Дискредитанти

Юрій Макаров

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова спрямований проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість

Матеріал друкованого видання № 37 (202) від 8 вересня «Український тиждень»

Припустімо, я міг помилитися. Англійською це називається wishful thinking, а простіше – приймати бажане за дійсне. А потім кілька моїх знайомих, які в різний час поїхали з України (хто до Петербурга, хто до Праги, а хто й до Сієттла) під час екскурсії на рідну землю синхронно, не домовляючись, зазначили: в Києві побільшало української. Під час спілкування в побуті до тебе дедалі частіше звертаються саме нею.

Після таких спостережень я почав фіксувати мовні контакти більш-менш «науково». Зрозуміло, де вони можуть відбуватися в типового городянина: в супермаркеті, в банку, на заправці, в магазині спорттоварів, у аптеці... Ось мій власний баланс за минулий тиждень: 17/33 на користь російської. Судячи з артикуляції, звертаються до тебе мовою Котляревського й Шевченка не вихідці з Галичини чи Волині, а звичайнісінькі уродженці Києва та Київщини.

34%… Комусь це може здатися поразкою державної мови, а я вважаю навпаки. Українською в столиці активно не користувались ані 20, ані 10 років тому. Днями Євген Сверстюк в ефірі «5 каналу» розповідав про свою давню суперечку з товаришем по правозахисному руху Леонідом Плющем. Це сталося на початку 1970-х: Плющ, звичайний радянський киянин, запитав Сверстюка, в чому той вбачає утиски українців. Пан Євген запропонував другові простий тест: цілий день, від ранку до вечора спілкуватися на роботі й на вулиці лише українською. На вечір Леонід прийшов і покаявся, що недооцінював проблему.

У тім-то й річ, що буквально донедавна використання рідної мови для українця (принаймні на схід від кордону 1939 року) було ознакою або лузерства, або виклику – якщо не йшлося про вузьке коло придворної творчої інтелігенції, парадну резервацію для демонстрування невідомо кому.

Послідовно українськомовного українця автоматично вважали небезпечним: його підозрювали в «буржуазному націоналізмі», й не було в нашій квітучій республіці страшнішої підозри, хіба що в «сіонізмі». Аби розвіяти цю тінь неблагонадійності, він будь-що мав доводити свою лояльність режимові. Той, хто цього не робив, наражався на суттєвий дискомфорт і, як мінімум, реальні обмеження в самореалізації. Тому перехід на російську означав переміщення до зони психологічного комфорту й безпеки, й не нам докоряти тим, хто на цей компроміс ішов, свідомо чи несвідомо. Нині поступове повернення до природної мовної поведінки означає повернення до себе. Можливо, ми є свідками лише початку тривалого процесу. Це не питання філології, це питання гідності.

Автора цих рядків важко запідозрити в примітивному етнічному націоналізмі, яким лякають дітей, через очевидні обставини: моє російське коріння, моя рідна російська мова, моє виховання тощо, яких я ніяк не маю наміру позбавлятися. Але саме як росіянин я змалку відчував незручність і особисту провину. Мені здавалося принизливим користуватися перевагами представника спільноти, яка асоціювалася із, назвімо речі своїми іменами, колоніальною адміністрацією. Сьогодні, як уже на те, я вважаю обов’язком справжнього російського інтелігента не захищати права російськомовних, яким поки що геть ніщо не загрожує, крім необхідності хоч якось рахуватися з інтересами й почуттями своїх українськомовних співвітчизників, а дбати про подальше виправлення несправедливості.

Кілька тижнів тому я написав, що нинішня влада не здійснює цілеспрямованої русифікації. Я був неправий. Точніше, так: я мав на увазі, що регіонали не виробили ніякої комплексної, послідовної політики як системи цінностей, стратегій і пріоритетів. Серед них є носії не те, що різних, а кардинально протилежних уявлень про ідеологічну обгортку своїх матеріальних інтересів. Важко зрозуміти, що може об’єднувати Герман і Табачника, Чепак і Калашнікова. Але природа не терпить порожнечі, політики без політики не буває, і, як наслідок внутрішньої конкуренції та перетягування ковдри, ця сила маніфестує країні то один, то інший свій профіль.

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова «Про засади державної мовної політики» спрямований, вочевидь, проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість. Інтенції зрозумілі: на тлі банкрутства на інших напрямках бодай чимось порадувати свого виборця – інтелігентного, толерантного… Слухайте, раптом це й не так погано? Хай боротьба проти української мови й української свідомості асоціюється саме з цими чарівними обличчями, їхніми манерами, їхніми успіхами на економічному й соціальному фронті! Може, хай уже дискредитують себе до кінця – разом зі своєю українофобією?