Ми затерли вже все, затерли до болі, Затерли ми тему любові до крові, Про рідне село тема вже вмерла, Про місто, про річку та країну зелену. Про дівчину пишемо ми карооку, Або про коханого у хмарну погоду. Давно все написано про владу, Про улюбленого песика була вже балада. Про хліб наш насущний, про булки Затерли асфальт ми до дир вже прогулками. Ісписані вже теми розумні, теми сумні, Веселі, грайливі.. пишемо в будні, Пишемо на відпочинку.. У нас багато проблем,

Але немає для віршів нових тем )

С. Сисоєв

Сергій Леонідович Тігіпко, хто ж він насправді? 

Зовсім недавно одна моя Інтернет-знайома сповістила, що її батько білорус, а мати з наших місць, тобто, з Київщини, але довго живучи в Сибіру повністю “обрусіли”. Що ж вона мала на увазі і що сказала/хотіла мені сказати, і що сказала. Для цього я вирішив розкрити трохи тему “Русь і руськість”.

З давніх давен на східній частині Чорноморсько-Балтицького межимор'я жили племена східних слов'ян індоєвропейської людності дуже давнього походження. Як і всі племена людей вони творили союз близьких чи кровноспоріднених племен. На чолі союзу перше були деревляни (древляни) із центром в Іскоростені, чи поблизу нього. Північніше, в густіших лісах водилися дреговичі і полочани, західніше, межуючи із західним слов'янським світом волиняни-дуліби і білі хорвати. На підень півдикі і не зовсім осілі племена швидше номадів, ніж осілих хліборобів - уличі й тиверці, а на схід, в лісах понад Дніпром, в трикутнику між Россю, Ірпенем та Дніпром невелике плем'я полян із остаточним центром у Києві. Звідки вони взялися не зовсім зрозуміло. Деякі джерела вказують на те, що сам Кий був біло-хорватського походження і служив найманцем певний час у Візантії періоду її розвитку. Так чи інакше, це плем'я називало ліву притоку Дніпра Десною, що можливо тільки тоді, коли вони прийшли на цю землю з півдня чи південного заходу. З утворенням ранньодержавних структур вони заснували північну колонію Новгород, а на південній схід, змішавшись із уличами і сіверянами колонізували Переяславські землі. На північний схід від полян водилися племена сіверян численні, сильні і значні своїми великим просторами, зокрема вони мали колонії далеко на південь, аж до сучасної Кубані. Всі ці племена, загалом описувані як “скіфи”, були досить гордими, як це і водиться в дикунів та незалежними. Себе називали “слов'яни” - ті, хто розмовляє зрозумілою мовою, а решта для них були “німці” - ті, хто не знає слов'янської мови. Асимілюватися і сприймати чужі культури не квапилися греки відмічають, що навіть окремі з них, хто еллінізувався, могли бути знищені родичами “за зраду племінних традицій”, незалежно від знатності. Заслуговує на особливу увагу плем'я полян, які посідали дуже вигідне геополітине положення на шляху із Варяг у Греки, причому, вони захопили дуже велику частину цього шляху, завдяки заснування колонії у Новгороду, де слав'янізували значну частину місцевого угро-фінськокого населення і підтримували там постійний свій гарнізон та поселення торговців. Загалом князівська чи царська влада була в них слабенька князь був просто полководцем на службі громади. Всі ці племена попали у васальну залежність від Хозарського каганату і, особливо їхня “верхівка”, були у значній мірі юдизовані. Київ був “містом синагог”, а останні князі із династі Києвичів, за деякими джерелами, навіть прийняли християнство. Ситуацію в якійсь мірі поправила Новгородська колонія, де до влади прийшли вихідці чи то з норманів, які на той час пройнялися завойовницько-пасіонарським духом і їхні пірати бороздили всі моря навколо Європи, захоплювали цілі провінції і насаджували свої династії, чи, що мені здається ймовірнішим, бо дуже вже були гидливими до іноземців-німців слов'яни, ободрити, які були такими ж варягами і вікінгами, тільки словянського кореня із Старгорода (Ольденбурга) - Рюрик із своєю ватагою. Ймовірно, син Рюрика Оле(г) добрався до Києва, де його пірати повбивали князів-Києвичів і захопили владу. З того часу поляни почали себе називати Русь. Ці “князі” і не думали будувати державного хребта в підкореному і захопленому краї, а зібравши слов'яно-варязьку ватагу (банду), грабували всіх і вся, доходячи до Констянтинополя своїми “рекетирськими” набігами. Із підлеглих їм земель вони теж збирали не данину, а “полюддя” весело грабуючи свої ж таки села і міста. Син Оле(га)  Інгвар (Ігор) Ольсон (Олегович) так захопився грабунками, що налетів на плем'я деревлян, лідерів племінного союзу. Такого нахабства стерпіти ні за сучасними “понятіями”, ні за тодішніми було неможливо і князь древлян Мал покарав його тяжкою стратою, як татя (злочинця). За переказами, він був страчений не як воїн, загинувши в бою, чи від зброї, а вбитий “з особливою жорстокістю”, розірваний двома нагнутими сосонками. Отже, “нарвався”. Але його дружина, Ольга, яка на щастя, мала державницький інстинкт, побачила в цьому можливість вигоди і негайно нею скористалася. 

Справа в тому, що древляни давно не вели війн і були досить мирними селянами на той час, та ще й сильно залежними у всіх відношеннях від Хозарії, а Поляни-Русь скинули цю залежність і останнім часом “підняли бойовий дух” кількома вдалими нальотами на Візантію та інші потужні держави мали сильну, як на той час, армію: вивчену і звичну до бою, складену як із вікінгів-”німців”, так і слов'ян, дуже знахабнілих від успіхів останнього часу. Тож, маючи таку армію, вона страшенно понищила древлян, що знайшло своє відображення в багатьох оповідках-міфах і головне! - відібрала у них лідерство в племінному союзі, перенісши його до Києва і Русі. Її син, Святослав Інгварсон, знаменитий полководець, пірат і розбійник того часу, розвоювався неймовірно; остаточно скинув юдейсько-хозарське ярмо із слов'янських племен, розбив і знищив саму Хозарію, активно захоплював землі і племена, ведучи політику тотального “обрусіння” за допомогою меча. Але, як і його батько, захопився і напав на сильну державу Болгарію, яка на той час входила до потужної імперії Візантійської і настільки необачно повів свою політику, що вправні в дипломатії греки-візантійці зуміли науськати на нього конкуруючу банду печенігів, які і вбили хороброго завойовника. Зате його син від ключниці-рабині матері Малки (дуже ймовірно, юдейки за вірою чи за поглядами), Володимир Святославсон уже був не стільки піратом і розбійником-конкістадором, як державцем. Він правильно і послідовно будував державний хребет, зміцнював свої і захоплені землі гарнізонами у фортах, налагоджував систему податей, а не “полюддя”, словом був цивілізатором і цим уже відрізнявся від своїх диких предків. А крім того, він, можливо під впливом матері-юдейки і баби-християнки, не шанував правдивої віри слов'ян, а прагнув пристосувати її до монархічної влади, створити псевдо-монотеїзм із верховенством одного бога. Він і ввійшов у історію, як відступник від батьківської віри,  хреститель Русі. Але саме він і створив по суті те, що на всі часи назвалося Руссю державу східних слов'ян із центром у Києві. До цієї Русі ввійшли, при всьому прагненні до автономії, племена сіверян, полочани і дреговичі, хорвати з дулібами. Тобто, Червона, Біла та Чорна Русь. Вони прагнули автономії, а потім і добилися її, але вони Русь.

Володимир залишив по собі досить таки унітарну державу Русь, а вже його син, Ярослав Володимирович (Володимирсон), видатний правник, настільки розширив володіння і укріпив режаву, що, напевно, встановив тісний зв'язок із Чуйською долиною. Інакше я не можу собі пояснити встановленого ним закону успадкування, в тому числі і княжого престолу. Замість чіткої династичної лінії будувалися певні “пули” князівського роду, що зумовило з одного боку псячу гризню Рюриковичів за столи в князівствах, а з іншого близькородинні шлюби, які вели до виродження і появи безлічі князів-ізгоїв, котрі й становили основу нестабільності в династичних суперечках. Один з таких, Юрій Долгорукий, був вигнаний в Залішанський край і заснував Москву. 

Багато пізніше, коли Московія розвинулась, успадкувавши в якійсь мірі, традиції дещо русифікованих Суздалі і Твері і стала центром не тільки Московського улусу, а й Царством Московським, появилися тенденції до її слов'янизації, принаймі ідеологеми на цю тему. А от Русі Московської не було. Була Росія, створена Петром Олексійовичем Романовим (Скаженим). Саме слово грецького походження, але мало значити Русь. Тож Московити московщили людність, зокрема татар Поволжя та інші племена на схід та північний схід, але звали це “обрусінням”. Це слово пережило царську Московську державу. Назву “Росія” Петро наважився вжити тільки тоді, коли повністю захопив Руський центр Київ (1710 р.) і відмовився палатити данину кримським Гіреям, як старшим в роду Чингізідів (1700 р.). Але от перенести центр слов'янського союзу в Москву не зміг, бо московити не були слов'янами і захопив Київ він не силами свого, хай і фінського, але дещо обрусілого племені, а найманцями-німцями. Проте його ідеологічні спадкоємці (генетичних він не мав бо був гомосексуалістом, а Меньшиков виявився неплідним) зараз розповідають про Московську Русь і обрусінням називають саме московщення, з матюками, тарганами і лаптяною філософією. Руссю залишився колишній племінний союз східнослов'янських племен із центром в Києві. 

Я так собі вважаю, якщо предки Русь, то й діти також, отже, Білорус, Українець, байдуже, чернігівець чи галичанин Русь, русини. Обрусіти, стати більш руськими вони просто не можуть, бо вони і є те, максимальне руське, що тільки може бути, за означенням. А тим більше, під впливом не зовсім обрусілих угро-фінських племен московитів вони не можуть стати більше руськими. Бо вплив угро-фінів є угро-фінським, а не руським. Їхнє, поверхове обрусіння може спричинити вплив (русифікуючий) на зовсім неруські, німецькі народності. Можуть обрусіти під їхнім впливом хіба француз, ханти, мансі, якут, але не Українець чи Білорус.

Тож моя Інтернет-знайома хотіла сказати, що свою білоруську і українську мову і культуру її батьки облишили, ради московської. Але це не обрусіння, а московщення або, простіше кажучи, кацапізація.

Тому я пропоную вживати ці терміни (московщення і кацапізація), як правильніші семантично й історично, замість “обрусіння”, яким користуються, зовсім неправильно!, і наші автори. Саме українізація в змосковщених землях України і є шляхом до правдивого “обрусіння” кацапізованого населення.

Володимир Паламарчук

Друзі, всіх вітаю зі святом! І в цей день вартує не тільки святкувати день створення Української Повстанської Армії, а й ще замислитися над тим, які уроки і яку ідею нам несли українські воїни.

14 жовтня я останні роки проводжу коло пам'ятника Степану Бандері у Львові, що збираюсь зробити і цього разу. Спершу приходив просто з державним прапором і стояв, розмовляв з тими, хто підходив і переконався, що варто тримати коло себе літературу про ОУН, УПА, лідерів руху націоналістів, а тому з того часу беру книжки.
Цього року в мене якраз вийшла гарна книга "Роман Шухевич: з минулого в сучасне", що є своєрідною фіксацією інтернет-дискусії щодо цієї видатної особи з нагоди ювілею 100-річчя від народження - отож зроблю на свято Покрови і УПА своєрідну презентацію.
Бажаю всім гарного святкового настрою і бути гордим, що ми нащадки таких героїв!




15 жовтня буде 52 роки від дня загибелі Провідника і Героя України Степана Бандери, прах якого ще на далекій чужині, але душею він завжди з нами

 
 

У Львові на могилі Лева та Дарії Ребетів відправили панахиду 12 жовтня ц.р. на могилі Лева та Дарії Ребетів, що на Личаківському цвинтарі, відбулися поминальні заходи за участі депутатів Львівської обласної ради, керівників громадських організацій. Ректор духовної семінарії Святого Духа отець Микола Фредина відслужив панахиду, яку супроводжував хор семінаристів. Про це повідомила прес-служба Львівської обласної ради.

Квіти від Львівської обласної ради поклали до могили депутати Андрій Холявка та Орест Шейка. В почесній варті стояли пластуни та вихованці Львівського ліцею Героїв Крут.

Як зазначив у своїй промові Андрій Холявка, сьогодні ми віддаємо шану відомим діячам національно-визвольного руху, подружжю Ребетів.«Їхнє життя та смерть мають навчити нас прагнути єдності, - зазначив депутат. – Адже з наших суперечок найбільше користають наші вороги».

54 роки тому, 12 жовтня 1957 року, Лев Ребет загинув від рук агентаКДБ Богдана Сташинського у Мюнхені. Був провідником крайової екзекутивиОУН в Західній Україні. Після проголошення відновлення Українськоїдержави у червні 1941-го Лев Ребет став заступником голови Українськогодержавного правління, яке очолював Ярослав Стецько. В еміграції бувпрофесором Українського вільного університету, редактором журналу«Український самостійник». Був похований у Мюнхені. У жовтні 2010 рокуйого тіло перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі. Лев Ребет народився 3 березня 1912 р. у місті Стрий на Львівщині, в сім'ї поштового урядовця.У 15-річному віці, навчаючись в українській гімназії, став членом Української військової організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів вступив до її лав.У 1934-1938 рр. - провідник Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні.1940-1941 рр. - після розколу ОУН на мельниківську й бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.30 червня 1941 р. - Ярослав Стецько у Львові оголошує про відновлення незалежної Української держави й очолює Українське державне правління, Лев Ребет призначений його заступником. Після арешту Стецька 9 липня Ребет упродовж чотирьох неповних днів - до власного арешту 12 липня - виконує обов'язки голови українського уряду.

З осені 1941 до грудня 1944 р. - в'язень концтабору в Освенцімі.

Лев Ребет в останні роки життя

У 1945-1948 рр. - головний суддя Закордонних частин ОУН, з 1948 р. - один із керівників, голова політичної ради Закордонних частин ОУН. 1949 р. - захищає докторську дисертацію на тему "Держава і нація". З 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолює альтернативний провід ЗЧ ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). З 1954 р. - професор Українського вільного університету. З 1955 р. - головний редактор суспільно-політичного журналу "Український самостійник". Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, "Теорія нації", "Держава і нація", "Формування української нації", "Світла і тіні ОУН", "Похо­дження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій". 12 жовтня 1957 р. - убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським. Похований на цвинтарі "Вальдфрідгоф".

У жовтні 2010 року за сприяння Львівської міськради прах Лева і Дарії Ребетів був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року.

Детальніше тут:http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/10/12/58949/

Дивіться відео тут: http://5.ua/newsline/184/0/69395/

Людмила Гриневич:  "Ще в 1930-му проти влади повстав 1 млн українців"

22.09.2011 _ Павло Солодько

 

Версія для друку

Людмила ГРИНЕВИЧ - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ

"85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Коли їх питали, навіщо вони прийшли в Україну, то відповіддю було: "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають".

"Історична Правда" побувала на черговій лекції в рамках проекту "Вечірній Лікнеп". Цього разу у клубі "Петрович" на Подолі виступала Людмила Гриневич - дослідниця військово-історичної антропології, національної політики та міжетнічних взаємин в Україні у першій третині XX ст.

Пропонуємо до уваги читачів конспект її лекції "Нелояльність українців у 1917-1941 роках". 

Якщо спитати в пересічних людей, який у вас асоціації з 20-30 роками, то від багатьох, в тому числі і студентів, можна почути про веселі радянські комедії з Любов'ю Орловою. Епоха, сповнена ентузіазму, віри у світле майбутнє досі часто живе в молодих головах, як вона жила в головах нашого покоління.

Революція у сприйнятті нашим поколінням тих часів  відбулася після розкриття архівів у 1990-их, але і тоді окремі теми архівів залишалися закритими.

Людмила Гриневич і модератор зустрічі Леонід Топчієнко 

Одна з таких тем - дослідження про специфіку психо-ментального стану суспільства. Таких тем було кілька - і організація під назвою "Головліт" розповсюджувала список тем, які не можна було висвітлювати.  Серед них була і тема нелояльності суспільства до радянської влади. А те, що було відкритим з цього приводу, змусило наше покоління пережити шок.

Луганські повстанці проти комуни. Отаман Каменюка

Відкриті документи демонстрували українську спільноту як майже цілковито нелояльну до влади. Ми навіть почали дискутувати щодо того, чи є ці документи істинними. Бо це був величезний масив даних ОГПУ (Об'єднане державне політичне управління - політична поліція більшовицької влади 1920-30 рр. - ІП) - можливо, він неадекватно відбиває реальність?

Але потім відкрився новий масив даних.

Виявляється, ОГПУ мало свої соціологічні служби - якщо говорити сучасною мовою. Ці спецоргани перлюстрували листи, зокрема переписку військових із їхніми родичами. ОГПУ обробило 95% цих листів, готуючи свого роду аналітичні зведення, як солдати та їхні родини реагують на ті чи інші заходи радянської влади. 

Я зосередила свої зусилля на вивченні цього військового блоку листів, тому що армія - це зріз суспільства. Тоді війська організовувалися за територіальним принципом, тому можна сказати, що те листування адекватно відбиває стан тогочасного українського суспільства.

Рукописна газета повсталих селян Миколаївщини закликала пустити кров "п'яних комуністів.

Інший пласт відкриттів для дослідників - мемуарний спадок часів діаспори. Вони вважалися апріорі антирадянськими, але їхні слова про несприйняття радянської влади в Україні підтверджувалися архівами ОГПУ, партії тощо.

Протягом 10 років я їздила в Російський державний військовий архів - поки після приходу до влади Путіна російські архіви не почали закриватися. 

Перепис у Червоній армії, який проводився в серпні 1920 року - один із цікавих документів, із якими я працювала в Москві. Він охопив майже 2 млн 500 тисяч осіб. Було оброблено біля 90% отриманої інформації, а обробляли її фахівці царської школи - справжні професіонали.

Цікаве спостереження - тоді вже люди чітко ідентифікували свою національність. Із цих 2,5 млн тільки 30 тисяч відповіли у графі "національність", що вони "православні" чи "мусульмани".

З 2,5 млн опитаних тільки 459 осіб заявили, що національність не має значення, а вони - інтернаціоналісти. З певною іронією можна сказати, що ці люди й були справжніми прихильниками більшовицької влади. 1 млн людей ідентифікували себе як "великороси" і 300 тисяч назвалися "українцями".

85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Українців було приблизно 9%. Статистики робили викладки: "обращает на себя внимание абсолютно ничтожный процент украинцев". Так само ігнорували ЧА й українські євреї.

Це 1920 рік - тобто радянська влада була в Україну принесена. Принесена з Російської радянської федеративної соціалістичної республіки (РСФСР).

Ще одна деталь: коли в полку Червоного козацтва запровадили зірочку, то вояки її зривали, бо вона вважалася "жидівською звіздою". Самі ж червоні козаки теж показово казали: "Ми воюємо за ради, але проти комуни". 

1918 рік. Червоне Козацтво з'явилося раніше Червоної армії.

Коли ж солдат Червоної армії опитували, навіщо вони прийшли в Україну, то загальною відповіддю була "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають"

Якщо подивитися на економічні процеси, то треба справді бути хворим на голову мазохістом, щоб сприймати цю владу як свою рідну. Ми знаємо про голод 1921 року, але він повторювався і в 1924-25, а ще ж був недорід у 1928-29 рр.

Тоді Україна була економічно-ресурсною складовою РФ: Донбас давав енергоносії, Центральна Україна - хліб. До революції 1917 року Україна давала одну восьму світового ринку хліба. Вже в умовах початку голоду 1928 року з України вивезли 28 млн пудів хліба. Влада УРСР просила центр повернути хоча б 13 млн. Їй повернули 13, але 10 знову вивезли. 

Настрої були саме антикомуністичні, антирадянські. І зрештою ті страшні поразки Червоної армії улітку 1941 року дали відповідь на запитання, чи були українці лояльними до влади.

Визволення чи окупація? Німці й українці у 1941 році

Піком вияву нелояльності українців до радянської влади у міжвоєнний період став 1930 рік - було зафіксовано біля 4 тисяч масових виступів, у яких взяло участь 1 млн осіб. Це тільки ті дані, які були зафіксовані ОГПУ.

Причому ці бунти почалися вже після депортації "куркулів", коли біля 11 тисяч осіб, яких ОГПУ вважало потенційними організаторами заворушень, були вислані. Але все одно 1 млн піднявся, в деяких регіонах Правобережжя радянської влади якийсь час узагалі не існувало.

Антирадянські виступи були і в інших регіонах СРСР, але саме в Україні вони чітко були переплетені з національними. Один випадок - під час одного з повстань біля 300 селян збилися в загін. Очевидці описують, як отаман приїздить до школи, там якась дитина прибирала, а він каже їй: "Покажи на глобусі, де Москва". Хлопчина показує. "А де моя Хацапетівка?" Йому показали, він: "Так, хлопці, за 2 години доїдемо, всі на Москву"

Кампанія з розкуркулення 1937 року. Так добивали українське селянство.

Відомому воєнному теоретику Олександру Свєчіну було доручено підготувати доповідну записку про те, які регіони СРСР у випадку війни будуть політично лояльними. У цій записці він виділив два регіони, які у випадку війни перетворилися б на п'яту колону противників радянської влади - це Північний Кавказ і Україна.

Без сумніву, були й зразки конформізму, які й уможливили встановлення радянської влади. Так, загалом у міжвоєнний період абсолютна більшість селян виявляла нелояльність до влади, але якби частина селян не грабувала своїх сусідів під виглядом боротьби за комунізм, суспільство було б більш згуртованим і тоді, і зараз.

Достатньо близько 10% відданих владі людей і дієвий апарат примусу - щоб тримати народ у покорі. Саме тому успішного спротиву і не вийшло. З 1925 року в країні існувала однопартійна система. Жодної свободи преси, легальних методів боротьби, політичної опозиції... В таких умовах міг бути тільки неконтрольований вибух ненависті, який і стався у 1930-ому.

Щоб приборкати виступи на певній території, треба було ліквідувати так званий "актив". Радянські органи влади брали на облік - на "спецкартки" - всіх суспільних авторитетів села. І щойно на якійсь території починалися заворушення, їх арештовували. Є на селі виступи - отримуйте репресії. 2 млн людей сиділи по в'язницях тоді.

Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-33 роки

В 1933 році в армії з'явилася величезна кількість анонімок, які показували, що люди знаходилися у стані психологічного шоку. "Вашу мать, бл.дь, буде війна, а ні - ми повстанемо!"- дослівна цитата з анонімки на адресу Петровського.

До 1932 року Червону армію не могли кинути на придушення повстань - бо вона була міліційною, особовий склад в абсолютній більшості набирався з місцевого населення. В 1932-му Україна стала першим регіоном, де адміністративно-територіальна військова система була згорнута (в інших регіонах Союзу це було аж у 1938 році). В Україну завезли військові одиниці з Середньої Азії.

Чому не було спротиву під час Голодомору? Бо репресивний апарат працював дуже якісно. Впровадження аґентів, ліквідація активу, пропагандистські кампанії - у 1930-их роках це все було апробовано саме в Україні. Система була настільки ефективно налагоджена, що вона з успіхом використовувалася після війни для боротьби з УПА. 

Що НКВД і МГБ робило з тілами убитих повстанців

В 1932-33 роках повстань не було, бо люди були виснажені. Недаремно ж організовувалися спецїдальні для лояльних спіробітників радвлади - бо вмирали всі і масово. Коли люди ішли на штурм зернового складу, то це вже був бунт не розгніваних, а божевільних.

У 1935 році НКВС підготувало доповідну про дивне явище в селах - люди почали масово заготовляти труни. Сто, двісті гробів в одному селі - я бачила цей звіт в архіві СБУ у 1990-их. Коли агенти почали розпитувати селян, що ж вони роблять, ті відповіли: очікуємо нову голодовку, і щоб не бути похованими абияк, заздалегідь готуємося. Про який спротив тут можна говорити?

Не було державницьких традицій і відповідного рівня національної свідомості. Процес формування політичної нації (не тільки українців, але і євреїв, поляків, росіян) тільки розпочався.

Але навіть за такої ефективної роботи репресивних органів у 1941-му радянська влада зрештою не втрималася. У світовій історії, напевно, не було прецедентів, коли люди так масово здавалися в полон, не бажаючи захищати свою державу і свою владу.

В цей момент із залу надійшов ряд запитань про українців під час Другої світової, і модератор зустрічі Леонід Топчієнко попросив відповісти на них чоловіка пані Людмили - кандидата історичних наук Владислава Гриневича , який спеціалізується на історії 1940-их.

Владислав ГРИНЕВИЧ:

Наказ Берії і Жукова від 1941 року про виселення українського народу - насправді це німецька пропагандистська листівка. Потім з'являються мемуари наркома внутрішніх справ УРСР Рясного, де він натякає, нібито це не німецька фальшивка, а справжній документ.

Третя згадка про нібито плановану депортацію Українців - Хрущов сказав на з'їзді партії, що Сталін думав депортувати українців, але ешелонів би не вистачило. Делегати засміялися і на тому закінчилося.

Віктор Ющенко вважає німецьку фальшивку справжнім радянським документом.

Думаю, що розмови про можливу депортацію все ж таки велися. Серед військової еліти побутувала думка про так звану "Українську зраду" 1941-го. Коли Хрущов вирішив дати Києву звання міста-героя, проти нього почалася кампанія з боку генералітету, який кричав, що Київське оточення - найбільша у світі поразка.

 Ремарки про Другу світову від Владислава Гриневича. Всі фото: Павло Солодько 

Вивезти українців справді не могли, бо це ж не кількасот тисяч кримських татар, а 30 млн. Тому замість вивезення вирішили провести масову мобілізацію в 1943-44-ому. На Волині, де діяло УПА, мобілізували 16% населення. 10% - це вже повна мобілізація, 15% - заводи стоять. А тут 16! 

Добровольчий ентузіазм на призовних пунктах у червні 1941 року стосувався хіба що міської молоді і тривав ледве тиждень. Лояльних до радянської влади українців тоді було відсотків 7-10 - партійці, комсомольці, переважно в містах-мільйонниках. Але все одно, подивіться альбом "Київ у 1941-43 рр.", скільки там молодих киян зустрічає німців!

Читачі УП згадують, як їхні родини пережили Другу світову (проект "Історичної Правди"

Що вже говорити про села, де іноді тільки за кілька днів люди дізнавалися, що розпочалася війна. Партія не мала впливу на село в 1941 році. Оцініть цифру - на 40 тисяч колгоспів лише в 4 тисячах були партійні організації. 

Людмила ГРИНЕВИЧ:

Зараз ми ніколи не досягнемо того, щоб у суспільстві було одноманіття думок - хоч патріотично спрямоване, хоч яке. На міфологізовану свідомість упливати не можна - так, здається, казав академік Ліхачов. Головне - забезпечити доступ до історичної правди.

На жаль, сучасна влада продемонструвала, що не має поняття, що таке гуманітарна політика держави. У президентському документі на цю тему офіційно написано "ми ще шукаємо".

"Назад у світле майбутнє?" Наталя Яковенко про Інститут національної пам'яті

Погано й те, що влада не дотримується спадковості. Якби політика національного примирення, яку розпочав Ющенко, була продовжена, то й рівень легітимності нинішньої влади зріс би.

До речі, про проект "Історична Правда" - на конкретному прикладі можна побачити, як маленький колектив робить велику справу (спасибі вам, пані Людмило! :) - ІП), якою мали би займатися чималенькі державні структури. На ЗМІ, особливо електронні, велика місія - вони формують ту історичну візію, яку не формує влада.

Павло Солодько

Pедактор "Історичної Правди"

 

 

   Команда українських боксерів з тріумфом
повернулася з Чемпіонату світу, що проходив у Баку.
   Молоді українські
спортсмени здобули 4 золотих та 1 срібну медаль і посіли перше місце у
загальнокомандному заліку.
   Боксери зізнаються, перемоги давались нелегко.
Причин тому чимало - від серйозної конкуренції, яка з року в рік стає
напруженішою до, переконують, нечесного суддівства у декількох двобоях.
Втім, посміхається тренер, гарна спортивна форма, підтримка
вболівальників та командний дух - і заслужені нагороди у українців.
   "Прецедент, хай він залишиться на совісті тих
суддів. Сталося те, що сталося. Прикро чому - тому що Вася Ломаченко -
він лідер команди і коли сталося таке з ним, то треба було бачити
команду, їх настрої. Якщо всі розуміли, що можуть таке зробити з ним,
то, що робити всім іншим", - каже головний тренер національної збірної
України з боксу Дмитро Сосновський. (Йому,до речі за умовами попередньої обіцянки, довелось після перемоги поголити свої розкішні вуса. От якби і наші політики вміли так дотримувати свого слова...)
   "План один зараз - просто відпочити, приїхати
додому, в родину. За всіма скучив сильно, втомився. А в планах,
звичайно, Олімпійскі ігри", - розповів чемпіон світу з боксу Василь
Ломаченко.
    Нагадаємо, Чемпіонат світу тривав з 26 вересня по
8 жовтня у столиці Азербайджану. Участь у змаганнях взяли  570 боксерів з
понад ста країн.

Истинным ценителям технического антиквариата, владельцам автомобилей и посетителям, предоставляется удивительная возможность - увидеть мировую историю автомобиля всего за три дня.Показать свою любимую машину,  пообщаться с настоящими ценителями автомобилей и людьми у которых золотые руки.
[ Читать дальше ]