Белая капля

Ей говорили: посмотри, как прекрасен мир вокруг.

Она отвечала: сегодня с утра – дождь.

Разве дождь – это плохо? – спрашивали ее.

Плохо, - говорила она, - дождь должен идти летом, осенью и весной. А зимой обязан идти снег.

А почему дождь зимой – это плохо? – спрашивали ее.

Потому что он падет на снежные сугробы, и они становятся грязными, – твердо отвечала она.

Посмотри на эту картину, - говорили ей, - кого ты видишь?

Я вижу старую и больную женщину, - отвечала она.

Но тут же молодая и прекрасная дама, - удивленно говорили ей.

Да нет, - возражала она, - старая и уродливая. У нее на щеке волосата бородавка. Ее рот скривлен в злобной усмешке. А на сгорбленных плечах лежит облезлая горжетка.

Да нет же, - пытались разуверить ее, - то, что тебе показалось горжеткой, на самом деле дорогой мех. А бородавка на щеке – восхитительная «мушка», которая соблазняет толпы мужчин. А рот у нее не злобен, он влечет, он соблазнителен в своем капризном изгибе и, глядя на него, думаешь о любви.

Да нет же, я – реалистка, я вижу то, что есть на самом деле! – сердилась она, - меня никто не переубедит!

Потом она налила в кофе молоко. Белая капля, как в замедленной съемке тихо плыла вниз, в черную бездну густого напитка.

Она сказала: Капля, как противная медуза.

Капля – прекрасна, - устало возразили ей…- она совершенна, как мир вокруг… Реальный мир…


Почему я не люблю критиковать людей?

Критика часто болезненно воспринимается. Признайтесь себе – вы лично любите, когда указывают на ошибки? Семейные психологи в один голос твердят: если хотите сохранить тёплые взаимоотношения в семье – отучитесь критиковать вообще! Особенно тяжело реагируют на критические замечания в свой адрес мужчины. Это обусловлено многими факторами.

Но сейчас речь не об этом. А о критике, как явлении, в литературной и вообще – в творческой среде. Вот тут страсти кипят поистине нешуточные! Люди, которые стремятся к самовыражению через творчество, это особый подвид. Для меня они своеобразные медиумы. Считывая информацию откуда-то с неведомых нам тонких миров, они, как умеют, несут ее сюда, нам, в мир грубый, материальный, полный зависти, грубости, нетерпения, злобы… Вперемешку с любовью, добротой и состраданием. Увы, в нас, человеках, намешано много! Великодушие и способность к сопереживанию часто уживаются вместе с эгоизмом. На то он и есть мир материальный.

Считанная информация, перекодируемая на вербальный, понятный людям язык (или не всегда понятный?), тоже не слишком «тонка». Тонкость – это уже намного выше! Там уже нет места страстям. А тот план, где «живут» прототипы будущих песен, стихов, романов, картин на холсте еще груб. Потому не могут быть совершенны никакие земные творения. Быть может, тот самый графоман, который неуклюже пытается выразить то, что переполняет его душу и требует выхода, в следующей жизни будет гением? Нам неведомо это…

А пока СО-творец строит свой замок из песка. Кто-то восхитится его причудливой формой. Кто-то посмеется: разве это замок? Ведь он разрушится вмиг! То ли дело, дом из камня, на века. И забор вокруг трехметровый…

Замок из песка будет разрушен, он, увы, не вечен. Впрочем, не вечен и его каменный собрат. Нет ничего вечного на этой земле…

Но мне не хочется рушить песочный дом. Пусть все идёт своим чередом, вступят в дело ветер, вода. Замок простоит какое-то время, пусть даже миг, и, наверняка, оставит след в чьей-то душе. А может, и не в одной…

 ------------------------------------------

Писала заметку не так давно. Мне кажется, уместно привести ее здесь.

Счастливый человек - графоман

Все на земле хотят быть счастливыми, абсолютно все. Не у всех получается... и причин тому много.

Все хотят быть понятыми окружающими. Все хотят любви, самореализации, ощущения, что ты живешь не зря. Простой ли ты обыватель, или человек, вершащий судьбами мира – душевная боль у нас одинакова – нестерпима и разрушительна. Одного боль заставляет сконцентрироваться, собраться с силами, вырасти в Духе и идти вперед. Другой падает. Посредине не бывает. И все это  – в погоне за счастьем….

 Счастье… Что это?

 Счастливым человеком был Черчилль. Его имя знает весь мир. Когда он понял, что - счастлив? И в чем секрет его счастья?


Я думала над этим, смотря на его картины.

 Он начал писать их всерьез, когда ушел из политики.

Только ощутив себя Творцом, он стал по-настоящему счастлив – так он утверждал сам. Он перестал быть вечно кому-то должен. Ему уже не надо было тщательно взвешивать свои слова, продумывать действия, принимать решения, от которых в мире зависело очень и очень многое.

 Он становился к мольберту, брал кисть в руку и уходил в мир, где не было места обыденным вещам, отнимающим множество сил.

 Черчилль написал огромное количество картин. Просто огромное, учитывая, что заниматься искусством он начал довольно поздно. Картины его – это богатство внутренней сущности Черчилля-человека, Черчилля-художника.


Специалисты часто ставили ему в упрек, что он использует все краски палитры, что их на картинах слишком много, что они буйны, не выдержанны и не лаконичны.


Но картины Черчилля – это ЕГО уникальное мировоззрение. Мировоззрение человека жизнерадостного, любящего жить и наслаждающегося этим процессом. Человека открытого, несмотря на карьеру в политике, предполагающую массу нюансов.  Любящего людей, животных, стремящегося поделиться своей радостью Бытия со всем миром.

 Он как бы боялся обидеть краску на палитре, не перенеся ее на свою картину. Так мне кажется.

 Картины Черчилля имели огромный успех. И не из-за имени великого политика и человека. Он сумел сделать их узнаваемыми, отличными от других.

Черчиллем написано около 500 картин. И стоимость их растет с каждым годом. Но это ли важно, это ли главное?

 Мы говорили о счастье.

 Почему Черчилль стал бесконечно счастлив именно в этот период его жизни?

 Потому что он стал сродни Богу, одним целым на своих картинах с ним…

Так любой из нас, ищущий себя в этом мире. Мы влекомы жаждой создавать. Творить, как умеем. Насколько Главный Архитектор отмерил нам. Вот только тогда мы счастливы и чувствуем наполненность жизнью, любовью, собственной нужностью.

 Думаю, стоит об этом помнить, когда хочется назвать кого-то графоманом, дилетантом, бездарью, серостью…

 Не отнимайте счастье друг у друга…


Мы общались с одним творческим человеком, интересным, неравнодушным. Он писатель, председатель Союза писателей Питера.  Я выслала ему фото – месяц.

Он написал:

«Творческим людям проще, наверное. Внутри что-то бурлит, озадачивает, будит.

А я про месяц написал. Ему одиноко. С кем ему общаться на равных? Чтоб рядом был. Кто?»

Я ответила:

«Творческим людям одновременно и сложнее, и проще. Сложнее, потому что они думают слишком много))) потому что их чаще не понимают, чем не-творческих. Они более чуткие и в них отзываются струны мира. А мир часто несправедлив, по нашему мнению и нам сложно понять, что всё подчинено каким-то высшим законам.
А проще оттого, что они нашли себя в этом мире, хотя им кажется, что это не так.

А про месяц я бы написала, что он думает: обо мне и о моей сиамской близняшке Луне люди сочинили больше стихов, песен, прозы, чем о Солнце, небе, звездах, птицах... Луна манит, тревожит... Месяц радует и некоторые даже верят, что станут богатыми, если вытащат кошелек и позвенят монетками... а чтобы стать богатым, монеты не нужны))))»…

И мне вдруг стало тепло на душе после этого разговора и радостно. Готовила ужин и все время улыбалась. Захотелось написать рассказ о Месяце. О чем он думает, глядя на нас людей…

Мы творим, как умеем. Кто-то спорит о графоманстве. О, эта тема одна из любимых в литературной среде…

Месяц светит. Отраженным светом. Его свет не такой яркий, как у Солнца. Но это не делает свет – тьмой…

«Наполеон»

Посвящается светлому человеку и другу  

Мне очень нравятся люди, которые все время ищут истину. Такие люди не могут удовлетвориться однажды полученным ответом…
Такие люди растут вверх. От них идет свет, радость, добро. Но они не замечают этого… Они в поиске своего Пути на Земле, который обязательно приведет их на Небо.

-----------------------
… Мальчик-подросток шел в столовую. Он был в предвкушении вкусного обеда. В кармане звенела мелочь. По правде сказать, там была не только мелочь, но и полновесные советские рубли. Этого добра должно было хватить на первое, второе, компот и на дорогое пирожное. "Наполеон" из кафе, находящегося совсем рядом, после обеда скрасит этот серый промозглый день.
С неба то сыпалась противная крупа, то начинал моросить промозглый настырный дождь. Влага проникала до самых косточек и от нее не спасала даже теплая куртка.
Человек стоял возле входа в столовую.
Этого человека мальчик запомнит на всю жизнь.
И всю жизнь он будет задавать себе вопрос: смог ли я искупить свою вину?
Всю жизнь будет поиск. Мучительные раздумья о смысле жизни и своем месте в нем. Сотни прочитанных томов, где такие же, как и он, грешные люди, искали ответы на свои вопросы…
Человек поднял глаза и сказал:
- Ты можешь купить мне тарелку супа? Я очень хочу есть.
Мальчик держал руки в карманах и сжимал в мокрой ладони монеты.
- У меня нет денег. - выдавил он из себя.
В столовой было многолюдно и шумно. Между столиками быстро сновала толстая красная тетка, грохоча тележкой с грязной посудой. Она ловко вытирала серым обрывком марли липкие столы. Мальчика вдруг стошнило от запаха тряпки. Он с трудом доел.
"Наполеон" в кафе был роскошный. Впрочем, как всегда. Белоснежный крем, пахнущий ванилью и праздником. В светлом помещении не было и в помине тележек с грязной посудой. На столах скатерти. Немногочисленные посетители тихо разговаривали. Все было чинно и покойно. Но почему-то радость от всегда желанного пирожного он не ощутил…
Вкус "Наполеона" остался в прошлом, до того самого момента, как неизвестный человек неопределенного возраста попросил купить ему еды…
……………………
Теперь он не мальчик и все пытается найти ответ на вопрос: он искупил свою вину или нет?
Десятки людей, которым он помог. Многим его поведение кажется странным – он никогда не может пройти мимо чужой беды. Когда это стало его сутью?
Он не считает, что делает что-то особенное.
Только одна мысль не дает ему покоя – то мгновение, тот серый промозглый день все равно уже вернуть невозможно…



Читать полностью: http://h.ua/story/414275/#3224815#ixzz3Q0LrKrW0 моя страничка на сайте гражданской журналистики

Баночка счастья

Когда наступает Новый год, всегда ждешь чего-то необыкновенного. Ищешь идеи для квартиры, чтобы было красиво в доме. Хочется, чтобы в душе у всех домашних была радость.

Я увидела это фото случайно, когда подыскивала какие-то интересные дизайнерские идеи. На картинке – стеклянная баночка с бумажками. И подпись: записывайте целый год всякие хорошие мысли или счастливые моменты своей жизни. Целый год! А потом в Новый год достаньте баночку, откройте и прочтите бумажки. Многие мысли и события уже давно уйдут из памяти. Вам будет интересно!

 Я подумала: а почему баночка такая маленькая?

Неужели нам так мало хорошего приходит в голову?

Я не согласна на маленькую баночку. Надо взять трехлитровую. И ее наверняка будет мало, ведь год только начался. Вот уже заканчиваются соленые огурцы в банке и можно складывать счастливые записки…Но тогда они будут пахнуть огурцами. Огурцы, конечно, вкусные, но это как-то не романтично. Возьму лучше банку, где закрутила груши в сиропе. Они так пахнут летом, солнцем… Я готовлю из этих плодов удивительно вкусный торт под названием «Грушевое наслаждение». Такое хранилище для счастливых мыслей – это просто здОрово!

 Вот и готовы первые записки, которым предстоит лежать до Нового года.

 Пришел внук Илюха. Моя мама суетится, бегает, радуется и не знает, чем же еще накормить. Показывает большие ажурные блинчики с начинкой, запеченные в духовке. Они приготовлены по новому рецепту. На тарелке три блинчика.

 «Сколько тебе подогреть?» - спрашивает моя мама. Илюхин ответ: «Все, кроме одного». Мы смеемся.

Когда Илюха уходит,о говорит: «Эти блинчики всегда готовьте, когда я буду приходить. Они обалденные».

 Я думаю: вот как раз сюжет для первой записки в баночку счастья.

 Илюхе двенадцать. Когда-то, когда я была ребенком, мальчишки часто мечтали быть космонавтами. А наш мальчик хочет быть поваром. Правда! Он любит готовить и иногда даже подсказывает кое-что мне. Так именно он научил меня готовить безалкогольный коктейль «Мохито»…

 А потом вечером я стояла у окна и смотрела на засыпанные снегом деревья и двор. Солнце уже село, небо было очень красивое, волшебное, как в фильмах-сказках нашего детства. Темно-синее и вдали – розовый нежный свет. Во дворе стояли снеговики. Их было несколько. Днем дети с криками восторга их лепили.

 А я думала о своем виртуальном далеком друге из жаркой страны. Там снег бывает очень редко, и слепить снеговика невозможно. Я думала: вот бы друг сейчас смог вдохнуть полной грудью свежий морозный воздух. Взять в ладонь комочек снега и сжать изо всех сил…

Это – вторая записка счастья – снег, красивый вечер и мысли о друге… С пожеланиями ему быть счастливым…

 У нас у всех стоят закрутки на зиму: помидоры, огурцы, соленья, варенья… У многих вся кладовка заставлена банками всех размеров.

 Хочу, чтобы у каждого появилась полочка для баночек счастья…


"Blue Cafe"

- Слухай, цей хлопець якийсь дивний. Кожного разу, коли зупиняюся тут, в цьому кафе, одна і та ж музика... Кріс Рі...


Я обертаюся. Дивлюся на хлопця, про якого йде мова. Він обслуговує чергового відвідувача.

- Хотів його запитати про це якось. Але глянувши йому в очі, вирішив, що не слід.

Я зосереджено їм і нічого не відповідаю.

Чолов'яга за моїм столиком продовжує:

- Але ж насправді цікаво.

Я дивлюся на нього і кажу:

- А ти пам'ятаєш, яку мав популярність Кріс Рі у дівчат? Особливо, коли він став співати блюзи? О, це було щось! Дівчата просто обожнюють блюз. Щось чіпають ці звуки в їх душах. Деяким чоловікам це не зрозуміло... А може, це ревнощі...


Мій співрозмовник помітно радіє, що в нас зав'язався діалог. Дорога під колесами рефрижератора довга, нудна і одноманітна, а тут є нагода цю сірість чимось розбавити.

- Ось і дівчина цього хлопця обожнювала блюз. У неї в машині весь час звучали дві пісні по черзі - "Blue Cafe" та "You My Love". - продовжую я. - Це було, немов якась омана...

Чоловік дивиться на мене. Але розпитувати далі не ризикує.

- Тут усі знають цю історію. Ти, мабуть, нещодавно став далекобійником?

- Нещодавно... Але дивлюся, тут і картини незрозумілі на стінах. Скрізь одне і теж - намальовані краплі дощу на склі. Ніколи таких не бачив.

Я розумію, що доведеться розповісти.

- Ці картини його дівчина малювала. Вона взагалі якась дивна була. Сідала в машину і їздила під дощем. Все дивилася, як краплі води стікають по склу, роблячи доріжки. Вона казала, що в цих краплях видно увесь Всесвіт. Відзеркалюється ніби. Що саме в них він і є справжній. Одне слово, нісенітниця якась. Потім вона приїзджала додому і по пам\'яті малювала картини - скло і краплі води назовні. Цими картинами був завалений увесь будинок. Вона ніяк не могла зупинитися, все малювала і малювала...

Мій співрозмовник дивиться на картини і говорить:

- Бачу... Скрізь скло… все в краплях, а от картини жодної немає схожої... І що було далі?

- Далі?.. Вона розбилася на машині. Поїхала собі, як завжди, був дуже сильний дощ... Коли ії знайшли, була зовсім… мов жива. Очі розплющені... Нібито продовжувала дивитися на скло, на свої краплі. А в машині звучав блюз.

Я замовкаю. Ми слухаємо пісню. Мені трохи ніяково, хоча ця історія для мене стара.

- Зрозуміло. - говорить дальнобійник, - Хлопець здурів, відкрив кафе, розвісив картини і весь час слухає блюз ... А що, якби вона залишилася жива?... Уяви... Вони з хлопцем живуть разом, у них величезне кохання, потім через декілька місяців перші сварки. Незабаром він починає їй зраджувати і навіть бити. І вона вже не малює свої ненормальні картини, не бачить в краплях води відображення Всесвіту. Швидко перетворюється на товсту і нудну тітку. У них декілька верескливих нудних дітей... Зовсім, як у мене... Борги за квартиру, увечері телевізор і пиво... Так, не весело...

- Я іноді думаю, що справжньої любові взагалі не буває. - говорю я. - Люди придумують її собі, щоб легше жити. Цей хлопчина слухає блюз і живе спогадами. Уявляє себе щасливим в минулому житті. Дивиться на її картини і думає: ось якби вона не поїхала тоді нікуди... Ми малюємо світ навколо себе фарбами, яких нам не вистачає. Так і є...

Я виговорюю це і відчуваю, що просто заздрю. Чому? Не можу собі пояснити...

Попереду дорога. Одноманітна та сіра... Як моє життя...

https://www.youtube.com/watch?v=t8Lb14kRRBc


Стюардеса по імені Іріша

12796341_f7929fdc.jpg
 

Я  страшенно люблю літати.

Я взагалі люблю висоту. Люблю стояти на мосту і роздивлятися навкруг себе: на річку внизу, на парк.

Мені часто сняться сни, в яких я літаю. Не як птах, ні. Не розмахуючи руками, як крилами. А просто лягаючи на живіт. Якась невідома сила повільно і обережно піднімає мене вгору. Мені здається, що я лежу на чомусь пружному, податливому і лечу, куди заманеться, тільки подумавши про це.

 Мені сниться двір за будинком, де ціле поле квітів. Стою і дивлюся в небо. Варто тільки подумати, сильно захотіти - і ти починаєш підніматися. Ось уже і дахи будинків внизу, густе гілля дерев здається маленькими кущиками. Я лечу повільно і милуюся ...

 Але це все уві сні.

 А наяву - літаки. Вони бувають різні. Ось великі, з безліччю пасажирів. Ви помічали, що пасажири в них дуже відрізняються від пасажирів в автобусі або трамваї? Там вони галасливі, метушливі, штовхаються, часто сваряться. Тут все по-іншому: всі серйозні спокійні, ввічливі і розмовляють тихо. Так і повинно бути! Адже політ, до якого вони готуються - це диво, таїнство!

 Ми подорожуємо на море.

 Летимо на невеликому літаку. Маленькі літачки я люблю більше, ніж помпезні та величні, тому що коли піднімаєшся високо-високо, то бачиш внизу тільки хмари. Мовби коні натупали багато пилу. Чути рівне гудіння двигуна, літаком іноді трішечки-трішечки трусить  -  і все. Відчуття польоту майже немає. А от зліт та посадка - це здорово! Ти дивишся, як літак відривається від землі, набравши швидкості на злітній смузі, як земля внизу стає все меншою та меншою. В кінці польоту чекаєш з нетерпінням і хвилюванням - коли ж літак нарешті випустить шасі, торкнеться бетонної смуги? А ось на маленькому ...

 Ще я люблю дивитися на стюардес. Скажу вам по секрету: дуже їм заздрю. Адже вони можуть літати скільки завгодно. Можуть їсти досхочу м'ятні цукерки "Аэрофлотовские", які розносять пасажирам на підносах разом з мінералкою. Мені взяти з таці багато цукерок ніяково, але ж так хочеться! Я завжди прошу маму, щоб і вона взяла дві-три штучки для мене. Тоді в мене буде цілих шість, чи сім. Їх напевно вистачить на весь політ. Як шкода, що ці цукерки не продаються в магазинах!

 12796342_583bd216.jpg

Мені також подобається форма у стюардес. Спідничка по коліно, як олівчик, жакетик, блузка. Але найкрасивіше – це, звичайно, синя пілотка на голові. Як хочеться мати таку ж!

 12796343_3d5ce950.jpg

Стюардеси всі красиві.

Ви помічали, скільки у нас в місті великих-великих кольорових картинок, на яких написано: "Літайте літаками Аерофлоту!", та намальована усміхнена стюардеса?

Вирішую остаточно – вивчусь на стюардесу!

 12796344_dc184fc3.jpg

Цього літа ми вилітаємо з нашого міста, де є невеликий аеропорт, а не з Києва, як завжди. Маленький «кукурузник» швидко і вправно відривається від бетонки і летить дуже низько. Можна залюбки роздивлятися ліси, поля, будиночки, річки. Вони мов іграшкові. По іграшкових шосе їдуть машини. Вони видаються мені ще меншими, ніж моя улюблена машинка вдома, що вміщується в дитячій долоні.

На жаль у цьому літачку не розносять моїх улюблених м'ятних цукерок, від яких у роті стає холодно-холодно. І воду люди п'ють свою, куплену ще на землі в магазині.

 Летіти нам зовсім не довго.

 Але тут починається буря. Справжнісінька, з громом, блискавками! Як здорово!

 Стає зовсім темно, немов настав вечір. Літаком кидає в різні боки. Вгору-вниз. Він тремтить, а двигуни, здається, працюють все голосніше і голосніше.

 Дехто з пасажирів дістають спеціальні пакети і час від часу схиляються над ними. Ну… ви розумієте - навіщо. Мені пакет не потрібен. Я з з погордою дивлюся навкруг себе, коли звучить питання: кому пакет? Чи бачать всі, що я майбутня стюардеса?

 Мама, моя бідна мама, також витягла свій пакет. Вона завжди з ним: і в бурі, і в тиші. У великому літаку і в маленькому. Але продовжує мужньо літати. Через декілька років вона звикне і пакети будуть вже не потрібні. А як інакше? Адже вона - мама майбутньої стюардеси!

Як здорово летіти під час бурі! Стрибаю по літаку, а мене ніхто не зупиняє! Пасажирам зараз не до мене. Я впираюся руками в борт і намагаюся розгойдати літак ще сильніше. Питаю маму: чому качає так слабо?

Мама дивиться на мене одним оком не відповідаючи, знову схиляється над пакетом ...

 -------------------------------------------------- -----------------------------------------

 Одного разу до нас в дитячий садок приходить поважний дядечко з блискучою лисиною. Нас садять на стільчики, наказують сидіти тихо, і дядько починає розповідати про різні професії: ми можемо стати ким завгодно, коли виростемо! Уявляєте?

 Дядько говорить - як здорово бути будівельником, скільки будинків навколо, і все, що бачимо, побудовано людьми.

 Розповідає, як кладуть цеглини, коли зводять стіни, скільки різних хороших людей працює на будівництві.

 Потім він каже про те, наскільки важлива робота у кранівника. Його слова "віра" та "майна" просто заворожують мене. А ще - кранівник сидить дуже високо! Вище за всіх! Звичайно, підйомний кран, це зовсім не літак, і робочий комбінезон у кранівниці не такий як у ... але ...

 Якщо мене не візьмуть у стюардеси, то я обов'язково колись стану кранівницею ....


Читать полностью: http://h.ua/story/413598/#ixzz3OR2FMW5f моя страничка

Дивовижна осінь

Як же нестерпно спати вдень! Для мене пообідній час, коли ми всією групою йдемо до спальні - найболючіший. Я відчуваю в собі ще багато сил. Хочеться бігати, кататися на гойдалці, ліпити щось з піску.

Я лежу і розповідаю хлопчикові, ліжко якого поруч з моїм, про щеня, яке мені подарували вчора. Він слухає і заздрить. У нього немає цуценяти і він уже давно просить батьків про нього. Потім помічаю, що хлопчик щось дуже довго не відкриває очі. Він спить?! Отакої! А я так старалася!

  Сплять усі. Навіть вихователька прилягла на вільне ліжко. Я ховаюся від неї за залізними прутами, але вона помічає і погрожує мені пальцем.

  А одного разу в дитячий садок несподівано прийшла мама. Уявляєте? Одразу по обіді! І мені не довелося страждати в ліжку!

  Ми пішли з нею в парк. Я кружляла на каруселі, а мама махала мені рукою щоразу, коли я зі своєю конячкою пролітала повз неї. Це було так весело!

  Потім ми пішли туди, де було багато-багато сухого осіннього листя. Лежали на ньому. Я втягувала в себе його незвичний, ні з чим не зрівнянний, запах. Дивилася на багряні шевелюри дерев над нами, на небо. Я була щаслива. Адже зі мною мама. Вона багато працює, у неї прийом хворих, нічні чергування, мені її не вистачає. Напевно, вона вже всіх вилікувала і тому сьогодні не на роботі. Як було б добре, щоб ніхто не хворів! Тоді не треба було б ходити до лікаря взагалі! Відкрию вам свій секрет: я дуже боюся всіх лікарів, окрім мами.

  Ми лежимо з мамою на осінньому листі. Розмовляємо, потім мовчимо. Мовчимо, а потім знову розмовляємо.

  Додому йти не хочеться - вдома тато. Він весь час сердиться і кричить на нас з мамою ...

  Наступного дня мама знову прийшла по мене. І все повторилося.

  Тої осені я жила з неперевершеним відчуттям щастя. Величезної нашої з мамою любові ...

  Тільки через багато-багато років я дізналася від мами, що та осінь для неї була надзвичайно важкою, що вона намагалася тоді знайти найкращий вихід для себе, та для мене, уникаючи зайвих страждань. Як розлучитися зі своїм чоловіком та моїм татом так, щоб не заподіяти нікому біль ?..

  Ми часто не відчуваємо, що переживають найближчі нам люди на даний момент життя. Особливо, коли ми ще діти.

Коли я прогулююся нашим парком, завжди згадую ту дивовижну осінь. Єдину осінь, коли мама належала мені цілком. Коли я її ні з ким не ділила. Коли у нас з нею було таке єднання душ, що тільки одна згадка про це спричиняє серцю нестерпний щем.

  Я дивлюся на ясраве осіннє листя, що щедро вкрило собою землю під ногами, і думаю  -  осінь проминає. Все в нашому житті проминає. Щастя поглинає горе, а потім негаразди знову витісняються радістю. Отак все життя, поки ми живі, поки пам'ятаємо ...


Читать полностью: http://h.ua/story/413520/#ixzz3OFezCoTY моя авторская страничка

Новорічне свято

После выхода книги некоторые читатели высказали желание увидеть следующий тираж на украинском языке. Вот первый опыт.

---------------------------------------------------------------------------------

 

Перед самим Новим роком наш кіт Марсік приловчився і проїхався кігтями по моїй щоці. Та так глибоко, що аж кров потекла. Я не стала мазати подряпину йодом або зеленкою, адже так ще видніше буде. Мама, що шила мені сукню до новорічного свята, сказала:

- Сама винна. Нема чого кота дражнити. Тепер будеш «подряпаною»  сніжинкою.

Платтячко дуже красиве. Пишна спідничка, майже як у балерини. На неї мама нашила сніжинки, які ми придбали  у "Дитячому світі". Ми дуже довго стояли в черзі, люди купували круглі ялинкові кулі та «дощик». Всі штовхалися і мене боляче притискали до прилавка, але я не хотіла відійти в сторону. Адже так цікаво дивитися, як продавчиня обережно складає ламкі ялинкові іграшки в кульки з блідо-синього паперу, струшує "дощик", що яскраво виблискує.

Я стою перед дзеркалом у сукні Сніжинки. У мене є ще корона, але вона весь час з'їжджає  на одну сторону. Начебто все добре, тільки от подряпина на щоці все псує.

На цей дитячий новорічний «ранок» в школі весь клас чекає вже цілий місяць. У вікно ми бачили, як привезли велику ялинку і понесли в актовий зал.

Переодягаємося в свої новорічні костюми в класному приміщенні. Мені трошки ніяково, тому що навколо хлопчаки. Я поспішаю втиснутися в сукню. Раптом відчуваю, як потихеньку тріснув шов. Але нічого: не буду піднімати ліву руку.

В залі дуже холодно. Ялинка велично стоїть посередині. Пахне лісом. Який смачний запах! В мене зовсім холодні руки, від хвилювання й передчуття. Цікаво, а що мені подарує Дід Мороз?

Потім починається свято. Але я ніяк не можу зігрітися.

Молода вчителька каже:

- Давайте покличемо Снігуроньку.

Ми голосно кричимо:

- Снігуронько! Снігуронько!

До зали заходить Снігуронька. Серце у мене починає голосно стукати.

Снігуронька каже:

- Діти! А чому у нас на ялинці не горять ліхтарики? Давайте разом гукнемо: ялиночко, засвітись!

Ми кричимо:

- Ялиночко, засвітись! Ялиночко, засвітись!

Але вогники не горять. Снігуронька червоніє і знову каже:

- Треба ще покричати!

Ми кричимо, що є сили. Але нічого не допомагає.

Я бачу, як вчителька швидко виходить із зали, потім повертається, потім знову йде. Ялинка не засяяла. Тоді Снігуронька каже:

- А давайте покличемо Дідуся Мороза!

Ми знову кричимо. Тільки хтось кричить: «Ялиночко, засвітись, а хтось: «Дід Мороз! Дід Мороз!»

У залі стоїть страшенний галас.

Нарешті в зал заходить Дід Мороз. Він довгов'язий і дуже худорлявий. Мені стає його шкода - як він несе такий величезний мішок? Потім я помічаю у Діда Мороза нудні коричневі штани з шкільної форми й чорні черевики замість валянок. Це хлопець, а не дідусь! «Маленький принц» поруч зі мною кричить:

- Це не Дід Мороз! Це Андрій з 10-го "Б"!

Наша вчителька строго йому вичитує:

- Впізнав, то і мовчи. Першокласникам цього знати не треба!

Першокласники може і не дізнаються про Андрія з 10-го "Б", але ми уже великі, ми вчимося у другому!

Діти стають в коло і починають хоровод. Раптом засвічується ялинка! Всі починають страшенно кричати і стрибати, а вчителька бігає і заспокоює всіх. У мене весь час падає корона з голови, а тут вона взагалі кудись закотилася і її затоптали.

У «маленького принца» теж впала корона. Вона мотиляється позаду голови, тому що приклеїлася до волосся клеєм. «Маленькому принцу» прилаштовували корону прямо на голові ще коли ми були в класі. Я бачила.

Потім всі по черзі починають читати вірші, а Андрій з 10-го "Б" виймає з мішка подарунки. Подарунки швидко закінчуються, і я не встигаю прочитати свій віршик. Але я рада, бо дуже соромлюся декламувати перед такою великою кількістю народу.

Вдома мама запитує:

- Іріша! Ну як свято?

Я бадьоро відповідаю:

- Добре. У мене було найкрасивіше плаття.

Увечері я ніяк не можу заснути. Дивлюся в темряві на ялинку. Я ледь вмовила маму поставити її поряд з моїм ліжком. Мама довго не погоджувалася, але потім здалася ...

Вночі я прокидаюся, бо на мені лежить щось дуже важке і колюче. Це моя ялинка. Вона впала прямо на мене. Може, це Марсіку здалося, що подряпини на моїй щоці замало?


Читать полностью: http://h.ua/story/413496/#ixzz3O7ubWSj2 МОЯ СТРАНИЧКА


О виноградной косточке…

Мысли под новый год.


Она очень мала. Ее легко можно выронить и затоптать ногами в холодный и мертвый асфальт.

И не будет лозы. Не будет душистого винограда, в котором сосредоточены все соки и запахи земли.  

Не придут друзья.

А сердце не настроится на любовь…

Не будет вообще ничего.

А потому, что не будет покаяния. А без него не может быть жизни. Ни здесь, ни там, в мирах иных.

Маленькая косточка, из которой прорастает новая жизнь. Чудо Божье. Безграничное, вызывающее восхищение перед мудростью Создателя… Создателя, которому подвластно все.

Но есть одно условие.

Нужно перенести эту частичку бесконечной Вселенной в теплую, живую землю. Взять в ладони и погрузить в Лоно. И это должен сделать ты!

У каждого из нас своя косточка. Можно прожить всю жизнь в суете и повседневных заботах и просто не вспомнить о ней. Можно просто каждый день откладывать на потом, оправдывая себя более важными делами. А можно все же сделать усилие над собой.

И придет покаяние. Вместе с первым ростком Лозы...

"А иначе, зачем на земле этой грешной живу?"

https://www.youtube.com/watch?v=g7QfqiW9h6U

Новый год. Что нужно для счастья?

Скоро-скоро Новый год. Сейчас очень трудно удивить кого-либо необычными новогодними блюдами. А ведь так хочется! Ведь Новый год – самый любимый праздник в году, с ним связывают новые надежды и мечты.

Продуктов сейчас изобилие, рецептов – тоже. Но разве не бывает так, что измученная хозяйка, выстояв долгие часы за плитой, уже просто не имеет сил быть веселой и еле дожидается, когда стрелка часов остановится на двенадцати?

Я сторонник простых и вкусных блюд, которые не требуют затраты времени.

Муж просит голубцы, для него любой праздник без них немыслим. И хотя голубцы давно перешли в разряд блюд повседневных и все-таки требуют времени для готовки, желание мужа – закон.

 

 

Вообще, на Новый год мы готовим много мясных блюд. Очень уважаю выбор вегетарианцев, но… Я даже работать не могу, если не съем кусочек мяса. И жизнь кажется очень грустной…

 

Предлагаю интересное и оригинальное блюдо – гармошка. Кусок свинины надрезается не до конца, и в кармашки кладете всякие разности. И в духовку.

 

 

Более простой и отличный выбор – буженина. Замаринованную свинину выпечь. Она вкусна и в горячем, и в холодном виде. И когда после нового года пройдет денька два и салатики будут подъедены, кусочек холодного мяса очень выручит, ведь готовить что-то свежее еще не очень хочется.

 

 

К мясу обязательно нужна закуска. Я давно не готовлю на новогодний стол разные майонезные салаты – поднадоели. Овощи – хороший вариант. Но вот оранжерейные помидоры, которые продают сейчас, не очень вкусны, а с полей-огродов на рынке давно нет. Идеальный вариант – помидоры фаршированные.

 

 

Интересная и оригинальная закуска – карамелизованные яблоки. Только их нужно тщательно прятать от детей. Потому что взрослым не достанется ни кусочка еще задолго до того, как наступит Новый год!

 

 

А вот насчет хлеба… Вроде как в наших широтах к нему привыкли. А если испечь чесночные пампушки и посыпать зеленью?

 

 

Еще можно приготовить подливку из домашнего йогурта с чесноком и зеленью. Это и вкусно и оригинально. Такая подливка хорошо идет с любым хлебом или лавашом.

 

 

Или традиционные пирожки с разным начинками.

 

 

Не готовлю на новый год я и торты. Крем тяжеловат, да и насладиться тортом после обильного поглощения пищи не получится. А печь торт долго и хлопотно. Потому предлагаю пышки – прямо для Карлсона из сказки. Они очень вкусны, из дрожжевого теста с корицей, орехами и изюмом.

 

 

 

Вариант легкого торта, который не нужно печь – это торт-десерт из творога, замороженной клубники или других ягод и галетного печенья. Все это пропитывается, прекрасно режется, поглощается молниеносно.

 

 

Венский штрудель без сомнения украсит любой праздник. Нарядный, вкусный, с вишневым соусом, он просто тает во рту.

 

 

Как видите, мы обошлись без традиционных кремов, которые камнем ложатся на желудок, уже переполненный всякими яствами.

 

Я желаю вам всем счастья и любви! И хочу напомнить, что наше с вами счастье, которого мы все так жаждем, зависит отнюдь не от блюд. Любите друг друга, жалейте, будьте рядом всегда и тогда любые трудности будут преодолимы.