Иранцы на праздник Ноуруза кладут на стол крашанки, вареники с сыром, проросшее зерно... Что такое Лубны, Коломыя, Белая Церковь... Орда спасла Русь от мусульман... Откуда пошло название “Русь”...
Проф. Тищенко презентует гипотезу о влиянии Авесты и древней Парфии на Европу |
В Киевском национальном университете украинский профессор-лингвист Константин Тищенко на конференции по проблемам древнего мира сделал необычный доклад. Многолетние исследования в отрасли языкознания и топонимии привели ученого к выводу: Европа, в частности и Украина, в ранние средневековые времена стала ареной борьбы между носителями трех больших религий – христианства, мусульманства и... зороастризма, европейские следы которого заняли центральное место в последних исследованиях ученого.
"СВОИ" И "ЧУЖИЕ" ИРАНЦЫ
Наука давно знает об огромном влиянии, которое оказали иранские племена на формирование украинского этноса, как и славянства в целом. Но на наших землях в разные периоды истории жилы разные иранцы. Некоторые взаимодействовали с нашими предками – культурно, на уровне языка, “этнически” – еще в праславянскую эпоху (первое тысячелетие до н.э. – первые века н.э.). Это скифы и сарматы, немного позже были аланы... Тех древнейших иранцев академик Прицак называл “своими”.
Но были и “чужие” ираноговорящие народы, которые пришли из Азии на Надднепрянщину позже, – в эпоху раннего средневековья.
Древние, “свои”, иранцы оставили в нашем и других славянских языках такие слова, как бог, хвала, рай, муж, синий, гадать, каяться, заради, темрява, хата, сто, ящер, волос и тому подобное. А также огромный массив имен собственных, в частности названия рек Днепр, Дон, Днестр, даже Обь ...
Более поздние иранцы дали нам такие слова, как почвара, или потвора (т.е. чудовище), збіжжя (зерно), кат (палач), дбати (заботиться), тривати (продолжаться), бачити (видеть), ошатний (нарядный), жвавий (резвый), бо (потому что). Этих слов уже не найдете, скажем, в русском языке.
Это не украинская хата, а современное жилище населения иранской провинции Мазендаран (рядом с историческими землями Парфии) |
Исследуя географию распространения иранизмов, то есть слов иранского происхождения, а также названия рек и населенных пунктов, которые могут быть древними осколками иранских лексических единиц, профессор Тищенко натолкнулся на интересное название, которое повторялось во многих уголках центральной и восточной Европы (с местными вариациями): в Швеции – городок Авеста, в Финляндии – Авист, в Эстонии – Авасте, в Голландии – Авест, в Италии – Оваста, в Венгрии – Аваштаня, в Чехии – Обичтов, в России – Авешная, Опочня, Апастово. В Украине – река Обеста (в России – поселок Обеста), село Опачичи (Киевщина), озеро Опечень в Киеве, села Опишня (Полтавщина), Обычев (Черниговщина), Обич (Тернопольщина) и др.
Это натолкнуло ученого на предположение о возможности распространения зороастризма в Европе во времена раннего средневековья. Ведь Авеста (от древнеиранского слова апаеста – “обоснованное высказывание”) – это священная книга последователей этой веры, появившейся в середине первого тысячелетия до новой эры в Персии и названной в честь ее творца и пророка Заратустры.
– Не потому ли на карте Украины сохранилось множество названий с “золотом” – Золочев, Золотоноша, Золотница? – рассказывает Константин Николаевич. – Ведь в народном представлении древних иранцев имя Заратустра происходит от “зард” – золото. Самой Авесты в названиях было бы явно недостаточно, чтобы делать какие-то выводы (нельзя исключать случайных совпадений). Подтверждение этого предположения пришло вот с какой стороны. Из истории известно, что канонизировал текст Авесты в 325 году персидский царь Шахпур. Он вел успешные войны против Рима и гуннов. В его честь названы многие населенные пункты в Иране и в Индостане, который находится значительно дальше от Ирана, чем Украина – на карте Индии найдете десятки всевозможных Шахпутров, Шапуров и Шампуров. И как ни странно, подобные названия мы находим в Европе. В Беларуси – Шапурово, Шпуры, в России – Шабурново, Шапурово, Шабры, Шпуры, Шупарня, Шапорин, во Франции – Шамбор в Италии – Сапор, в Словакии – Сампор. В Украине – Самбир, Самбурки, Шупарка, Шумбар, река Шопурка и много др.
От себя прибавлю, что нашел Самбор аж в Камбодже.
Дальше, по словам Тищенко, по всей Европе начали массово “открываться” географические названия, так или иначе связанные с деятельностью носителей зороастризма. Это топонимы с основой барсам (ритуальный жезл с травой), урван (душа), спента (святой), фравеши (душа святого). Смотрите географические карты, где нанесены соответствующие топонимы .
Праздничный стол во время Ноуруза - иранского Нового года, отмечающегося весной. Обязательные атрибуты стола - крашенные яйца, вареники с сыром, свечи, а посредине - миска с проросшим зерном, прямой аналог украинской "зеленой горки" на пасхальном ("великоднем") столе
|
СЛЕД ДРЕВНЕЙ ПАРФИИ
Исследования топонимии и истории иранских народов привели профессора Тищенко к еще одному интересному открытию.
Известно, что более двух тысячелетий назад на запад и юг от Каспийского моря, на территории современного Туркменистана, находилось государство Парфия, населенное иранскими племенами – парфянами. На персидском языке Парфия называлась Партава . В середине первого века до нашей эры власть и влияние Партавы распространилась от Мессопотамии до Индии. Пришло в упадок государство в четвертом веке от междоусобиц и набегов «наших» иранцев-аланов.
В аланском диалекте древнеиранского языка не было звука р, вместо него употреблялся л. В языке парфян, видимо, подобная замена также имела место. Этот звуковой переход оставил в Украине яркого свидетеля... Носители парфянской культуры и языка создали на наших землях свою Партаву, известную нам под названием... Полтава .
От Парфии, скорее всего, происходит не только множество украинских географических названий, но и фамилии – Пархоменко, Порошенко, Пахлевская, Баглай, Багалий. У соседей – например, Паславский, Парфенов ...
КТО ТАКИЕ ГАБРОВЦЫ
Это не только герои известных анекдотов – жители болгарского города Габрова. Габрами персидские мусульмане называли “неверных” (от арабского слова кафр ), особенно зороастрийцев.
Исследуя “зороастрийскую топонимию”, профессор Тищенко обнаружил сотни названий с основой габр, гавр (вариант – гавл в аланском диалекте). В самой Болгарии оказались три десятка Габровых... (Смотрите карты ). В Украине, судя по всему, до наших дней дошли следующие ославяненные формы этих названий: Гавронщина, Гайворон, Говоры, Гавареччина, Гавриши, Гавришевка, Гаврики, а также... Говерла. В России – это названия типа Гаврино, Кабардиново, Коварды. Сюда же, по предположению профессора, можно отнести фамилию Гавел и название целого народа – кабарда, кабардинцы ...
Вблизи каждого из этих “габровских” сел, городов, рек и гор обязательно находятся другие “свидетели” древних сторонников Заратустры – названия с различными авестийскими корнями.
Это именно их, габров-зороастрийцев, по мнению Тищенко, в Болгарии называли богумилами – а не, как до сих пор считалось, носителей так называемого манихейства – нехристианского дуалистического учения первого тысячелетия, тоже иранского происхождения (кстати, последователи Заратустры убили основателя манихейства перса Мани во второй половине ІІІ века).
Это их, зороастрийских священников, называли последователями Белобога, поскольку они носили (и до сих пор носят) белые наряды, и именно габровские общины именовали белой церковью (отсюда и названия Белобожница, Белая Церковь и т.п). Габров также называли белоусами (вспомните распространенную украинскую фамилию), поскольку во время службы они и до сих пор прикрывают рот белыми повязками.
Откуда же в Украине взялось мусульманское название “неверных”?
Это вопрос мы и адресовали господину Тищенко.
НАША РУСЬ И АРАБСКАЯ РУСАФА
– Многочисленные географические названия в Украине свидетельствуют о длительном арабском присутствии в Украине, – пояснил профессор. – Несмотря на нивелирование этих названий в результате естественного процесса народной этимологизации, то есть приспособления их к якобы украинским словам, они дают яркую картину.
– О каком периоде истории идет речь?
– С седьмого по тринадцатый век. То есть от времени зарождения мусульманства – до вытеснения его... татаро-монголами. Возможно, если бы не они, то господствующей религией у нас был ислам. Пятьсот лет не могли пройти бесследно.
– Какие народы были носителями веры в Аллаха?
– Разные. Частично те же «чужие» иранцы из Персии, местные половцы – тоже иранского происхождения.
– А откуда же взялся здесь арабский язык?
– Следует полагать, что у каждого половецкого племени был свой мулла – живой носитель арабского языка. Священным языком мусульман был (и остается до сих пор) арабской.
– Арабский язык оказывал влияние на праукраинский только через посредничество ислама?
– Это влияние началось намного раньше – еще как результат активной торговли, которую вели арабы с народами Европы. Некоторые названия восточных городов принесли в Надднепрянщину также первые миссионеры-христиане персидского происхождения.
Так, по предположению Тищенко, имена тогдашних халифов, названия халифатов и реалии раннего исламского мира дали многочисленные названия в Украине, например: с. Корань на Житомирщине – от Коран, села Арабка, Араповка, а также Воропай, Воропаи, Воропаев, Воропаевка – от араб, с. Халепья на Киевщине – от сирийского города Халеб, Триполье – от ливанского города Триполи, села Дамаски, Демешкивцы – от столицы Сирии Дамаск, г. Сурож – от Сирия, села Медин, Мединщина, Медыня – от Медина, многочисленные Богдановки – от города Багдад (“богом данный”), Лубны – от названия Ливан (по-арабски Лубнан). Коломыя происходит от арабского слова калами – мусульманский догматик, Тараща – от исторического имени Тарак (ибн Зияд). Арабское название Египта – Миср – дало известные «славянские» корни в названиях Пере-мышль, Радо-мышль, Дрого-мышль и даже Мышеловка в Киеве. Славяне именовали Египет старым названием Копт, отсюда названия сел Копти, Коптивщина, Коптив и т.д.
– А почему арабов нет в летописях? – спрашиваю Константина Николаевича.
– Как это нет? Арабы, как и печенеги, половцы и позже татары – это летописные агаряне. А еще - басурмане, поганые, сарацины. Были также измаильтяне – так именовались друзы – мусульманская секта, и ныне существующая в Ливане и Сирии.
– И как они все уживались в древней Руси?
– Кстати, о древней Руси. Считалось, что это название германского происхождения. Но под Амманом в Иордании есть город Русафа. Это туда в восьмом веке была перенесена столица династии Омейядов. Название этого известного среди тогдашних мусульман города может дать адекватное объяснение украинских названий двух винницких сел Русава, рек Росава, Роставица и наконец Руси. Дело в том, что сохранилось письмо Папы Римского от 802 года «К клирикам Руси», адресованное священникам Надднепрянщины, когда варягов здесь еще и близко не было. Якобы славянские названия в Германии, типа Руссдорф, Россбах – в действительности тоже могут быть арабскими по происхождению. Поскольку там отроду не было славянских полков княжеской Руси. Эти названия появились во времена аваров.
Как показывают исследование топонимии, а также археологические раскопки, в средневековье Надднепрянщина являла собой конгломерат различных этносов, религий, государственных образований. Здесь сосуществовали, вели между собой торговлю и воевали славянские, иранские, кельтские, готские племена, хазары, авары, гунны, арабы... Со временем "победили" славяне – возможно, потому, считает профессор, что были более всех привязаны к земле, к земледелию. Но каждый из этих народов оставил заметный след в культуре, традициях, языке украинцев. Стоит только раскрыть карту и вчитаться в названия наших сел, городов, рек и гор.
Владимир Ильченко
Справочно. Иранские языки, на которых разговаривали скифы, сарматы, аланы, ясы, осетины, таджики, персы и пр. – принадлежат к индоевропейской языковой семье, как и германские, романские, славянские, греческий и др. языки. Арабский язык принадлежит к семитской языковой семье (к ней также относится, в частности, иврит)
(літер забагато, але патріотів і людей здатних мислити прошу прочитати)
Із набуттям нашою державою незалежності, а разом із тим демократії, українське суспільство може по праву пишатися своїм виборчим правом. Однак чи дійсно все відбувається так, як називається, чи дійсно отримане нами є тим, за що боролися покоління наших свободолюбивих предків?
Існує безліч нюансів у вже ніби-то налагодженій виборчій системі, які в сумі перевертають всю її суть до гори дригом. Розібравшись у них, стає під сумнів усе, що було урочисто проголошено у недалекому 1991-му році, або ж втрачається віра у діючий суспільний лад взагалі. В чому ж, власне, справа?
Законодавчий орган, тобто наша шановна верховна рада, у складі більш як чотирьох сотень осіб, приймає закони та поправки до них, всілякі постанови, що ніби покращуватимуть життя суспільству, і т. д. По-перше, звертає на себе увагу їх кількість. Враховуючи всі привілеї, що автоматично даються цим посадовцям, представницькі витрати, а також зарплатню, що також не є скромною у порівнянні із середнім заробітком українця, це не аби-яка ноша національному бюджетові, який між іншим утримує на собі ще й виконавчу і судову владу, а також інші державні установи. А ще й спостерігаючи за ефективністю роботи верховної ради, ціна нашої демократії занадто висока. Що ж стосовно їх офіційних заробітних плат, ні для кого не секрет, що насправді це незначна частка їх реальних доходів. При чому їх становище у держапараті суттєво допомагає народним обранцям примножувати прибутки. Оперуючи здоровим глуздом, не знайдеться заперечень проти доцільності скорочення штату парламенту, принаймні вдвічі. Дана установа, до речі як і багато інших потребує ретельної чистки від зайвих ланок, не тільки з метою економії, а й міркувань підвищення ефективності. Не дарма ж казали у народі про те, що у семи няньок - дитя каліка. Не думаю, що можливість всіх парламентських партій здійснювати свою політику на законодавчому рівні зменшиться загальним скороченням кількості депутатів.
Тепер, якщо мова торкнулась питання партій, то варто детальніше розглянути начиння цього депутатського пирога. У ньому від дня заснування і до сьогодні, чого тільки немає, і парламентська більшість, і меншість, фракції, блоки, об’єднання, однак дечого раптово і майже непомітно якось не стало. Чого саме – депутатів, обраних по одномандатним спискам, їх прибрали, при цьому не змінивши кількість діючих депутатів. На перший погляд – нічого суттєвого, однак насправді, народ, якому обіцяли свободу виборчого права, тобто обирати, та бути обраним позбавили частин и його прав і свобод. Тепер у парламенті немає місця безпартійним особам, а його законодавча воля диктується лише верхівками партій, що входять до складу ради, тобто кількома особами. І це демократія? Отже і людина, що не входить до ніякої партії, і цим самим не сповідує погляди і волю її верхівки, просто не може і не має права приймати участь у законодавчому процесі. А найбільш цікаво те, що цю значну, навіть значущу поправку прийняли досить тихо, непомітно, без зайвих оголошень та обговорень, при цьому ведучи прямі трансляції сесій верховної ради по найдріб’язковішим питанням. Така собі бутафорська демократія і підробна прозорість урядових процесів.
Тепер пропоную розглянути сам виборчий процес у дії, як саме здійснюється воля народу у деяких небажаних подробицях. На сьогодні вже не тільки не приховується а навіть афішується те, що існує перед-виборчий внесок кандидатів, при чому, чималий. І це стосується як парламентських виборів, так і президентських. Кандидати купують найдорожчий лотерейний квиток, виграш від якого вартий такого ризику, тобто можна собі уявити, що і скільки виборці таким чином дарують своєму обранцю. І завжди, якщо з'являється зовсім новий кандидат, про якого ще ніхто не чув, одразу у мас медіа з'являється питання: а звідки ж у нього стільки грошей на виборчу компанію? Щось на зразок підозри у крадіжках, махінаціях або інших незаконних діях, згідно зі стереотипом про те, що великі гроші не можуть бути чесними. Отже злочинність вже існуючих і всім знайомих кандидатів нікого не дивує, навіть якщо про них нічого такого не відомо, все само собою розуміється. Мовби віддають перевагу знайомим злочинцям над незнайомими, змирившись при цьому у незапобіжності криміналітету при владі. А як щодо самої виборчої агітації, які гроші кандидати викидають на її проведення? Хто-небудь замислювався над тим, скільки середній кандидат витрачає коштів на рекламу по телебаченню, радіо, інтернеті і таблоїді? На речі, що переважну більшість людей лише дратують і більш нічого, витрачаються гроші, що могли би привести в дію якесь збанкрутіле й зупинене виробництво. Чи не стало б виборців у кандидата більше від таких дій, замість витрачання їх в пусту... Звичайно, буває, що їх виборчі компанії створюють тимчасові робочі місця. Але що це за робочі місця? Заробіток для людей, що не хочуть нормально працювати на благо суспільству, виконувати гідну корисну роботу, відповідно своїм здібностям, а згодні махати прапором із символікою будь-якого кандидата, аби він платив за це, або нав’язливо роздавати людям агітаційні папірці, на яких надруковано вже банальні брехливі обіцянки, на друк яких, до речі теж витрачені чималі гроші. І все це замість того, щоби поновити на робочих місцях працівників збанкрутілих підприємств, дати можливість безробітним фахівцям знайти гідну роботу у своїй країні, що нині часто змушені шукати її за кордоном. А сама агітація?... Нехай би тільки брехливі обіцянки були її змістом, але ж ні, якось так сталося, що очернення репутації опонента, наклепи та звинувачення стали нормою політичного етикету в нашій країні. Сумно й те, що рівень культури основної маси населення не достатньо високий, щоб відчути огиду, або принаймні неприязнь до таких методів агітації. Тому такі низькі й негідні заходи приймаються за чисту монету. А потім ще ці поливателі брудом хочуть іменуватися інтелігенцією, не маючи елементарних уявлень про діловий етикет. Краще б їх «піарщики» витрачали більше зусиль на вдосконалення виборчої програми, бо трапляється, що в програмах приводяться реформи і впровадження без необхідних на їх здійснення механізмів, як економічних так і політичних, через що деякі агітації звучать хоч красиво, але абсурдно. На жаль, людей, які це бачать і знають, не так багато, як хотілося б... Більшість, в силу своєї неосвіченості та нерозумності від природи, бачать те, що, на думку кандидатів, мають бачити. Як не прикро, але після цих явищ ідея народовладдя як така втрачає свою привабливість.
А ми й далі пишаємось своїм виборчим правом, яке навіть без штучних перешкод, які мають місце, не здатне виправдати себе у нинішніх умовах.
І скільки б не гралися рокеруваннями наші законодавці, чи буде наша республіка президентсько-парламентською, чи парламентсько-президентською, від перестановки чисел сума не зміниться, як не зміниться і її суть.
(я взагалі людина поза політикою, та й іншим співвітчизникам раджу від неї триматись подалі, однак в силу нинішніх обставин просто вже немає сил терпіти і мовчати)Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина.
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п’яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого. 1858 Т.Г.Шевченко
Павло Берест
7 вересня Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». За це рішення проголосувало 263 із 344 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Як повідомляється, 2011 року виповнюється 810 років від дня народження Данила Галицького – князя Галицько-Волинського, великого князя Київського, «першого короля Русі-України» (з 1253 року) |
Тішить, що депутати цікавляться не лише сьогоденням і майбутнім Української держави, а й цінують і пам’ятають її славне минуле. Шкода, що пам’ятають вони не всю історію, а окремі частини.
Адже за всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський.
Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила й звали його Ярополк Ізяславович. До речі, ще один цікавий факт – майже одразу після смерті його було канонізовано православною церквою.
Хто такі «королі»
Після розпаду Ойкумени (Римської імперії), що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, й від острова Великобританія до Египту та Близького Сходу, на теренах Європи розпочинається процес становлення національних держав. Хоча юридично до кінця VIII століття главою державних утворень продовжував вважатися римський імператор (візантійський базилевс), дедалі більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь). Поступово вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму, а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул rex. У слов’янській традиції він звучав як «король» – від імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого.
Карл I з Папами Римськими Геласієм І та Григорієм І
Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.
Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .
В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина. Так, починаючи з 955-го, серед угорців поширювалося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.
Отже, всі три західні сусіди Київської Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.
Перші королі України-Русі
Святий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославичата і княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І.
1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю. Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.
Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до Папи Римського Григорія VII.Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».
"Христос коронує Ярополка та Гертруду". Ілюстрація з книги "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.).
Отже, Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовичаі надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.
1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.
Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода. Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІіз собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.
Королівство Руське
Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький, якого більшість депутатів вважають першим королем. Перемовини між Папою Римським та Великим Князем Київським та князем Галицьким Данилом розпочались ще 1246 року з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. Однак лише 1253 року папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського.
Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави ( в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.
Лев Данилович - король Русі
Починаючи від святої королеви Ядвіги, яку ще називають «матір’ю трьох народів» – польського, руського (українського) та литовського, права суверена королівства Русі переходить до польських королів. Король Русі, володар і спадкоємець Русі, Великий князь Руський – такі титули мали глави Польського королівства, а згодом Речі Посполитої аж до 1772 року.
Після розділів Польщі та входження західноукаїнських земель до Австрійської імперії правонаступником Руського королівства стало Королівство Галичини та Володимерії (Лодомерії), що було утворене 1772року як нова адміністративна одиниця розширеної держави. Відтоді й до сьогодні спадкоємці імператорів Австро-Угорської імперії в своєму титулі мають також й титул «король Галичини та Володимерії».
Отака історія. А найцікавіше в цій історії те, що інформацію про перших королів Русі можна прочитати і на сайті «Українці у світі» – потрібному та корисному проекті ВО «За Помісну Україну!», який курує народний депутат України Петро Андрійович Ющенко. Той самий депутат, який і підготував проектта вніс на розгляд парламенту постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». Мабуть, крім заснування цікавих і потрібних проектів, варто ще й користуватися їхніми плодами. А то й будемо надалі святкувати то, не знаю що…