Декілька слів від себе. Цю статтю, що з’явилася сьогодні на "Українській правді", також довелось підредагувати — як мінімум ліквідувати макабричне слово "задіяти" і деякі російські конструкції. Щоб було цікавіше, скоротила перші абзаци, які повторюють все, що буде в тексті. Більше ілюстрацій — у першоджерелі, я ж подала тут декілька, особливо ті, які змусили нестримно реготати 7 хвилин. (Якщо у когось тривалий сміх може викликати якісь фізіологічні порушення, подбайте про першу медичну допомогу перед читанням). О.С.
31.10.2011
Олена Русина
Старший науковий співробітник Інституту історії НАН України
Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова (головного редактора й упорядника "України - Європи"), надрукований видавництвом його дружини, налічує аж 800 сторінок. І, зауважте, це тільки один том із серії, яка охоплює декілька тисячоліть європейської історії!
Ну, хіба можна не порадіти за сивочолого нардепа, який, невтомно працюючи на благо України, викроює час для такої активної культуротворчої діяльності - та ще й попри брак відповідної освіти й досвіду.
Як стверджують офіційні біографії, регіонал Зубанов закінчив гірничо-металургійний інститут і ледь не все життя пропрацював на сталедротовому заводі у Харцизьку - за що й удостоївся медалі та відзнаки "Ділова людина України".
Хтозна, чому така людина, замість дбати про сталедротове виробництво або, наприклад, добробут мешканців Харцизька (одного з найгірших за якістю життя міст в Україні), занурилась у глибини історії.
Можливо, не обійшлося без культурного шоку від споглядання панно "Творці незалежності", яке прикрашає "будівлю під куполом": непоказні, але цілком впізнаванні українські нардепи у компанії янголів, Богородиці, рівноапостольного
князя Володимира,
Богдана Хмельницького й
Михайла Грушевського.
Чи, може, спонукою для п. Зубанова став приклад Віктора Пінчука, який на наших очах став
"мислителем" світового масштабу - і, здається, вже й сам у це повірив.
Чи йдеться про внутрішній порив, що його так проникливо
висловив друг і земляк нардепа -
Анатолій Толстоухов. Мовляв, "мается душа", "ей нудно":
...Мало дел, нужны еще слова.
Чистые, как белый лист бумаги,
Честные, как исповеди слог,
Мы еще дерябнем для отваги,
Чтоб услышал и народ, и Бог...
Чи не такої миті й було задумано проект "Україна: історія великого народу"?
Щоправда, п. Толстоухов у цьому проекті тільки як співвласник авторських прав на всі видання, які друкує "Кріон" під відповідним логотипом. Натомість Володимир Зубанов показав себе справжнім універсалом, штампуючи товстелезні книжки стаханівськими темпами.
Як наслідок, маємо приклад приголомшливого ребрендінгу: вчорашній промисловець не лише уподобав собі шати культуртрегера, а й очолив - наберіться терпіння - підкомітет з питань книговидання та книгорозповсюдження комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.
Як тут не згадати всесильного покровителя Паніковського - городового Небабу, який вартував на розі Хрещатика й Прорізної, а за нових соціальних реалій став музичним критиком!
Щоправда, нардеп більше схожий на іншого патрона "великого сліпого".
Як знаємо, свого часу Великий Комбінатор почав збирати гроші за вхід до п'ятигорського Провалу, зметикувавши, що "для людини, позбавленої забобонів", той може стати непоганим джерелом прибутків.
Так само незабобонний п. Зубанов вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця: фактаж, ілюстрації й навіть механізм синхронізації подій, що відбувались у різних країнах.
Так із глибин всесвітнього павутиння, як Афродіта із піни морської, постала "Україна - Європа" (далі: "УЄ"), що ґрунтується, головним чином, на загальнодоступній Інтернет-енциклопедії.
З'ясувати це доволі непросто: книжка містить розлогий список джерел, в якому Вікіпедія не значиться (натомість там присутні праці з
історії Київської Русі, які не мають жодного стосунку до періоду 1500-1800 рр., що йому присвячена "УЄ").
Лише на останній, 800-й сторінці цього опусу літерами міліметрової висоти занотовано: "Автори проекту в частині статей з посиланням на Вікіпедію [а таких посилань у книзі немає. - О.Р.], а також їх модифікованні [sic!] версії, визнають право кожного на відтворення, розповсюдження, внесення змін згідно з умовами GNU Free Documentation".
Тобто, зрозумілою мовою, придбавши книжку п. Зубанова, можна вільно користуватися тим, що є вільним за визначенням.
При цьому, зауважимо, сама Вікіпедія, попри наявні у ній помилки, є значно надійнішим джерелом знань, ніж її версія, "модифікованна" депутатським "самвидавом" - хай навіть над "УЄ" попрацювала редколегія аж з чотирьох професорів, що з них троє (В. Горобець, О. Курочкін, О. Корнієвський) опікувалися історією, а один, М. Бровко, - філософією.
Як зазвичай і буває у створюваних "на коліні" працях, новий опус видавництва "Кріон", рясніє, як і попередні, кумедними помилками.
Відверті "ляпи" починаються з анотації, яка обіцяє читачеві, опріч "цікавих фактів", "барвисті ілюстрації" - і це у чорно-білому виданні, де кольоровою є лише обкладинка!
Не все гаразд і з задекларованою тут-таки "європейськістю" тематики, що під неї явно не підпадають розлогі описи експедицій Хабарова (379-381) або колонізації американського континенту (66-71).
Останню, до речі, ілюструє мапа "Завоювання Північної Америки до 1715 р." (68) - не тільки повністю "німа" у чорно-білій версії УЄ" (в її електронному оригіналі заокеанські володіння Франції, Британії й Іспанії помальовано у різні кольори), та ще й англомовна.
Відтак, допитливий читач не раз почухає потилицю, аби второпати, що ж то, скажімо, за землі, "ceded by France to Great Britain by the treaty of Utrecht", і де вони, власне, знаходились.
Та це випробування не є поодиноким: на бідолаху-читача очікують ще й карти французькою, польською та німецькою мовами (і казна-що на с. 308 - аби розгледіти цю мапу Тридцятирічної війни, потрібен потужний мікроскоп).
Загалом, з півтора десятка карт, поданих в "УЄ", лише декілька не призначені для поліглотів.
Зрозуміло, що творці цього опусу, виходячи з власних, украй специфічних, уявлень про культуру видавничої справи, не відчували потреби у перекладі картографічного матеріалу - та це було б їм і не до снаги: нескладно пересвідчитись, що вони не здатні навіть транслітерувати кирилицею невідомі їм іноземні імена.
Як результат - такі характерні метаморфози, як трансформація польського маляра Єжи (Jerzy) Сємігіновського у Джерзі (!) Семігиновського (494), англійця Неллера - у Кнеллера (466-467, 490, 522), німця Еренстраля - в Ехренстрахла (435, 436), француза Уасса - в якогось Хуассе (517).
Художникам у цій книзі взагалі якось не пощастило - їх імена спотворено до невпізнання не тільки невіглаством упорядників, а ще й електронним перекладом, до якого весь час вдаються у "Кріоні".
Тим, хто не гребує такими перекладами, звісно, відомо, якої ретельної вичитки потребують отримані у подібний спосіб тексти.
А от хто - комп'ютерна програма чи людина - додумалась до "Портрета Козімо Медичі в збруї" (205) чи "переробила" Трафальгарську площу (Trafalgar Square) на сквер (468), залишається тільки гадати.
Так проходить слава мирська: Франсуа Равальяка потрактовано як жінку, а Козімо Медичі - як коня ("УЄ", с. 205, 284).
Та годі розглядати "барвисті ілюстрації" - час перейти до обіцяних читачам "цікавих фактів".
Тут, звісно, також не обійшлося без "машинного" перекладу - і, відповідно, не скажеш, хто завинив, перетворивши церковні братства на "братерства" (224, 232, 266), запровадивши у Речі Посполитій "одноманітний державний устрій" (174) й оголосивши Івана Федорова видавцем першої в Україні "друкарської книжки" (яка звалася чи то "Апостол", чи то "Апостоли"), а заразом і особою, що здійснила "установку традицій" національного книговидання (78-79, 204).
"Цікавих фактів" з життя історичних осіб у книзі, насправді, хоч греблю гати: зокрема, Ломоносов тут "важко спілкується з академічним начальством" (597), Ньютон керує "Лондонським королівським суспільством" (356),
цар Петро І "усмиряє своїх запеклих солдатів" і започатковує перший російський "прилюдний музей" (528, 574), а королева Єлизавета обіцяє своїм воякам полягти разом з ними "в гущавині битви" (157).
З "УЄ" можна дізнатися також про "монастирські устремління" автора "Утопії" (120), про те, що Босх дістав як придане "значне особисте положення" дружини (96), - або ж тут-таки з'ясувати, що Джордано Бруно був магом (252), а Америго Веспуччі - "головним пілотом (штурманом) Іспанії" (65; у Вікіпедії ж йшлося про призначення його "главным кормчим для путешествий, предпринимаемых в Индию").
Блиск правління шведського короля Густава ІІ Адольфа проілюстровано згадкою про корабель "Ваза", чи не "найбільший і найбагатший (= рос. "самый дорогостоящий")" у першій третині XVII ст. (292); при цьому якось забулося, що цей давній "Титанік" потонув, щойно його спустили на воду, і нині, піднятий на поверхню та відреставрований, є однією з найцікавіших стокгольмських атракцій.
Чи візьмемо для прикладу царя Івана Грозного (116-120). У дитинстві його обвивала "нескінченна стрічка палацових інтриг", і тому "у пору своєї юності Іван увійшов вже ментально зрілою людиною".
Зокрема, юний цар заходився довкола "оптимізації управління і вироблення нових реформ", з-поміж яких приголомшує своєю радикальністю "відміна харчування" (у російському оригіналі йшлося, звісно, про ліквідацію так званих "кормлений" намісників).
Годі й дивуватися, що "до кінця правління Івана Грозного країна знаходилася у пригніченому становищі" - плюс "залишав бажати кращого етичний стан царя".
Кращого залишає бажати й хронологія Іванового правління: воно розпочалось аж ніяк не у 1532 р. - та й Судебник царя побачив світ аж ніяк не у 1549 р. (116, 117, 136). Вартим уваги є й "подвійне" народження Грозного: на с. 115 воно датується 1529 р., а на с. 116 - 1530 р.
Дещо подібне сталось і з Миколаєм Реєм: згідно з хронологічними таблицями "УЄ", він примудрився з'явитись на світ і в Польщі (31), і - як Микола - в Україні (29).
Не може не зацікавити й сюжет про знаменитий Троїцький костел з волинського містечка Олика, яке творці "УЄ" воліють звати Олікою (352). З боку хронологічного тут усе вірно: споруду й справді звели у 1640 р. - хоч замість "Б. Моллего" (за версією "УЄ") до цього був причетний знаний архітектор-єзуїт Бенедикт Моллі. Та вже у другому реченні собор зветься "Єлецьким" - тобто з незрозумілих причин "телепортується" у Чернігів, де є православні Єлецький і Троїцький собори.
Зрушила з місця й могила Івана Сірка, опинившись, замість Копулівки, у якійсь Капилівці (466). Абсолютно незрозуміло, де саме у 1617 р. було укладено Столбовський мир - "в Столбовій" (301) чи "у селі Столбове" (302) - і де помер екс-цар Василій Шуйський: у Гостинінському (271) чи Гостинському замку (291).
Не менше інтригує те, що польський король Ян Собеський народився в "Олеському замку, що в Російському воєводстві" - і в тому-таки воєводстві (насправді, зрозуміло, Руському) побачили світ гуманіст Станіслав Оріховський і гетьман Петро Сагайдачний (90, 266, 332).
З'ясовується також, що князь
Василь-Костянтин Острозький був "одним із найбагатших і найвпливовіших панів Російської Литви" (274), а кримські хани регулярно видавали володарям Литви ярлики "на всі російські землі Великого князівства Литовського" (92, 125, 159).
Звісно, прикро, що творці "УЄ", напевно, й не чули про "руську" самоідентифікацію давніх насельників України.
Гірше, що під їхнім пером "російським" стало те, що в оригіналі (мого, як це не сумно, авторства) фігурувало як "руське".
Тож, як бачимо, навіть високе мистецтво списування потребує певного фаху. Бо інакше моя "львівська вірменська громада" не стала би "львівським вірменським суспільством" (72), літописне оповідання - "сповіддю" про історичну битву під Оршею (128), місцеві князі - "міськими" (13), митрополича кафедра - "митрополитською" (62), а той-таки Оріховський - Оріхівським (90, 131).
Ба більше: "Трактат про дві Сарматії" не обернувся б на курйозний "Трактат про двох Сарматіїв", а автор латиномовних поезій Павло Русин з Кросна - на "короля Паннонії" (73, 98).
Загалом, думаю, треба мати якийсь особливий деструктивний хист, щоб, переписуючи найпростіші фрази та речення, повністю позбавляти їх сенсу. Так, мою фразу про Стародубську війну "Головним театром воєнних дій стає Сіверщина" трансформували у безглузде "Головною воєнною дією стає Сіверщина" (120).
Або, скажімо, козацький "присуд" (тут: юрисдикція) з якогось дива став "вироком" - з усіма похідними ідіотизмами: сеймовою постановою про скасування "автономного козацького вироку" та "становленням козацької влади і козацького вироку" на землях, захоплених козаками під час повстань 1590-х рр. (241, 295).
Варто занотувати, що в описі цих буремних подій та сама річка постає під двома назвами: Солониця і Солоніца (239-241). І це тенденція, а не поодинокий факт. На сторінках „УЄ" успішно "співіснують" Тиціан і Тіціан (162, 210), Мазаріні і Мазаріно (370-371), Рейсдаль і Рейсдал (383-385), Менглі-Гірей і Менглі-Герей (9, 56, 92), Фальконе і Фальконет (722), Жолкевський і Жулкевський (278, 283), Ришельє і Рішельє (184, 296-297, 323), Алевіз і Альовіз (23, 29), Шемячич і Шем'ячич (6, 32), Босуелл і такий собі Босузм (172).
Острозька Біблія зветься водночас Острожською (217), "Апокрісис" Філалета - "Апокризисом" Філарета (248, 275), син Нострадамуса - Цезарем і Сезаром (23-24), паризький театр, заснований у 1643 р. Мольєром, - то "Величним", то "Блискучим" (360, 455).
На 283-й сторінці "УЄ" король Генріх IV гине від того, що його двічі проштрикнули кинджалом - а на с. 165 маємо опис кожного з трьох ударів ножем, завданих Равальяком.
Камбрейська ліга фігурує у книзі і як Камбрійська, а укладений у 1529 р. у Камбре мирний договір - то як "Дамський мир", то як "так званий Ladies' Peace" (63, 64, 114).
Двічі й по-різному розповідається і про завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. (16, 20). Окрім того, вигадується московсько-литовська війна 1507-1522 рр. (59), яка, вочевидь, є "синтезою" війн 1507-1508 рр. і 1512-1522 рр. Зрештою, черга доходить до кожної з них, і те саме перемир'я описується і під 1520, і під 1522 рр. (89, 105).
Звісно, у виданні такого штибу марно шукати якихось одкровень стосовно місця України в загальноєвропейському контексті (хоча, поза сумнівом, тішить, що Туреччина "досягла небувалої могутності на світовій арені" лише "завдяки жінці, ім'я якої - Роксолана" (103)).
Навіть банальності про Україну як перехрестя цивілізацій абсурдизовано тим, як в "УЄ" розуміють міжкультурний обмін - скажімо, Растреллі "поєднав елементи європейського бароко з російськими і українськими архітектурними традиціями, такими як дзвіниці, дахи" (667).
По суті, європейські сюжети в "УЄ" просто перемежовано із синхронними українськими; але якби ж йшлося лишень про синхронні події!
Формуючи свою книжку за принципом "в огороді (чи, точніше, Європі) бузина, а в Києві батько", упорядники з легкістю переносяться у нинішні часи - зокрема, рапортуючи про сьогодення українських міст, заснованих у проміжку між 1500-1800 рр., що його охоплює книжка.
Відтак, розгорнувши цей опус навмання, можна натрапити на речі, вкрай несподівані серед реалій XVI-XVIII ст. - як-от на увічненого у центрі Харкова Леніна, новобудови Дніпропетровська чи панораму Дніпровської ГЕС (393, 701, 719).
Сентиментальним пейзажам Клода Лоррена додає реалізму сусідство з "Весіллям у Малинівці" і другом Маркса й Енгельса М. Ковалевським (350-351) - а творчість Джошуа Рейнольдса (який зветься воднораз Рейнолдсом і Рейнольді) виглядає опукліше на тлі трудових звитяг 73-го мостобудівного треста (748-749).
А от "Королю-Сонце", гадаю, й у найстрашнішому сні не ввижалося, що коли-небудь його портретові складе компанію знімок убогого кременчуцького вокзалу - та й авантюрник Каліостро, як не вдивлявся у майбутнє, навряд чи бачив свій життєпис поруч з реляцією про миколаївський Південно-турбінний завод (184-185, 738).
Не поталанило й Колумбу, чию експедицію 1502 р. вписано до "УЄ" разом із встановленням влади Рад у Бахчисараї (13).
Загалом, думаю, погортати цю книжку варто хіба для того, аби зайвий раз переконатись у незнищенності Homo Sovieticus - із природною еволюцією у бік сучасної "ділової людини", готової "прихватизовувати" все, що бачить око, аж до неозорих просторів віртуального світу.
А результат... "Сумбур замість музики" - або, точніше, історія, яку не можна читати без хрестоматійного брому. Звісно, якщо робити це всерйоз.
Але, в принципі, знайомство з доробком нардепа Зубанова цілком може бути - вдамся до визначення зі с. 109 - "відпочивальною" справою: адже ледь не на кожній сторінці на охочих очікує якась нова "йолка" або "знайомий незнайомець" - Ян Дантишек, перетворений на Дантишенка, король Олександр у вигляді "О. Ягелончика" або художник "Рафаель Сан".
У чомусь це схоже на розглядання титрів, якими нас донедавна так щедро ощасливлювало вітчизняне телебачення (мені, скажімо, траплялися перли на кшталт "рицарів круглого стільця").
Або ж на думку спадають письмові роботи ледачих студентів, що їх гумористичний потенціал оцінили в
Українському католицькому університеті, видавши книжечку «„Галопом по Європам": Надкоротка й не обтяжена датами історія європейської цивілізації" (Львів: Видавництво УКУ, 2006).
Прикро лишень, що "УЄ" - це не студентський реферат, а праця, освячена авторитетом аж чотирьох дипломованих науковців...
Що ж, буває. Особливо в Україні.
Такі вони, особливості національної науки.
Така вона - доба "проФФесорів".
У 1957 році, у п'ятому номері журналу "Вопросы языкознания" на ст. 67,
