хочу сюда!
 

Александра

43 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «спогади»

Спогади

Знову день, цей осінній  день з дощем... Знову спогади прокрадаються в мою душу і я не знаю як їх зупинити, так само як зупинити опадання листя чи стукіт дощу. Який вже рік поспіль я ненавиджу оці осінні дощові дні.Ти чуєш? Ненавиджу!!! Ні, ти мене не чуєш. Мені хочеться кричати: Чому? Чому саме так повинно статись?!  Та у відповідь чую лише шелет вітру і стукіт дощу, що віддаеться від моєї парасольки...Все нагадує про тебе: ці відчуття самотності, цей дощ, це жовте листя, цей холод...Холод, так саме він... бо ти пішов, ти пішов геть...

                                     Залишив мене на холоді з моїми спогадами один на один... 

Знову осінь... Спогади 2005 рік...

Осінь… Так чудово і романтично на вулиці… Дерева все ніяк не розпрощаються зі своїм листям, мабуть, дуже сумно впадати їм у зимову сплячку… Але що зробити?.. Такі закони природи, сурові закони нашого життя… Хтось закінчує своє життя, хтось тільки починає… У природи на рахунок цього є свої переваги, адже вона поринає в сон, щоб на весні знову відновитися, народитися знову, а потім знову і знову… А люди?.. Якщо людина поринає в сон, вічний сон???... що далі? Що там за тією межею, яку всі так бояться переступити? Вічність? Що вона значить для людини? На жаль, на це питання ніхто відповісти не може. Коли людина переходить цю межу, переходить по-справжньому, то вже ніколи, ніколи не повернеться в наш реальний вимір. Тяжко втрачати людей дорогих для тебе, людей яких понад за все ти хотів би повернути назад, яких тобі так бракує кожний день, кожну хвилину, секунду. Але з часом ти пристосовуєшся, звикаєш, біль притупляється. Але інколи тобі все-одно хочеться кричати, плакати… Чому? Чому помирають молоді, добрі… люди…? Чому в нашому житті існує смерть, чому вона так підступно підбирається до людського життя? До життя, яке надано людині вищою силою… Силою не відомою нам, загадковою, містичною.

З падінням кожного листочка з дерева замирає ніби часточка серця… Чи відновиться вона з приходом весни?...

16 жовтня 2005р  22:40

Букет підсніжників

Давно то було... Я їхала на побачення. Була зима. Того вечора падав лапатий сніг. Розфарбований гірляндами в різні кольори, він був схожий на конфетті.
На вулицях міста, кутаючись у кожухи і хустки, шустрі бабуськи продавали підсніжники. Кілька тижнів перед тим було потепління і квіточки потяглись до сонця. Букетики, акуратно складені в кошички і притрушені снігом, дуже нагадували ілюстрацію до казки "12 місяців".
Дорогою зустріла приятеля, любителя розіграшв і всіляких жартів. Дізнавшийсь, що їду на побачення, він вийшов з маршрутки разом зі мною, купив мені букетик підсніжників.На моє мовчазне питання відповів, що хоче побачити як я прийду на побачення з квітами і як я поясню їх появу.
Я пішла вперед, а Сашка назирці за мною....
Кавалєр мій теж прийшов з підсніжниками і був вкрай обурений ще одним букетом у моїх руках. І роздратований відмовою пояснити докладніше, ніж просто "квіти подаровані". Сашка за кілька метрів від нас ледь стримував сміх.
Кавалєр запропонував вибрати і викинути один букет, бо парну кількість носити не можна. Я відмовилася і сказала, що два -- то пара...
За кілька місяців погодилася вийти за нього заміж...

сумно :(

Сьогодні, розгрібаючи старі документи, знайшла вітальну листівку від свого покійного дядька. В час високих технологій він присилав вітання виключно поштою. Ніяк не змирюся, що могилка на кладовищі якось співвідноситься з ним, досі чекаю його на свята в гості... 
 

Шкода, що такі хороші люди йдуть якось "невчасно"... 
Хай в мирі спочиває... roserose

Минуле...

Шукав в інтернеті деяку інформацію, і заодно пригадав, що десь там лежить в архівах давно забутий мій старий щоденник.. З тих часів, коли я був ще Жьівотньім (-;

За рік там набралось з сотню записів.... цікаво було перечитати (-;

Тім, хто зайде почитати, попереджаю - тоді я ще спілкувався виключно російською мовою, а блог писав жорстко, без цензури, тому читання та сприймання - на ваш особистий страх і ризик (-:

Мої маленькі пригоди (Глава 2 - Рекордний перехід)

Ми опинились в Сімферополі близько 8 години вечора. Це було круто - за якихось 12 годин, ще засвітла, доїхати до місця призначення! Настрій був чудовий, бо тепер у нас було багато часу, щоб зустрітись з друзями і відпочити перед тим самим "Рекордним походом", заради якого ми і приїхали сюди. Погода була похмурою, дощ то починався то переставав..

[ Читати далі ]

Зі спогадів нкавеесника

Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?  

Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому: 

- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:

Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".

На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943  — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ? 

Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.

Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.

Примхи долі?

По роботі мене занесло до того району, де я провів своє дитинство.Вже давно старався подавити спогади, занадто багато змінилося, ми інші, але...доля(?) ткнула носом: ось,дивись.Не знаю, що я мав зрозуміти, але побачене привело мене до сказу.Спогади дитинства не самі кращі, що в мене є.Ще, як назло, зустрів своє перше кохання...Добіса гарна, але ж і настільки вульгарна.Не думав, що все ще щось відчуваю.Після зустрічі і розмови таке відчуття, ніби з мене хтось поглумився...Настрій такий,що хочеться когось вбити.

Сонечко та сонце

Сонечко присіло на билину,
Лапками тонкими дріботить.
          Бурштиновим сяєвом долину
          Сонце враз наповнило! - на мить…

Сонечко пробігло по билині
Аж до вістря гострого й за мить
Полетіло…
                           Ген за край долини
          Сонце пада. Сходить ніч, сурмить…

09.02.2011


© Stepans’ka Marina (SMG)


Дитинство

Був світ безмежним і чудовим, Мить невловима – вічність ціла,        Небес та сонця тиху мову До лук, озер я розуміла. Світ зачарований, широкий, Неначе книжку, я читала, Побожно сторінки гортала… Дитя, пізнайко яснооке!.. 04.02.2011 
© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299661

© Stepans’ka Marina (SMG)