I.UA
хочу сюда!
 

Тамара

45 лет, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 43-50 лет

Заметки с меткой «українофобія»

Бійка з ментами

Сутичка з ментами після вироку Запорожцю 27.06.2012

Війна за Вікіпедію

podmig Автор: Пекельний Бульба

Торік на мене вийшли люди, котрі в українському сегменті Вікіпедії робили статтю «Українофобія». Вони попросили зробити їм ілюстрацію до статті - моє, так би мовити, бачення цього явища. Вийшло в мене от що: Люди сказали «дякуємо дуже» - і повісили картинку у Вікіпедії , як одну з ілюстрацій до статті «Українофобія». І що ви думаєте. Тиждень тому мені приходить лист від одного з авторів статті , з якого я двізнався, що малюнок мій (як, зрештою, і вся стаття, про що трохи нижче), виявляється, комусь дуже муляє. Малюнок видалили зі статті на підставі того, що я нібито «не давав згоди на його розміщення». Вони, мовляв, тієї згоди не бачили - то, значить, я її і не давав. Це при тому, що в описі файлу було вказано, що я «передав малюнок в суспільне надбання через користувача вікіпедії Exlibris для використання на сторінках вікіпедії та будь-яких іншіх інтернет-ресурсах для ілюстрації явища українофобії (антиукраїнизму, україножерства, україноненавистництва тощо)». Але адміністрація Вікіпедії заявила, що ліцензія «Public Domain», яка стояла під малюнком, їм не підходить, вони не «бачили», що це я особисто передав того малюнка, а користувачам, які його розмістили, вони не довіряють. От його і видалили. Тут слід зауважити, що статтю цю до Вікіпедії автори «пропхнули» з величезними труднощами. Бо наразі адміністрація Вікіпедії активно «відробляє» підтримку ізраїльських та російських фондів, зачищаючи ресурс від незручного для Ізраілю та Москви наповнення. До речі, стаття, до якої малювався малюнок, є найбільшою статтею по українофобії, до її створення долучилися журналісти УНІАН, які брали інтерв’ю у відомих українців. І от ця стаття, виявляється, дуже комусь незручна. Так от. Автором цього малюнку,

що зображує татуйовану російським гербом та написом «СССР» руку, що намагається здерти кігтями малий державний герб України, є я – Віталій Січкарчук, також відомий, як pekelnyi_bulba. І я, автор, добровільно передаю цю роботу (малюнок) у суспільне надбання (Public Domain) та віддаю усі права на використання цієї роботи в будь-яких цілях без будь-яких умов, в тому числі в інтернет енциклопедії «Вікіпедія».  А ще додам. Комусь завадив один малюнок. Ну що ж - ви, шановні, їх отримаєте в такій кількості, що ви змучитеся їх вилучати. Я докладу максимум зусиль, щоби вся та наволоч, що криється за терміном «українофобія», показилася і повиздихала від власної отруйної слини, яка вкриває їхні свинячі рила кожного разу, як вони бачать чи чують щось українське. Читати все>>>

Якщо цей малюнок так муляє ворогам України, як  часник нечистій силі, то  є сенс розповсюджувати його просторами інтернету(?)lol podmig

Я не нуждаюсь в вашей защите (с)

Не мое, но мысли - точно как мои

В том, что перед грядущими выборами народ опять потянут за язык, я убедился во время недавнего телеэфира с депутатом от ПР Еленой Бондаренко на телеканале «Донбасс», где мне довелось присутствовать в числе других журналистов. Когда регионалка между делом вдруг заговорила о «вытеснении русскоязычного населения из Украины», я понял, что внятной экономической программы у бело-голубых по-прежнему не предвидится, и вместо нее нас снова ждет полюбившаяся всем клоунада. Когда украинскую прессу обошла фотография Вадима Колесниченко, в рваной рубашке торчащего на трибуне Верховной Рады, я с удивлением узнал, что этот человек рисковал здоровьем из-за меня. Подставлял голову под тумаки, портил дорогостоящую одежду, оплаченную из скромных депутатских грошей – и все это защищая мои интересы. Во всяком случае, так он говорил. Это ведь я тот самый от рождения русскоязычный житель Донбасса с русскими корнями, права которого нарушаются фашистами. Это я тот самый потомок ветерана советской армии, раненного на фронтах Второй мировой, которого, по мнению Елены Бондаренко, вытесняют из Украины проводники ползучей украинизации. Это у меня «деды воевали», причем сразу два, как полагается. Значит, это ради меня готовы крошить друг другу фарфоровые челюсти народные избранники. Так вот, спеша воспрепятствовать дальнейшему кровопролитию, материальным убыткам и возможным жертвам в депутатских рядах, я хочу обратиться к защитникам русского языка и попросить их об одной маленькой услуге. Господа, товарищи, прошу вас, не надо меня защищать. Я, русскоязычный до мозга костей житель Восточной Украины, освобождаю вас от этой почетной миссии, остановитесь. Вас неправильно информировали, ввели в заблуждение. Честное слово, никто не мешает мне говорить на русском языке. Я не шпион и не перебежчик из Галичины. Я больший дончанин, чем мне этого хотелось бы. В Донбассе родились мои дедушки и бабушки, в моей семье никто никогда не разговаривал по-украински, но я на известном месте вертел все ваши языковые инициативы, потому что вы мошенники и лгуны. Я не нуждаюсь в вашей защите, потому что самое большое зло в Украине, от которого я хотел бы защититься – это вы сами. Борьбу с украинизацией в Донецке, где украинскую вывеску не сыщешь днем с огнем, а украинская речь звучит на улицах реже арабской, могут вести либо законченные кретины, либо безнадежные параноики. И от тех, и от других, по моему глубокому убеждению, необходимо держаться подальше. И уж тем более, ни тем, ни другим я бы не доверил защищать меня в парламенте, поэтому я прошу вас больше не отстаивать мои языковые права. Клянусь, меня никто не притесняет и не выживает из Украины. Я без проблем понимаю украинский язык, и в то же время имею свободный доступ к русской литературе, музыке и видеопродукции. Правда, есть одна проблема – мне бывает стыдно за мою страну, но к языкам это отношения не имеет. Мне бывает стыдно, когда я читаю в иностранных СМИ статьи о коррупции и тупости украинских чиновников. Бывает стыдно, когда вижу по телевизору отмотавшего два срока президента. Бывает стыдно, когда вижу в газетах фотографию глуповатой физиономии Вадима Колесниченко. Мне очень мешает позорное качество услуг в госучреждениях, инфляция и убожество инфраструктуры украинских городов. Меня изрядно напрягает совок в названиях улиц, потому что это давно немодно, и я не хочу ежедневно видеть этот хлам по той же причине, по которой вы не носите советских твидовых пиджаков. Если вы так уж сильно беспокоитесь о моем комфорте, сделайте с этим что-нибудь, но оставьте в покое языковые вопросы. Поверьте, меня, русскоязычного гражданина Украины, совсем не беспокоит существование в Украине украинского языка. Меня, русскоязычного гражданина Украины, сильно беспокоит провокационная деятельность Партии регионов. Я прошу вас – идите к черту с вашими рваными рубашками. Мы тут, в Донбассе, замычим хоть по-коровьи, только бы вы убрались из парламента и никогда больше о себе не напоминали.

frankensstein, http://politikan.com.ua/8/0/0/50078.htm

Виховання приниженням

Народи зазвичай дуже ревно ставляться до того, як їх зображають сусіди та інші іноземці у своїх творах красного письменства, фільмах, газетних та журнальних публікаціях. Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують

                                           

Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують. Жодні дипломатичні декларації, палкі запевняння в споконвічній «історичній дружбі» не переконують, якщо в сусідній країні нас показують дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками. Не переконують саме тому, що перше – це офіціоз, а друге – від душі, справжнє, природне. 20 років незалежності України продемонстрували, що ставлення до нас з боку Москви є цілком адекватним тому образу українця, який панує в сучасній російській культурі (література, ЗМІ, насамперед телебачення, кінематограф, театр тощо). А заяви політиків і дипломатів – то така собі віртуальність на кшталт відомих радянсько-дипломатичних загальників: «працелюбний ангольський народ» чи «волелюбний народ Мозамбіку»… В цьому немає правди, а правда є, приміром, у російських фільмах останніх років, таких як «Брат-2», «Ми з майбутнього-2», «Матч», «Біла гвардія» тощо, де українців показують як істот другого ґатунку порівняно з росіянами, дурніших, підліших, зрадливіших від «вищої раси». В найкращому разі українець у російському кіно – добра, але примітивна, елементарна до крайньої межі, розумово обмежена особа, такий собі додаток до повноцінних людей. У виконанні цієї ідеологічної місії російські митці не гребують фальсифікаціями, вигадками чи навіть спотвореннями класичних текстів. Наприклад, Міхаілу Булгакову важко дорікнути особливою любов’ю до України як України (а не «Прекрасного півдня Росії»), але такого високого градуса українофобії, як у фільмі «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна, в текстах письменника немає. У стрічці «Брат-2» Алєксєя Балабанова лунають фрази про «українську мафію» в США, хоча про таку там ніхто ніколи не чув. У всіх країнах діаспори наші співвітчизники мають репутацію законослухняних громадян. У Сполучених Штатах історики пам’ятають, що перші українські поселенці брали участь у Війні за незалежність 1775–1783 років, що в ХІХ столітті у битві під Чикамоге відзначився бригадний генерал армії Півночі Василь Турчин. А широкий американський загал пам’ятає адмірала Джеремі (Ярему) Бурду, який був головнокомандувачем Військово-Морського флоту США. У цій країні в університетах понад 300 професорів-українців, є судді, адвокати, науковці, підприємці, інженери, лікарі, конгресмени і сенатори, урядовці, а про наших мафіозі жодних даних немає. Зате відомі зовсім інші імена: українець Дейчаківський багато років очолював Гельсінський комітет Конгресу США, українець Нестерчук був заступником голови американської інформаційної служби ЮСІА, українець Футей – федеральним суддею, українець Куропась – речником президента Рейґана, українець Кістяківський – знаменитим ученим-ядерником. У Голлівуді була ціла українська «колонія»: кінорежисери Солюк, Новицький, Кулинич, актори Стен, Адамс (Адамчук), Дзундзура, Годяк, Мазуркі (Мазуркевич), Паланс (Палагнюк) – між іншим, лауреат «Оскара». Українка Рафко 1988 року здобула титул «міс Америка». В інших країнах також неможливо відшукати мафіозо-українця. У Канаді певний час генерал-губернатором, себто повноважним представником Її Величності королеви Британії, був українець Роман Гнатишин, мером міста Ванкувера – Стефан Дзюба. 63 українці були депутатами парламенту Канади, хол якого прикрашає панно художника Василя Курилика. А нащадок українських емігрантів із Харківщини Петро Береговий (П’єр Береговуа) у 80-ті роки ХХ століття обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Між іншим, за часів міністра оборони України генерала Кузьмука українське військове відомство відвідав дивізійний генерал аргентинської армії Овсій Юрчишин.

А з мафією в українців ніде не склалося… Проте російських режисерів це не обходить. Потік українофобії в Росії не є випадковістю. Це свідома стратегія деморалізації наших співвітчизників приниженням. Головна мета – нав’язати колишньому (хіба тільки колишньому?) колонізованому погляди колонізатора, змусити дивитися на себе очима метрополії. Знизити самооцінку, прищепити комплекс меншовартості й огиди до самого себе: «ви бидло, ви ніхто і звати вас ніяк». Приниження намагаються зробити нормою і сформувати в українців звичку до неї. З народом, що має таку звичку, можна робити геть усе. Діють не лише у сфері «екранних мистецтв». Цього року Севастопольська міська рада ухвалила рішення про закриття загальноосвітньої школи-інтернату № 7, де навчання велося українською мовою, а учнів перевели до інтернату № 4, де займаються діти із затримкою психічного розвитку. Справді, ну хто ще може навчатися в Україні українською? Зрозуміло, що неповноцінні розумово люди… Натяк більш ніж прозорий. І це при тому, що обіцяну Кучмою і Ющенком українську гімназію так у місті й не збудували, зате є чудова московська, відкрита в Севастополі Юрієм Лужковим. Це щоб «хохли» бачили і робили висновки, хто є хто і якого ґатунку. До речі, ця стратегія приниження українців з’явилася не в 1991-му. Вона має довгу історію. На початку ХХ століття в Москві російською мовою виходив журнал «Украинская жизнь» під редакцією Симона Петлюри. Українці цим виданням прагнули порозумітися з освіченим російським суспільством, хоча не з їхньої вини з того нічого не вийшло. У числі 10 за 1913 рік було опубліковано статтю Володимира Винниченка «Відкритий лист до російських письменників». Його сучасним сленгом можна було б назвати «Дістали!». У цьому листі автор обурюється тотальною кампанією дискредитації українців у російському красному письменстві на початку минулого століття: «…сумною схильністю до «хохлацьких» анекдотів страждають за небагатьма винятками всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол» неодмінно знайдеться в кожного белетриста». І яким же він постає у російських письменників? «Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний та інколи добросердечний. Про інші властивості людської психіки з цих оповідань зовсім не чутно. Понад тридцять мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і односторонність розвитку. Що ні постать, то або незграбний дурень, або дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І дуже рідко це – недалекий, сентиментальний, незлий бевзь на кшталт «хохла» у М. Горького». Між іншим, в улюбленому російському фільмі телеканалу ICTV «Ми з майбутнього-2» є один герой, який повністю тотожний описові Винниченка, ніби геть нічого за 100 років у свідомості російських митців щодо українців не змінилося. Цей гібрид блазня і безнадійного дурня бігає на екрані в шапці з тризубом, демонструючи патологічне боягузтво на тлі героїчних російських хлопців. Якби Голлівуд дозволив собі нині так зобразити афроамериканця, скандал був би страшний. Ну російський расизм поширюється не тільки на людей з іншим кольором шкіри… Його жертвою часто ставали, стають і ще стануть й цілком бездоганні європеоїди.

Цей напад українофобії, описаний Винниченком, був зумовлений тим, що в названий період історії український національно-культурницький рух почав відчутно заявляти про себе. Як за сигналом, імперський страх розпаду наддержави, що є, за словами Маркса, «сукупністю награбованих губерній», спонукав до початку в літературі, пресі, драматургії активного висміювання українців, глузування і знущання. А коли той рух набуде практичних форм і постане питання про українську державність, то це налякає навіть деяких російських тогочасних українофілів, як-от, приміром, автора кількох наукових розвідок з історії української мови і культури академіка Алєксєя Шахматова, який після I Універсалу Центральної Ради, де йшлося лише про автономію України, заволав: «Non possumos!» – «Ми не допустимо!». Привертає увагу лише те, що нічого нового сучасні російські українофобські пропагандисти порівняно з початком минулого століття не вигадали. Вони переспівують класику україноненависництва, демонструючи власне ідеологічне безпліддя й абсолютну неспроможність додати свої імена до плеяди колишніх великих українофобів, як-от Струве, Стороженко, Щеголєв, Волконський, Царинний та ін. Навіть у дрібницях їхні нинішні епігони припускаються багатьох фактичних і побутових помилок, а намагаючись щось процитувати мовою оригіналу, спотворюють українську до невпізнання. І це теж елемент стратегії приниження. У нинішньому освіченому російському суспільстві демонструвати невігластво щодо України не вважається гріхом, як не вважалося і раніше. Саме про це в тій-таки «Украинской жизни» писав Л. Бурчак (№ 1, 1916 р.) у статті «Випадкові нотатки»: «Вийшло так, що «великороси», проживши сотні років пліч-о-пліч із «малоросами» чи українцями, з цього співжиття засвоїли самі лише анекдоти, не здобувши правильного уявлення про те, як і чим живуть українці, що собою являють, якою мовою спілкуються. Не утруднювали себе настільки, щоб придивитися, дізнатися, вивчити. Це заняття, напевно, здавалося зайвим». Але біда в тому, що пропаганда українофобії на такому невибагливому рівні буде спожита не лише якимсь провінційним російським Мухосранськом чи Задрищенськом, а й Москвою з Пітером, бо, на превеликий жаль, є суголосною настроям абсолютної більшості росіян, зокрема освічених. Не можна сказати, що вона не викличе відгуку в певних регіонах самої України. То що ж робити? Російська влада все, що вважає неприйнятним для національного світогляду своєї людності, тупо забороняє. Досить згадати, що знаковий фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» був заборонений до показу в Російській Федерації не якимось імперським шовіністом, а демократом і лібералом Міхаілом Швидким (пан Швидкой тоді на державному рівні опікувався російською культурою). А зовсім нещодавно напередодні 9 Травня 2012 року російські телеканали відмовилися демонструвати російсько-німецько-український фільм «4 дні в травні», де висвітлювалися темні сторінки вчинків деяких російських солдатів у Німеччині в 1945-му. Можливо, дещо справді не треба допускати у свій культурний простір. Однак справжнім вирішенням проблеми є проведення власної культурної політики, яка сьогодні в Україні відсутня як така, і ця відсутність називається «Кулиняк». Між тим (чого ніяк не можуть збагнути вітчизняні бізнесмени від політики) культура є потужною політичною силою, що нерідко визначає національну ідентичність мільйонів людей і змінює кордони держав залежно від культурних уподобань громадян. Простіше кажучи, вслід за так-сяк відродженим книговиданням, вслід за телебаченням, у якому хоча б інколи трапляється щось українське, ми (не сподіваючись на нинішніх володарів, але довівши потребу цього до їхнього відома), якщо хочемо зупинити системне приниження нас у нашій власній хаті, повинні відродити українське кіновиробництво як надзвичайно важливий чинник національної безпеки. Інакше українців таки привчать ненавидіти і зневажати самих себе разом зі своєю державою…

«Український тиждень»  Ігор Лосєв  

===================================================================================================

                            Колаж "Аргумент".

===================================================================================================

                                                                              Думки:


0%, 0 голосов

86%, 12 голосов

0%, 0 голосов

14%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Ще раз про мову

Намеренно пишу по русски, ибо на самом деле это мой язык повседневного общения. НО!
Итить-колотить, кому в этой стране кажется, что русский язык хоть чем-то или кем-то притесняется? Кто, живущий в Украине, но не знающий (по лени, из-за врожденного дебилизма или слабоумия, или еще отчего-то) украинского языка, чувствует себя ущемленным? 70% телепередач - на русском, в моем регионе всего одна украиноязычная газета, и ту никто не читает. В кинотеатре все фильмы с русским дубляжом и т.д. и т.п.
Зачем же законодательно уничтожать официальный государственный язык? На котором и так мало кто говорит? Ведь законодательное преимущество украинского языка на сегодня - единственная причина, чтобы его учить. Если этой причины не станет, наша славянская лень абсолютно вытеснит из памяти "ненужные" знания. И хранить его станут лишь западные украинцы да некоторые фанаты.
Кому в угоду принимают закон о языке? ИМХО - для лентяев, которые оправдывают свое нежелание освоить несложный (для русскоязычного) язык некими высокими материями.
Лично я с детства не слышал украинской речи. Украинский язык начал учить в 4-м классе советской школы и знал его так себе. Но, когда на работе жестко встал вопрос использовать только государственный язык, мне понадобилось всего месяца три, чтобы полностью перейти на грамотный украинский безо всякого дискомфорта.

А говоря глобально - язык - это то, что делает Украину независимой державой, а нацию - самодостаточной и сильной. Даже если ВСЕ украинцы забудут свой язык и станут говорить по русски, для наших "старших братьев" с севера мы все равно останемся "хохлами". Я тут уже писал про языковую ситуацию в Чехии начала 20 века. Обидно, что они смогли решить этот вопрос, а мы - увы.

Что ж такое?

88%, 15 голосов

6%, 1 голос

6%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

"Кіна не буде"?! На захист українського дубляжу

Йдеться не тільки про захист української мови в кіно, хоча особисто для мене це - основне питання в темі дублювання кіно. Тепер наша влада руйнує можливості для дублювання в Україні будь-якою мовою. А навіщо воно? Адже в Росії й так усе зроблять, тільки купуй та плати...  
Подія у Фейсбуку: http://www.facebook.com/events/333195293403301/
Захід у Вконтакті: http://vk.com/event37646157

Держава, яка себе поважає

Це у даному разі Латвія. МЗС Латвії оголосило персонами нон-грата двох істориків з Росії — на підставі висновку про те, що їхні дії шкодять Латвії та її громадянам. Також істориків внесли у перелік осіб, в’їзд яких у Шенгенську зону небажаний.

http://www.glavred.info/archive/2012/03/03/095720-18.html

Один із них планував в кінці березня прибути до Латвії з виставкою «Угнанное детство: судьбы детей, угнанных на территорию Латвии, 1943-1944 годы». Це повний аналог всіх отих наших українофобських виставок про Волинську різню, приїздів і лекцій усіляких Ескіних чи як їх там — різноманітних українофобів з Росії, Польщі, Ізраїлю, а також наших власних регіонівських посіпак, які беруть гроші за те, щоб посварити Україну з Європою.  Останнім був гість з Німеччини, Россолінський-Лібе, який 29 і 1-го мав читати українофобські лекції про УПА і Бандеру. 1 березня під час лекції у посольстві ФРН його непогано пропікетували свободівці. З 29-м вийшло ще цікавіше. Лекція планувалася у Могилянці, але її перенесли у Торгову палату, причому дозволили вхід лише по паспортах, а фото- і відеозйомку дозволили проводити лише організаторам. Тобто — відсікли журналістів, а також потрапляння в Інтернет матеріалів про ексцеси, якби такі відбулися. Відреагувавши на звернення «свободівців» (а також, певно, не бажаючи тих самих ексцесів), керівництво Торгово-промислової палати відмовило українофобу у наданні приміщення. Наскільки я розумію, лекція відбулася лише у посольстві, в закритому режимі. Хоча й сам факт, що таке от пустили до посольства, багато каже про ставлення Німеччини до України.

У кожного народу є свої герої-символи. Як правило, це герої визвольної боротьби. Де визвольна боротьба — там неминучий якийсь відсоток звірств, з обох боків. Але чи може приїхати, приміром, український історик до Італії із лекціями про звірства Гарібальді? Це ж будуть анти-італійські акції, всі це так і зрозуміють і чемно вкажуть гостю на двері — і з Італії, і з усієї Шенгенської зони. А ми не вказуємо — ні Ескіну, ні Россолінському-Лібе, ні Кадирову. А потім ще дивуємося, що іноземні посли читають нам нотації.

Олена Білозерська.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

                                  

Самозахист це злочин ?

23 серпня 2011 року на офіс Харківського обласного об'єднання Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім.Т.Г.Шевчанка було вчинено збройний напад. Нападник — відомий в мережі Інтернет українофоб і радянський шовініст Сергій Колесник. Напад було вчинено з мотивів ненависті до України та українців. По приходу до офісу «Просвіти» С.Колесник вихопив травматичну зброю і силоміць, з криками про те, що він готовий перестріляти всіх «хахлов» заштовхав активіста «Просвіти» Ігоря Михайленка у двір (це не було йому особливо складно, адже 49-річний Колесник важив близько 120 кг, в той час як 23-річний Михайленко — лише 65). Там нападник намагався залякати Ігоря, вистріливши йому під ноги.

В цей час ще один патріот — Віталій Княжеський, що був у той час на подвір'ї і займався ремонтними роботами, побачив дану ситуацію і намагався зупинити Колесника словами. Але той його не слухав, а просто підняв пістолет і кілька разів вистрелив у Віталія. Ігор спробував зупинити нападника, поваливши його на землю, але натомість отримав вистріл упритул в шию. В цей час вже поранений Віталій підбіг і вдарив Колесника молотком, що лежав серед ремонтних інструментів. Але навіть це нападника не зупинило: його довелося зв'язати. Лише зв'язаному Колеснику змогли надати першу медичну допомогу його ж жертви і просвітяни, що вибігли у двір на звук пострілів. Міліцію і швидку допомогу викликав Головний Провідник ХОГО “Патріот України” і член Ради ХОО ВУТ “Просвіта” Андрій Білецький. По приїзду міліціонери, окрім пістолета і рації, вилучили у С.Колесника кілька пачок грошей у американській, європейській та українській валютах на загальну суму у кілька тисяч доларів США.

У лікарні Ігор Михайленко і Віталій Княжеський провели більше тижня, а на денному стаціонарі лікувалися майже місяць. Їм були проведені операції по вилученню з тіла куль. Всі ушкодження були небезпечними для життя у момент нанесення: у Ігоря — поранення шиї впритул, що супроводжувалося значним опіком; у Віталія — три поранення в область серця і прострелена долоня правої руки. Якби пістолет був заряджений бойовими кулями, вони обидва загинули б на місці.

Оригінал статті тут :
bilozerska.livejournal.com
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая
Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности