хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Замітки з міткою «сповідь»

Отець Василь — відкрита та привітна людина — Олег Володарський

Пісня 4Почув я, Господи, про таємницю Твого піклування, зрозумів діла Твої і прославив Твоє Божество. Пресвятая Богородице, спаси нас. Богоневісто, що Керманича Господа породила, утихомир збентеження моїх пристрастей і бурю гріхів. Пресвятая Богородице, спаси нас. Подай мені, благаю, багатство милосердя Твого, Ти ж породила для тих, що співають Тобі, Милосердного і Спаса всіх. Пресвятая Богородице, спаси нас. Насолоджуючись, Пречиста, Твоїми дарами, прославляємо в піснях Тебе, як Богоматір. Слава… Допоможи мені, прикутому до ложа моїх страждань і немочей, Богородице, бо Ти — Благолюбива, єдина Вседіва. І нині… Маємо Тебе, Всехвальна, за надію й утвердження, непорушну стіну спасіння, бо Тобою від усяких труднощів визволяємось.Просвіти нас повеліннями Твоїми, Господи, і силою Твоєю великою мир Твій подай нам, Чоловіколюбче. Пресвятая Богородице, спаси нас. Наповни, Чиста, веселістю серце моє, подаючи Твою нетлінну радість, Ти ж породила причину радости. Пресвятая Богородице, спаси нас. Визволи нас од бід, Богородице чиста, Ти ж вічне породила визволення і мир, що всякий розум перевищує. Слава… Богоневісто, що породила Світло Божественне і Предвічне, розжени морок гріхів моїх світлом ясности Твоєї. І нині… Зціли, Чиста, душі моєї неміч, відвіданням Твоїм сподобивши, і здоров’я подай мені молитвами Твоїми.

Ієрей Василь Пишкович, адміністратор парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Мена

Мена — маленьке містечко в Чернігівській області. Ми приїхали сюди після візиту до Крюківки, де зустрічалися з отцем Нестором Назаровим. Отець Василь Пишкович чекав на нас біля церкви. Він зустрів нас з теплом та повагою.

Дорога. Будь-яка дорога потребує уважності та обережності. Вона робить тебе суворим до багатьох речей. Суворим тому, що за кермом ти відповідаєш не тільки за себе, за власне життя та безпеку, а й безпеку пасажирів та інших учасників дорожнього руху. Тому знімання в дорозі, під час мандрівки — це особливий стан, емоції та відчуття. І особливе ставлення до тих, хто зустрічає тебе, коли ти зупиняєшся на одній з локацій насиченого маршруту.

У кожній такій зустрічі ще більше відчувається Господнє провидіння. Але кожна залишається по-своєму особливою та неповторною. Як окрема сторінка Біблії. Як окремий псалом, кожне слово якого потрібно відчути душею та усвідомити. Суворість — не як похідна дисципліни, а як прояв особливої поваги та любові до душ, яких випадає щастя торкнутися у діалозі. Отець Василь — відкрита та привітна людина. Душевна та щира. Істинно Божа людина. І розмова в нас вийшла надзвичайно душевною. Розміреною. Неквапливою. Свідомою. Доброю.

Священики дійсно живуть в іншому вимірі. І як же нам важливо не просто слухати, а чути їх. Раніше я прагнув щось доводити. Зараз, коли чую від людини, що «Бога немає», просто не звертаю уваги. Тихо і по-дитячому посміхаюсь та молюся услід тим, кому важко повірити кому-небудь, окрім самих себе. Та натомість я часто зустрічаю людей, котрі живуть в молитві та покаянні. І коли Господь обдаровує мене такою зустріччю, моя вдячність Йому не має меж. Чисті душі. Світлі думки. Люблячі серця. І безмежна любов до Бога і України.

Церков проповідує любов та милосердя. Наша Українська Церква. І саме цим ми так кардинально відрізняємося від нашого недобратнього ворога. Коли наша душа лине до добра та світла, ми запалюємо свічки під іконами і вони зігрівають тих, кому це набагато потрібніше. Ось саме про це я прагну пам’ятати завжди. Це те, що робить моє життя повним, потрібним та правильним. Мені це вкрай необхідно.

Такі думки приходили до мене під час «Сповіді» з отцем Василем. На душі було по-дитячому хороше. Покаяння. Поки-я-не-я. Доки ти не почуєш ту доброту та милосердя, котрі мають відгукуватись у твоїй душі, коли ти доторкаєшся до людського болю чи страждань. Це дуже важливо. Ніяк інакше просто не можна.

Ми не хотіли їхати від отця Василя. Це був загальний настрій усієї знімальної групи. Та усьому свій час. Проте навіть сьогодні, через багато днів та кілометрів згадуючи цю зустріч, душа відчуває Бога.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ієрей Василь Пишкович, адміністратор парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Мена

Олег Володарський: Ніжин — місто, яке зачаровує, закохує в себе

Теорія розбитих віконУ 1980-х роках Нью-Йорк являв собою пекельне пекло. Там відбувалося більш 1500 тяжких злочинів щодня. 6-7 вбивств на добу. Вночі по вулицях ходити було небезпечно, а в метро ризиковано їздити навіть удень. Грабіжники і жебраки в підземці були звичайною справою. Брудні і сирі платформи ледь висвітлювалися. У вагонах було холодно, під ногами валялося сміття, стіни і стеля суцільно покриті графіті. Ось що розповідали про нью-йоркській підземці: «Вистоявши нескінченну чергу за жетоном, я спробував опустити його в турнікет, але виявив, що монетоприймач зіпсований. Поруч стояв якийсь волоцюга: поламавши турнікет, тепер він вимагав, щоб пасажири віддавали жетони особисто йому. Один з його дружків нахилився до монетоприймачів і витягав зубами застряглі жетони, покриваючи всі слюнями. Пасажири були занадто налякані, щоб сперечатися з цими хлопцями: «На, бери цей чортовий жетон, яка мені різниця!» Більшість людей минули турнікети безкоштовно. Це була транспортна версія Дантового пекла».Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності у своїй історії. Але потім сталося незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року, злочинність різко пішла на спад. За найближчі роки кількість вбивств знизилося на 2/3, а число тяжких злочинів  наполовину. До кінця десятиліття в метро відбувалося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. З якоїсь причини десятки тисяч психів і гопників перестали порушувати закон. Що сталося? Хто натиснув чарівний стоп-кран і що це за кран? Його назва  «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуелл в книзі «Переломний момент» розповідає: «Розбиті вікна»  це дітище криміналістів Уїлсона і Келлінг. Вони стверджували, що злочинність  це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклено, то люди, що проходять повз, вирішують, що всім наплювати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті й інші вікна, і почуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал закликав до більш серйозних злочинів».Гладуелл займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки (і навіть не стільки) через погану спадковість або неправильне виховання. Величезне значення на неї робить те, що вона бачить навколо. Контекст. Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни і на рулі велосипедів повісили рекламні листівки. Стали спостерігати  скільки народу кине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого припарковані велосипеди, була ідеально чистою. Листівки кинули на землю 33% велосипедистів. Потім експеримент повторили, попередньо розмальовану стіну беззмістовними малюнками. Насмітили вже 69% велосипедистів.

Джерело: http://urbanua.org/dosvid/zakordonni-pryklady/128

Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

Художня галерея Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя — унікальне явище сучасного українського мистецького простору. Унікальність полягає в гармонійному поєднанні давніх мистецьких традицій та сучасного арт — простору, де художники мають можливість організовувати власні виставки, де університетська та місцева громада проводять соціокультурні та освітні акції.

Основою та культурним ядром галереї є колекція картин, яку було подаровано почесним попечителем графом О. Г. Кушельовим-Безбородьком 4 вересня 1845 року з нагоди ювілею навчального закладу. «Повідомляючи про цей акт міністра народної освіти, він (О. Г. Кушельов-Безбородько — авт.), зокрема, вказував: « Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії та Європи і яка складається із 10 картин італійських шкіл до XVI ст., флорентійської — 9 картин, римської — 12, ломбардської — 13, венеціанської — 12, неаполітанської — 5, генуезької — 16, іспанської — 5, французької — 20, німецької — 20, фламандської — 46, ново-руської — 7.

Усього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею та служили розвиткові хорошого смаку, і залишалися завжди власністю цього навчального закладу». Разом із колекцією попечитель подарував каталог художньої галереї в шкіряній палітурці, де міститься інформація щодо атрибуції полотен: автор, назва, дата написання, в деяких випадках сума коштів, за яку було придбано ту чи іншу картину (загальна сума вартості картин становила на той час 12614 руб.). У коридорах та авдиторіях полотна знаходилися до початку XX ст.

Джерело: http://nizhyn-travel.com.ua/uk/pages/171-kartynna_galereya

Анна Сергіївна розповідала нам, що Художня галерея Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя розпочалася з подарованих картин, котрі меценат, граф Кушельов-Безбородько, презентував тоді ще ліцею з вимогою розмістити твори мистецтва у місцях загального користування, де вони будуть завжди на очах у ліцеїстів та викладачів.

Можливо, саме це стало одним із тих факторів, котрі допомогли цьому місту стати таким особливим та неповторним, яким воно є сьогодні. Якщо правда те, що «розбиті вікна», безлад, потворні зображення стимулюють в нас найгірші наші риси, то можна не сумніватися й у тому, що краса самим своїм існуванням змінює нас на краще.

Вчені доводили цю теорію експериментально, а я у дивовижному місті Ніжин відчув це душею. І Анна Сергіївна під час нашої розмови підтвердила мені, що я не помилився у своїх відчуттях. Вона розповідала про те, які небайдужі та привітні містяни у буденному спілкуванні, які щирі та відкриті вони світові та одне одному.

Це місто інше, особливе. Воно зачаровує, закохує у себе. Героїня цієї «Сповіді» відчула це на собі, коли потрапила сюди. І залишилася тут назавжди. Я не просто припускаю, я більш ніж впевнений у тому, що Художня галерея, ця мистецька скарбничка міста, Берегинею якої є пані Анна, — це одна з надважливих складових, котра формує світогляд містян і тим створює неперевершену атмосферу самого міста.

Моя співрозмовниця відчула цей вплив на собі і вже котрий рік поспіль власною душею, енергією та силами допомагає іншим поглинутися цією дивовижею. Мудра, освічена, ерудована людина, вона з якимсь навіть по-дитячому щирим та всеохоплюючим завзяттям ставиться до свого дітища, художньої галереї, сяє та черпає натхнення нею.

Я був зачарований тим, з якою сонячною, теплою посмішкою вона розповідає про студентів та випускників, котрі привозять на екскурсії свої родини, чи про емоції та враження зовсім маленьких екскурсантів, щирість яких так її надихає. Краса — це Дар Божий, дарований нам мудрим та люблячим Отцем Небесним. І в цій «Сповіді» я чув, бачив та відчував, як мистецтво може змінювати людей, суспільство та навіть ціле місто.

Пабло Пікассо казав: «Коли мистецтвознавці збираються разом, вони говорять про форму, структуру і сенс. Коли художники збираються разом, вони говорять про те, де можна купити дешевий розчинник». Та я не мистецтвознавець і не художник. Навіть більше, я цілковитий дилетант в питаннях мистецтва та не можу достеменно визначити ані художню, ані фінансову цінність твору. Для мене найбільшою цінністю була, є та буде людська душа.

Неймовірна Ліна Костенко писала:

«І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»

У цій бесіді я відчув красиву душу моєї співрозмовниці, котра допомагає іншим ставати взаємно красивими.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Героїня програми  Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

https://youtu.be/jSp8Cr3iX9U

Усі ми втомилися від свавілля влади — Олег Володарський (відео)

Соборна мати Україна

22 січня 2018 року у приміщенні Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти відбулося засідання круглого столу: «Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг». У ході заходу представники патріотично налаштованої інтелігенції обговорювали питання історичної значимості соборності України з нагоди проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки. Заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради — Фесенко Тетяна Михайлівна наголосила на ролі єдності та консолідації українського народу задля справи миру та процвітання, викладач суспільних дисциплін Прилуцького агроколеджу — Чернікова Ольга Петрівна зробила історичний екскурс у події майже сторічної давнини, проаналізувала історичні факти та події у об’єктивному ракурсі, голова громадської ради м. Прилуки — Руденко Олександр Валентинович розповів про настрої громадськості у розрізі сучасності, представник ГО «Українська громадська рада» Юлія Потіпака поділилася планами та ідеями молоді щодо розбудови української держави взагалі, і прилук зокрема, Денисенко Валентин Дмитрович — отаман Прилуцького козацького полку імені Петра Сагайдачного, учасник АТО, член Громадської ради міста акцентував увагу учасників засідання на важливості поширення у середовищі громадськості національної ідеї, Іван Черняк — військовий комісар Прилуцького об’єднання міського військового комісаріату дав оцінку становищу наших бійців на Сході України, кандидат історичних наук, викладач історії та соціально-історичних дисциплін Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені Івана Франка донесла до присутніх інформацію про формування патріотичних почуттів в учнівському та студентському середовищі, депутат Прилуцької міської ради від міської організації Радикальної партії Олега Ляшка — Ковнір Олександр Сергійович підкреслив, що в українському середовищі є проблеми, з якими треба боротися, керівник Прилуцької районної організації ВО «Свобода» — Щербина Юрій Миколайович аргументовано розповів про роль відзначення дня Соборності України, Громадський діяч — Костюк Ольга Іванівна поділилася власним баченням поняття «патріотизм», провела історичні паралелі між минулим та сучасністю та закликала усіх прилучан бути єдиними у своїх діях та вчинках. Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих українців, що віддали власні життя за благополуччя Батьківщини. Загалом засідання круглого столу мало дискусійний характер і дало змогу висловити власну думку усім бажаючим.

Джерело: https://m.facebook.com/biblioteka.zabashty/posts/1637942046268590?locale2=es_LA

Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Ольга Петрівна помітно хвилювалася перед програмою. Мені було дуже незручно через те, що героям «Сповіді» в той день довелося чекати на знімання, адже в тоді ми відзняли чимало програм. Та водночас мене не може не тішити така увага та цікавість до мого проекту з боку рідних українців.

Пані Ольга вкрай відкрита до діалогу. Вона не соромиться своїх почуттів, принципів та переконань. Спокійно та впевнено розповідає про те, що на душі. Нам, українцям, усім дуже наболіло. Ми усі втомилися від хаосу, що відбувається в державі.

В країні, котра восьмий рік поспіль воює, має бути громадянська дисципліна та панувати порядок. А у нас все навпаки. Та на щастя посеред нас є ті, хто не втрачає себе у тому хаосі, котрий відбувається сьогодні. Поруч з такими людьми відчуваєш себе якось по-домашньому затишно та тепло, в чому я і переконався під час цього діалогу.

Мабуть, усі ми втомилися від свавілля та байдужості влади. Втомилися від абсурду, котрий відбувається. Від елементарного нерозуміння життя нашої країни. Таке враження, що існують якісь дві України. І ті, хто отримав народну довіру, якось одразу потрапляють в інший вимір, в якому не існує проблем сьогодення, вони навіть не чули про права та інтереси народу. І це після Революції Гідності та років війни. Як же все це ницо та цинічно.

Гадаю, що якби ми з Ольгою Петрівною спілкувалися в інший час, наша розмова була б набагато більш душевна та легка. Та цей діалог видався принциповим та категоричним. Та ані камери, ані хвилювання перед програмою не похитнули принциповість та переконаність цієї українки. Особисто у мене така небайдужість викликає глибоку повагу.

А ще більше надихає те, що за зовнішньою стриманістю та навіть деякою суворістю добре видно величезну люблячу душу. Душу матері. Українки. Вчительки. Я не надаю оцінку патріотизму, та й взагалі не беруся оцінювати будь-кого чи будь-що. Я просто обожнюю її. Нашу рідну Україну. Люблю усім серцем. Говорю це вголос та пишу про це. І буду й надалі продовжувати. Це ще одна моя Молитва. Саме тому на душі так добре поруч з тими, хто розділяє мої переконання.

Я слухав Ольгу Петрівну та насолоджувався світлом душі цієї дивовижної українки. Я вчився у неї. Поруч із вчителями, котрі з такою любов’ю та відданістю присвячують себе цій складній професії мимоволі затихаєш і ловиш кожне їх слово. І як же я щасливий від того, що саме такі світлі та небайдужі душі навчають та плекають наших юних українців!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Героїня програми  Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Віталій Василевський пише дивовижні картини — Олег Володарський

В Чернігові у виставковій залі обласного осередку Спілки художників України сьогодні стартував «тихий аукціон». Свої полотна заради благодійної мети зібрали та представили як лоти відомі чернігівські митці. Придбати їх може кожен, хто прагне допомогти бійцям з Чернігівщини. Всі отримані таким чином кошти підуть на матеріально-технічне забезпечення земляків, котрі беруть участь у бойових діях на Сході України  це, зокрема, батальйони «Чернігів», 13-й, 41-й та 1-а танкова бригада. Благодійний аукціон у Чернігові підтримали такі відомі художники: Євген Кріп, Володимир Ємець, Віталій Василевський, Оксана Корнієнко, Олексій Потапенко, Діна Варакута, Олексій Какало, Ганна Вершиніна, Микола Гайдук, Леонід Заборовський, Володимир Книшевський, Володимир Наталушко, Надія Мартиненко, Володимир Матвєйцов, Володимир Михайлюк, Феодосій Міщенко, Володимир Подлевський, Олена Саченко, Тетяна Федоритенко, Анатолій Шкурко, Василь Юдін та деякі інші. Переважна більшість з них  члени Спілки художників України… Ініціатори цього заходу (а це обласний осередок Спілки художників України, Чернігівська торгово-промислова палата та «Самооборона Чернігівщини») очікують, що можливістю придбати твори відомих майстрів та допомогти армії скористаються не тільки місцеві меценати, колекціонери та багатії.

Вікторія Сидорова, Чернігів

Василевський Віталій Галійович, голова спілки Чернігівської обласної організації Національної спілки художників України

У цього майстра своя, особлива техніка написання картин. Мені здалося, що у цій «Сповіді» ми перетнули межу якоїсь іншої дійсності, потрапили в інший вимір. В один із днів мені закортіло подзвонити Віталію Галійовичу і я набрав його номер. Ми говорили довго. Мене цікавило все.

— Це був якийсь інший вимір.

— Так. Знаєш, саме так. Я говорив від душі.

— Ви говорили цілком зрозумілі для мене слова.

— Розмова була на межі сприйняття, та я говорив лише те, що справді відчуваю. Таким я бачу цей світ.

Віталій Василевський їде якомога далі від цивілізації та створює дивовижні картини. Вони не співмірні із нашою сьогоднішньою дійсністю. Вони глибокі та відкривають інший погляд у тих, кому випала доля їх побачити. Це саме те, що є мистецтвом. Те, що торкається душі та дає відчуття піднебесся. Безмежна сила краси. Дар Божий.

— Ви молитеся? — делікатно запитав я.

— Звісно, — відповів мені мій співрозмовник.

Я не можу просити чи наполягати. Просто звертаю увагу на цю програму. Це був інший вимір. Нам вдалося словами та емоціями митця розповісти про той світ, котрий вирує за межами нашого сприйняття. І доторкнутися до цього виміру може лише чиста, глибока свідомість. Цей вимір дарований нам Всевишнім. Там співають янголи.

Багато хто вважає це вигадкою. Вони впевнені, що цього не існує. А для мене це добра казка, в котру я беззастережно вірую. Перш ніж писати ці рядки я зателефонував Валерію Галійовичу та спитав його дозволу на те, щоб описати в статті те, що я відчув. Мені не здалося. Я в цьому переконаний. Це дійсно була розмова на очах у Бога. В контексті розуміння, усвідомлення Його присутності у нашому житті. Божої благодаті. Таїнства. Дива.

Творчість дарує абсолютно інше сприйняття реальності. Інший погляд. Вона змінює світогляд митця, а потім творами митця змінює і сам світ. Цей художник говорив зі мною своєю мовою. Тому в програмі Віталій Василевський описав це в найяскравіших барвах своїх картин. Єдине, чого мені так і не вистачило в нашому спілкуванні — це те, що я не бачив майстерню художника. Не відчув ту атмосферу, в якій творить ця людина.

Та я щасливий тим, що зі мною на щиру бесіду пішов настільки потужний майстер. Мудрий. Свідомий. Глибокий. Це було Даром Божим. Цей інший світ, котрого ми торкнулися в цьому діалозі. Він відкривається тим, хто в нього свято вірує. Він дає світло. Світло, котре надихає любити, творити та вірувати.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Василевський Віталій Галійович, голова спілки Чернігівської обласної організації Національної спілки художників України

Програма «Сповідь» трохи більше, ніж про особистість


Я бачив поруч із собою людину, котра уособлює собою поняття «Друг» – Олег Володарський (відео)
Душа, що палає – вільна

Ти сильна, чуєш, ти сильна,

І хай суперечить весь світ,

Душа, що палає – вільна,

А вільним під силу політ.

Ти сильна – вмієш любити,

А люблять лиш сильні, повір,

Слідами твоїми – квіти,

Хурделицям наперекір…

Ти сильна – тихо ступаєш,

Терпінням змикаючи біль,

Турботливо оберігаєш,

Серця від холодних хвиль…

Ти сильна, – знову світаєш,

Для того, хто поруч йде…

Ти, мабуть, й не уявляєш

Як світ потребує тебе…

Британ Галина Ярославівна

Олена Ісаченко, старший науковий співробітник відділу науково-експозиційної роботи Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

«Наші душі мають розмови, які словами неможливо описати»

Бріджит Деву

Важко передати словами той світлий сум, коли перегортаю ще одну сторінку проекту, завершивши чергову «Сповідь». Зі схожими почуттями дивишся на жовто-багряний лист, котрий падає з дерева восени чи на птахів, котрі летять у вирій.

Ось так і це спілкування, котре, через значний брак часу, тривало значно менше, ніж мені б того хотілося. Але мої спогади та відзняті матеріали назавжди залишаться зі мною. І я щасливий тим, що маю змогу ділитися радістю таких знайомств із глядачами.

Ми говорили про музей, про мистецтво, про Україну. А я бачив поруч із собою людину, котра уособлює собою поняття «Друг». Справжній друг. Котрий вміє ставити інтереси інших попереду своїх. Вміє розуміти та пробачати.

Ми якось цікаво розуміємо людей, приміряючи їх під свої стандарти. І воліємо бачити їх такими, як зручно нам самим. А вони інші. Зіткані із перепон та випробувань, котрі випали їм на долю.

Ми захоплюємося успішними, талановитими. Та часто не знаємо, яких зусиль вартувало цим людям досягти того, що мають. Ось такий незвичайний та добрий друг зустрів мене в затишному чернігівському музеї. В перервах між зніманням програм ми спілкувалися, пили каву та ділилися враженнями. Ми якось подружилися. Навіть не знаю, як це сталося.

Нам завжди буде про що випити кави поговорити, коли на душі добре чи помовчати, коли на серці сум. Програма «Сповідь» трохи більше, ніж про особистість. Вона про душу. Про милосердну, люблячу, покаянну українську душу.

Ось із такою душею я і вів діалог у цій «Сповіді». З по-українськи рідною душею. Чесною. Сильною. Мудрою. Ми хочемо бачити своїми друзями тих, кого є за що поважати. Кому можна довіряти. Я не хочу бачити в друзях спраглих лише до розкоші та багатств лицемірних негідників. Не хочу тих, хто продає себе та свої переконання за кошти, владу чи славу.

Я віддаю перевагу простим та щирим українцям. СПРАВЖНІМ. СВОЇМ. Ось вони, мої справжні друзі. Ті хто живе не тільки власною вигодою, але й Україною та українством. З такими людьми зустрічаєшся не в дорогих ресторанах, а купуєш каву на ходу та йдеш до парку годувати птахів.

З віком та молитвою до мене прийшло усвідомлення того, наскільки все матеріалістичне швидкоплинне та не важливе у порівнянні з суттю людини. Милосердна, покаянна душа – то є найбільша чеснота. Я дивився на небо насолоджуючись гіркою вранішньою кавою і зі світлою тугою згадував усі ті душі, котрі об’єдналися «Сповіддю» у своїй любові до Бога і України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми – Олена Ісаченко, старший науковий співробітник відділу науково-експозиційної роботи Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

Поруч з отцем Мироном я відчував молитву — Олег Володарський

Молитва до святої Параскевії при хворобі дитини

О, свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, у Господі красо дівича, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівицтва і мучеництва прикрашена Господом. Молимо тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Господньою силою, милістю і благодаттю розжени Своїми молитвами святими до Бога морок темний гріхів наших. Поспіши, о, свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — разом зі мною випроси в Бога зцілення й відновлення душі і тіла. Щоб, за твоєю допомогою, ми з пітьми вийшли в світлі й силі віри істинної та діянь Божественних. Амінь.

Отець Мирон, настоятель храму святої великомучениці Параскеви (Пятницької церкви)

Я спостерігав за отцем Мироном, поки він очікував знімання «Сповіді». Спокійні, неквапливі жести і якась дивовижна внутрішня тиша. Таке враження, ніби ця людина молиться не словами, а самим своїм буттям. Молиться безперервно. А коли озвучує слова безперестанної внутрішньої молитви вголос, то вони набирають ще більшої сили.

Я й досі шкодую, що через значну мою та його зайнятість, через відповідальність перед героями програм та глядачами так і не знайшов можливості помолитися разом з цим священиком та завітати до нього на проповідь.

Молячись щоранку та щовечора, не перестаю вражатися тій дивовижі відчуттів, котрі викликає в мене молитва. Як захоплене дитя, котре торкається ДИВА, відчуваєш, наскільки величний та неосяжний світ Божої любові, в який відкриває тобі двері молитва. Двері, за якими наповнює світлом та спокоєм мудрий, справедливий та люблячий Отець Небесний.

Поруч з отцем Мироном я відчував молитву. Простий, розсудливий, неговіркий. Здавалося, що в душі цієї людини панує така внутрішня тиша, котру без необхідності він не любить порушувати словами. «Аскет», – подумав я та уважно подивився йому в очі. Він спокійно відповів на мій погляд і ми розпочали діалог.

Цікаво. Всі ми прагнемо здобувати нові знання, навички, вміння, пізнавати нове, підкорювати кар’єрні та інші вершини… Та жодні з цих здобутків не тішать душу так, як радіє малюк, граючи у сніжки, з’їжджаючи на санчатах зі снігової гірки чи просто радіючи гарному дню. Людина народжується для того, щоб бути щасливою і маленькі діти – найкращий тому доказ.

За більш ніж півсотні прожитих років я усвідомив, що один із найбільших здобутків – це не втратити здатність по-дитячому щиро радіти життю та бути щасливими. Як же важливо зберегти цю чистоту душі. Зберегти щирість у стосунках з собою та світом. Залишити собі себе справжнього. Та як складно це зробити в хаосі соціального життя.

Лише молитва, лише розмова з Отцем Небесним допоможе зберегти в душі те світло, котре наповнює щастям наше життя. Цю іскру Господь запалює в нас від народження, саме цим світлом наповнена кожна посмішка маленької дитини. Це Дар Божий кожному з нас. Та без молитви наші душі черствіють настільки, що ми втрачаємо цей дар та перетворюємо власне дивовижне, неповторне життя на сірі будні. Я глибоко та беззастережно вірую в Господа. І вже давно ставлюся до людей через призму Віри Святої.

Під час спілкування з отцем Мироном мені здалося, що він монах. Не знаю напевне, можу помилятися. Та я відчув в ньому якийсь аскетизм. І це мені дуже близько. Відчуваєш, як віра дає тобі стільки, що соціум починає відчуватися задушливим.

Усвідомлюєш, що світське життя ніколи не дасть тобі більше, ніж дарує Отець Небесний під час спілкування з Ним. Соціум спонукає нас жити сьогоденням та дивитися у завтрашній день, а Господь щомиті дарує нам вічність. Не маючи Бога в серці, ми позбавляємо себе вічності.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Отець Мирон, настоятель храму Святої великомучениці Параскеви (Пятницької церкви)

Тиха кав’ярня огортала затишком — Олег Володарський (відео)

Квітучий символ Києва

Цю скульптуру присвячено незмінному символу Києва — каштану. Щовесни місто прикрашається біло-рожевими «свічками» каштанових квітів, а кожної осени діти ганяють по парках блискучі коричневі каштанчики, роблять з них саморобні іграшки або влаштовують «каштанові бійки». Мініскульптуру встановлено біля входу до Київської міської державної адміністрації (вул. Хрещатик, 36).

Здається, що каштани прикрашали наше місто завжди. Коли саме в Київ привезли перший каштан, достеменно невідомо. Але є припущення, що це дерево з’явилось у нас ще за часів митрополита Петра Могили. Розповідають, що нібито біля Свято-Троїцького монастиря, що в Китаївській пустині, і досі росте велетенський каштан, посаджений самим митрополитом Петром Симеоновичем Могилою — видатним релігійним просвітителем, засновником «Києво-братської школи». Посадженому ним каштану імовірно понад 350 років.

Але найвідоміша легенда, пов’язана з каштанами, стосується бульвару Тараса Шевченка. Зараз цей бульвар прикрашений пірамідальними тополями, але, як кажуть, спочатку на бульварі посадили саме каштани. Міська влада чекала на приїзд царя Миколи I, тож було зроблено ошатний бульвар, яким мав проїхати цар. Але в той момент, коли якийсь чиновник доповідав імператору про те, що зроблено в місті до його візиту, та згадав бульвар з каштанами, цар чомусь поморщився. Може, йому було просто жарко… А може і справді не сподобалось імператору волелюбне дерево, яке мало звичку вільно розкидувати свої гілки в усі боки. Так чи інакше, вирішили замінити каштани на пірамідальні тополі — мовляв, стоять немов солдати на плацу, саме так, як полюбляє його величність. А каштани… викопали і викинули. Але ж хіба дозволять кияни загинути живим деревам? Тож вони розтягнули каштани по дворах та садибах, і з того часу каштан можна було зустріти в місті повсюдно.

За радянських часів суцвіття каштана було основним елементом герба міста. Гілочка каштану з листочком і досі прикрашає «Київський торт2 (якому присвячена інша мініскульптура).

Джерело: https://yuliabevzenko.com/chestnut_sculpture

Марина Козирєва, мешканка м. Ніжин, власниця кав’ярні «Gogol point»

Обіцяв, сидячи в затишній кав’ярні в центрі неймовірно ніжного міста, розповісти про свої любі київські каштани. Красиві, натхненні очі моєї співрозмовниці пробудили в мені асоціацію з оповіданням «Та, що біжить по хвилях».

Ми іноді навіть несподівано для себе зустрічаємося на життєвому шляху з обставинами, котрі підказують нам правильний напрямок. Життя — це книга. Книга, в якій усі сторінки розташовані в порядку отримуваного тобою досвіду.

Гортаючи сторінки книги своєї пам’яті, я дивуюся точності та мудрості усього того, що довелося зустріти на своєму шляху. Ніби хтось мудрою Батьківською рукою ставив крапки, перегортав сторінки, розпочинав нові абзаци чи глави саме тоді, коли ти був для цього готовий.

Чарівлива, затишна кав’ярня. Смачні, ароматні напої. Сонячний Ніжин. І містяни, котрі спокійно та неквапливо прогулюються по бульвару каштанів. Мої рідні київські каштани — це більше ніж прикраса.

Це символ мого рідного міста Києва. В їх тіні ми гралися малечею, призначали побачення в часи буремної юності, проходили повз них, повертаючись з роботи. Ці дерева – частина душі величного, стародавнього Києва.

Та й для мене самого це не просто дерева. Це квіт моєї пам’яті, мовчазні супутники життя кожного киянина. Без них це місто перестане бути собою. І якими б вражаючими не були експонати бетонних джунглів, вони ніколи не зможуть відтворити те, що дарують Києву ці неймовірні дерева.

Каштани – це пам’ять. Пам’ять, котру ні за яких обставин нам не можна втрачати. Моє рідне місто пахне каштанами, бринить ними. Я не знаю, скільки відміряно мені Господом, та вже більше пів століття мене супроводжує рідний аромат каштанів. Це не правда, що цей аромат не чутно восени чи взимку. Каштанами Київ пахне завжди.

І в Ботанічному саду, і на Видубицьких схилах, і в Бабиному Яру, і в Китаєво, і на Татарці. Каштани пам’ятають все. І каштани пам’ятають усі. Це дерево мого життя. І я корінний киянин, я усвідомлюю це на генетичному рівні. Каштани ростуть біля будинку, в якому я виріс, та біля могил моїх предків.

Тиха кав’ярня огортала затишком. Хотілося, зупинитися, та насолоджуватися горнятком запашної кави, забувши про усі клопоти, а потім з новими силами повернутися до буденних справ. Це місце має свою душу.

Я ще раз подивився в очі моєї співрозмовниці. Тендітна, але така сильна жінка, котрій вистачає душі й на те, щоб наповнювати затишком цей неймовірний заклад, і на те, щоб відстоювати та берегти душу міста, котре вже давно стало їй рідним. А я обіцяв їй розповісти про свої, київські, каштани.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Героїня програми  Марина Козирєва, мешканка м. Ніжин, власниця кав’ярні «Gogol point»

Я розмовляв з красивою душею митця — Олег Володарський (відео)

Зараз модно носити вишиванки, убиратися в них на різні урочисті заходи, державні свята. Та важливо при цьому не втратити доброго естетичного смаку наших предків. Серед великого асортименту вишитих сорочок і футболок нині продають і таке, що наші прабабусі і прадіди нізащо не вдягли б.

У ХІХ столітті на Чернігівщині використовували нитки не яскраво-червоного кольору, а вишневого кольору. Найтиповішим для північно-східної Чернігівщини у вишивці на сорочках було поєднання вишневого і чорного кольорів, вишневого і сивого (світло-сірого), іноді разом з білим, вишневого та білого; також одним тільки вишневим кольором, «білим по білому».

Різнобарвні нитки усіх кольорів веселки, якими вишивали з середини ХХ століття, не відповідають давнім традиціям Чернігівщини. Згідно з дослідженнями науковців, рослинні квітчасті орнаменти на сорочках почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття, а більш давніми є геометричні візерунки або рослинні в геометричних формах (восьмикутні зірки-квітки, «сосонки», наприклад). Вишивка на сорочках для наших пращурів мала функцію не лише естетичну, але й була оберегом, а подекуди й родовими знаками (щось на зразок родового герба). І не лише тому, що вишивальниці працювали з молитвами, іноді лише в певні дні астрономічного місяця, свяченими голкою і нитками, але і самі візерунки мали значення, були кодами давніх вірувань.

Автор Віра Зайченко «Вишивка Чернігівщини»

Постол Наталія Миколаївна, викладач Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької, викладач мистецької школи при коледжі ім. Заньковецької

«Білим по білому». Інколи буває складно згадати деталі подій, та варто було лише поринути спогадами до Ніжина, і як наяву перед очима постали затишні вулички намоленого міста. Ця «Сповідь» була першою в той насичений знімальний день. Проте ані час, ані відстань не зменшили яскравість вражень від цього знайомства. Зі мною розмовляла дивовижно ніжна та красива душа. Душа митця, душа майстра. І стільки в цій людині добра та світла, що на обличчі мимоволі з’являється тепла посмішка при згадці про неї.

Пані Наталія помітно нервувала. Я з розумінням ставлюся до переживань героїв програми, але водночас щоразу дивуюся тому, що ті, хто душею, працею та переконаннями заслуговують бути в авангарді нашої Нації, соромляться уваги та всіляко намагаються її уникати.

Можливо, річ у тім, що ЗМІ активно пропагують інших героїв сьогодення: вигаданих продюсерами чи політологами, штучно створеними з реальних людей і тому ідеальних і навіть досконалих. Але наскрізь фальшивих та порожніх.

Гадаю, що саме через це, такі рідні та справжні, такі прекрасні та живі у своїй недосконалості українці, соромляться та замовкають, варто лише увімкнути камеру. Рідні мої, якби ви тільки знали, наскільки ви красиві! Такі натхненні та талановиті у своїй справі, люблячі та самовіддані у своєму ставленні до України та українства, мудрі у своїй простоті…

Такі дивовижні душі, як у героїні цієї «Сповіді», потрібно чути та бачити. З ними потрібно розмовляти. Їх потрібно показувати українству. Показувати дивовижну красу, талант та мрійливу ніжність таких душ.

Я дуже люблю тебе, Україно! Ти неймовірна! Але скажи мені, рідна, коли ми навчимося говорити душами одне з одним? Нашими щирими УКРАЇНСЬКИМИ ДУШАМИ. Говорити з дітьми та батьками, з рідними та друзями, зі знайомими та з незнайомцями. З УКРАЇНЦЯМИ.

Як же мені було гірко від усвідомлення того, що усі ми, вражені пліснявою радянщини, навчені шанувати тих, кого скажуть чи кого покажуть у ЗМІ, замість того, щоб поважати та цінувати самих себе та одне одного.

Хоча нам, нашій Нації, є чим пишатися. Ми такі сильні, мудрі, красиві та добрі! Я раз у раз зачаровуюся красою українства, зустрічаючись з такими Божими душами. І щоразу дякую Господу за нашу неймовірну жовто-синю Націю.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми  Постол Наталія Миколаівна, викладач Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької, викладач мистецької школи при коледжі ім. Заньковецької

Від отця Олега віяло спокоєм та надійністю — Олег Володарський

Як виходив Ізраїль з Єгипту, від народу чужого дім Яковів,Юда став за святиню Йому, а Ізраїль Його пануванням!Побачило море все це і побігло, Йордан повернувся назад!Гори скакали, немов баранці, а пагірки немов ті ягнята!Що тобі, море, що ти втікаєш? Йордане, що ти повернувся назад?Чого скачете, гори, немов баранці, а пагірки мов ті ягнята?Тремти, земле, перед Господнім лицем, перед лицем Бога Якова,що скелю обертає в озеро водне, а кремінь на водне джерело!Не нам, Господи, не нам, але Йменню Своєму дай славу за милість Твою, за правду Твою!Пощо мають казати народи: Де ж то їхній Бог?А Бог наш на небі, усе, що хотів, учинив.Їхні божки срібло й золото, діло рук людських:вони мають уста й не говорять, очі мають вони і не бачать,мають уші й не чують, мають носа й без нюху,мають руки та не дотикаються, мають ноги й не ходять, своїм горлом вони не говорять!Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає!Ізраїлю, надію складай лиш на Господа: Він їм поміч та щит їм!Аароновий доме, надійтесь на Господа: Він їм поміч та щит їм!Ті, що Господа боїтеся, надійтесь на Господа: Він їм поміч та щит їм!Господь пам’ятає про нас, нехай поблагословить! Нехай поблагословить Ізраїлів дім, нехай поблагословить Він дім Ааронів!Нехай поблагословить Він тих, хто має до Господа страх, малих та великих!Нехай вас розмножить Господь, вас і ваших дітей!Благословенні ви в Господа, що вчинив небо й землю!Небо, небо для Господа, а землю віддав синам людським!Не мертві хвалитимуть Господа, ані ті всі, хто сходить у місце мовчання,а ми благословлятимемо Господа відтепер й аж навіки! Алілуя!

Протоієрей Олег Сіренко, настоятель Храму св. мучеників князя чернігівського Михаїла і його боярина Федора

— Non nobis, non nobis, Domine Sed nomini tuo da gloriam

— Дай славу не нам, не нам, а імені Твоєму

Від цього священика віяло спокоєм та надійністю. Отець Олег уважно слухав запитання та відповідав на них щиро та просто. Він усвідомлює те, що сьогодні соціум дедалі більше втрачає віру в Господа, але знає і те, що матеріалістичний світ, навіть з усіма його благами та принадами, не здатен заповнити ту порожнечу, котра виникає в душі, котра не знає любові, Бога та молитви.

Любов, віра, милосердя, каяття перестали бути ключовими постулатами буття. Зараз душу лікують мотиваційними цитатами в інтернеті, а біль та порожнечу заглушають смачною їжею, красивим одягом та гаджетами останніх моделей. Мало хто замислюється, що ми маємо щось набагато більше, ніж визнані соціумом мірила успіху у вигляді соціальних благ, кар’єрних та фінансових здобутків, та одвічної гонитви за примарою успіху.

І мені дуже шкода, що примарність цих псевдоцінностей більшість з нас усвідомлюють лише тоді, коли лихо постукає у двері. В той час як щира щоденна молитва наповнює життя теплом, щастям та благодаттю. Душа наповнюється вдячністю за те, що послано Господом.

І замість постійної невдоволеності собою, близькими, зарплатою, державою ми рухаємося вперед, насолоджуючись тим, що маємо, радіючи кожній миті життя і в такому стані досягаємо набагато більшого. Люди добрі, з Богом в душі, вони зовсім інші.

Вони люблячі. Людяні. Милосердні. Небайдужі. Межа між байдужістю та вірою в кожному нашому рішенні. Милосердя допомагає не тільки іншим, воно зцілює душу того, хто його проявляє. Господь дарував нам здатність любити.

І дивовижна здатність цього Дару в тому, що чим більше любові ти віддаєш, тим більше її в собі примножуєш. І в цьому дивовижна, глибинна мудрість буття. Ти по-дитячому щиро та відкрито посміхаєшся Господу, а Він наповнює щастям твою душу.

І в цю мить ти розумієш, що гастрономічні шедеври, одяг останніх колекцій відомих кутюр’є, дорогі машини чи прикраси приносять лише задоволення, в той час, як ВІРА дарує справжнє щастя. Щастя, котре не в багатствах, а в кожній миті життя. Ти живий. Ти любиш. Ти віруєш. Ти щасливий.

Ось така «Сповідь» відбулася між нами. Сповідь віри. Сповідь про нас. Ми розмовляли, а я подумки дякував священику рідної церкви за те, що він подарував мені це відчуття єдності віруючих душ. Українських душ. Котрі моляться про мир на рідній українській землі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Протоієрей Олег Сіренко, настоятель Храму св. мучеників князя чернігівського Михаїла і його боярина Федора

Олег Ярошенко відчуває епоху Русі – Олег Володарський (відео)


Третій рік поспіль столиця древнього Сіверського краю приймала учасників Чернігівського історичного фестивалю – істориків-реконструкторів. Три дні свята мечів, бойових сокир, стародавніх обладунків і справжнього чоловічого духу. І апогей – показові бої на території Дитинця. ІІІ Чернігівський історичний фестиваль зібрав близько ста учасників. Українці – члени клубів Чернігова, Києва, Херсона, Львова, Чернівців… Традиційні гості – поляки, норвежці (три роки тому саме Україна, Польща і Норвегія дали старт Чернігівському історичному фестивалю). Білоруси… І вперше цього року – французи, справжні нормани на чолі з могутнім Свеном.

Історичний фестиваль у Чернігові – це, в першу чергу, зустріч колег, які вивчають життя воїнів епохи Раннього Середньовіччя. І стверджують: культура як спосіб життя людей і тисячу років тому, і зараз у французів і поляків, в українців і норвежців була і є спільна – європейська.

Організатор фестивалю чернігівський історик Олег Ярошенко задоволений тим, що якість форуму щороку зростає: все більше продуманих комплектів одягу, який до деталей має відповідати епосі, точніші репліки (тобто точні копії) зброї. Власне, Чернігівський історичний фестиваль і задумувався для популяризації наукових знань про той історичний період, коли існувала Давньоруська держава, і для промоції історико-туристичної України й Чернігівщини зокрема. «Іноземці відкривають для себе Україну, – каже Олег Ярошенко, – і в тому числі Чернігів. Коли я приїжджаю на якийсь європейський фестиваль і представляюся, тепер кажуть – знаємо Чернігів, Чорну могилу, де були знайдені чудові шолом і меч…». А якщо додати, що щороку чернігівські реконструктори беруть участь у п’яти-семи аналогічних акціях в Європі, виступають в тамтешніх ЗМІ, то мова йтиме вже про один з найпотужніших потенціалів в популяризації Чернігівського краю – і в історичному, і в туристичному плані.

Йдеться і про необхідність розповідати іноземцям про реальну ситуацію в Україні. Наприклад, на Чернігівський історичний фестиваль цього року французи їхати просто боялися, адже інформацію про нас вони шукали в російських джерелах. А побачили, кажуть, зовсім інше…

А глядачі на ІІІ Чернігівському історичному фестивалі побачили справжні турніри – бої один на один, лава на лаву, змогли поспілкуватися та сфотографуватися з лицарями і навіть потримати їхню зброю в руках. Наступного дня реконструктори провели закриту для публіки частину зустрічі в Ялівщині: бій в лісі глядачів не передбачає.

Тим часом, за словами співорганізатора Чернігівського історичного фестивалю, директора департаменту культури і туризму, національностей та релігій ОДА Олександра Левочка, вже йде підготовка до четвертого фестивалю – запрошення розсилаються за рік. І участь в ньому, попередньо, візьмуть вже вісім країн.

Джерело: http://zemlyaivolya.net/news/evropeyski_vikingi_gostyuvali_chernigovi.html

Олег Ярошенко, керівник студії Чернігівського обласного центру народної творчості

Коли ми йшли коридорами Чернігівського обласного центру народної творчості, то побачили, як він працює у своїй студії. Зібраний. Зосереджений. Сконцентрований.

Я і потім, в перервах між програмами, бачив, як Олег постійно чимось займався. Захоплено. Повністю віддавшись ремеслу. Олег Ярошенко Ярошенко цікавиться життям наших предків. Займається історичною реконструкцією та відтворює епоху Русі.

Як історик та митець відтворює одяг, взуття, аксесуари та предмети побуту. Олег відчуває цю епоху. Я часто писав про те, що Русь жива, але ми не здатні почути та усвідомити цей такий потужний період нашої величної історії.

А у цій «Сповіді» поруч зі мною була людина, котра не тільки чує та відчуває, але і відтворює цю самобутню частину нашої історії. Розумний, талановитий, розважливий. Олег Ярошенко знає до чого прагне та вміє досягати свого.

Попри ще юний вік Олег Ярошенко достатньо мудрий, аби, використовуючи досвід наших предків, розфарбовувати сьогодення яскравими барвами та додавати кольорів життю. Олег любить життя. Знає його ціну та цінність. І цінує кожну мить. Такі люди уміють насолоджуватися краю навколишнього світу.

У Олега чудова сім’я. Його прекрасна дружина поділяє його погляди та захоплення. Вони шиють одяг та взуття, традиційні для наших предків. Дарують сьогоденню багатовічну глибину.

Здавалося б проста людина просто живе та насолоджується своїм життям, своїм ремеслом. Та придивившись уважніше усвідомлюєш глибину та мудрість цієї простоти.

З ним було легко та просто. Олег Ярошенко відкритий, чесний та привітний. Він радіє, коли люди цікавляться його справою і з радістю ділиться знаннями та уміннями з іншими.

Після кожного такого знайомства, такої зустрічі, такої «Сповіді» мене переповнює захоплення від того, які неймовірні люди живуть історією та культурою нашої дивовижної країни. І таких людей немало. Вони переконані українці. Та вони вже ні з ким не сперечаються, адже самі собі вже все довели. Просто живуть, працюють, виховують дітей. І люблять. Люблять Україну та українство.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олег Ярошенко, керівник студії Чернігівського обласного центру народної творчості
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
27
попередня
наступна