Заздрю сама собі!

Він кохав мене всім серцем, був щасливий від того, що мав можливість піклуватися про мене.

Чекав мене після роботи, щоб разом їхати додому, зустрічав і проводжав, навіть коли це було дуже незручно. Думав про те, що я можу зголодніти в дорозі чи змерзнути, і мав чим зарадити цьому.

Якщо в ресторані мені сподобалася «Лазнанья» або «Тирамісу», він опановував рецепти і готував мені вдома.

Обирав музику і фільми, які мені б сподобалися. Ми слухали, дивилися і говорили про них.

У вихідні на сніданок варив вівсянку і приносив мені в ліжко. Кожного разу додавав до каші свої «чари»: або тер яблучко з корицею, або додавав ложечку меду і горіхи, були груша та малина, ваніль та вишня… А потім у найкращій чашці була кава, яку навчився варити на мій смак.

Ми багато гуляли, подорожували Україною та Світом… Він обирав маршрути, розповідав мені історію тих місць, продумував все до дрібниць… А я була щаслива, вперше в дорослому житті, повністю покладатися на нього, не сумніватися, довіряти.

Він дивувався, що наші почуття не слабшають з часом, не затираються побутом. Ми не хочемо відпочивати один від одного – скрізь прагнемо бути разом. Він дивувався тому, що відкриваються нові смаки в наших стосунках, хоча (за його теорією) все мало б затихати.

Нам так мало випало бути разом, але як багато я маю від тих стосунків...

07.01.2024

P. S. Мені просто потрібно було відпустити це у ВСЕСВІТ! Відпустити ВДЯЧНІСТЬ за те, що відчувала, за те, що мала щастя пізнати!

По вівторках маю досить велику перерву між заняттями. Тому намагаюся надолужувати те, на що зазвичай не вистачає часу. Я гуляю парком. Намагаюся ходити багато (тож проходжу 5-7 км), не заглядати до телефону – бути на одинці з собою і природою. Скажу, мені це легко вдається. А осінь видалася теплою і яскравою, тому я отримувала справжнє естетичне задоволення, милуючись барвами, спостерігаючи за грайливими білками, сварливими птахами, тихою водою в озерах, яку тільки дикі качки бовтали. У час війни і побутових труднощів різнобарвні листочки, повільні слимачки, синє небо дуже заспокоюють і нагадують про цінність самого життя!

Кажуть, життя – це гра. Гадаю, у цю думку вкладали ймовірну можливість жити легко, сміливо, по-дитячому натхненно. Коли можна не обтяжувати себе надважливими планами, зобов’язаннями та, як наслідок, не отримувати постійну напруженість.

Та з часом люди почали перетворювати життя на гру «Хто спритніший і кмітливіший?» Переможцями у цьому житті ставали ті, хто спромігся «обійти», «обхитрити»,  вийти сухим із води.

Ми поступово звикли говорити неправду або не говорити правду… Заради досягнення цілей, щоб не псувати стосунки (врешті вони все одно ламаються), щоб виглядати краще, приховуючи помилки… Говоримо неправду, коли хочемо когось захистити від хвилювань і болю. Дуже рідко це буває виправдано!

Отже, ми плетемо павутиння, будуємо об’їзні дороги, знаходячи виправдання і пояснення.

Уявімо, що всі почали говорити правду… «Ви поганий спеціаліст», «я тебе зрадила»  або «мені ніколи не подобався твій пиріг», «це я зламала…». Хтось скаже, мовляв, я і так це говорю.

А якщо, припустімо, люди не зможуть приховувати таку інформацію: «я свідомо дала Вам на 100 грамів менше цукру», «справжня вартість цієї послуги вдвічі дешевша» або «я вбив цю людину». Що б ми робили з такою правдою?!

Думаю, стався б справжній колапс!

Люди не можуть приховати правду – і все навколо руйнується! У першу чергу страждають людські стосунки. Ми не можемо прийняти і усвідомити, що так багато брехні, цинізму, підлості, зради. Нам буде важко повірити в той ступінь лицемірства, яке стало нормою життя. У родині, на роботі, серед друзів, у транспорті, в магазині… Зникнуть довіра і бажання бути з кимось близькими.

Наступна стадія – розірвання існуючих зав’язків. Люди відчуватимуть тотальну самотність. Образа, біль, неготовність до правди зруйнують любов, дружбу, спокій, упевненість.

Згодом, звісно, відновиться спілкування на рівні формальних ділових стосунків, які унормуються і будуть якісно обслуговувати життя, адже всі говоритимуть правду.

Але для людини самотність неприродня!

Тож люди навчаться говорити неприємну правду тактовно, пояснюючи свою позицію і не ображаючи почуттів рідної людини. Більшість повернеться до своїх партнерів, адже починалося все, зазвичай, щиро. Хтось утворить нові стосунки і зрозуміє, як легко жити, коли говориш правду, коли щирий і справжній у стосунках, коли не потрібно пристосовуватися і грати роль!

Отже, життя не гра, воно справжнє!

У меня украли телефон… И теперь во мне поселился страх, что это произойдет снова. Итак, я все время держусь за карман, отслеживаю каждое движение, подозрительно присматриваюсь к людям, которые подходят слишком близко… Совсем не так легко отношусь к этому простому предмету, как раньше, когда казалось, что со мною это точно не случится…

Именно эта потеря, и моя ощутимая внутренняя перемена, которую можно назвать «рука на телефоне» заставила меня задуматься о накопившихся за жизнь страхах.

Потеряла работу… И снова страх: не найду новое достойное место, не смогу обеспечить семью, буду лишена удовольствий путешествовать и развиваться, не смогу позаботиться о здоровье…

Заболел ребенок – тревожусь, чтоб не повторилось вновь.

Предала подруга – боюсь сближаться с людьми и быть открытой, боюсь привязываться и впускать в свою жизнь.

Потеряла любимого – боюсь сама проявлять чувства и не позволяю любить себя.

Да, да… Я все знаю: нельзя бояться – иначе притягиваем то, чего боимся; бессмысленно бояться того, что неизбежно…

Понимаю, что такие потери случаются с каждым человеком. А моя жизнь полна чудесных встреч, подарков и удач!

И я по-настоящему люблю свою жизнь!!!

Не выношу только этот подлый коварный СТРАХ – СТРАХ ПОТЕРИ.

08.12.2021

Я стала варить невкусный кофе.

Так много лет варила себе кофе, учила других тому, какие пропорции воды, кофе, сахара, молока мне нравятся… Получала удовольствие от чашечки домашнего напитка.

Сейчас, как и раньше, покупаю хороший ароматный кофе, стараюсь варить неспешно и правильно: добавляю щепотку соли, не перевариваю, даю немного отдохнуть…  А когда наливаю в любимую чашку и ожидаю получения удовольствия, сталкиваюсь с абсолютным разочарованием. Словно в момент соприкосновения моих губ и горячего напитка происходит злая магия – кофе превращается в дешевую невыразительную жидкость. Я пью и стараюсь уловить вкус, понять, что не так, но пить невозможно. Пробую еще и еще, однако результат не меняется!

Может, я так сильно изменилась, что теперь люблю другой кофе?