Знаний український художник-карикатурист, учасник міжнародних виставок Валерій Чмирьов майже завжди жив подвійним життям: з одного боку, бешкетував на ватмані всіма відтінками авторської усмішки — від добродушно-іронічної до саркастично-сардонічної; з іншого — працював у такій суворо-серйозній силовій структурі, як Міністерство внутрішніх справ України, обіймаючи одну з керівних посад. Борючись нещадно з економічними злочинами, Валерій Чмирьов примудрявся в позаробочий час дивитися на світ крізь призму гумору та дотепними малюнками висміювати негаразди.
Карикатури друкує в пресі з 1967 року. Складно перелічити назви всіх газет іжурналів, та найбільшою любов'ю Валерія Чмирьова є «Перець», публікація в якому — печатка найвищої майстерності. Нещодавно художник потішив шанувальників книжкою своїх робіт. — Валерію Олексійовичу, карикатура — це вельми специфічне мистецтво, яке підвладне далеко не кожному (навіть видатному) художнику. Яким чином це «проклюнулося» у Вас? З чого почалося? — Батько все життя працював на залізничній станції «Жмеринка» художником-оформлювачем. Малим я часто після школи приходив до нього і, бува, допомагав підмальовувати картини. Батько для вокзалу робив великі копії знаменитих полотен видатних майстрів живопису, таких як Шишкін, Саврасов, Рєпін. У нього була майстерня на Могилівській платформі у фойє. Цікаво, що під його робочий кабінет був перероблений один туалет, а в другому був архів, в якому, зокрема, зберігали підшивки журналів «Перець» і «Крокодил». Я частенько їх переглядав. Батько час від часу оформлював стіннівку — орган первинної партійної організації. Звісно, малював і карикатури. Він мріяв, аби я став професійним художником, але не склалось. Після школи хотів вступити до Строгановського вищого промислово-художнього училища у Москві, надіслав туди роботи. Та мені їх повернули, сказали, що я не здатний бути художником. Отож вступив до технічного училища № 7 в Києві. Армія, завод імені Артема... Скрізь малював стіннівки, стенди... Рішенням парткому заводу мене відрядили як найкращого працівника-комуніста до органів внутрішніх справ. Так я потрапив на роботу до відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Паралельно подужав Інститут народного господарства. У 1975 р. став заступником начальника ОБХСС Києва. Закінчив службу на посаді начальника інспекції у справах неповнолітніх Четвертого управління МВС України. Праця в міліції була дуже важкою, забирала багато часу. Доводилося розплутувати складні багатоепізодні кримінальні справи з розкрадання грошей, хабарництва тощо. Але віддушиною завжди було малювання: я приходив після роботи, сідав за стіл і працював над карикатурами. Друкувався в «Молодій гвардії, «Спортивній газеті», «Молоді України», «Экономической газете», «Радянській Україні» (нині «Демократична Україна»). Пригадую, як заввідділом ілюстрацій Юрій Окунєв, приймаючи в мене малюнки, завжди придивлявся, щоб не було прихованих тризубів (трьох рисок), натяків на статеві органи або якихось підозрілих жестів. — Дуже прискіпливі редактори були? — Вельми пильні. У 1978 році доля мене звела з Анатолієм Арутюнянцем, штатним художником журналу «Перець», видатним шаржистом. Я похизувався, що теж друкуюся в пресі. Він зацікавився: «Покажи малюнки», а коли подивився, сказав: «Для «Перця» підійде!» — Певно, Вам як карикатуристу допомагало знання життя. Адже працюючи в правоохоронних органах, Ви бачили спід суспільства, людську підступність, отже, не вигадували свої теми в затишному кабінеті чи серед квітів... — Так часто і було. Коли розпочалась косигінська реформа (стрижнем системи планування та економічного стимулювання став перехід на госпрозрахунок, обов'язкова прибутковість підприємств, тринадцята зарплата...), на ній паразитували всілякі розкрадачі. По суті були створені умови для розкрадання, виникали великі кримінальні справи, особливо у будівельній галузі. Як оперуповноважений я тоді працював над цією проблемою. Однак хочу наголосити, що то було дитяче лепетання порівняно з нинішніми розкраданнями. Тоді, щойно виникала підозра у хабарництві, високопосадовців одразу виключали з партії та виганяли з роботи, хоча судового переслідування вони уникали. Було міцне переконання, що радянські міністри не крадуть. Якось ми вийшли на одного із заступників міністра й отримали на нього свідчення про хабарництво. Нам не дали розвинути ці епізоди, забрали матеріали слідства, свідчення передали до ЦК, але людину покарали. — А які за розміром були хабарі? — Щомісяця — продуктовий пакунок і п'ятсот рублів, щороку — дві тисячі на оздоровлення-відпустку. А тепер мільйони беруть — від рядового чиновника до найвищого. І такі злочини сором'язливо називають корупцією. — Хабар на п'ятдесят тисяч доларів вважається мізерною подачкою. — Наведу приклад. Ще перед кризою одній поважній банківській установі треба було вирішувати серйозну земельну проблему. Тільки для того, щоб поставити питання на розгляд, чиновник в адміністрації Черновецького забажав: «Триста тисяч». Але установа не мала таких «чорних» грошей. Почали міркувати, як ці кошти накопичити, бо без хабара нічого вирішити не можна. Щоправда, я не був свідком перемовин, чув лише відгомін. Для порівняння наведу приклад зі свого міліцейського життя. Десь на початку сімдесятих ОБХСС проводило перевірку розкрійного цеху шостої взуттєвої фабрики. Один із оперативників попросив у закрійника шматок шкіри для пошиття пістолетної кобури, яку носив переважно під піджаком. Рейд на фабрику був уранці, а по обіді цього працівника звільнили з роботи. — Що Ви робили у лиховісні дев'яності? — У 1991 році, після тривалого цькування КДБ, звільнився з органів внутрішніх справ... — За що цькували? — У 1988-му почався обмін між американськими і радянськими гумористами-сатириками й карикатуристами. А я, працюючи у Четвертому управлінні МВС УРСР, не мав права без дозволу керівництва зустрічатися з іноземцями, адже працював у спецміліції, яка обслуговувала підприємства оборонної промисловості. Я навіть не мав права наближатися до іноземних посольств, консульств. А тут мене ввели у творчу групу від журналу «Перець» для зустрічі з поважною делегацією із цитаделі імперіалізму. Серед американців, до речі, були відомі митці Джим Бері, Джон Борен (балотувався на посаду президента США), Аліса Борен та інші. Навіть знаменитий гуморист Арт Бухвальд мав приїхати, але захворів і залишився у Ленінграді. Ще чекали на «крокодильців» із Москви. Звісно, мені було цікаво побачити цих людей, поспілкуватися, тож я написав рапорт (тоді вже накочували свобода слова, департизація, горбачовська відлига). На мій великий подив, дозвіл надали. Та моє керівництво дещо помилилось. Воно сподівалось, що американці сидітимуть у президії, а я десь у залі, тобто не буде безпосереднього контакту. А зустріч виявилась неформальною та пройшла в майстерні Валерія Зелінського, головного художника «Перця». Американці, вже маючи досвід і призвичаївшись до наших традицій, пригощалися шампанським, куштували горілочку, заїдали бутербродами з ікрою. Виникла невимушена атмосфера. Тоді я про всяк випадок сказав художникам Арутюнянцу і Сахалтуєву: «Хлопці, ви стежте за мною, щоб я не спілкувався з іноземцями, бо в мене нема дозволу. Підтвердите, що я з ними не говорив». Зустріч пройшла дуже весело, незвично. Наступного дня всі поїхали на екскурсію до Чорнобиля, а я — на роботу. Колеги питають: «Ну як зустріч?» — «Випили трошки, поспілкувалися». На жаль, ці слова передали «зацікавленим особам». І почалася тяганина, перевірки. Оскільки установа була підпорядкована безпосередньо Москві, туди полетіли скарги. КДБ рекомендувало відкликати мене з посади заступника секретаря партійної організації та покарати. У Восьмому управлінні МВС СРСР мене викреслили зі списків резерву кадрів на висунення. Я дуже образився, бо вважав, що чесно, добросовісно робив свою справу. У 1991 році звільнився та скоро потрапив на роботу до КБ «УКРІНБАНК» — першого комерційного банку України. З банківської системи звільнився в серпні 2009 року. Весь час працював на посадах начальника внутрішньобанківської безпеки, начальника безпеки з економічних питань, а остання моя посада — директор департаменту економічної та фінансової безпеки ВАТ «Райффайзен Банк Аваль». У дев'яностих я створив редакційно-видавниче підприємство, яке могло б видавати книжки, зареєстрував журнал інтелектуального гумору «Ти диви!», призначив його головним редактором знаного письменника Юрія Ячейкіна, котрий певний час співпрацював з «Перцем», був заступником головного редактора за каденції Олега Чорногуза. Ми випустили два числа журналу, ще п'ять підготували. Тоді ж підписали до друку книжку Юрія Ячейкіна «Агент візантійської секрети» та «Атлас травматических вывихов» медика-професора Михайла Синіла. Але вкладені гроші знищила гіперінфляція, збірки не були видані, наклади журналів я не зміг реалізувати, тож на цьому моя видавнича діяльність завершилась. — Чи траплялись у зв'язку з карикатурами якісь казуси, пригоди? — Коли працював у Четвертому управлінні МВС УРСР, за моєю творчістю дуже пильно спостерігали. Якось я надрукував таку карикатуру: трактор, керований п'яним механізатором, в'їхав у дошку пошани, на якій написано: Негода виконав 110% плану, Шурубор — 150%, Іванов — 135%... Біжить маленький хлопчик і кричить: «Тітко Маріє, дядько Іван всі рекорди побив». Річ у тім, що я написав на тій дошці пошани прізвища реальних людей — своїх колег-товаришів (ну, думаю, покажу хлопцям). Який почався скандал! Мовляв, я розсекретив працівників Четвертого управління МВС. А ще було таке. У нас працював офіцер діючого резерву КДБ Микола Іванович, який очолював відділ режиму нашого підрозділу, тобто наглядав за нами, щоб ми секрети не розголошували (хоча відомо, що перебіжчиків серед кадебістів на Захід не перелічити). Якось я опублікував у «Перці» карикатуру, пов'язану з відміною Горбачовим службових авто. Намалював на передньому плані автобусну зупинку, люди юрмляться (на горизонті — помпезна будівля поважної установи), і двоє чоловіків тягнуть-ведуть третього: той ледве переставляє ноги, видно, що дуже великий начальник. У натовпі репліка: «У Івана Івановича відібрали авто, тепер підлеглі вчать його ходити». Приходжу вранці на роботу, а ця карикатура вже наліплена на дошці оголошень. У моєму підписі фігурував Іван Іванович, а після редакторської правки вийшов Микола Іванович. Офіцер резерву КДБ, звісно, подумав, що я його таким чином підструнчив. Теж був скандал. — За радянських часів ми були свідками розквіту карикатури. Виходило багато гумористичних видань, кожна республіка мала своє. Чимало продавалося закордонних журналів, передусім польські «Шпільки» і болгарський «Стршел». Карикатура — це таке цікаве об'ємне гнучке мистецтво, коли одним малюнком можна донести анекдот, притчу, історію, прокламацію. Та нині цей жанр не надто популярний. Може, я помиляюсь? Яка взагалі ситуація з карикатурою нині? — Все у житті має свій початок, розвиток і кінець. Я не налаштований песимістично, просто сам жанр дещо змінився, більше малюють якісь філософські символи, ситуації без слів, крізь які і треба розуміти сьогодення. Це теж цікаво і має право на існування. Але я здебільшого прихильник сатиричного малюнка, коли графіка і текст нероздільні і не можуть існувати один без одного. У такій карикатурі дуже важливими є вираз обличчя, жести, динаміка руху тощо. Я виступаю в ролі режисера, а мої персонажі — актори, які виконують задум автора. В такому вигляді карикатура існує хіба що в журналі «Перець». — Тобто в добротному класичному вигляді? — Так. За радянських часів були й свої перегини, адже карикатура — це потужний пропагандистський засіб, важіль. Ми критикували імперіалістів, націоналістів, сіоністів, загарбників тощо. Було багато помилкового, і сам, каюсь, малював карикатури на націоналістів, якби знав повну правду про УПА, патріотів, мабуть, примкнув би до їхніх лав. Нині без карикатури не виходить жодна газета чи журнал. Навіть такі далекі від гумору «Бізнес», «Галицькі контракти», «Експерт», «Дзеркало тижня» тощо. У радянські часи ми тільки мріяли про це, мали віддушину — спеціалізований журнал «Перець». Завдяки Федору Маківчуку, Валерію Зелінському карикатура в Україні була піднята на дуже високий рівень. Не знаю, коли ми ще його досягнемо. Працювали такі гранди, як Валентин Литвиненко, Олександр Козюренко, Сергій Герасимчук, Віктор Григор’єв, Костянтин Заруба. Навколо них зросла неперевершена когорта корифеїв української сатиричної графіки. Ну, а нині інші завдання — дати людині хвилину розради, посміятися над вадами капіталізму, сімейними та соціальними проблемами, над чудасіями нашого нелегкого життя. Тепер, на відміну від колишніх часів, ми вільні кепкувати не тільки над начальниками ЖЕКів, директорами магазинів. Зараз заборонених тем нема, з темниками покінчено. Та особисто я не малюю «нижче пояса». Колись мені більше подобалось створювати карикатури на виробничі теми, багато малюнків придумував на міжнародну тематику. Тепер тяжію до гумору. Бо сатиру в наш хиткий зрадливий час подивились і забули, а гумором людських стосунків у точку влучаєш, він залишається навічно. Малюю і на політичну тематику, але це не так затребувано, бо самі ж політики розмили орієнтири. Нині багато партій, і примикати до якоїсь конкретно, критикувати одних, вигороджувати інших не маю бажання, тому що нема віри ні тим, ні іншим. Володимир КОСКІН- кореспондент газети "Демократична Україна"
