ІВАН ФРАНКО – ПОЕТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЧЕСТІ
...Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить!
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
Іван Франко
Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства – Іван Франко – ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.
Іван Франко... Перегортаючи сторінки його творчості, ми прагнемо збагнути й осягти багатогранний талант цієї людини. Цей діамант, який щоразу виблискує новими гранями, дивує нас, зачаровуючи.
Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства – Іван Франко – ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.
Наукова спадщина І. Франка включає десятки й десятки праць, у яких автор звертається до проблем національної ідентичності не тільки письменства, а й українського народу.
Поезія І.Я. Франка близька до народної творчості своєю глибиною і простотою. Яскравий тому приклад – невмируща його збірка “Зів’яле листя”, джерелом для якої були ситуації з його життя. Великий шанувальник Франкової поезії Дмитро Павличко написав передмову до збірки “Зів’яле листя”.
У ній він, зокрема, підкреслює: коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої душі своєї любові, то досягає найвищої, найщирішої й найрозручливішої ноти.
“Є в “Зів’ялому листі”, – пише Д. Павличко, – особливо в його другій частині, речі такої краси й глибинності, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творінь світової любовної лірики”. Поезія митця – це побудовані на народопісенній основі твори про власні болісні переживання, бурхливі та пристрасні.
Лиш біль страшний, пекучий в серці там
Все заповнив, усю мою істоту.
Лиш біль і се страшне: бам, бам, бам.
А сліз нема, ні крові, ані поту.
Умеркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! Кричать! – та горло біл запер.
Його твори стали популярними піснями і на крилах музики линуть до людських сердець, роблячи їх відвертими, добрими, спонукаючи людей на світліші вчинки. Сам же Франко писав: “... надіюся, що й теперішнє покоління знайде в моїх віршах не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами”. Але багато творів І. Франко ніколи в пресі і зі сцени не звучали в радянський час.
Лише борися, не корися
Радше впадь, а сил не трать
Хоч пропадь, але не зрадь!
. . . . . . . . . . . . .
Довго нас недоля жерла,
Досі нас напруга жре,
Та ми крикнім: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”
Звичайно, такі заповіти письменника не могли побачити світ у часи переслідування. Утвердження поетом невмирущості рідної літератури, що особливо яскраво проявилося у творах “Пролог”, “Великі роковини” та ін., також було не до вподоби властям, тим паче, що митець визначив основною ідеєю своїх творів боротьбу народа за свою незалежність.
Важливо відмітити, що у творчості І. Франка велике значення мав образ злочинця. Злочин стає подійним ферментом, що спонукає людську психіку до осмислення власного гріховного вчинку, що врешті до каяття (“Для домашнього огнища”, “Ріпник”, “Оповідання про розбійника Флавіана”, “Надні”, “В тюремній шпиталі”). Я вважаю, що саме цей психологічний підхід ретельно описаний у його творчості оберігає людину від учинення вчинків, які можуть нашкодити якимось чином оточуючим. На мою думку людей не можна винуватити за те, що вони коять злочин. Вдумавшись у суть практично кожного злочину, ми бачимо, що злочинці роблять ці вчинки заради щастя, комфорту. Цих людей можна тільки пожаліти, як це й робив Іван Якович Франко. У своїх витвірах митець зображав аналогічні ситуації, і писав, що в кожному випадку є вихід, навіть якщо в усьому винна влада. “Людина від віків прямує до одної мети, до щастя. Щастя це здобуде аж тоді, коли наука і праця зіллються для неї в одне; коли всяка її наука стане працею, корисною для суспільства, а вся праця буде виявом її розвиненої думки, розуму й науки”. І Франко, здавалося б, віднаходить душевний спокій, “наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився”, а проте і в цих його творах лунає глухий відгомін соціальної боротьби за існування.
Висока пристрасть, глибокі патріотичні поривання і поетична щирість, мистецька самобутність так природно поєднується в них. Зауважу лише, що Франко як поет-громадянин у багатьох своїх творах свідомо порушував проблеми народного життя, свої патріотично-політичні ідеї висловлював у формі національних гасел. Найчастіше для опису своїх заповітних думок митець звертався до жанрів гімну, прологу, наповнюючи їх злободенним змістом, втіленим у динамічну, оригінальну художню форму. У “Великих роковинах”, наприклад, історичну долю нашого народу автор розкрив за допомогою алегоричного образу козака-невмираки, що виступає символом незнищенності України.
Його цікавлять соціальні й екологічні сторони сільського життя, гніт, страждання і всяка кривда. Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто добуває хліб не тільки собі, але й іншим. Разом з вірою в людину у Франковій душі живе віра в світле майбутнє нашої землі. Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скелю неправди і пробитись до світла, хоч би й довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Це свята віра лунає у Франковому вірші “Коменярі”. Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:
... своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добре нове у світ.
Образ коменярів, озброєних важкими залізними шолотами, під ударами яких рушиться скеля старого задушливого світу, виростає до узагальненого показу революціонерів, борців за нове життя, за добро і щастя.
Образ коменярів, який з надзвичайною силою втілює красу і велич колективної праці, не втратив свого ідейного й художнього значення і для нас. Як коменярі падають на шляху до нового життя, знесилені, так і інші, що заступають на їхнє місце, йдуть, не збавляючи кроку, бо їм світить ясність ідеалу:
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
Лірика поета будить сумління, допомагає вистояти в будь-яких життєвих випробуваннях, кличе на боротьбу. Але як сказав Михайло Коцюбинський: “Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного”.
Відколи існує людина на землі, існує кохання – чисте, благородне почуття. Тема кохання – вічна тема в літературі. Наврядчи знайдеться хоч один поет у світовій літературі, котрого б не хвилювала, не бентежила ця тема. Та Іван Франко, звернувшись до інтимної лірики, сказав у літературі про кохання своє, неповторне, глибоко хвилююче слово. Чи можна залишитись байдужим, читаючи такі вірші як “Не знаю, що мене до тебе тягне”, “Так, ти одна моя правдивая любов”.
Франко зізнається: “Хвилини, в котрих я любив..., були, може, найкращі в моїм житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості”.
Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта – Ольга Хоружинська. Жінка, яка ділила радощі і горе, яка створювала умови для творчості, була жінкою-другом, жінкою-сподвижницею.
Як і кожна людина, Іван Франко мріяв про велике кохання, про гарну і вірну подругу свого життя. І, мріючи, він створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина повинна була бути вродлива, щира і розумна, палкої вдачі і передових поглядів, щоб стала для нього і чарівною дівчиною, і вірною дружиною, і надійним товаришем.
Цей ідеал молодий Франко шукав і в житті, а коли не знаходив – тужив за ним і знову шукав. Він так вірив, що любов врятує його від отих земних незгод. Але нажаль він помилився. Його доля була не настільки проста. Отже тільки праця... Ось що тепер його врятує.
Були у Франка свої дні журби, і часто його життя тягнулось за ним, наче воєнний табір. Але він ніколи не був песимістом, ніколи не відокремлював себе від народної недолі, не замикався у власних стражданнях. Тому він мав повне право на весь голос заявити:
Я син народа, що вгору йде,
хоч був запертий в льох.
Мій поклик – праця, щастя і свобода,
я є мужик, пролог, не епілог.
Він був справді сумлінням нації і її інтелектуалом. Маленькою краплиною, в якій відзеркалювалась доля його народу, віками гнобленого і віками пригніченого. Незважаючи на всі свої кривди, образи та страждання, Іван Франко з трепетом у душі дивився, як прокидається український народ, прагне до справедливості і правди та шукає до них шляхів. Уже задля цього міг нести ціле своє життя важкий хрест. Не зважаючи на життєві негаразди, письменник з гідністю виходив з будь-якої складної ситуації.
І коли Іван Франко саме на цих теренах великою людиною став, то завдячувати це він міг виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї тяжкої долі, щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою.
В сучасному світі можна тільки позаздріти силі його могутньої волі та шляхетному характеру. Можливо саме цих рис нам іноді бракує для досягнення своїх мрій та сподівань.
Найбільше, що вражає і вражатиме в нім – це його прагнення до правди, справедливості, істини, майже не властиві у ті часи українській нації. Провиною всьому був страх, навіяний (або прищеплений) українцям самодержавною владою, цілью якої було винищення цієї нації взагалі. Подібні почуття загоняли жертв самодержавного строю у глухий кут, більшість не знала, як поводитись себе з суровою владою. Люди боялись ділитись між собою власними думками, щодо нестерпного життя, бо ніхто не знав якими наслідками все це могло оберну-тись.
Знаючи все це, І. Франко сам вирішив, що для нього головніше майбутнє своєї Батьківщини. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській, волі – саме сконцентрована його велич. Для нас навіки залишиться таємницею як людина може переступити через своє особисте життя, та присвятити його народові. Звісно його діяльність зробила величезний внесок у самовизначенні українців, але на початку свого життєвого шляху він не знав вдасться йому виконати свої задуми, чи ні.
На мою думку, якщо б в нашій державі було більше патріотів, схожих на І. Франка, то наш народ був більш сплаченим та єдиним. Кожний громадянин відчував би відповідальність за майбутнє України і робив би свій вклад, хоча б маленький, але все ж таки значний для Батьківщини.
Треба задуматись над словами І. Франка, які є дуже актуальними у наш час: “Я можу здригатися, можу тихо проклинати свою долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”. Ці слова дійсно дуже важливі і ми повинні до них прислуховуватись.
Такі люди як він змогли донести до нас культуру, мову українського народу, хоча їм було дуже тяжко. І ми, в свою чергу, повинні передати естафету наступним поколінням. Але нажаль не всі українці це цінують та звертають на це увагу.
Івана Франка називали Коменярем, Вічним революціонером і Духом неспокою, Титаном праці і думки, але все це дозволяло спокіно дивитись, як кожного дня він відчайдушно бореться з нуждою, бореться за виживання, подібно до того, як це чинимо сьогодні. Він був відомим ученим, з його думкою рахувався вчений світ, був членом Академії наук, першим серед українців, який мав дістати Нобелівську премію, але його не допустили до звичайної доцентури у Львівському університеті.
Він, Франко, став непотрібним для цієї справи. Він став зайвим. Його треба було спихнути і оголосити політичним трупом та порекомендувати зайнятись тихою наукою, яка б, до речі, нікому не шкодила. Оскільки створена Франком радикальна партія могла мати одного лідера, то вона розлетілась на нові з новими лідерами та опікунами народу.
З Франка нагло сміялися. Про нього розпускали найогидніші плітки тільки з однією метою: загнати його в кут. Ці чутки, плітки мали на меті скомпроментувати його в очах народу, який вірив тільки йому. У його житті вишукували свідомо компроментуючи випадки, робили їх набутком всіх. У ньому ніхто ніколи не шукав доброго, світлого, гідного наслідування.
Йому навіть не дали роботи у своїх рідних українських видавництвах. Ним ігнорували. Якщо й давали роботу, то для того, щоб відносив кореспонденцію на пошту, сидів кореспондентом на судових нудних процесах, був коректором та переписувачем чужих рефератів та докладів. Він був першим українським письменником, який не відважився, а вимушений був жити з праці рук.
Суспільство побудоване так, що одні захопили незчисленні багатства, а інші не мають нічого. В деяких країнах багаті хоч трохи діляться з бідним і тим самим стимулюють суспільство від вибуху; в інших же неімущі залишені напризволяще і або вимирають, або ж готуються до вибуху чи вивчають закони, щоб досягти покращення свого становища мирним шляхом. Так так побудоване суспільство. Таким його бачив І. Франко.
Він помер і достатки його були такі, що не було його в чому похоронити: ні взуття, ні білизни, ні костюму. Те, що мав, вкрали в першу ніч окупації російськими військами міста Львова. На постій у хату Франка, беззахисної людини з паралізованими руками, ввели двісті солдат, результати перебування яких шокували цілий цивілізований світ.
Так, він був не без гріха. По тій дорозі, якою вів народ до землі обітованої, неначе Мойсей. Натикався на гострі кути та блудив манівцями. Але саме завдяки його радикальним ідеям український народ зміг відродитися. Навіть у часи повної зневіри, коли здавалося, що ніякого просвіту в житті уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любові до людини і високої відповідальності перед майбутніми поколіннями.
Так і Франко вірить, що посіяне ним слово проросте в душі народу покликом до боротьби, пробудження національної гідності та послужить поступу до омріяної незалежності, до св. волі:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народі вольних волі
Пруснем Кавказ, впережится Бескидом,
Покотиш вірним морем гомін волі
І глянеш, як хозяїн домовитий
По своїй хаті і по своїм полі.
А. Н.
