Любіть українок, як сонце любіть,
Як землю батьківську - без тями.
Не бійтеся щирість свою проявить
Словами, губами, руками...

За  карії очі, за вигин спини,
За коси русяві - як жито.
За викот глибокий, і те, що за ним...
За все, що зуміли вхопити

У спальні, на кухні, у свіжій траві,
В машині, в коморі, у гаю
Любіть українок, де стрінете ви –
І хай вам Господь помагає!

Любіть галичанок, бойкень та лемкинь
Гуцулок любіть, подолянок
Таврійські дівки, слобожанські жінки -
Не знайдете кращих коханок.

Любіть гагаузок, болгарок струнких
Угорок, грекинь, караїмок
І кримських татарок – бо люблячи їх
Ви любите все ж українок!

Любіть українок, негайно любіть!
Даруйте вірші їм і квіти,
Бо кожна нелюблена, втрачена мить
Примушує жінку старіти

Любіть українок – щотижня, щодня
А буде можливість – і двічі
Бо жінку (та ще й не одну) вдовольнять -
Робота така чоловіча

Життя в Україні дає нам урок -
Затямте, Тарасові діти:
Єдина можливість
приборкать жінок -
Це їх РЕГУЛЯРНО любити!
© Тарас Шевченко-Задунайський.
08-09-2009

Патріотична молодь обласного центру розпочинає нову акцію, суть якої полягає в поширенні синьо-жовтої стрічки у публічних місцях. Таким чином активісти прагнуть довести всьому світові, що Полтава була, є і буде українським містом. Варто пригадати, що вона була домівкою багатьох визначних український діячів, зокрема письменника Панаса Мирного, політика Симона Петлюри, науковця Юрія Кондратюка. Також саме полтавсько-київський діалект є загальноприйнятим літературним зразком української мови. У світлі останніх подій, коли в Україні розпочалася антиукраїнська хвиля, полтавська молодь бере на себе ініціативу показати, що місто було і залишається українським. А всі намагання українофобів повернути її у "совок"- зазнають поразки.

Дорогий друже!

Сьогодні твою Батьківщину намагаються продати недобросовісні політики прикриваючись примарними вигодами для простого народу. Задля особистого збагачення та утримання при владі вони віддають наш збройний потенціал, наші стратегічні підприємства, підтримують існування на території України іноземних військових баз та готові перетворитись у маріонетку російських та американських політиків.

Ми вважаємо, що господарями української землі та народного господарства є не продажні олігархи та їх політичний представник Янукович, а саме ми - українці! В знак протесту проти антинародної політики теперішнього режиму та в знак солідарності з усіма небайдужими українцями які відстоюють право на свою людську гідність ми започаткували Інтернет флеш-моб акцію - "Янукович! Я свою Батьківщину не продаю!".

Якщо ви вважаєте себе Людиною, Громадянином, Господарем своєї землі, а не безмовним бидлом, сірим електоратом, жертвою політиків-олігархів, не боїтесь відкрито висловити незгоду із здачею економіки та території України іноземним державам, якщо ви хочете щоб Янукович пішов із посту Президента України, заявіть свй протест поставивши у всіх соціальних мережах де ви зареєстровані (facebook, vkontakte, odnoklassniki, livejournal, youtube, форуми і тд.) в якості портрету до свого профілю (аватару) запропоновану нами картинку, що долучена до цього повідомлення - http://s52.radikal.ru/i136/1005/51/c13b1a365a01.jpg,  а в якості "статусу" - фразу "Янукович! Я свою Батьківщину не продаю!

".

Цю акцію уже підтримали сотні українських патріотів, наша мета - привернути увагу громадськості до загрози втрати своєї Батьківщини.

Час початку акції - 11 травня, термін підтримки картинки та статусу - 1 тиждень.

З усіма питаннями та пропозиціями щодо цієї та наступних акцій в мережі звертайтесь до нас:

Український Віртуальний Опір :

www.uvo.cv.ua

http://www.facebook.com/group.php?gid=389055493851

http://vk.com/club14415018

http://politiko.com.ua/group331

http://community.livejournal.com/bryhada_ua/

http://www.youtube.com/group/WeAreUkrainians

http://blog.i.ua/community/2177/

http://www.ppd.org.ua

В Україні ситуація з дотриманням етнічних прав різних народів дуже нагадує історію Південно-африканської республіки. В ПАР здійснювався апартеїд по відношенню до автохтонного (корінного) населення, чисельність якого становила 79%. Тобто етнічна меншість (африканери, білі) керувала всіма владними інститутами і нав*язувала всьому населенню свою політику сегрегації. Можливо історія ПАР дасть ключ для вирішення наших проблем.

За Всеукраїнським переписом населення 2001р. кількість українців, що проживають в Україні становить 78%. Ми є автохтонним народом, тобто таким, що проживає на своїй рідній землі. Найбільша етнічна меншина в нас - росіяни, чисельність яких становить 17% (кількість білого населення ПАР у часи апартеїду становила 18%). Етнічною мовою українців є українська мова. Причому поняття "етнічна мова" слід відрізняти від "рідної мови". Наприклад, людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. В такому разі її етнічна мова - українська, мова її етносу.

Етнічна дискримінація - це утиски та утиснення, які здійснює панівний етнос щодо непанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Давайте розберемося хто у нас панівний етнос, себто кому належить влада в Україні. Очевидно, що найвпливовіша партія зараз - Партія регіонів. Їй належить посада Президента, коаліційна більшість в парламенті, контроль над органами місцевого самоврядування у ряді областей. Партія регіонів йшла на вибори, виражаючи інтереси російської етнічної групи: введення другої державної мови, заперечення вступу у Північноатлантичний альянс, налагодження відносин з Росією тощо. Завдяки популістичній риториці, обіцянкам боротьби з бідністю, підкупу, проросійській партії вдалося заручитися підтримкою частини найбідніших українців, що привело її на владний олімп.

Таким чином, російським етнос є панівним в Україні, адже його політична сила (не вперше) стала "за кермо" держави. Значить можна вести мову про наявність/відсутність етнічної дискримінації з боку росіян по відношенню до інших етнічних груп. Задля визначення рівня дискримінації застосуємо Шкалу Олпорта, що вимірює ступінь проявів упередженості в суспільстві. Показники за шкалою Олпорта можуть набувати значень від 1 до 5.

Рівень 1, Антилокуція

Антилокуція — коли представники панівної групи вільно жартують про представників дискримінованої групи. Жарти ці будуються на негативних стереотипах та образах, пов'язаних з дискримінованою групою. Панівна група зазвичай сприймає подібне невинну розвагу, що не шкодить дискримінованій. Антилокуція як така дійсно може заподіяти шкоди, але вона відкриває шляхи для жорстокіших проявів упередженості. В Україні антилокуція по відношенню до українців широко поширена ЗМІ. Прикладами антилокуції можуть слугувати транслювання виступів Вєрки Сердючки або передач і фільмів студії "95 квартал".

Рівень 2, Уникнення

Люди з панівної групи активно уникають людей з дискримінованої групи. Без наміру заподіяти шкоду вони її, проте, заподіюють — через ізоляцію.

Рівень 3, Дискримінація

Людей з дискримінованої групи піддають дискримінації, не надаючи їм можливостей та послуг, таким чином, втілюючи упередженість в дії. Поведінка представників панівної групи переслідує мету нашкодити дискримінованій групі — заважаючи її представникам досягати поставлених цілей, здобувати освіту або роботу, і таке інше. Панівна група активно намагається завдати шкоди дискримінованій групі. І хоч формально українців в Україні більшість, але де-факто вони не займають панівного становища (по аналогії з чорношкірим населенням ПАРу часи апартеїду). Конфлікт на "Будмайстрі", неможливість отримати освіту українською мовою в ряді областей, публічні вислови Дмитра Табачника щодо мешканців Західної України, заборона вшановувати своїх історичних героїв - яскраві приклади дискримінації.

Рівень 4, Фізичний напад

Представники панівної групи псують речі, що належать людям з дискримінованої групи, палять їх власність і поодинці або гуртом нападають на них, щоб побити. Людям з дискримінованої групи завдається фізичної шкоди. Прикладами можуть служити лінчування негрів,єврейські погроми в Європі. А у нас в Україні - побиття демонстрантів в Одесі 2007 року, напади на українців у Миколаїві, сутички в Криму тощо.

Рівень 5, Знищення

Панівна група прагне фізично знищити дискриміновану групу. Вони роблять спробу вбити всіх представників певної групи (напр., індіанські війни, направлені на винищування корінних народів Америки, остаточне рішення єврейського питання в Германії, різанина вірмен в Туреччині).

Як бачите, у південних областях і Криму упередженність по відношенню до українців перебуває на загрозливому четвертому рівні, а загально по Україні - на третьому (державна політика). Проблема полягає в тому, що наявність цієї дискримінації не визнана. Тому головним завданням для українців поки що має стати ВИЗНАННЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ В УКРАЇНІ. Пропоную всім активним громадянам, що працюють в інформаційній сфері - саме на це спрямувати свої основні зусилля. Ваші матеріали повинні подаватися під таким кутом, що в Україні притісняється автохтонне населення, обмежуються їх права тощо. В Південно-африканській республіці чорношкірим вдалося привернути на себе увагу міжнародної спільноти, наслідком чого стало накладення на ПАР економічних санкцій. Влада білих була поставлена перед вибором: рівноправність або фінансові втрати. В результаті африканери поступились панівним становищем чорношкірим. Якщо українці виграють інформаційну війну, то російська влада в Україні теж буде вимушена йти на поступки. А значить, українцям відкриються непогані перспективи для розвитку.

 

Stanislove, для  maidan.org.ua

 

При підготовці статті використовувались матеріали Всеукраїнського перепису населення 2001 року (http://www.ukrcensus.gov.ua/) та Вікіпедії - вільної енциклопедії (http://uk.wikipedia.org).

Постійна адреса статті: http://maidanua.org/static/mai/1271005788.html

Президентові України Януковичу В.Ф                                                           Протест!                                  Шановний Віктор Федорович! Громада українських язичників "Православ’я" висловлює свій протест проти ініційованої минулим Президентом акції по зняттю памятника Т.Г.Шевченку на його могилі в м. Канів, та заміні його на хрест. Готовність до реалізації цієї акції висказав Петро Андрійович Ющенко на радіо Культура. 27.02. в Каневі відбулася нарада по цьому питанню. Присутній на цій нараді нащадок Шевченка Валерій Красицький, гостро розкритикував і опротестував цю варварську акцію. Просимо Вашого втручання в недопущенні проведення цієї антиукраїнської дії. Хрест, це знаряддя вбивства. На ньому у всі віки розпинали злочинців.Під цим знаком було живцем спалено,катовано та колесовано мільйони людей по всьому світі.Його потрібно взагалі заборонити, як символ під яким твориться зло.  Голова Громади:Кагадій Володимир Володимирович Посилайте протести по поводу зняття пам,ятника Шевченку, за такими адресами!!! 01220 Київ вул Банкова 11. Президенту України, 01004 Київ. Вул. Грушевського 12/2 Кабінет міністрів, 01601 Київ вул. Івана Франка-19 Міністерство культури. Обговорення теми на форумі->

Джерело: http://www.svarga.kiev.ua/

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський

Про відмічання 9 травня 2010 року, дуже влучно. ...А что ж оно нынче так скребло, будто не Победы был праздник, а Кремля, да под сталинской дланью?   Но тут получила эсэмэской от друга что-то очень созвучное – как выяснилось, авторства дочери покойного Ивана Сподаренко.   Крик торжества і лід очей з-під лоба... В кривавім шумовинні прапорів Із пекла суне Сталіна подоба, Обпершись на рамена упирів. А ті щасні – їх славлять владоможці, В медалях ювілейних аж лищать, Дублери самозвані Переможців, Тих, Істинних, що у землі лежать. З бравурним маршем, під легенів свисти, У сутінку "залізної руки" Крокують СМЕРШівці, енкаведисти,   "Заградотрядівці", політруки. Вусатий вишкір на кривавім стягу Трима побожно сталінський корсар. В старечім роті слідчого ГУЛАГу Сичить зловісно  "Біломорканал". Повний текст статті Коробової тут Йо Тен Час важкий… Час останній…

Доля?

Та невже ж нам набридла

Воля?

Чи вже звикли бути

Рабами?

Що ж то  сталося люди

З вами?

Україна розп`ята

Стогне.

Догорає свободи

Вогник.

Під жидом, москалем

В своїх стінах.

Наш народ стоїть

На колінах.

Станьмо!  Досить катам

Коритись

Порятунок…  Він є –

Битись!

Проллємо чорну кров

Ворожу.

Знайдем Волю і славу

Примножим!

              *** Зажурилась Україна Зажурилися Черкаси,Київ, Львів, Прилуки. Заграбастав Україну Зек у грязні руки. Ще й на «трон» він не сідав, А його вандали, Серед ночі у парку Шевченка ламали. І затягне Україну До Союзу знову, А чужими «языками» Знищить рідну мову. І тризуб він нам замінить На пташок з дзьобами. Знову стануть українці Для них лиш хохлами. Забувайте про Європу, Незалежність, мову Малоросією буде Україна знову. Запанують москалики По всій Україні. Не одягнеш вишиванку На свята, як нині. Українськії Герої Для них – всі фашисти. Їх не люблять януковці, Також комуністи. І Шухевич, і Бандера Для них лиш - бандити. Українцям, як на світі, Без Героїв жити? Незалежність здобував хто: В УПА, на майдані - Шанси мають ліс валити Десь у Магадані. «Двуязычье» Янукович Ввести намір має. Герман – щира українка, Йому помагає. «Голубим» вона продалась Тепер рідну мову Хоче здати на поталу Москаликам знову. Янукович вже планує Як « царство » ділити, Як розтрачені мільйони Швиденько « відбити ». Дачу, вкрадену в Держави, Собі все ж залишу, Решту можна віддавати Москалям за « крышу ». Що там дача – Межигір’я Ви, за Крим забудьте І навіки з москалями Знов братами будьте. Шлях в Європу швидко вкриє Януковська крига. Вже в минуле відкотилась Ющенка відлига. Заслабким був бідолаха - Ющенко у владі, Не навів він лад в Країні А тим більше в Раді. Януковці вже святкують Свою перемогу?! В опозицію піде Юлька мабуть знову. Дух і Волю не зламає Януковська зміна, Вже не стане на коліна Ненька – Україна! Слава! ж , слава! тим Героям,Що життя віддали!! Щоб нащадки запорожців Все ж державу мали!!! Анатолій ПАНЧЕНКО і ще додаю буду тут і збирати всіх сучасних українських талановитих поетів додано 24/02/10 з http://blog.i.ua/user/2513455/406603/

Актуальніше ніж чотири роки, що минули від її написання... І тихо, тихо навколо стало... Кудись поділися голоси... Часи веселі настали, нас лишилось так мало, Ну їх, брате, такі часи! Та нам з тобою своє робити, Відкрити очі і далі йти! І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити Хто ж тоді, як не ми, брати?!    

Дан Берест

Невже нас не турбує майбутнє України!?.. Невже нам байдуже, хто
буде володіти землею наших праотців!?.. Невже нікого не цікавить – чому
поширюється бездуховність і виродження української нації незважаючи на
те, що християнська релігія розгорнула активну діяльність за часи
Незалежності України і досягла небачених успіхів?..
      Будьмо свідомі, що сьогодні на Україні побутує патріотизм вчорашнього дня.
Його сповідують усі громадсько-політичні організації й об'єднання, що
пишно іменуються «патріотичними». Цей учорашній патріотизм
популяризують усі засоби мас-медіа та усі видавництва без виключення, у
тому числі й так звані «патріотичні».
   [ Далі........... ]

Знаєте, коли щоразу приходить діло до виборів,я не перестаю дивуватись.Чому люди такі сліпі?Ладні один одному горло перегристи за придуману ідею, яку так і ніхто не втілить у життя.І Тимошенко і Янукович і так при владі, а толку то?Звідки такі надії,що як тільки хтось із них стане президентом,так наступить рай на землі (ну в залежності від того, хто кого підтримує).
Одні вважають, що як переможе Янукович (ну чи вже переміг), все, Україна мало не у велику вісімку війде, інші - що пів країни в Сибір вишлють.
Всі сваряться,накопишують негатив і цим самим руйнують найголовніше, те за що ніби боряться КРАЇНУ.Адже президент - це лише одна людина, а Україна - це 46 мільйонів...і якщо ми не навчимось бути добрими один до одного,розуміти один одного,слухати і допомагати один одному - то ніякий президент нам не допоможе.

Отож, ДАВАЙТЕ ЖИТИ ДРУЖНО!