Отже... Хто бажає, - можете ознайомитися з ще однією "лицарською оповідкою"...  Сподіваюся, вона так само припаде Вам до вподоби, як і більшість попередніх... У будь-якому разі, дракон укотре виявляє силу волі, а лицар, - характер, котрий йому вже дістався у спадок. Час та реалії вимагають від героїв належного підходу й активної  діяльності. 

 

- Ну? - запитав дракон.
- Ну, якось сутужно, - чесно зізнався лицар, - удруге вони на одні й ті ж граблі навряд наступлять. Ось, в правилах турніру чітко вказано: "Ім'ям короля використання драконів у якості тварин для їзди найсуворіше забороняється"!
- Але ж тільки "у якості тварин для їзди", - хмикнув ящір і з натяком підморгнув партнерові.
- Але... Це якось не чесно, - навів останній аргумент лицар.
- Слухай, йдеться про офіційні змагання - здивувався дракон, - до чого тут чесність?!

За півгодини опісля 

- Сподіваюся, сер, чотири останні покоління ваших предків були вільними людьми? - гризучи яблуко біля входу до іподрому, герольд з сумнівом оглянув одяг новачка, котрий видавався дещо завеликим як для нього.
- Так.
- Хо-хо, і у сера навіть є свій герб? - єхидно поцікавився сквайр в розкішно розцяцькованій чепурній котте.
- Так.
- А як щодо свити? Ну, там - пажі, зброєносці, блазні, кухарі, лікарі?
- Ні.
       За спиною лицаря хихикнули.
- Кінь?
- В мене його немає. Я змагатимуся пішим.
       За спиною лицаря хихикнули голосніше.
- Чи приготували ви, сер, хороші обладунки? Я не кажу про максиміліанівські, але хоч щось попристойніше надітої на вас іржавої кольчуги?
- Ні, - знову відповів лицар, збентежено почервонівши.
       За його спиною вже навіть не хихикали - іржали уголос.
- Але вже, звичайно, ви припасли для турніру добрий клинок? - герольд підкреслено перестав звертати увагу на того, хто стояв перед ним, цілком зосередившись на яблучному м'якуші.
- Е-е-е. Ні.
- Ииии! Голодранець! Нуб! - заревли за спиною хором глядачі.
- Тоді, дозвольте довідатися, сер, де ж та холодна ручна зброя, якою ви збираєтеся битися? Не інакше - в ломбарді?
       Позаду лицаря вже навіть не кричали, а просто улюлюкали й каталися по землі.
- Та ні. Вона десь тут. Спить в тіні, - глитнувши, признався лицар.
       І свиснув.
       З сусідніх кущів з хрускотом з'явилася драконяча туша.
       Герольд вдавився недогризком. Радісна істерика за спиною лицаря миттєво змінилася панікою.
- Що, напарнику? Вже пора? - поцікавився ящір, оглушливо позіхнувши. Потім дракон огледівся і ударом хвоста розніс вщент колоду завтовшки в два обхвати. Так - задля розминки.
- Не ця ж зброя, - приглушеним голосом брязкнув сквайр, задкуючи за сусіднє шатро.
- Хочете посперечатися? - з шаблезубою посмішкою поцікавився дракон.
       Сквайр зойкнув і кинувся навтьоки.
       Проте, герольд виявився сміливішим:
- Але, сер нехай це... Цей. Нехай цей - ваша зброя. Але вона не холодна і не ручна!
- А ось це ви даремно, - гмикнув лицар, - По-перше, дракон, як і будь-який плазун - холоднокровний. Що ж до другого... Дракон, до ноги! Сидіти! Лежати! Слід! Ось, а ви кажете "не ручний".
- Але...
- Досі не вірите? Добре. Останній аргумент. Дракон, фас!

Годиною пізніше

- І все ж, є в цьому щось неправильне, - вимовив лицар, приторочуючи до дракона шосту скриню з призами.
- Ой я вас таки благаю, - дракон знизав лускатими плечима, - Що? Що "не правильне"?
- Ну, якось це не за правилами.
- Не за правилами? "Ім'ям короля у разі нез'явлення однієї із сторін на іподромі, іншій зараховується повна і абсолютна перемога", - по пам'яті процитував ящір, - Так що, напарник, замовкни і тягни сьому скриню.
- Припустимо, ти правий, - спроквола погодився лицар, - проте, в мене лишилося ще одне питання.
- Яке?
- Чому нам услід кричали не "чемпіони", а "читери"?
- По-перше, їм завидно, - розсудливо заявив дракон, - По-друге, ці люди нічого не розуміють у підготовці до офіційних змагань!

За оригінал оповідки хочу висловити подяку

© Red 2 the Ranger, 2010

http://groza.ru/forum/showthread.php?&t=56900

Присвячується "Mamay_"

Ну що ж, цього разу, як декому й обіцяв, додав ще кілька оповідок на рибальську тематику... Сподіваюся, що ні в кого не викличе заперечень їхня "яскраво виражена нагальність"... Хоча разом з тим може виникнути питання щодо причини та наслідку, але це вже я віддаю на Ваш розсуд. Сподіваюся, що наполегивість та цілеспрямованість не полишатимуть Вас на шляху до здійснення того, що прагнеться найбільше... Якщо воно відповідає здоровому глузду, звісно.

 "Про лицарів" також пам'ятаю, тож, з часом сподіваюся ще дещо опублікувати... До речі, дякую, що нагадали.

       Двоє молодих чоловіків ловили рибу неподалік від дороги. І от... Зненацька... Інспектор рибного нагляду вискочив з-за кущів.

       Одразу ж, один з чоловіків покинув свою вудку й чкурнув через лісові насадження так, ніби за ним гналося щось з самого пекла. Інспектор рибного нагляду був гарячковий й одразу ж кинувся навздогін.

       Опісля того, як вони проминули десь половину милі, молодий чоловік зупинився і нахилився обіперши руки об стегна й затамувавши подих. Відтак, інспектор рибного нагляду усе ж його упіймав.

       "Покажи свою рибальську ліцензією, хлопче"! - "начальник" аж задихався.

       Натомість, чоловік витягнув свого гаманця і дав інспекторові рибного нагляду  дійсну рибальську ліцензію.

       "Добре, синку" сказав інспектор рибного нагляду. "Певно, ти є такими же тупим, як і коробка повна каміння! Тобі не потрібно було тікати від мене, якщо ти
маєш дійсну ліцензію"!

"Так, сер" - відповів молодий чоловік -  "але мій друг, котрий лишився на березі, нажаль, не має такої".

 

       Одного дня рибалка лежав на березі й позирав на свою увіткнуту в пісок вудку з  єдиним поплавцем, котрий погойдувався на блакитних хвилях. Він радів теплу післяполуденного сонця і майбутньому улову.

       Приблизно у цей самий час аби трохи звільнитися від напруги робочого дня, надумав прогуяться берегом і один бізнесмен. Він помітив рибалку, котрий сидів на березі, і вирішив дізнатися, чому той рибалив замість того, щоб наполегливо працювати і забезпечити гідне життя собі та своїй родині.

        "Небагато риби ти упіймаєш таким робом", - сказав він рибалці. - "Ти  повинен  більше працювати, аніж лежати на березі"!

       Рибалка поглянув на бізнесмена, посміхнулася і відповів: "І яка мені буде за це нагорода"?

        "Ти зможеш купити велику сітку й ловити більше риби", - відповів бізнесмен.

        "І яка ж буде мені вигода з цього"? - запитав рибалка, продовжуючи посміхатися.

       "В тебе будуть гроші, ти зможеш купити човен і у підсумку більше ловити риби", - сказав бізнесмен.

        "Ну і тоді в чому моя вигода"? - знову запитав рибалка.

        Бізнесмена почали дратувати питання рибалки... "Тоді ти зможеш купити корабель і найняти робітників, щоб вони працювали на тебе"! - сказав він.

       "І в чому ж буде моя нагорода"? - повторив рибалка.

        Бізнесмен розсердився. "Не розумієш? Ти зможеш побудувати риболовецький флот, плавати по всьому світу, і люди, яких ти наймеш, ловитимуть для тебе рибу!"

       Коли ж рибалка знову запитав: "Що ж я матиму з цього?", бізнесмен, червоний від люті, закричав на рибалку: "Не розумієш? Ти можеш стати таким багатим, що тобі ніколи не потрібно буде більше працювати. Ти зможеш цілими днями відпочивати на цьому березі і милуватися сонячним заходом. В тебе не буде ніяких турбот"!

       Рибалка продовжуючи посміхатися, подивився на бізнесмена і сказав: "А що, по-вашому, я роблю зараз"?

P.S. Сподіваюся, що відео, як і звуки моря припадуть Вам до вподоби.

За оригінали цих чудових оповідок висловлюю подяку наступним джерелам:

@ http://www.jokejam.com/fishing_jokes.htm @
Yoga and Coping with Harmful Addictions. Part 1 /D-r Karel Nespor 
(Sannyasi Swaroopmurti). - Yoga. - 2001. - September-October. - Year 12, Issue 5. - P.39-47.

  

Папригуний стрэказа,

Абальделие глаза.

Целий лэта толка пригал.

Водка жраль, нагами дригал,

И работат не хатель!

Патаму и не вспатель!

А мураш завскладом биль,

В юрта он в мешках насиль -

Чай, урюк, киш-миш, хурьма...

Гатавлялся на зима,

А Стрекоз над ним смеяль,

Вотка жрал, нагой балтал!

"Ти смеешься пачему?"

Гаварит Мураш ему,-

"Скоро с неб вада летит,

Где патом твая сидит?"

Стреказа "ХА-ХА" запэл,

Вдаль паслал и улетел.

Скоро с неб вада пашоль

Стреказа к Мураш пришоль:

"Вах! Салям! Мароз в степе!

Ти пусти мене к себе,

А пока на двор хана

Буду я тибе жина."

А Мураш анашкой пых,

"-Твоя думаль я - крутых?

За лепешка спат с табой?

Думаишь такой тупой??!

Целий лето толко пригаль,

6раль арак, нагами дригаль,

Не здаровался со мной,

Киш атсюда! Пестни пой!"

В этот басен правда есть,

Если хочиш фкусно есть

Летом нада рабатать,

А ЗИМОЙ НАГА БАЛТАТЬ!

(с) Народное творчество :-)))

  Різні люди можуть по різному ставитися як до оточуючого, так і до тих речей (та цінностей), якими вони володіють. Якщо ж подивитися тверезо (у різних відношеннях), то можна завжди побачити що цінності, які вкладаються у будь-яку справу не обов'язково принесуть той результат, який прагнувся з самого початку. Але це аж ніяк не применшує вагомості самих цінностей... Адже задля того щоб ними скористатися й виправдати власні ж очікування дуже часто потрібно щось нематеріальне... Як гадаєте з цього приводу?

О... Сподіваюся, що у Вас не закрутиться глова, - якщо так, то спробуйте відволіктися від цієї "морської тематики".

       Двоє пожадливих "до цієї справи" рибалок вирушили у подорож аби упіймати найбільшу рибину. Вони винайняли усе необхідне устаткування: котушки, спеціальні вудки, костюми, які не пропускають вологу, човен, автомобіль, і навіть дерев'яний будиночок. На це усе вони витратили невеличкий статок.

       Першого дня вони пішли на рибалку, але нічогісінько не вловили. Те ж саме трапилося наступного дня, і на третій день теж. Це тривало й надалі майже протягом усієї подорожі. І ось, останнього дня їх відпустки, один з них упіймав рибину.

       Повертаючись додому, вони почувалися пригніченими. Один чоловік повернувся до іншого й сказав: "Ти усвідомлюєш, що ця єдина нещасна рибина, яку ми упіймали, коштувала нам п'ятнадцять сотень доларів"?

       Інший натомість відповів: "Вау! Це ж як добре, що ми не упіймали більше"!

Мораль: не полінуйтеся витрачати ще й час аби Ваш статок таки дозволив Вам досягнути мети.

Даїшник зупиняє машину. - Ви їхали із швидкістю 80 км. А тут можна лише 60. - Але ж весь потік йде з швидкістю 80, чому ви лише мене затримали? - А ви рибак? - Ну, рибак. - А вам коли-небудь вдавалося виловити усю рибу в ставку?

Жінка, яка ніколи не бачила свого чоловіка за вудінням риби, не має уявлення, за яку терплячу людину вона вийшла заміж.

 Едгар Хау

~~~~~~~ Найбільшими із спійманих риб завжди бувають ті, що зірвалися з гачка.

Юджин Філд

~~~~~~~ Усі чоловіки - чудовиська. Залишається одне - годувати їх трохи краще.

Оскар Уайлд

~~~~~~~ Рибалка - це лінгвістичний процес,  котрий доводить недоконаний вид дієслова ЛОВИТИ.

 Лев Френклах

Відпочинок повинен не тільки відволікати нас від повсякденних турбот, але й приносити естетичну насолоду. Сподіваюся, що Вам припали до вподоби звуки морських хвиль, котрі накочуются на берег, пригадалися приємні миттєвості з минулого. У будь-якому разі, життя триває й найрізноманітніші його каверзи та відтінки так чи інакше будуть насичувати майбутнє... А море лишатиметься свідком цього нестримного коловороту.

За оригінальний текст оповідки висловлюю подяку сайту

 http://www.jokejam.com/fishing_jokes.htm  

У жартах не тільки жарти, а й істина

Євгена Дударя в Україні знають якщо не всі, то майже всі. Принаймні ті, кому до вподоби гумор (а таких - однозначно - більшість), зачувши це прізвище, неодмінно по-доброму усміхнуться. Бо він і справді став усенародним сміхотворцем. Євген Дудар не тільки прекрасно пише, а й віртуозно виконує написане. У творчому доробку - понад десять тисяч виступів на різних сценах. A ще радіо- і телезустрічі з глядачами і слухачами, якими він особливо пишається.

- Євгене Михайловичу, чи пам'ятаєте той день і мить, коли усвідомили, що ваше життя буде пов'язане з літературою, гумором? Чи боязко було входити у світ, освячений іменами Євгена Гребінки, Івана Котляревського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні?.. - Як не парадоксально, але я ще й досі не можу усвідомити, що я - письменник. Отже, миті цієї, мабуть, ще не було. І, очевидно, не буде. Світ, у який ми входимо, розпоряджається нами, а не ми ним. Він або нас втягує, приймає, або ж відштовхує, наче непотріб. Ймовірно, що в процесі ми й адаптуємося до цього світу. Мене у літературний світ затягнув Остап Вишня. Під весну 1944 року. У фронтовій нейтральній зоні, ховаючись в погребі від бомб та снарядів, при свічці я читав "Вишневі усмішки"... І хихикав... Правду кажучи, не знав, хто такий О. Вишня і не розумів, що таке "усмішки"... Але писане лягало на душу. І та душа реготала... Поки дорослі не випхали її з погреба разом із тілом. Бо свічка, біля якої я читав, стояла перед іконою, на яку вони молилися. І мій сміх був кваліфікований якщо не як явний прояв сатанинства, то, принаймні, як зневага до римокатоликів та їхньої ікони... Опинившись на свободі, своїм кривдникам я віддячив. Хата, під якою був погреб, вже горіла. І я закричав на всі заставки: "Тікайте, бо горимо!..". Отже Остап Вишня врятував і мене, і моїх односельців... Для того, щоб стати великим письменником або хоча б прилаштувати своє ім'я біля великих, треба мати або великий талант, або великі амбіції. В мене нема ні того, ні сього. Тому живу за принципом: радій з того, що тобі посилає природа, а не шукай і не чекай чогось надприродного. Великі не ті, що витягують шиї, аби возвеличитися над іншими, а ті, що час від часу схиляють голови, аби інших почути. У 1954 році після складених вступних іспитів на факультет журналістики Львівського університету я приїхав додому по "запасні штани". - На кого ти будеш вчитися? - спитав батько. - На журналіста... - На брехуна?.. Краще б ти поступив вчитися на слюсаря або токаря... Писати правду в цій державі тобі не дадуть. А брехунів зневажають люди і карає Бог... З того часу, принаймні свідомо, у своїй сатирі я намагаюся не брехати. Гумор - це життєві ситуації і художній домисел. Отже - правдоподібна неправда. А неправда, що не завдає шкоди, -мабуть, більше жарт, ніж брехня... Та повернуся до Вашої фрази "... світ, освячений іменами"... Я, правду кажучи, не відчув, коли в нього увійшов. А, можливо, лише входжу. На жаль, у цьому світі Остапа Вишню я вже не застав. У 1985 році, коли отримав премію ім. О. Вишні, його прийомна донька Марія Євтушенко вітала мене й писала: "... Мати часто говорила, як радів би Павло Михайлович, що в українській літературі появився такий сатирик, як Ви..." Ці слова я мав щастя почути й від самої Варвари Олексіївни Маслюченко - дружини О. Вишні. Вони мене і зогрівають, і зобов'язують... - Кажуть, що сатирикам, гумористам жити на світі легше. Бо сміх їх лікує. Чи справді це так? - У чужому оці завжди скалка більша. Тим, хто працює на заводі, що виробляє ліки, за "шкідливе виробництво" видавали молоко. Відомий критик Сергій Гальченко (до речі, мабуть, найгрунтовніший дослідник творчості О. Вишні) написав, що на якомусь моєму творчому вечорі у Палаці культури "Україна", вручаючи мені квіти, він запримітив, що все моє обличчя в помаді від жіночих поцілунків. Прочитавши це, я сказав Сергієві, що у жінок час від часу виникає потреба витерти свої губи об чиєсь обличчя. Але, на жаль, а може й на щастя, сліди на ньому видно, а рубців на серці - ні... У кожного митця - своя висота. Поетів Пегаси несуть на Парнас. А сатирик, якщо він безкомпромісний, все своє творче життя несе свій хрест на свою Голгофу. І ті, що вчора плескали йому в долоні, хвалили за гостроту і мужність, завтра можуть волати: "Розіпни його!" А то ще й притримають за ноги... - Цікаво, а що сталося б з людьми, якби на світі не було гумору й сатири? - Те саме, що могло б статися з природою, якби не було вітру. Усе небо затягнуло би павутинням. А гумор, сатира очищають від "павутиння" людські душі. Добродушні люди завжди усміхнені. Страшні люди не люблять гумору, а дурні -не розуміють сатири. І ті, і ті - неповноцінні. Пісня і гумор - це ідентифікаційний код народу. Мабуть, не випадково кращі ліричні пісні, які стали народними і міжнародними, такі, як "Ні, мамо, не можна нелюба любить"..., "Очи черные...", "Стоїть гора високая"..., "Повій, вітре, на Вкраїну..." написали байкарі, гумористи Євген Гребінка, Леонід Глібов, Степан Руданський... Саме тому, коли хочуть знищити самобутність нації, - засмічують, нищать її пісню і її гумор. А тепер задумайтеся над тими "ерзацами", які щодня, як брудна каналізаційна маса, течуть з багатьох телеканалів, коли ідіотоподібна сопля з якогось телекварталу "дражнить хохла". Подумайте, кому це треба і хто це оплачує? То що станеться з нашими дітьми, коли їх постійно підгодовуватимуть отрутою у псевдогумористичній облатці?.. Якщо Вас, звичайно, турбує майбутнє нації... - Коли і за яких обставин з'явився хутір "Мозамбік"? Це випадкова знахідка чи заздалегідь продуманий літературний хід? - "Мозамбік" - не плановий. Хоч більшу частину свого віку я прожив у плановому суспільстві, планувати не навчився. Мені краще вдаються експромти. Навіть виходячи на сцену, планую читати одне, а подивившись людям в очі, читаю інше... Якось під час "Вишневих усмішок" у Палаці культури "Україна" Павло Глазовий каже: "Ваш Ваня Молдаван - дуже колоритний. Чому б не зробити його постійним героєм?.." "Не можна, Павле Прокоповичу, - кажу, - образяться Вітя Царапкін, Ізя Чачкес і Гаврило з Мозамбіку... " Тоді ще хутора "Мозамбік" не було. Гаврило ще тоді перебував у справжньому Мозамбіку, куди КДБ послало його диверсантом... Це вже потім він повернувся і заснував хутір "Мозамбік"... - Ви самі водите автомобіль. Чи впізнають вас працівники ДАІ і чи були якісь кумедні випадки в дорозі? - Інколи я й сам себе не впізнаю. А щодо кумедних випадків, то їх - наче ям і вибоїн на наших дорогах. Деякі з них описані у книжці "Спогади про себе". До речі, ця книжка зараз готується до перевидання у набагато ширшому форматі... Але одну придибенцію розкажу. Це було наприкінці семидесятих. Я працював у "Перці". У відрядження часто їздив своїм "Запорожцем". Повертаюся з Житомира. Зупинився біля поста ДАІ, бо щось у багажнику калатало. Інспектор ходить неподалік, але до мене не наближається. Та тільки я рушив, він макогона мені на капот: стоп! - Документи! Я прикинувся чоботом: - Які? - На право управлєнія транспортним средством... - А для чого? - Ви нарушілі правіла дорожного двіжєнія... - А чим? - Ви не прив'язани прив'язним ремнем... Це ж, клятий, стояв - приглядався, чи я прив'яжуся. - А мені не можна, - кажу. - В мене лоскоти в грудях... Стоїть. Очі, як сорочині яйця. Аж чути, як в голові скрипить: - А справка у вас єсть? - Немає. А у вас лоскоти є?, - питаю спокійно. - То підіть до лікаря, нехай дасть справку... Це ж не хвороба... Буду чухати груди - можу зробити аварію... - Но надо что-то дєлать... - Треба. Підкажіть що? Генералів питав - і ті не знають... Думає, думає. Відчуваю, що йому тяжче, ніж мені: - Надо что-то дєлать... Вот я вам повєріл, я вас отпускаю... Но найдьотся дурак і нє повєріт вам... - Якщо порівняти вчорашні дні із сьогоденням, то коли було більше матеріалу для гумору і сатири? - Матеріалу вистачало і вистачатиме. Думаю, що його достатньо й на небесах. Бо для чого туди забирали б сатириків? А у вирі історії, як і в звичайному річковому вирі, сміття завжди більше... Та міняється світ - міняються проблеми... Колись стриженим "під барабан" ходив криміналітет. Як тільки хтось потрапляв у міліцію, його одразу ж стригли - шукали роги. Тепер "під барабан" стрижуться, в основному, новоспечені скоробагатьки. Аби показати, що рогів у них нема. І вони може й не ангели, але не такі вже грішні. Правда, Ваня Молдаван запевняє, що пройшла мутація. І в деяких видів гомо... роги ростуть всередину голови... Тому, мовляв, "для ума - місця нема"... - Ви є автором книги з промовистою назвою "Українці мої, українці..." ("Сумні роздуми веселого чоловіка"). Як виник її задум і чого в ній більше: сатири чи печалі? - "Українці мої, українці"..., як і "До Батька", "Наша ментальність" та інші подібні твори - це біль. Він ніколи не планується , не задумується. Якби не було болю, не було б стогону... Але в мене не стогін, не плач, не скигління... Згадані та інші твори подібного плану - моя громадянська позиція, пропонований вихід, застереження українцеві: "Не стогни! Не скигли! Не спи... Не надійся на манну ні з Москви, ні з Вашингтона, ні з небес. Бери в руки віника - і починай від власного порога..." А паршуків, які заважають, став на місце або виставляй з хати... - Під час однієї з наших поїздок Кіровоградщиною (на Шевченківські свята) ви випадково забули в автобусі свою панамку. Я знайшов її. Ви тоді пожартували: мовляв, без неї не могли б писати. Чи маєте якісь талісмани, чи вірите в прикмети, забобони, які допомагають або ж заважають писати? - З панамкою - жарт. Я, до речі, її в Кіровограді тільки придбав, бо нестерпно пекло сонце... Талісмани, забобони - не моє. Я вірю у талісман здорового глузду. Коти, які перебігають мені дорогу, заслуговують похвали і шани. Бо вони мені вірять. Коли людина з порожнім відром переходить дорогу - не страшно. Страшно, коли переходить дорогу людина з порожньою головою... А ось сни, які мені сняться, часто збуваються. Як тільки присниться один "колега", що подає руку для привітання, знаю: або написав черговий пасквіль на мене, або комусь замовив, або ж чимось іншим напакостив... - Які рукописи сьогодні на робочому столі у Євгена Дударя? - Рукописи, рукописи... їх стільки у мене початих... Одні на робочому столі, інші - у запасному мішку. Я, слава Богу, не працюю у жанрі великої прози, тому й рукописи мої не залежуються. Вони час від часу вискакують у періодиці. А це ось з дня на день вискочать окремою книжкою "Чума в Україні"... Йдеться там не про "свинячий грип", а про свинячі звички - де жити, там і паскудити... - Що хотіли б побажати читачам "Урядового кур'єра"? - Я звик прокидатися раненько. Якось телефоную знайомому. Поговорили. Передай, - кажу,- привіт дружині. - Досить, - обірвав він.-Я рік тому вже передав... - Що сталося? - стривожився я... - Нічого трагічного... Слава Богу, вижив... Але... Ти колись зателефонував отак ранесенько. Я зауважив: дружина тобі ніколи не пробачить, що ти мене висмикнув від неї із ліжка. Ти ж сказав: "Повернися до дружини. Виконай свій чоловічий обов'язок так, як ще ніколи не виконував і скажеш, що це - привіт від Дударя...". Я постарався... Але наступного ранку вона ледь прокинулася: "А що? Дудар привіт сьогодні не передавав?" І так щодня. Поки я не збрехав, що ти виїхав за кордон і привіти передаватимеш лише по великих святах... То читачам і читачкам "Урядового кур'єра" бажаю, аби вони завжди мали настрій, сили і бажання передавати одне одному "привіти від Дударя...". Аби демографічне становище в нашій державі поліпшувалося. Щоб діточки народжувалися частіше - здорові, щасливі, росли розумними, працьовитими, веселими на радість батькам і на славу Україні... НАШЕ ДОСЬЄ Євген Дудар - письменник-сатирик, публіцист, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародної премії імені П. Орлика, премій імені О. Вишні, імені

М. Годованця, імені П. Сагайдачного, імені І. Кошелівця, імені В. Косовського. А ще - славнозвісної Нобельської (прохання уважно вчитатися в назву). До того ж за боротьбу своїми творами з тоталітарними режимами нагороджений "Золотою медаллю Тараса Шевченка" (Спілка визволення України, Австралія). Має орден Ярослава Мудрого 5-го ступеня, медаль міжнародної рейтингової академії "Золота фортуна", почесну відзнаку Міністерства культури і туризму України. Автор 22 збірок сатири та гумору. Його твори перекладені багатьма мовами світу.

05.12.2009 Олександр ВЕРТІЛЬ

Газета Урядовий кур'єр 

Краще вранці на Google Earth шукати, де ти пив, ніж на Youtube - як...

Здається знову шоу почнуться на телеканалах, так згадалось те колишнє, знайшов в інеті один випуск цілком, правда в кавалках і якість ніяка, але як на мене тоді було в тому більше правди ніж в теперішніх, зрештою нічого не змінилось, якщо вслухатись. Ось так гумор стає сатирою. І персонажі всі до болю знайомі. Аж не віриться... 

Чекаю вашої думки, друзі. 

Чоловік і жінка 

Ми усі вивчаєм жінку, Щоб якось її збагнуть, Та пробити лобом стінку – Це реальніше, мабуть. Це ж якого треба лоба, Щоб аж синій був від гуль, І яка б не була спроба, В результаті маєм нуль. Розумія всю ту марність, Чоловік простий, як борщ, А вона – мінлива хмарність: То в ній сонце, то в ній дощ, Загадково-випадкова, Невловима наче ртуть, І завжди неоднакова – Ось така жіноча суть. Кожен раз вона інакша, Кожен раз вона нова, Вдень твердіша, вночі м’якша. Синусоідна крива. Це єдина наша втіха, Й, водночас, суцільний жах, А тому у чоловіка З того всього їде дах. Я також свою вивчаю, Півжиття разом прожив, Але щось не помічаю, Щоб хоч трохи зрозумів. Це створіння незбагненне, І перш ніж пробувать вивчать, Тут потрібно, як на мене, Академію кінчать. Та життя мене навчило, Що робити це дарма, Бо наука тут безсила – В них же ж формули нема. Тож не варто й намагатись, Все одно, не зрозуміть, Тут одне – пристосуватись І біля них, як песик, жить. І ми несемо свою службу, І вимахуєм хвостом, І любов у нас і дружба, Як в собаки із котом. Чоловік для них забавка, А вони – це пуп землі, Тільки й чуєш: "Цить, не гавкай, Твоя кістка на столі!" Жінка нас бере до хати, Як зручну й корисну річ, Щоб було кому кохати Й працювати день і ніч. А тому іще до шлюбу Мусит думать чоловік, Як йому не врізать дубу Біля них за цілий вік. Але й жінці треба знати, Що таке чоловіки, Перед тим як споживати Наші здібності тонкі. Ми складніші за комп’ютер, Або інший агрегат, Нас не купиш за валюту І не візьмеш на прокат. А тому їм треба вміти Чоловіка берегти: Готувати, не сварити, За горілкою піти. Акуратно, обережно, Як дитинку доглядать, От тоді ми, як належно, Палко, ніжно і безмежно Обіцяєм їх кохать.