані, «втомився від війни».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Олег Климбовський, підполковник запасу ЗСУ, учасник російсько-української війни, директор ГС «Координаційна рада ветеранів АТО ОС та волонтерів м. Вінниці»

Церква – це фундація українства – Олег Володарський (відео)

Молитва за мир в Україні Боже Великий!

Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину Україну, волю та щастя їй дай. Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай. Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують. З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Протоієрей Віталій Голоскевич, ключар Спасо-Преображенського кафедрального собору у м. Вінниця

Спасо-Преображенський кафедральний собор ще здалеку зачарував нас своєю величчю, а ранкова служба, котру в той день вів отець Віталій Голоскевич, зігріла душу теплом Божої любові. Я дивився на священика, котрий в центрі величного храму молився за Націю, за Україну, і щось глибинне в мені відгукувалося на його слова.

Я ще тоді подумав, як багато покладають на себе ті, хто присвячує своє життя служінню Господу. І скільки моральних, духовних сил потрібно, щоб йти обраним шляхом та нести людям Слово Боже. Скільки душі потрібно, аби наповнювати душею кожну молитву! Ми знімали програми в той день в підземному храмі, й коли отець Віталій звільнився і прийшов до нас, вже завершували налаштування апаратури, готуючись до зйомок.

За той короткий діалог, що відбувся у нас перед програмою, я зрозумів, що йому набагато легше говорити про Бога, про віру, ніж про самого себе. Адже, присвятивши себе служінню Господу, ця людина назавжди визначилася з пріоритетами, тому особисте для нього завжди буде другорядним.

Та мені все ж вдалося переконати отця Віталія в тому, що Нації важливо бачити священика не тільки як духовного пастиря, а і як людину, котра так само як і кожен з нас, з Божою допомогою бореться зі своїми слабкостями, долає життєві випробування та здобуває життєвий досвід.

І в цьому був величезний контраст між Українською та ворожою церквою: в наших храмах проповідують жити в любові до Бога, України та до ближнього, пробуджуючи душі теплом Божої Любові, котру Він щедро дарує кожному з нас – нерозумних дітей своїх. В той час, як кремлівські попи зомбують на рабську покірність волі кремлівських божків, прославляючи ворожнечу, ненависть та вбивство.

І як же я щасливий тим, що у нашої Нації є священики та капелани, котрі в страшні часи війни боронять наші душі від ворога. Різні життєві обставини приводять до Храму Божого різних людей. І кожного з них священик почує та зрозуміє. З кимось поговорить, з кимось просто помовчить, зігріваючи теплом своєї душі та за кожного помолиться Господу.

Зустрівшись з життєвими негараздами, ми забуваємо про те, що все, що Він дарує нам випробування не в якості покарання, а лише для того, щоб ми зуміли стати кращими. Ми ж, блукаючи в хаосі нагромаджень псевдологічних конструкцій, не завжди здатні усвідомити, що лише порожнеча в душі може заповнюватися зневірою, болем, журбою та відчаєм. Та коли в душі живе Любов, котру заповідав нам Господь, то її світло боронить душу від гірких відчуттів.

Хтось усвідомлює Бога в собі та приходить до Нього навіть раніше, ніж усвідомить самого себе. А комусь потрібні роки та випробування, щоб прийти до Бога та пізнати те, що людина народжена для Любові, а не для страждань. Мені для усвідомлення цього знадобилося багато років та багато помилок. Та я вдячний Йому за кожен камінь на моєму шляху і тим більше вдячний за те, що сьогодні мені стало душевних сил говорити ці слова Нації.

Я слухав отця Віталія та розумів: переступи я поріг храму задовго до того, як мені стало душі це зробити, та зумій я почути його тоді, багатьох помилок вдалося б уникнути. І водночас я був щасливий тим що у Нації є такі священики, котрі допоможуть нам не просто прийти до Бога, а й віднайти Бога у власній душі.

Мандруючи Україною, розмовляючи з людьми, вивчаючи українство, я раз за разом переконуюся, що Церква – це фундація українства. Той промінчик сонця, світло та тепло якого знов і знов пробуджує від сну паростки українства та дає їм сили рости та квітнути. І в цьому величезна заслуга священнослужителів, котрі присвячують себе Богу та Україні.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Віталій Голоскевич, ключар Спасо-Преображенського кафедрального собору (м. Вінниця)

Анатолій Теклюк уміє щиро радіти життю — Олег Володарський

КІТ «БАЮН» своєю появою завдячує фаховому любителю мудрості Анатолію Теклюку

Історія інтелектуально-ігрового руху в нашому університеті розпочалась на початку 90-х років минулого століття. З окремих зацікавлень і спорадичних виявів інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» у стінах тоді ще ВДТУ січневими днями 1995 року зародився Клуб інтелектуального товариства «Баюн». Назва клубу має свої витоки в давньослов’янській міфології, згідно з якою бог Велес був не лише покровителем скотарства та багатства, а й богом знань та мудрості. Він має два міфологічних втілення у птиці Гамаюн та котові Баюнові. Обидва слова «гамаюнити», «баюнити» означають наспівувати, розповідати, тобто доносити до людей інформацію, давати знання, а це і є одним із завдань клубу. Ігрові форми які практикуються в діяльності клубу покликані формувати вміння та навики логічного, швидкого мислення, роботи в команді, розширення ерудиції студентів, що й здійснюється ось уже 20 років. За два десятиліття свого існування КІТ «Баюн» провів десятки різноманітних турнірів з таких інтелектуальних ігор як «Що? Де? Коли?», брейн-ринг, «Своя гра», відео-реалії, мудрологія, квест та інше. Стали традиційними регулярний чемпіонат Кота Баюна (40 чемпіонатів), чемпіонат студентів ВНТУ, Кубок кураторів (для першокурсників ВНТУ та їх кураторів).

Діяльність клубу вийшла й за межі університету, саме за його ініціативи та зусиль проводився Кубок університетів Вінниці, Студентська інтелектуальна ліга, переможець якої отримав тижневу подорож до Польщі та Чехії, турнір по екстремальному брейн-рингу. А з 2005 року клуб почав проводити всеукраїнські фестивалі: «Березневі ігри Кота Баюна» (2005), «Козацька сотня» (2006), «Всесвіт українського слова» (2007), «Баюнале» (2008, 2009, 2010, 2012, 2013, 2014), на які приїжджають команди інтелектуалів зі Львова, Івано-Франківська, Чернігова, Одеси, Києва, Тернополя, Миколаєва, Житомира, Харкова, Луганська, Донецька. Стало доброю традицією для клубу проведення тематичних інтелектуально-ігрових заходів до ювілеїв видатних діячів української культури. Так, були проведені турніри по «Що? Де? Коли?»: «Незламний дух каменяра» до 150-річчя Івана Франка, «Аристократ вінницької землі» до 70-річчя письменника гумориста Олега Чорногуза, «Голос з Гетсиманського саду» до 100-річчя Івана Багряного, «Слово Тараса Шевченка для всіх поколінь» до 200-річчя поета. У 2011 році було проведено Вінницький обласний шкільний турнір по «Що? Де? Коли?», до участі в якому було залучено представників 20-ти районів, це понад 200 команд і більше 1500 учнів.

Любить Кіт Баюн і прогулятись та організувати інтелектуально-пошукові ігри на вулицях Вінниці «Давай за Гоголя» до 200-річчя письменника, «Скарби Вінниці», «М. Коцюбинський: письменник і просвітянин» до 145-річчя нашого земляка (2009), «Тарас Шевченко і Кароль Войтила — визначні постаті європейської культури» (2010), «Велика рідня» до 100-річчя. Михайла Стельмаха, «Знайди свій талант» з біблійної тематики, «Синоніми до України» з нагоди 75-річчя вінницького поета Анатолія Бортняка (2013), виїзні ігри «Печера-квест» (2013), «Тиврів-квест» (2014). Вінницькою родзинкою постала нова форма інтелектуальної гри  відео-реалії, яка була придумана саме Котом Баюном. Це гра побудована на картинках підказках, кожна наступна з них зменшує поле пошуку, вказує на якісь особливості того об’єкта, що загаданий в питанні. Турнір з відео-реалій традиційно є апогеєм всеукраїнського фестивалю «Баюнале». Але було проведено ще цілий ряд самостійних ігор в цьому форматі «Світ очима перекладача Григорія Кочура» (2008), «Кубок великого Філа» (2008), «Історія Євросоюзу» (2009), «Веселий залп» до 75-річчя гумориста Анатолія Гарматюка (2011), «Княжий кубок» (2011), «ІТ-Кубок» (2012), «Кубок Соборності» (2013), «Несподівані реколекції» по життєписах християнських святих (2013), «Новорічно-різдвяні традиції Західної Європи» (2014), «Новорічно-різдвяні традиції українців» (2014), «Традиції та фестивалі європейців» (2014). А ще клуб організовував інтелектуально-ігрові презентації книг «Отаман Яків Шепель» Олександра Дмитрука, «Думки» Блеза Паскаля в перекладі професора Олега Хоми, турніри з брейн-рингу, «Трійки» з творчості Євгена Гребінки, Лесі Українки, Тараса Шевченка, тематичний турнір «Що? Де? Коли?», присвячений Польщі, інтелектуалізований турнір з «крокодилу» до ювілею Кобзаря, звичайні дебатні турніри та літературні дебати. Філософ Йохан Хейзінга проголосив, що людина — це Homoludens (людина граюча). Життя без гри нудне, тим паче інтелектуальної розваги, яка насправді є найбільш, як це не дивно, пристрасною, тому ГРА ТРИВАЄ!

Джерело https://www.myvin.com.ua/ua/news/student/33292.html

Анатолій Іванович Теклюк, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, директор центру соціальних комунікацій і лідерства ВНТУ, директор інституту Конфуція ВНТУ, голова Вінницького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченко, голова клубу «Інтелектуальне товариство Баюн»

Перш ніж вирушити на зйомки чергового циклу «Сповіді», я телефоную друзям проекту і прошу у них поради та допомоги, щоб протягом обмеженого часу зуміти відшукати дух українства в очах та душах закоханих в Україну співвітчизників. І водночас показати людські барви та унікальність кожного регіону нашої такої різноманітної, багатої, цікавої країни. Цього разу завдяки допомозі Світлани Масловської, членкині Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», ми познайомилися з Анатолієм Івановичем Теклюком, завдяки якому ми мали щастя познайомитися та поспілкуватися з надзвичайно цікавими людьми, серед яких були як його неймовірні колеги, так і видатні діячі культури та мистецтв.

Тільки-но завітавши до Вінницького національного технічного університету, ми одразу завітали до ректора Володимира Грабка, з яким відзняли «Сповідь». А далі ми потрапили у дивовижний вир знайомств, вражень та відчуттів. Тамара Болеславівна Буяльська, котрою я щиро захоплююсь, науковець, волонтер, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса Світлана Травнева, письменник Анатолій Дмитрук.

І весь цей час турбота Анатолія Івановича Теклюка супроводжувала нас, де б ми не опинилися. Він був поруч, знайомив нас, допомагав організувати локації для зйомки, а в перервах розповідав про героїв програм та рідний університет. На завершення цього потужного дня, декілька разів впевнившись в тому, що ми не втомилися і вкотре пригостивши нас кавою, Анатолій Іванович запросив нас до актової зали, де ми розпочали зйомки «Сповіді» з ним самим.

І я дуже радію, що ця «Сповідь» все ж таки відбулася. Адже за привітною посмішкою та легкою вдачею не одразу можна побачити справжню глибину цієї людини. Так щиро радіти життю і насолоджуватися кожною його хвилиною дозволяє лише потужний фундамент, на котрому це життя базується. У Анатолія Івановича це усвідомлена віра в Бога, щира та сонячна любов до своєї родини — дружини та двох синів, котрими він неймовірно пишається, глибока повага до України, котру він відчуває як невід’ємну частину свого буття всім своїм єством.

Завдяки цьому в його душі відсутня порожнеча, котра отруює наше життя і занурює нас в болото постійного невдоволення собою та світом. Потужні наукові здобутки, висока посада в університеті викликають повагу, але мене вразив Анатолій Теклюк іншим — він відчуває цей світ душею, котра сповнена світла. І це світло привертає до нього людей.

Фаховий любитель мудрості — так називають Анатолія Івановича в стінах університету. Дійсно, неможливо не розділити той ентузіазм, з яким він розповідав про своє дітище — Клуб інтелектуального товариства «Баюн» та інтелектуальні активності, що проводяться на базі клубу.

Для мене в цьому і є квінтесенція душі, любові та мудрості — навчати важливим речам легко та просто. І не просто навчати, а надихати та заохочувати до того, щоб юні українці навчалися українству самостійно з ентузіазмом та задоволенням. Мало навчати наукам, не достатньо навіть говорити про складні речі простими та зрозумілими словами.

Я завжди бачив справжню місію Вчителя в тому, щоб посіяти в серцях учнів зерна мудрості, котрі проростатимуть там, змінюючи серця, змінюючи майбутнє і навіть світ. Тому моє серце радіє щоразу, коли мені вдається познайомитися з тим, кого з гордістю можна назвати Вчителем з великої літери. Згадуючи цю зустріч, цю «Сповідь», я дякую Господу за те, що Він подарував мені змогу ще раз переконатися, що у нашої Нації є ті Вчителі, котрі творять наше майбутнє вже сьогодні.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Теклюк Анатолій Івановичкандидат філософських наук, доцент, заступник директора Головного центру виховної роботи ВНТУ

https://youtu.be/xDno991qK7o


Кожна вишиванка – це ревна молитва Творцю – Олег Володарський

«Психологічний феномен української народної вишивки»

«Сьогодні поняття етнічної самосвідомості визначається як складна інтеграційна властивість психіки, завдяки якій людська свідомість пізнає свою власну природу й набуває здатності безпосередньо відображати себе; властивість, що забезпечує систему уявлення індивіда про себе, конструює Я-концепцію, є одним з найважливіших факторів становлення, розвитку і самовдосконалення особистості. Саме українська народна вишивка, як «творчий продукт» цілого етносу може слугувати в становленні особистості та формуванні етнофора.

Як результат матеріальної й духовної культур багатьох поколінь, вишивка охоплює широку сферу знань, естетичних смаків, поглядів, звичаїв та обрядів українського народу. Через складну систему орнаменту й кольористики вишивка передає в закодованому вигляді важливі аспекти світосприймання українського народу. Вишивка належить до тих видів мистецтва, які зрозумілі без слів, тобто вона є своєрідним способом комунікації; вона висвітлює живописну, орнаментальну та графічну культури народу. Народна вишивка багатогранна: вона має композицію, свою колористику, орнамент чи візерунок, свідчить про естетичні погляди майстринь, їх переконання, уявлення, знання. Вишиті витвори свідчать про художні таланти представників українського етносу, про художнє обдарування українського народу. В Україні існує багатоколірна, двоколірна, одноколірна вишивки. В традиційних орнаментах бачаться фантазії як окремого майстра, так і колективу, бо народна творчість відшліфовувала ідеї і надбання багатьох попередніх виконавців художнього вишиття. Вишивка повноправно може виступати як скарбниця колективного генія».

Сабол Д.М.

Наталія Шпак-КосаківськаЗаслужений майстер народної творчості, вишивальниця

Ми завітали до Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, де нам випало щастя познайомитися з людьми, котрі з таким завзяттям присвячують своє життя українській історії та культурі. Вчителі. Науковці. Тетяна Пірус, Віктор Косаківський, Наталія Шпак-Косаківська.

Наша українська генетика говорить до них через символи та символізм народної творчості, а вони з любов’ю її слухають та чують. Після спілкування з цими людьми моє усвідомлення українства вийшло на інший, набагато глибинніший рівень. Експозиції музею, в яких відчувається щире прагнення показати відвідувачам нас самих – українців, розповісти про те, якими були наші предки та яку цінну спадщину вони нам заповіли. Ці люди своїми душами відкрили для нас портал вглиб віків.

Перед зйомками програми Наталя Шпак-Косаківська розповіла нам про українські вишиванки, виставка яких саме проходила в музеї. Ми звикли бачити красу української вишивки, інколи щось не усвідомлене в нас відгукується, коли ми вдягаємо вишиту сорочку.

Але як же ми далекі від усвідомлення того, який скарб подарували нам наші предки, як багато всього важливого залишили вони для нас у цьому вишитому коді. Краса природи, триєдиність буття, молитви, обереги, благословення, мрії – все це і навіть набагато більше зображували на полотні, вишивали на сорочках.

Географія впливає на орнаменти та кольори, але не змінює суть – частинка всесвіту любов’ю та майстерністю вишивальниці закарбовується на полотні й водночас ця любов змінює саме полотно всесвіту. Я захоплено слухав пані Наталю, адже вона своїми словами виводила українську вишивку за рамки форм та візерунків та розкривала перед нами її суть, її душу.

«Кожен вишитий хрестик змінює долю вишивальниці» – вірували наші предки. Нарешті соціум згадав про вишиванку, ми почули її поклик, що лунав до нас з глибини віків, ми відродили любов та повагу до неї в суспільстві, але це тільки початок. Ми перейняли форму, але ще не доросли до усвідомлення суті. Вишивка – це таїнство, ритуал не менш священний для нашої Нації, ніж молитва.

Наталія Миколаївна розповідала, а я ніби бачив за візерунком її слів, як вона з такою самою мудрістю, любов’ю та повагою нитками та голкою створює малюнок на полотні. Своєю розповіддю вона простягає тобі руку і сплітаючи стежину зі слів веде тебе у, здавалось би, таку просту мандрівку історією українства, але раптом перед тобою розкривається дивовижний всесвіт, котрий ти чимось глибинним, генетичним відчував, але ніяк не міг його побачити та доторкнутися до нього.

Це інший світ. Інший шепіт. Інша Молитва. Ми забули про нього, але він ніколи не забував про нас. Ми були настільки близько від того, щоб втратити цей зв’язок, що від усвідомлення цього стає моторошно. Нам все більше і більше бракує сил жити, обмежуючись самим лише сьогоденням. Без усвідомлення свого коріння ми схожі на зрізані квіти: в гарних умовах ще деякий час зможемо виглядати живими, але скоро почнемо в’янути. Тільки глибоке, міцне коріння дасть нам сили рости та квітнути.

І саме зараз народна творчість дає нам можливість відшукати та усвідомити власне коріння. Так ми починаємо читати заповіт, що залишали по собі наші пращури. Заповіт, котрий передавався із покоління в покоління. Від роду до роду. Від століття до століття. В цих символах, знаках, орнаментах зашифровано наш генетичний код.

І через стільки років ми нарешті повертаємося до колиски нашої генетики й починаємо шукати та знаходити там самих себе. Кожна вишиванка – це ревна молитва Творцю і водночас дароване Ним благословення. Це псалом любові. Любові до Бога, України та українства. Сьогодні виглядати українцем стало модно. Але виглядати українцем ще не значить ним бути. Настав час усвідомити суть, котру приховують у собі дивовижно вишиті форми.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Наталія Шпак-КосаківськаЗаслужений майстер народної творчості, вишивальниця

Гірко від того, що Нація дорослішає на війні – О. Володарський


«Місто Бершадь відоме з 1459 року як фортеця з шестиметровим валом на південному кордоні Литовського князівства. В середині XIV ст. Поділля було самостійним князівством, на чолі якого стояла родина князів Коріатовичів. Брати Юрій, Олександр, Костянтин та Федір вдало лавірували між сильними сусідами — Литвою, Волинню і Польщею, орієнтуючись більше на останню. Згодом, литовський князь Вітовт, зосереджуючи усі сили проти Польщі, наділив подільськими землями іншого представника з когорти Гедиміновичів — Корибута-Дмитра Ольгердовича, сина славнозвісного Ольгерда. Якщо це так, то князь Корибут є родоначальником відомих у нашому краї династій Збаразьких та Вишневецьких. Надалі литовська влада зміцнює свої позиції у Східному Поділлі, будуючи ряд нових укріплень, у тому числі в Літині, Могильові, Теплику, Бершаді.

За місцевою традицією часом появи Бершаді вважають 1459 рік. Ця дата умовна, адже підтвердження її архівними даними автору допоки не відоме. Можна лише стверджувати, що розташування Бершаді свідчить на користь досить раннього існування тут поселення та зведення литовської фортеці. До речі, час, про який говоримо, був досить сприятливим для просування цивілізованого життя в степи між Дніпром і Дністром. Однак, на рубежі XV—XVI ст. майже всі українські землі були спустошені кримськими татарами. Залишатися жити на татарському порубіжжі могли тільки відчайдухи, які й започаткували нову військово-господарську корпорацію — козацтво».

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%B4%D1%8C

Володимир Іванович Шаматієнко, волонтер

Вже третій рік поспіль внутрішній плин часу я обраховую не тижнями чи місяцями, а проміжками між вівторком та суботою, а потім між суботою та вівторком – днями виходу в ефір чергових випусків «Сповіді». Адже як би не вирувало життя, потрібно встигнути зупинитися, помолитися, відкинути все зайве і розповісти глядачам про неймовірних українців, чия душа сповнена любові до нашої воюючої країни.

Це важливо для мене. Це принципове питання. Адже наша країна воює, бореться на внутрішньому та зовнішньому фронті без перерви на відпочинок. А ще це справжнє диво – спостерігати за тим, як така юна у своїй незалежності Україна зростає та дорослішає духовно, морально та генетично. Та водночас стає гірко від того, що Нація дорослішає на війні. Сьогодні любов до України має присмак полину.

Та, мабуть, нам все ж таки треба було відчути загрозу втрати аби навчитися любити та вірити в Бога і Україну. Лише ці любов та віра здатні спрямувати локомотив нашої з вами сучасної історії до щасливого, квітучого майбутнього. Але ми їдемо краєм прірви і мусимо пам’ятати про те, що і навколо і поміж нами достатньо тих, хто прагне нас у цю прірву скинути. Тому допоки над країною висить грозова хмара, ми не маємо права дозволити кому б то не було звернути нас зі шляху, не маємо права власними руками віддати на поталу ворогові майбутнє наших дітей та онуків. Мусимо, віддаючи себе до останнього подиху, щосили рухатися вперед.

Місто Бершадь зустріло нас сонячною погодою, котра раптово змінила недавні дощі, затишком вуличок і невпинним гомоном суботнього ринку. Це місто подарувало нам знайомства з Марією Цимбалюк, котра неймовірно вразила нас своїми красивими ляльками, красивими віршами та неймовірно красивою українською душею. Подарувало «Сповідь» з Юхимом Вигоднером у старовинній глинобитній синагозі.

Також нам випала радість поспілкуватися з Ростиславом Процаніним, благочинним Бершадського та Чичельнянського районів, котрий познайомив нас із волонтером, справжнім українцем та патріотом – Володимиром Шаматієнко, а також з талановитою та щирою майстринею-вишивальницею – Надією Фартушняк.

Відкрита душа священика любов’ю та молитвою пробуджує людські душі єднаючи таких здавалося б не схожих між собою, але єдиних у своїх почуттях до Бога і України українців. Різні люди, різні долі, характери, інтереси для яких така важлива єдина та неподільна Соборна Україна.

Та якими б ми не були, кожному з нас, переконаних українців, важливо бачити, чути та знати, що ми не самотні у своїй любові до Батьківщини, що поміж нас є ті, з ким можна розділити біль від втрат і щастя перемог. Наша сила в єдності і лише об’єднавшись, ми не здолаємо будь-які складнощі та будь-якого ворога і досягнемо спільної для всіх нас мети – мирної, вільної, квітучої, суверенної України.

Володимир Шаматієнко один із нас. Разом з отцем Ростиславом він збирає допомогу нашим воїнам та відвозить її на фронт. Він поруч з Нацією і в ньому так само пульсує той біль війни, що розриває нас вже восьмий рік поспіль. Йому вкрай болить те, що відбувається в країні.

Йому не звичні зайві слова, він звик виражати себе справами і тому усіма силами намагається допомогти нашим хлопцям, котрі там, на фронті, боронять мирне небо над нашими головами. І він щасливий тим, що має змогу допомагати.

Він робить свою справу скромно та щиро, не вважаючи, що вчиняє щось визначне. Просто живе так, як підказує йому серце та совість. Людина зі стриманим характером, аналітичним складом розуму і величезним серцем, сповненим любові та милосердя.

Ми всі дуже різні: хтось відкритий та привітний, хтось стриманий та скромний, хтось завжди перебуває в центрі уваги, а хтось воліє залишатися в тіні… Але для всіх нас Україна – найдорожче. Ми любимо Бога і Україну. Любимо нашу Націю. І для нас це настільки природно, що ми навіть не розуміємо, навіщо говорити про це в голос, адже інакше просто бути не може.

Саме тому герої «Сповідей» часто не розуміють, навіщо говорити про такі звичні для них речі. Адже ми не обговорюємо як ми прокинулися, застелили ліжко, почистили зуби. Ось так і для цих людей любити Україну, вірити в Бога і щосили допомагати Нації – прості, звичні, буденні речі, про які вони навіть не замислюються. Бершадь зачепила моє серце знайомствами зі справжніми, щирими та відданими українцями…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Володимир Іванович Шаматієнко, волонтер

https://youtu.be/ulOtm4SyV8U

Олег Володарський: "Оксана щиро насолоджується мистецтвом"

«Вінницький обласний художній музей розташований на території архітектурного комплексу XVII-XVIII століття «Мури»

Художній музей у Вінниці було засновано в 1919 році, біля витоків його стояли художники В. Ф. Коренєв, Г. В. Брілінг. Основу картинної галереї складала приватна колекція художника, педагога і колекціонера В’ячеслава Федоровича Коренєва. Вінницький обласний художній музей перетворився на культурну установу, відому нині не тільки в Україні, а й за кордоном, завдяки наполегливій ініціативі новопризначеного директора – Іллі Васильовича Безбаха. У музейній збірці Вінницького обласного художнього музею 7 315 експонатів XVII-XX століть. Постійно діюча експозиція музею, що була створена в 2005 році, представлена шістьма залами, які демонструють відвідувачам близько 300 експонатів. У Картинній галереї знаходяться живописні твори західноєвропейського мистецтва XVII-XIX століть, українського та російського мистецтва XVIII-XX ст., а також скульптура, меблі, вироби із слонової кістки, срібла, бронзи».

Джерело: http://artmuz.org.ua/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%bd%d0%b0%d1%81/

Оксана ЯремчукГоловний зберігач Вінницького обласного художнього музею

Відзнявши програми у Вінницькому обласному художньому музеї, ми зайшли до кафедрального собору, що розташований поруч, помолитися та поставити свічку. А вийшовши із собору, зустріли на зупинці громадського транспорту Оксану Яремчук, з якою тільки-но відзняли програму. Випадкова зустріч, під час якої ми продовжили наш діалог, адже, як і завжди, знімального часу так не вистачає, щоб наговоритися з героями програм, щоб роздивитися душу навпроти.

Під час спілкування в музеї вражений витворами мистецтва, котрі мені випало щастя побачити там, я з цікавістю слухав розповідь пані Оксани про музей, про творчість, про досягнення, творчі плани та перспективи музею, а також про людей, котрі працюють заради того, щоб ми могли бачити та відчувати мистецтво. І, зачарований розповіддю та експозицією, я навіть не помітив, як промайнув час. А спілкуючись вже поза камерою, я зрозумів, що, засліплений красою мистецтва, я так і не зміг побачити всю глибину та красу душі неймовірної українки, з якою мені випала нагода поспілкуватися.

В мене перехоплювало подих від поривів пронизливого осіннього вітру та від її сильних, чесних фраз. Вона говорила щиро, переконано, жорстко. В ній було стільки генетичної непримиренності та сили нашої Нації. Дивлячись крізь ці слова та краплини дощу на мою співрозмовницю, я дякував Господу за те, що Він дав змогу мені по-справжньому почути цю українську душу.

В музеї, як справжній натхненний, закоханий у свою справу професіонал, Оксана розповідала про творчість, про митців, а також розповіла нам багато цікаво про життя музею. Вона забуває про себе, розчиняється у своїй праці й так щиро насолоджується мистецтвом, що вона б просто не змогла говорити про себе, замість розповіді про всю цю красу навколо.

Й мені було дуже цікаво слухати її. В мене досі збереглося трохи дитяче ставлення до творчості, як колись зовсім хлопчиськом я дивився на картини чи читав книги й повністю поринав у створений світ, а нестримна дитяча фантазія вже малювала пригоди, що могли б відбутися у цій намальованій чи описаній частинці авторського світу.

Я ніколи не був і вже, мабуть, не стану знавцем живопису, просто відчуваю, як щось в моїй душі відзивається на частинку душі майстра, вкладену в роботу. Тому в музеї, забувши про все, відчував, як душа напивається красою. Мабуть, через те, що розмова про душу Нації, що знайшла своє відображення у творчості, вийшла настільки цікавою та захоплюючою, що я так не зумів одразу побачити, почути душу моєї неймовірної співрозмовниці.

Та, на щастя, Господь подарував нам ще одну зустріч біля стін кафедрального собору. І тепер це вже була розмова не з професіоналом, а зі щирою, глибокою, красивою українкою, котра всією душею любить свою країну. Такі справжні, глибокі діалоги зазвичай залишаються за кадром, а більшість з нас взагалі не звикли висловлювати словами власні почуття, але те, що вони все ж таки відбуваються раз у раз закохує мене в українство все сильніше.

Посеред красивого, затишного українського міста українська Берегиня говорила про нашу Батьківщину. І в цьому було щось сильне, віддане і водночас тендітне. Ми попрощалися, а я ще раз подякував Господу за те, що Він дав мені змогу почути цю людину не тільки як професіонала, а як українку, як патріота. Я йшов красивим містом, омитим краплями осіннього дощу, а в руках був український хліб. Гарячий, ароматний, пухкий. Закортіло гарячого чаю, тиші та молитви.

Відчуття втоми межувало з гордістю від гарно виконаної роботи. Ми відзняли Вінницький цикл «Сповіді». Скільки ж любові, краси та віри подарувало нам Поділля! І скільки СПРАВЖНІХ душ живе в цьому неймовірному краю! Які ж ми, українці, неймовірні!

Авторська програма Олега Володарського«СПОВІДЬ». Герой програми – Оксана Яремчук, Головний зберігач Вінницького обласного художнього музею

У нас давній ворог. Хижий і лютий – Олег Володарський (відео)

«Внутрішній ворог України»  звіт Гельсінської комісії США

«Корупція не дозволяє Україні стати повноцінною процвітаючою демократією і заважає їй боротись проти порушень Росії», йдеться в звіті Гельсінської комісії США (Комісії з безпеки і співробітництва в Європі). Дослідники вбачають причину вкоріненої корупції в олігархічній моделі управління. «Олігархи захопили державу Україна, витіснивши некорумповані політичні партії і змагаючись один з одним, щоб вкрасти українські багатства»,  йдеться у короткому викладі звіту. «Перетворити олігархів з «придворних» на «бізнесменів» можна лише за допомогою потужного громадянського суспільства. «Надзвичайно важливо засуджувати будь-яку спробу обмежити чи завдати шкоди громадянському суспільству» зазначається в звіті. Гельсінська комісія наголошує на складнощах у подоланні олігархічної моделі, через те, що вона створювалась з часів початку здобуття Україною незалежності через дві причини:

 обмежена лібералізація економіки на початку незалежності.

 маніпуляції з ціною на газ, які дозволили олігархам накопичити статки, а Росії  десятиріччями впливати на українську політику.

Комісія закликає міжнародну спільноту підтримувати Україну в боротьбі проти корупції, яка може бути довготривалою через вкоріненість олігархічної моделі.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/vnutrishny-voroh/4073627.html

Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Цього року хрещенські морози видалися досить суворими: потужні снігові замети, температура сягала 20 градусів морозу. Багато хто скаржився на нерозчищені дороги чи на те, що вночі доводиться вкриватися ще однією ковдрою. Та у мене все не виходило співчувати тим, хто скаржиться тут, в тилу, коли наші там, на фронті, далеко від тепла і затишку рідних домівок. В усіх нас є власне життя, власні клопоти. Та не у кожного українця в країні війна. Олігархічні ЗМІ замовчують тему війни, наповнюючи ефір шумом, за яким не чутно тих, хто прагне про неї нагадати. Та від того замовчування ворог з території нашої держави нікуди не подівся: він так само окуповує наші території та намагається знищити наших захисників.

В мене останнім часом складається враження, що існує ніби дві України: в одній воїни віддають життя та здоров’я, захищаючи нас від ворога, волонтери віддають весь свій час та надзусилля, щоб допомагати нашим захисникам, а в іншій блиск вітрин магазинів та ресторанів, безглузді фото у соцмережах та нескінченний ярмарок марнославства. Часом відчуваю себе у королівстві викривлених дзеркал. І коли я зрозумів, наскільки мені задушливо із другими, я зібрався та поїхав Україною шукати справжніх, тих, кому не байдуже, та знімати з ними «Сповідь»

Мені важливо зрозуміти. Зрозуміти, як посеред нас народилася та розквітла така глибока любов до нашої землі. І водночас зрозуміти, звідки посеред нас стільки колаборантів та ватників. Адже їх поява – це вже наслідок. А причину цього треба шукати набагато глибше. Ці мандрівки, ці «Сповіді» багато чому мене навчили. Навчили бачити СВОЇХ, рідних, жовто-синіх. Відчувати їх серцем. Навчили проходити повз «какаяразніца», не зупиняючись ані на мить. Навчили бачити метастази внутрішнього ворога і боротися з тими, хто заважає нам будувати громадянське суспільство.

У нас давній ворог. Хижий. Лютий. Ниций у своїй підступності. І Україна, силами та душами тих, кому не байдуже, котрий рік поспіль протистоїть колаборації зовнішнього та внутрішнього ворогів, котрі намагаються знищити нас зсередини та ззовні. Це навіть трохи нагадує битву Давида та Голіафа, коли наші можливості здавалися настільки малими на фоні потужної воєнної та пропагандистської машини ворога, але ми все ж таки зуміли його зупинити та продовжуємо стримувати. А якби не активна підтримка ворога з боку внутрішнього колаборанта, то змогли б і здолати.

Не менш жорстока війна, ніж на Сході, ведеться і в середині країни. Вона ще страшніша тим, що в цій війні відсутня лінія розмежування й дуже важко зрозуміти де СВОЇ, а де ворог. На внутрішньому фронті ворог носить вишиванки, дискредитуючи тим самим святе для Нації вбрання. І навколо настільки багато тих, хто продався ворогові, що вже не знаєш, кому вірити. Це ретельно підготований план ворога – возвеличити зрадників, заглушити ефір інформаційним брудом та дезінформацією, щоб заглушити голоси тих, хто не піддався на ворожі підкупи.

Ворог прагне не дати нам, українцям, почути одне одного та за допомогою продажних ЗМІ нав’язати нам, закласти у нашій свідомості іншу Україну. Ту, в якій немає війни. Ту, котру не роздирає на шмаття зовнішній та внутрішній ворог. Ворог раніше за нас зрозумів, що наша сила в єдності та будь-що прагне роз’єднати Націю, не цураючись використовувати для цього навіть мову та віру. А Україна насправді інша… зовсім інша… І люди в ній зовсім не такі, як нам показують. Нам просто не дають бачити СПРАВЖНІХ. Справжніх героїв. Справжні душі.

Побачив Максима і якось посміхнувся душею. На мене дивився добрий та щирий чоловік. Справжній та відкритий. Вони товаришують з Олегом Левченком, Віктором Новицьким та Сергієм Швецем, котрі, як і Максим, захищали нашу країну в україно-російській війні та з якими ми також мали щастя познайомитися у той наш візит до Жмеринки. Ось таких людей я прагну бачити в авангарді нашої Нації. Совісних та чесних і водночас гідних та незламних. Тих, котрі ризикували життям заради України. Але не тієї України, в якій держава полишає сиріт та людей похилого віку напризволяще, в якій держава та суспільство байдуже ставляться до наших захисників, в якій хтось дозволяє собі животіти на знищенні нашої країни шляхом вирубування лісів, оборудок с землею чи розкраданні бюджетних коштів. Тих, кому вистачить волі та душі відбудувати на теренах нашої неймовірної країни державу, котрою б кожен з нас пишався.

Ми всі дивимося на політичну арену як на кумедне загальнодержавне шоу і, засліплені й оглушені спецефектами, не помічаємо тих, хто довів відданість нашій країні не словами, а справами. Тих, хто цінує Україну більше за життя. Дивні ми люди. Я б навіть сказав загадкові. Живемо так, ніби ми безсмертні й у нас є весь час світу аби знов і знов помилятися і ні на йоту не навчатися на власних помилках. Але за наші помилки платять Максим та його бойові побратими. І Нація вже не має права помилятися в діях чи бездіяльності, адже ціна таких помилок – тисячі життів та мільйони людських доль.

Сьогоднішня еліта, авангард нашої Нації – це воїни, волонтери, капелани, учені, педагоги, спортсмени, митці. Ті, для кого день у день є Бог і Україна. Ті, хто кожного дня доводить свою відданість Нації справами та молитвою. Саме їх має чути суспільство і саме вони мають бути лідерами думок. Провідниками Нації. Та їх голоси заглушає невпинний шум та блиск невпинного конвеєра по створенню бомонду та істеблішменту. Цим мені неймовірно болить сьогодення. Та спілкуючись з такими українцями, як Максим, я сповнююся не просто вірою, а впевненістю майбутньому нашої Нації та нашої країни.

Після програми він пригостив мене величезним пакетом яблук. Смачних, ароматних, соковитих. І було у цьому його вчинку щось по-дитячому щире, затишно-просте та безпосереднє. Я привіз його подарунок додому, до Києва і ще довго насолоджувався смаком нашого знайомства. Україна в чомусь проста, неймовірно проста. Вона для людей. Для усмішок, сонячного тепла, співу птахів та аромату квітів. Україна духовна. Велична своєю глибокою тисячолітньою вірою та щирою молитвою.

Моя Україна в душах таких СПРАВЖНІХ українців, як Максим Ліхачов. Добрих та відкритих українців. Котрі свою країну ніколи й нікому не віддадуть. Я мрію бачити їх серед перших в нашій країні, адже вони достеменно знають, яка вона і не дозволять внутрішньому чи зовнішньому ворогу знищувати нашу Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Володимир Титаренко чує душу Нації через її творчість (відео)

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури

Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами – з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні звязки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях «з варяг у греки», чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Джерело: https://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/10426/?fbclid=IwAR08mFhqrKWxUBJyGEYT_xcrmvsUiE_X_3CLnkzED-8JwI1fQCd5j7oDIcI

Володимир Титаренко, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

Нас сторіччями відрізали від світу, нав’язуючи уявлення про те, що лише самопроголошений братнім народ має з нами тісні історичні, генетичні та навіть політичні зв’язки. А решта світу, як запевняла нас червона пропаганда, вороже налаштовані чужинці й у нас з ними не має та не може бути нічого спільного. Зараз ми тільки розпочали шлях до того, щоб викорінити зі своєю свідомості відчуття меншовартості щодо багатьох народів світу. Звичайно, політична, економічна ситуація в країні не дуже сприяє цьому, але усвідомлення неосяжної глибини нашої історії, культури, нашого минулого дасть нам змогу відбудувати гідне майбутнє і знов посісти визначне місце на світовій арені, як це і було протягом багатьох віків.

Нашій державності більше тисячі років, наша генетика формувалася тисячоліттями, і уникла винищення чумою, інквізицією та іншими проказами Середньовіччя, зберігши в собі потужну силу віків. Русь, що квітла в центрі світових торгових шляхів та мала тісні геополітичні з усім цивілізованим світом, була надпотужною державою.

Це наша історія, наші витоки. А вірні завітам предків недобратні нащадки андрофагів не вигадали нічого краще, ніж паразитувати на досягненнях, історії та культурі, до яких не мають ніякого відношення. Імперські амбіції не полишають їх ненажерливу свідомість, та замість того, щоб створювати щось величне, вони сіють біль, смерть та занепад всюди, де б не з’являлися.

Тому коли вони своїми брудними руками намагалися доторкнутися до Русі, Русь сховалася, затаїлася. І скільки б вони не крали історичні, археологічні, культурні пам’ятки, вони так і не наблизилися до величі цієї цивілізації. Можна витягнути людину з болота, але болото з людини витягнути не можливо. Ось чому Русь затаїлася. Затаїлася, але нікуди не зникла, ховаючись на виду. Вона просто чекає, поки в нас вистачить душі, генетики та віри згадати та усвідомити її. Частинка цієї Русі майоріє яскравими фарбами традицій та обрядів Гуцульщини, вона лине до неба вершинами Карпатських гір, квітне барвами Буковини… А цього разу мила, граційна та ніжна у своїй неповторній красі Вінниччина відкрила для нас руську душу Поділля.

І саме зустріч та спілкування з Володимиром Титаренком допомогла мені кристалізувати ці відчуття в усвідомлення. Українські орнаменти пробудили його генетику, його душу. І після цього він, не вагаючись, присвятив своє життя вивченню, збереженню та відновленню української культури та мистецтва. Він не просто вивчає народні візерунки, він відчуває їх. Вони говорять до нього, розповідають свою історію. Нашу, українську історію.

Володимир Титаренко чує душу Нації через її творчість, тому збирати, вивчати та зберігати цю творчість для нього не просто робота, а поклик серця. І його праця надважлива для Нації, адже глибина та потужність нашого коріння дасть нам сили рости, квітнути та процвітати.

Ця «Сповідь» стала дуже важливою для мене. Знання, міркування, душа цієї людини зачаровують та занурюють у неймовірний світ. У ту колиску цивілізації, з якої ми, українці, розпочалися. Той світ, котрий Нації ще доведеться усвідомити, відновлюючи історичну та генетичну справедливість.

Я слухав Володимира Титаренка, затаївши подих. Боячись пропустити хоч краплинку тієї інформації, емоцій та відчуттів, що подарував мені цей діалог.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Володимир Титаренко, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

Ми вчимося цінувати чесних, сильних, гідних – Олег Володарський

Під оплески. В могилу…19 лютого 1999 року, п’ятниця, ввійшло в історію як День зради

«Фракція Народного Руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обовязків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (гамір у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективности діяльности фракції у Верховній Раді.

За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.

Ось список тих, хто залишився з Вячеславом Чорноволом у фракції Народного Руху України 19 лютого 1999 року:

  1. Геннадій Удовенко
  2. Мустафа Джемілєв
  3. Лесь Танюк
  4. Олена Бондаренко
  5. Михайло Косів
  6. Лілія Григорович
  7. Вячеслав Коваль
  8. Василь Шепа
  9. Едуард Креч
  10. Богдан Костинюк
  11. Юрій Ключковський
  12. Лев Глухівський
  13. Олександр Чорноволенко
  14. Ярослав Кендзьор»

Джерело: http://gpu.com.ua/uk/content/p%D1%96d-opleski-v-mogilu

Валерій Максимович Палій, правозахисник, адвокат, член «Народного руху України»

Ми, українці, надзвичайно добра та щира нація. Працьовита. Чесна. І від того ще більше болить те, що раз за разом нашу порядність та довірливість використовують проти нас. В тому немає нашої вини, у зраді немає провини зрадженого, адже навіть Ісуса продали за 30 срібних монет. Що вже тоді казати про інших?

Ми раз за разом по-дитячому щиро віримо та сподіваємося і раз за разом з’ясовуємо, що знову повірили не тим. Нації час дорослішати й позбавлятися від цієї дитячої наївності. Як? Озирнувшись назад і уважно придивившись до СПРАВЖНЬОЇ історії України. Ми програвали не у битвах та боях, на які йшли, не шкодуючи життя заради Неньки-України. Ні, нас щоразу знищували зсередини. Червоний режим з особливим завзяттям культивував зрадництво, адже ницість, брехливість та підступність – суть цієї системи. Гнила, отруйна суть. І посеред нас постійно знаходились ті, в кого не вистачило імунітету, не вистачило душі, щоб противитися цій отруті. Ті, хто прогнив зсередини.

Ще така юна та незріла у своїй тільки-но здобутій незалежності Україна і група відважних людей, котрі у своїй любові до українства готові покласти життя на його розбудову. І бездушна юрба поглинутих червоною пліснявою душ, що хижо дивляться порожніми очима й ненавидять порожніми душами. 30 зрадників, котрі у своїй ницості зумовили рух нашої країни по колії, котра і привела до сьогоднішньої війни. У кожного свої «30 срібних монет». Ісус зумів пробачити. Ми слабкі та грішні – нам складніше. Але пробачити треба. Так заповідав Господь. Пробачити, але ніколи не забувати.

Цілі покоління українців настільки занапастилися байдужістю, що навіть на восьмому році війни серед тих, хто повертається в теплі домівки вулицями, на яких не вибухають снаряди, знаходяться ті, хто сміє казати, що він втомився від війни. Це не просто байдужість чи бездушність. Це зрада. Пухлина, що знищує тіло Нації. Й метастази цієї пухлини проникли усюди: від найвищих щаблів державної влади, до маршруток, в яких відмовляють в заслужених пільгах нашим бійцям, і закладів, в котрих не здатні обслуговувати державною мовою.

Зрада стала настільки буденною, що тоді, у 1999 році ніхто і не міг усвідомити масштабів ницості того, що відбулося. Україні та українству завдали удар в спину. І цим ударом вектор історії змінився з розбудови національної державності до «дружби» з «братнім» народом і укорінення наративів про молодшого брата. І ви думаєте хоч хтось з тих, хто винен у цьому розкаявся? Ані на мить. Вони понесли відповідальність за вчинене? Знову ні. Хоча для Нації ці прізвища повинні були стати прозивними на рівні з іменем Іуди.

Україна разом з Чорноволом програла. Внутрішній ворог, що вірно служить своїм недобратнім господарям, переміг. Страшна поразка. Але лише одна з багатьох у вирі дрібних та значних перемог ворожої п’ятої колони. Я інколи ловлю себе на думці, що в тих випробуваннях, що відбувається сьогодні випали на долю Нації є величезна доля нашої вини. Вини кожного з нас і усіх разом.

Вибухом Майдану, кров’ю героїв Небесної Сотні ми спокутували нашу байдужість. Страшний урок. Ледве не в кожному місті, майже у кожному селі є Герої, котрі дивляться тепер на мирне небо над Україною згори вниз. Ті, хто заплатив за урок Нації власним життям. Подивись на фото цих людей, жовто-синій! Подивись уважно, усвідом ціну байдужості та пообіцяй їм, собі та Україні, що НІКОЛИ ЗНОВУ. Ніколи знову не пробачиш собі та іншим зраду України.

І якщо кожен з нас про це пам’ятатиме, то жоден владний організм не зможе нашкодити країні. Лише так ми переможемо п’яту колону і лише так сформуємо суспільство, інтересами якого ніхто не зможе нехтувати. Суспільство, в якому до зрадництва ставитимуться, як до прокази, ізолюючи таких людей від соціуму. В суспільстві зароджується національна совість. Націоналістична. Ми поступово вчимося цінувати чесних, сильних, гідних, а не той гібридний істеблішмент, котрий нам намагаються нав’язати олігархічні ЗМІ.

Україна змінилася. Новітнє покоління українців вже нікому нічого не подарує. Вони творитимуть нову, новітню історію. Так, у нас не вистачило мудрості навчитися на історичних помилках, але страшна школа Майдану та Війни заповнила цю прогалину. А ті, хто намагатимуться зупинити ці зміни, будуть перемелені в жерновах новітньої історії. І я свято вірую в майбутнє нашої країни.

Навпроти мене сидів чоловік, вибілений мудрістю років, а я, наче дитина, слухав його розповідь про Вячеслава Чорновола та буремні часи, в які зароджувалася Незалежна Україна. Я заново переживав цю історичну поразку кожного з нас. Це те, що не повинно повторитися. І єдиний шлях до цього – відбудувати країну, в якій немає місця зрадникам та зрадництву.

Це був не простий діалог. Діалог з людиною, для котрої чесність та принциповість – не порожні звуки, а усвідомлені базисні характеристики особистості. Валерій Палій. Адвокат. Правозахисник. Він говорив про часи Вячеслава Чорновола. А мені було нічого додати.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Валерій Максимович Палій, правозахисник, адвокат, член «Народного руху України»

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
22
предыдущая
следующая