хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «політика»

ПреЗЕдент

В рекомендованих пропонувало відео про діяльність нового президента. Ну класний же чувак!
Правда, можете сказати, що показуха (сподіваюсь, що це не так). Але каже правильні речі.

Про недобудований крейсер і вирубку лісів.Народ і завод згодні продати крейсер:(


Методи політичної агітації

Як би там хто не ставився до конкретної політичної партії, методи політичної агітації показані наглядно.
Правда, не факт, що нові "Слуги народу" будуть чеснішими, ніж старі. Подивимось як вони себе покажуть.


Майбутнє, яке ми обираємо

Майбутнє, яке ми обираємо
Максим РОЗУМНИЙ: У контексті нинішньої кампанії зіштовхнулися дві мотивації голосування — ставка на страх і ставка на надію

 

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Журналістський штамп, яким супроводжувалися виборчі кампанії, мабуть, іще з часів «непорушного блоку комуністів і безпартійних», набув у контексті виборів 2019 року досить гострого й нефігурального звучання.
Майбутнє, що настане після 21 квітня, лякає одних та дає надію іншим. Змушує аналізувати й прогнозувати, а водночас дає простір для сліпої віри й безоглядності вибору. І все ж, ключова емоція, якою сповнений публічний простір сучасної України, це — тривога.
Перш, ніж розібрати варіанти майбутнього, що випливають із об’єктивних передумов і попереднього політичного досвіду, слід усе ж дати оцінку поточному стану суспільної свідомості та причин, що призвели до нинішньої кризи.
ВИТОКИ КРИЗИ
Отже, перше питання, чому?
Воно не надто хвилює розпалених протистоянням бійців інформаційного фронту, орієнтованих на досягнення електорального результату. Однак відсутність тверезої оцінки й розуміння логіки подій робить нас заручниками невідомості та маніпуляцій, які будуть повторюватися й надалі.
Для теперішнього протестного голосування українців склалося одразу кілька передумов. Досвід нестабільних демократій говорить, що незначне покращення життя людей на тлі завищених очікувань і резонансних зловживань адміністрації — це ідеальна атмосфера для вимог про зміну влади. До того ж після 2014 року соціальний гормон стресу в більшості вже вивітрився, а гормон задоволення усе ніяк не виділяється.
Є певні й суб’єктивні особливості сприйняття чинного Президента й його команди. Починаючи з 2016 року я став помічати серед своїх знайомих, людей найрізноманітніших соціальних прошарків, рівня освіти та політичних переконань, незрозумілий мені рівень особистої ненависті до Петра Порошенка. При чому, часто це були люди, які не повинні були б мати особистих мотивів для такої реакції.
Пояснення такого феномену індукованої ненависті до керівника держави, вочевидь, слід шукати в глибинах колективного підсвідомого (не відкидаючи, звісно, і чинник впливу ворожої пропаганди).
Для мене є очевидним, що негативізм образу Порошенка, який виступив головним фактором консолідації електорату Зеленського, має в своїй основі патерналістські очікування мас.
Відносини влади й народу на архетипному рівні передбачають дві головні функції влади. Умовно їх можна означити імперативами «вполювати мамонта» і «поділити мамонта». Якщо влада забезпечує надходження ресурсів для виживання спільноти, а також створила та дотримується порядку розподілу цих ресурсів, що їх вважають у цій спільноті справедливими, то така влада буде стабільною та легітимною. Якщо ні достатніх ресурсів, ні справедливого механізму їх розподілу влада суспільству не дає, то вона може втриматися лише насильством або обманом.
Додамо, що відповідність влади цим критеріям є дуже суб’єктивним і емоційним питанням. Жодні аргументи команди Петра Порошенка щодо того, мовляв, колективні ресурси повільно, але зростають, а несправедливості при їх розподілі повільно, але усуваються, сьогодні не працюють. Черговий корупційний скандал, відсутність «правильних» сигналів, а також суперечність між тим, що говориться, й тим, що робиться («відрубані руки» тощо), поглиблюють недовіру.
Носій яскраво вираженого юпітеріанського фенотипу, Порошенко виглядає, говорить і діє як колективний «батько». Але значною частиною населення України ситуація сприймається таким чином, що цей «батько» не дбає про свою велику «сім’ю». В нього є невелике коло наближених, маленька «сім’я», яка й отримує всю батьківську увагу й любов. А основна маса позбавлена «батьківської опіки», ба більше, на цю основну масу й покладаються всі труднощі та негаразди.
Маси дуже чутливі до емоційного інтелекту лідера, й вони миттєво реагують на відсутність емоційного зв’язку, відчувають свою «покинутість» і починають мститися.
Можна сказати, що Порошенко позбавлений харизми, якщо під харизмою розуміти здатність лідера викликати ірраціональну довіру до себе. Часом харизму можна сконструювати, як, наприклад, це було зроблено з сірим непримітним офіцером спецслужб у Росії з великим досвідом пострадянського мародерства. Але навколо нього в Росії було створено систему, яка в уявленні більшості населення виконала дві головні вимоги — «вполювати мамонта» і «поділити мамонта». І це уявлення більшості росіян спирається не на повсякденний досвід їхнього життя, а на складний психологічно-світоглядний комплекс, сформований професіоналами соціального управління й соціальних комунікацій, — віру в Путіна.
Чому для Порошенка не було сформовано відповідний комунікативний модуль, питання риторичне. З огляду на якість наших еліт і критерії формування владних команд. Справедливості заради, слід зауважити, що подібне трапилося і з Ющенком, і з Януковичем, і навіть із Тимошенко, яка була найбільш підготовленою кандидатурою для харизматичного лідерства.
Коли не працюють одні політичні технології, включаються в роботу інші. Команда Президента зробила усе можливе, щоб не пропустити жодного потенційного харизматика навіть близько до другого туру президентських виборів. Але Зеленського, в останній момент, пропустили.
Так, він не схожий на національного лідера, в нього немає власного політичного змісту й політичного меседжу, який має достатньо переконливий і реалістичний вигляд. Але в нього сформувався іншого роду капітал публічності. Впродовж багатьох років він висміював владу, входив у резонанс із настроями мас, поділяючи їхню недовіру до влади. І сформував довіру до себе.
ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО
Прихід до влади Зеленського і широкої коаліції противників Порошенка, яка на даний момент сформувалася навколо Зе-команди, викликає апокаліптичні очікування в більшості поміркованих патріотів.
Оскільки в синдикаті стейкхолдерів «проекту Зе» переважають сили реваншу, то очікування згортання українізації, послаблення опору зовнішньому ворогу і переділу бізнес-активів є досить підставовими.
Натомість позитивні очікування електорату Зеленського зосереджені на відстороненні від влади паразитичних угруповань, що пов’язуються передовсім із Петром Порошенком та його політичними партнерами. В ідеальному майбутньому новий президент ліквідує корупційні схеми, припинить війну на Донбасі, вийде з виснажливого протистояння з Росією, і все це разом приведе до зростання добробуту простих українців.
Таким чином, у контексті нинішньої виборчої кампанії зіштовхнулися дві мотивації голосування — ставка на страх і ставка на надію.
Команда Президента зробила ставку на страх не від учора. Загроза відновлення гарячої фази війни, перманентна загроза державним фінансам, можливість залишитися без газу й тепла в домі — усі ці чинники, безумовно, мали й продовжують мати під собою об’єктивне підгрунтя. Але використання їх владою як аргументу на полі політичної конкуренції підірвало віру в справжність цих загроз (не думаю, що мем «Путін нападе» — розробка всесильних спецслужб країни-агресора, ментально він аж надто український).
Цей спосіб підтримання легітимності настільки довго і наполегливо використовували в публічному просторі, що коли нині Гройсман чи Порошенко намагаються говорити про успіхи, і про те, що «найгірше позаду», їм уже просто не вірять. Хоча б тому, що меседж не доповнюється достатньо переконливим позитивним очікуванням — «найкраще попереду».
Ціннісний ряд «армія, мова, віра» таке світле майбутнє обіцяє, але досить незначній частині населення України, для якої ці мотиви є визначальними. (Подивіться дані соцопитувань, які визначають пріоритетність, наприклад, мовного питання для громадян України.)
Більш універсальним стимулом підтримки чинної влади залишається бажання людей зберегти стабільність, уникнути ризиків, підстрахуватися від провалів у державній політиці. Нинішні «помаранчеві» прихильники політики Петра Порошенка можуть ніби в дзеркалі побачити настрої своїх «біло-синіх» опонентів, які з таким самим панічним страхом спостерігали 2004-го масове захоплення «кандидатом надії» Віктором Ющенком. Адже обрання цього «нового обличчя», обіцяло злам політичної та соціально-економічної системи, яка, до речі, теж на той момент почала демонструвати свою «ефективність» як курс на інтеграцію в НАТО та зростання ВВП. «Не треба вас долати, вас треба лікувати», — під цими пам’ятними словами Нестора Шуфрича сьогодні підпишеться чимало «порохоботів».
У контексті виборчої кампанії 2019 року як основний стимул голосування за Порошенка був використаний, зокрема, страх перед майбутнім, у якому Зеленський стає переможцем виборів.
Мотивація страху достатньо потужна, щоб принести необхідний результат в умовах загальної тривожності й наростання реальних загроз. Але акціонери проекту Зеленського безпомилково обрали найефективнішу зброю проти страху — сміх. Цей сміх, який особливо гостро дратує прихильника чинного Президента, для величезної маси інших громадян України є засобом психологічної розрядки і відкриває їм шлях до позитивної мотивації голосування — не вибору з двох загроз, а вибору надії на краще.
Виборець Зеленського вірить у казку. Й цим він схожий не лише на виборця Ющенка чи Саакашвілі (в Грузії 2004 року), а й на виборця «Грузинської мрії», що прийшла до влади 2012-го на хвилі чергового запиту мас на «оновлення» («перезавантаження» відносин із Росією).
Було б помилкою уявляти прихильників кандидата Володимира Зеленського людьми з відключеною прогностичною функцією головного мозку. Якраз образ майбутнього в усій цій віртуальній передвиборчій кампанії під виглядом серіалу «Слуга народу» було прописано досить детально і з належною мірою фантазії та заглиблення в матеріал. Очевидно, що попрацювали й консультанти, і дещо підказали «старші товариші» з досвідом української політики.
Президентство Зеленського було змодельовано і «пережито» його симпатиками зі значною часткою емоційної ідентифікації та концептуальної «достовірності» задовго до вирішального туру голосування. Пригоди шкільного вчителя Василя Голобородька на президентстві стали частиною їхнього світу, віртуальною, але кращою його частиною. Технологам кампанії лишилося лише зберегти цей образ до моменту голосування, підтримуючи інтригу і даючи знайомі сигнали посвяченим у культ.
ПОЛІТИЧНА ЛОГІКА
Так, мрія про «Слугу народу» є досить наївною для кожного неупередженого спостерігача. Зеленський не матиме ані тої міри суспільної легітимності, ані тієї свободи політичних дій, ані тих ресурсів, які дозволили б здійснити декларовані зміни.
У цьому сенсі, він дуже ризикує. Липецька фабрика і «сліпий траст» Порошенка видаватимуться взірцем політичної доброчесності на тлі можливого повернення Коломойському «Приватбанку» (або грошової компенсації з бюджету) та контролю над Укрнафтою. А якщо цим «кардинальні зміни» і вичерпаються, то ймовірний президент Зеленський стикнеться з такою самою всенародною зневагою, як і незмінний об’єкт його висміювання — Віктор Ющенко, який теж свого часу прийшов до влади на хвилі позитивних народних сподівань.
Імовірність такого розвитку подій у разі перемоги Зеленського в другому турі дуже висока. Повірити в те, що олігархічні групи, які зробили ставку на цю перемогу, з 22 квітня 2019 року відмовляться від своїх хижацьких звичок і, замість того, щоб відновити свій вплив у корупційних схемах, переключаться на турботу про державні інтереси, може лише дуже наївна людина.
Так само важко повірити в те, що Зеленський зможе ефективно протистояти вимогам Коломойського, Фірташа, Пінчука або відмовитися від ненав’язливої опіки Авакова. Крім того, аби мати хоч якийсь вплив на реальний стан справ у країні, Зе-команді доведеться домовлятися про парламентську коаліцію — з Тимошенко, Садовим, Яценюком, а можливо, й Ляшком та Вілкулом (найімовірніше, «нову владу» від самого початку підтримають група Бойко, частина «Народного фронту» та «Відродження», але цього явно замало).
Отже, нічого принципово нового в українській внутрішній політиці відбуватися не буде. Черговий переділ сфер впливу і «потоків», дальше послаблення центральної влади, втрата зрозумілого гуманітарного вектору державної політики стануть першими наслідками зміни господаря Банкової. Якийсь позитив у цьому зможе побачити лише наляканий «бандеризацією» обиватель сходу і півдня, якого офіційна риторика нинішньої влади загнала в глибоку фрустрацію. І, ймовірно, саме на збереження підтримки цього електорату буде орієнтована «декоративна» частина правління Зеленського — його заяви, виступи, гуманітарні ініціативи.
Так само, приблизно, як «нагородження» Степана Бандери званням Героя України мало на меті закріпити за Віктором Ющенком «ядерний електорат» Західної України, команда Володимира Зеленського може використати якісь символічні кроки для закріплення свого контролю над «жертвами українізації». Але зрозуміло, що це буде шлях у нікуди. На тлі відсутності економічних успіхів і помітної втрати керованості державою, подібна реставрація радянської ментальності лише підкреслить безпорадність «нової влади» і підсилюватиме позиції її противників із патріотичного табору та їхню радикалізацію.
Таким чином, країна буде впевнено рухатися до нового «повстання мас», дестабілізації держави та чергового раунду конфлікту ідентичностей.
Утім, імовірність подібного сценарію лишається достатньо високою і в разі повторного обрання президентом Петра Порошенка. Якщо протестний потенціал не знайде свого виходу в голосуванні 21 квітня, то він шукатиме його в інших формах уже після виборів. Свободу, як відомо, не спинити.
Суттєво змінити свою політику Петро Порошенко не зможе. Проти цього, по-перше, виступає увесь його управлінський досвід, а по-друге, ефективно керувати нашою державою якимось іншим чином в нинішніх обставинах просто неможливо. Прихильники Порошенка вважають політичний курс і дії глави держави оптимальними принаймні в найбільш значущих для патріотичного виборця сферах — зовнішньополітичне позиціонування, зміцнення обороноздатності, утвердження національної самосвідомості. Але, як показало голосування в першому турі, ці пріоритети та це усвідомлення не поділяє величезна частина суспільства.
І якщо навіть із якоюсь мінімальною перевагою Порошенко зможе залишитися на посаді президента, він буде змушений реагувати на цю втрату суспільної легітимності. Він буде змушений іти на поступки усім, кого «образив» у своєму першому терміні, — пострадянським масам, олігархічним угрупованням, громадським контролерам, західним наглядачам, російським емісарам.
І це все на тлі фактичного розпаду владної коаліції, відкритого переходу в опозицію частини «Народного фронту» та високої ймовірності отримати в наступному складі Верховної Ради опозиційну більшість (за участі Тимошенко, Бойка — Рабиновича — Медведчука, Гриценка, Садового, Смешка, можливо, Білецького та, звичайно ж, великої фракції «Слуги народу»).
Правда полягає в тому, що і Порошенко, і Зеленський, в разі обрання, будуть слабкими президентами. Для обох буде характерною невисока легітимність і величезний потенціал негативу, що супроводжуватиметься сприйняттям у суспільстві будь-яких кроків нової/старої влади.
Такий слабкий президент буде вигідний вітчизняному олігархату і Росії. Саме від їхньої поведінки й залежатиме подальша траєкторія розвитку української державності.
З олігархатом усе більш-менш зрозуміло та прогнозовано, а от поведінку нашого сусіда передбачити поки що складно. Ситуація в Україні відкриває перед колективним Путіним одразу кілька привабливих перспектив того, як досягнути своєї мети. Можна буде під шумок внутрішнього політичного протистояння піти на ескалацію воєнних дій на Донбасі або принаймні шантажувати ним будь-яку владу в Києві. І для Зеленського, і для Порошенка відновлення війни загрожує дуже великими внутрішньополітичними проблемами.
Можна навпаки, показати свою відстороненість від подій в Україні, отримавши в них підтвердження тези про громадянський конфлікт, неспроможність держави і т.ін. Це, звісно, не перешкоджатиме здійсненню різноманітних спецоперацій, спрямованих на поглиблення в Україні хаосу і внутрішньої конфліктності. Тоді можна буде дочекатися банкрутства української державності, відновлення на цьому тлі співпраці з Європою, а там і омріяного поділу України на зони контролю.
ВИХІД Є
Голосування за Зеленського вже встигли назвати «третім Майданом». Якщо під цим поняттям розуміти антисистемний протест великих мас населення з політичним результатом у вигляді зміни влади, то так, черговий «майдан» має всі шанси відбутися. І він буде вже далеко не третім. Як мінімум можна поставити в цю низку події 1990 — 1991 рр. (студентська революція і референдум за незалежність), потім голосування за Леоніда Кучму 1994 року, після якого здавалося, що Україні настане кінець, потім «помаранчевий» Майдан, ну і далі ви знаєте.
Свого часу, романтизуючи козацьке вільнолюбство, Пантелеймон Куліш у своєму романі 1845 року змалював у доволі трагічних барвах наслідки майданної української стихії, яку неможливо стримати і згасити, але легко можна використати в нечесній політичній грі. Україна, що рухається в зачарованому колі «чорних рад», давно вже стала жертвою гібридних політичних технологій, і не лише внутрішніх гравців, а й зовнішніх.
Варіантів виходу з цього циклу періодичного державного імунодефіциту, насправді, не так уже й багато.
Почнемо з поганого. Перше, що спадає на думку, це — диктатура. У соціальних мережах вже запускаються пробні кулі: а що ви будете робити, якщо Петро Порошенко програє вибори, але відмовиться залишати посаду? До речі, те саме можна спитати й у прихильників Зеленського, що вони робитимуть у разі, якщо їхній лідер почне садити, стріляти, відбирати награбоване і привласнювати повноваження? Адже без цього програма його прототипа Голобородька не має шансів на здійснення. А отже, потрібен буде державний переворот.
Загалом переворот може здійснити діюча влада, а може оперта на стихійну масову підтримку опозиція. І це не є складним завданням.
Диктатура завжди є реакцією на хаос, а оскільки хаосу нас чекає в майбутньому чимало, то ймовірність подібного сценарію слід розглядати цілком предметно. Наявність великої кількості представників силових структур у списку кандидатів у президенти може свідчити про те, що кастинг на роль «сильної руки» вже оголошено.
Немає сумніву в тому, що частиною громадян України диктатура буде сприйнята як благо. Хтось пов’язує з цим досвід економічного зростання в Чилі або Сингапурі, хтось сподівається в такий спосіб позбутися чи то ненависних «бандерівців», чи не менш ненависних «совків» і «малоросів». А хтось просто втомився від хаосу і необхідності робити вибір без вибору.
Але диктатура в Україні не має шансів бути успішною з кількох причин. По-перше, немає диктатора з необхідним рівнем харизматичності й внутрішньої мотивації. По-друге, немає консолідованої групи його підтримки з державницькими переконаннями (військові перевороти зазвичай здійснюють патріотичні офіцери з відповідною освітою і вихованням). По-третє, немає матеріального ресурсу, який би дозволив диктатурі втримати ситуацію в країні навіть протягом першого року її діяльності (зарплата силовикам, соціальні виплати, підтримка інфраструктури, не кажучи вже про витрати на війну). По-четверте, наша потенційна диктатура не зможе заручитися зовнішньою підтримкою на Заході, а підтримка на Сході буде означати фактичну втрату суверенітету та неминучу громадянську війну.
Тому другий поганий сценарій, який слід взяти до уваги, це — десуверенізація. Про нього вже дуже детально розказано в провладних медіа, але, на жаль, це не означає, що подібна загроза — вигадка політтехнологів. Уже сьогодні окреслено лінії, по яких будуть відбуватимуться головні руйнівні процеси в разі її реалізації.
Деякі кроки можуть бути зроблені з найкращими намірами й сподіваннями політичної масовки: дискредитація і зниження ролі (або й ліквідація) інституту президентства, розпад єдиного політичного та гуманітарного простору на удільні князівства (регіоналізація), нейтралізація скільки-небудь послідовного курсу європейської та євроатлантичної інтеграції (теза про референдум). У своїй сукупності ці кроки призведуть до суттєвої втрати державної спроможності, а в поєднанні з олігархічним дерибаном національних ресурсів та психологічним виснаженням населення від безкінечних політичних конфліктів і невизначеності сформують класичну «сіру зону» і приведуть, нарешті, Україну до статусу failed state, до якого так наполегливо нас штовхає колишня метрополія.
Оскільки ефект десуверенізації залишається ймовірним у обох варіантах голосування, а також унаслідок реалізації проекту «диктатура», то ефективна протидія йому має включати план А, план Б і план В.
Щоправда, постає питання, хто буде суб’єктом реалізації цих планів?
Тому ключовий висновок із нинішньої кризи та її генезису буде такий. Передумовою реалізації будь-яких планів чи національних стратегій є формування консолідованої та дієвої групи однодумців, які виступили б засновниками нової Української республіки й відповідали критеріям трьох П (порядність, патріотичність, професіоналізм). Саме така група, яка досягне внутрішньої згоди з ключових питань (новий суспільний договір), стане основою суспільної стабільності та формування національної суб’єктності. Це зможе спрямовувати політичні процеси через вплив на громадську думку та стане центром формування політичної нації.
Республіка як об’єднання громадян розглядатиме державу не як джерело ресурсів та соціального опікуна, а як інструмент реалізації спільної волі і спільних інтересів. Лише за цих умов політика та політична конкуренція повернуться в природне річище турботи про спільне благо, а не смертельної сутички за ласий шматок.
Заснування республіки зможе внести в українську історію новий кардинальний поворот — від періодичних повстань обдурених мас до послідовної державницької політики.
Уже бачу скептичні посмішки і критичні коментарі, якими зустріне ці слова значна частина читачів. Так, звісно, ідея не нова, і вже чимало політичних проектів і публічних ініціатив «перезаснування», «перезавантаження», «нового договору» закінчилися нічим.
Але оскільки в нас немає іншого варіанту стати господарями власної землі, то я готовий і надалі працювати на цю безнадійну справу. Тому шукаю однодумців.
Максим РОЗУМНИЙ

Так смішно, що аж плакати хочеться з таким президентом

11 Липень 2019, Київ 20:21
Сергій Жадан: «Комусь ще смішно?»
10 Липень 2019,
«Червоні лінії» для влади. У столиці України активісти провели акцію протесту під гаслом «Не перетинай червону лінію!». Київ, 4 липня 2019 року
«Червоні лінії» для влади. У столиці України активісти провели акцію протесту під гаслом «Не перетинай червону лінію!». Київ, 4 липня 2019 рокуОсь сьогодні багато хто говорить про реванш. Дехто з неприхованими істеричними нотками, дехто з так само неприхованими сарказмом та зловтіхою. Регулярно десь вилізають повідомлення про тріумфальне повернення того чи іншого персонажа, за яким, по совісті кажучи, п’ять років плакав кримінальний кодекс, постійно наш розтерзаний інформаційний простір наповнюють новини про чергові вияви тотальної зради. І можна було б із цього приводу поіронізувати, якби ці прояви в дуже багатьох випадках не мали під собою цілком конкретне й реальне підґрунтя.

Країна перебуває в погано керованому стані. Ейфорію від приходу до влади нового обличчя підтримувати все важче. Натомість відчуття того, що президент не надто керує ситуацією – лише посилюється. Зрозуміло, що слабкість центру особливо тонко й гостро відчувається тими політичними персонажами, котрі останні п’ять років «сиділи в засаді», чекаючи найменшої можливості повернутись. І так само зрозуміло, що зараз вони спробують використати цю можливість по максимуму. Тому не треба бути великим експертом, аби передбачити, що саме можливість реваншу (в усіх можливих його проявах – від реабілітації «друзів Януковича» до можливих телемостів із Росією) буде найбільшим подразником суспільного життя. На цьому тлі, боюсь, усі можливі прогресивні ініціативи президентської команди просто загубляться. Країна вже сьогодні потребує відповідей на питання, які стосуються її безпеки, які, за великим рахунком, стосуються її подальшого існування. І відсутність чітких сигналів із боку ОП (це ж так тепер треба називати?) сприятиме хіба швидкому зростанню незадоволення цим самим П.

Під час акції «Терпіти більше не можна» проти проросійського реваншу в Україні. Київ, майдан Незалежності, 2 липня 2019 року
Під час акції «Терпіти більше не можна» проти проросійського реваншу в Україні. Київ, майдан Незалежності, 2 липня 2019 року

А саме від нової влади в цьому випадку навряд чи слід очікувати на якусь чітку позицію. З тієї простої причини, що немає в них жодної позиції. І не було від початку. Були загальна критика «попередників», були загальні популістські заяви про припинення вогню чи боротьбу з хабарниками, загалом – усе було доволі обтічно. Тож тепер будь-яка спроба більш чіткого окреслення президентської позиції, будь-яка спроба переходу до практики та конкретики обов’язково тягнутиме за собою розчарування громадян, чиї сподівання вкотре не були виправдані. Розчарованих ставатиме тим більше, чим менше у гаранта буде можливості ховатись за командою незрозумілих людей, що продукують суперечливі послання, які часто заперечують одне інше.

Можна припустити, що навіть на цих, дострокових, виборах, попри здавалося б зовсім короткий термін перебування при владі, партія нового президента (насправді – список доволі випадкових людей, які ідуть в парламент від імені президента) вже втратить.

Частина громадян (назовімо їх громадянами з проросійськими поглядами) встигнуть зрозуміти (що не складно) – в сонцесяйному Кремлі з нашим гарантом поки що ніхто не збирається «домовлятися посередині», тому краще поставити на більш перевірені багнети п’ятої колони (тим більше – таких багнетів у нас більше, ніж достатньо).

Громадяни, умовно кажучи, патріотичної орієнтації, які на президентських виборах займали нейтральну позицію чи підтримували «народного президента», виходячи з нехитрої мотивації «будь-хто, лише не Порох», теж, гадаю, мали можливість із перших практичних кроків «молодої команди» зрозуміти, що про жодне народовладдя поки що не йдеться – йдеться поки що про доволі сумнівну кадрову політику, доволі підозрілі партійні списки й доволі невиразну зовнішньополітичну позицію. Можна собі лише уявити, яким був би парламент, якби вибори відбулися восени.

Тому, говорячи про загрозу реваншу, мені здається, суспільству вже тепер слід покладатись виключно на себе. Позиція президента в цьому випадку може бути хіба що такою, якою була у випадку з харківською історією про проспект Жукова. Мовляв, розбирайтесь як можете, ви самі ковалі свого щастя, я в це не втручаюсь. Себто, якщо називати речі своїми іменами, президент продемонстрував не просто відсутність чіткої позиції – він продемонстрував відсутність можливостей вплинути на ситуацію. Фактично, він умив руки. Можливо, конкретно в цій ситуації для нього це й не найгірше, проте складно собі уявити подібну безпорадність гаранта протягом п’яти років каденції.

Під час акції біля Адміністрації президента України проти «капітуляції та реваншу проросійських сил в Україні». Київ, 10 червня 2019 року
Під час акції біля Адміністрації президента України проти «капітуляції та реваншу проросійських сил в Україні». Київ, 10 червня 2019 року

Можу припустити, що напруга в суспільстві ніде не подінеться ні з завершенням парламентської передвиборчої кампанії, ні з кінцевим формуванням «нової владної вертикалі». З тієї простої причини, що вже тепер стає очевидною неприйнятність параметрів цієї вертикалі для тієї частини суспільства, яка не голосувала за можливість «домовитись посередині». І смішного в цьому насправді немає нічого.

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image
    Сергій Жадан

    Український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. 

Повний пі...

Повний пі... Те, що коїться в країні більше нагадує абсурд. "Справедливі" суди, проросійські реваншисти, програш у ПАРЕ. Звичайно, звинувачувати нового президента не треба — у нього поки немає власних депутатів в парламенті. Та й повнота влади йому дістались у спадок від попередника, який хотів підім'яти побільше повноважень. Але не розрахував з амбіціями і тепер навряд чи може розраховувати на представництво у Раді. А пі...ць, який коїться — це результат бездіяльності Пороха, який не провів судову реформу і люстрацію. Зеленський судами не керує і свої закони протиснути у парламент теж не може. Єдине, що насторожує в "слузі народу" — його підслужники. Бо щось занадто вони проросійські. Таке враження, що голосували не за "Слугу народу", а за "жОппо блок". Хоча насправді не всі голозували за Зе, а скорвіше, проти шоколадного бариги. Так що, не здивуюсь, якщо рейтинги ЗеКоманди знизяться (вже кажуть, що з 47 до 42%).

А от до самого Зеленського претензій немає. Якщо він себе веде, як Порошенко (в плані порушення Конституції і законів і просування своїх людей), це звичайно, погано. Але він, як мінімум, не гірший за попередника. Ну, поки...

Що отримаємо? Реванш рашистів. Точно так само, як інфантильний Ющ проклав дорогу Янику. Так і брехливий Порох відкрив шлях для рашистів.

Катастрофи може й не буде. Однак країна не просунеться у розвитку.

Йде продовження серіалу «Слуга народу»


Телетайп: невигадані сюжети для продовження серіалу «Слуга народу»
27 Червня 2019, 

Телетайп: невигадані сюжети для продовження серіалу «Слуга народу»
Про сюжети пізніше, почну все ж з ПАРЄ. До речі, рішення про повернення Росії було прийнято мало не рік тому, а зараз воно було просто остаточно оформлено.

Розумієте, коли мова йде про повернення РФ в Парламентську Асамблею – це розмова про гроші: тридцять мільйонів доларів внеску в європейську касу. І коли про зняття санкцій з Росії – теж про гроші. Великі гроші, яких добровільно позбавляються Німеччина, Франція та інші країни.

Так щоб нас почули, треба теж говорити про гроші! А не про горезвісні «європейські цінності» чи про не менш символічні правила асамблеї. І, вже тим більше, не про якісь споконвічні права України, які вона сама не дуже рветься захищати зі зброєю в руках.

Тобто, з самого початку треба було спілкуватися з європейцями і іншими виразно і прагматично: так, ми не можемо відразу припинити товарообіг з РФ, оскільки у нас є позиції критичного імпорту, але ось наш план поетапного згортання співпраці з агресором.

Так, ми розуміємо, що ви втрачаєте на антиросійських санкціях, але для вас ми максимально відкриваємо свій ринок, створюємо найпривабливіші умови для інвестицій. Так, ми розуміємо, що це не може повністю компенсувати ваші втрати в Росії, але ми робимо, що можемо.

Замість цього нам п’ять років втюхували про низку безперервних дипломатичних перемог…

А тепер що? Тепер, звичайно, можна робити демарші. І це, звичайно, правильно. Тільки ефекту, як від демонстрації факів вслід поїзду.


ПАСЕ

Що робити? Вибудовувати іншу систему взаємовідносин суспільства з мінливою зараз владою.

Тому сьогодні, рішучі співгромадяни і відсиджуючіся співвітчизники, «Телетайп» присвячений не стільки огляду подій, скільки переліку завдань. Наших завдань, що стоять перед нами, громадянами.

І головне з них – акуратно, але наполегливо підпирати Президента Зеленського, тим самим роблячи неминучим виконання того, що хоче українське суспільство.

Тому що для Володимира Зеленського принципово важливо відповідати цьому самому громадському очікуванню. Що на найближчий період стає визначальним для його політичної поведінки.


Першочергова тема – мир на Донбасі.


От чесно, вже й не знаю, яким чином можливо реінтегрувати Донбас після того, як він повністю переключений на російське забезпечення та ще й російські паспорти там видають. Не уявляю, як можна виколупати звідти недоімперію після стількох років оскаженілої пропаганди і обдурення населення.

З іншого боку, відмовитися від Донбасу – це отримати під боком кримінальний анклав, потужний центр наркотрафіку, торгівлі людьми і зброєю, який буде використовувати організована злочинність усього світу, та ж Росія, в першу чергу. Використовувати і проти нас.

Зате я точно знаю, що реальний мирний процес повинен початися з реального припинення вогню. З двох боків.

Для реального припинення вогню необхідно розведення протиборчих сторін не менше, ніж на п’ятдесят кілометрів, щоб виключити використання легкого озброєння, і створення демілітаризованої зони.

Це не я придумав, це цілком стандартна світова практика. До відома, розведення сил, начебто розпочате в Станиці Луганська, підписане ще в 2016 році. Наскільки воно виправдане з військової точки зору зараз, судити не беруся. Але починати з чогось треба.

Припинення вогню не означає ні перемогу, ні поразку. Це лише база для предметних переговорів, не більше. І переговори ці не можуть бути віддані на відкуп тільки військовим або тільки дипломатам.

Нічого не вийде, поки українці там і тут будуть залишатися в стороні. Наприклад, у мене незмивна претензія до Петра Порошенка та Віктора Муженко, що коли в 2014 році місцеві воїни-інтернаціоналісти, афганці, якщо по-простому, були готові підтримати ВСУ зсередини Луганська, і місто можна було фактично взяти з мінімальними втратами, то наші війська так і не отримали наказу на вхід. А потім туди зайшли бойовики з російської сторони, і можливість була упущена.

Зараз афганці продовжують підтримувати контакти через лінію фронту. З цієї лінії раніше йшов інтенсивний обмін полоненими і вивезення тіл загиблих.

Афганці за підтримки місцевого населення на нашій і на неконтрольованої території здатні активно виступити на підтримку припинення вогню, стати каталізатором цього процесу. Оскільки Кремлю не хочеться злякати зняття санкцій, то там це теж з високою ймовірністю буде підтримано.

Але ситуація динамічна. І якщо ситуацію в черговий раз втратити, то вона вже може і не повторитися.

Друга ключова тема – деолігархізація.


Ахметов, олигархи

Так, Зеленський за відмову від штучного монополізму, завдяки якому, власне, і виникає олігархат. Як відмову від монополізму підтримує, наприклад, Ігор Коломойський. Це правильно, але цього категорично мало.

Олігархи, вони ж не самі безглузді і пасивні українці. Навіть якщо Антимонопольний комітет запрацює, як швейцарський ніж, то наші олігархи все одно винайдуть нові хитромудрі схеми використання бюджету в своїх цілях, все одно втягнуть в ці схеми вже нових чиновників, і все повернеться на круги своя. Кола пекла, в даному випадку, з війною, злиднями і безправ’ям українців.

І навіть повсюдне впровадження цифрової демократії тільки полегшить, але не вирішить проблему.

Справжнє вирішення проблеми – це еволюційний, поетапний перехід України до співволодіння і співуправління національним надбанням.

Для початку нам терміново необхідні перепис населення і повний аудит рішень, що стосуються розподілу всього того, що дісталося Україні після розпаду Союзу: промисловості, корисних копалин, лісів, морів і річок, повітряного простору, радіочастот, творів мистецтва і так далі.

І за несправедливе отримання частини загальнонаціонального надбання в особисте користування олігархам доведеться або розрахуватися, або повернути отримане. Але не в рамках змови з владою, а в ході прозорого відкритого суспільного процесу.


Украина, флаг, украинцы

А далі необхідний державний план переходу до співволодіння і співуправління. І так, він зажадає іншої, більш ефективної системи державного управління. І ось тут природним, а не спекулятивним чином виникають і народні референдуми, як основний метод прийняття рішень, що стосуються загального, і двопалатного парламенту, і діджіталізація основних процесів, і безумовний дохід українців.

При реалізації такого підходу олігархат позбудеться головного – економічних важелів, які дозволяють йому маніпулювати і політиками, і виборцями.

Детально все це розписано в системі Суспільного Договору, який, очищений від політичної кон’юнктури, треба запускати в життя саме зараз. Щоб до закінчення виборів і формування уряду він уже став таким соціальним фактором, від якого не відмахнутися.

Суспільний договір, як і припинення вогню, доповнюють і конкретизують те, що має намір робити нова влада на чолі з Президентом Зеленським. А значить, створює потенційні умови не для конфлікту влади з народом, як це у нас складається вже чверть століття, а для співпраці заради спільних цілей.

І якщо влада раптом спробує забути про свої зобов’язання, то суспільство, безпосередньо беручи участь у важливих процесах встановлення миру і справедливого розподілу багатства, не посоромиться нагадати владі, що вона – всього лише «Слуга народу».

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»

https://politeka.net/ua/news/politics/1069405-teletajp-nepridumannye-sjuzhety-dlja-prodolzhenija-seriala-sluga-naroda/

Богдна Гордасевич: мало що поділяю у матеріалі О.Кочеткова, але тому і перепост роблю, що є ось така позиція і пропозиція.

Шо там у хохлов ?

Чому не встав під час виконання гімну ?

Перед виборами

Вчора на політичні дебати на Суспільному не прийшов жоден з лідерів передвиборчих перегонів. Двоє віддали перевагу своїм телеканалам. Інший кандидат — концерт. Робіть висновки, панове. Плювать вони на нас хотіли.

Сподівався, що хоч сьогодні не буде політичної реклами! Ну, так мало би бути по логіці. Але... але. Зранку в поштових скриньках було порожньо, а опівдні хтось підкинув листівки на підтримку одного з кандидатів.