Мій щоденник
- 29.01.24, 16:51
- ЖИТТЯ ТРИВАЄ
Коли ми щось робимо - голова не залишається порожньою. Ми або думаємо про ті дії і справи, що робимо, або думаємо про щось інше. У будь-якому випадку - голова зайнята думками.
От і я, опускаючи жалюзі, подивилася у небо і подумала про сьогоднішній день. І чомусь... ні не чомусь, а просто пригадалося, що десь читала, наче люди звикли до війни. І одразу сама дала відповідь: "Не звикли, а адаптувалися".
Так, саме адаптувалися. Це слово найбільше підходить до того життя у Нікополі, яке я зараз веду. Та й не тільки я. Так, ми живемо, прокидаємося вранці (якщо пощастить), збираємося на роботу, займаємося своїми справами, ходимо і їздимо у гості, бачимося з друзями, навчаємося, плануємо, народжуємо. Живемо звичайним життям, як і колись. Тільки є одна невеличка... величезна відмінність - обстріли і сирени. Кожне місто України, якщо воно не зруйноване до найменшого камінчика, живе адаптованим життям.
Наше місто розташоване на березі Каховського водосховища (вже колишнього
), а навпроти ЗАЕС, де ховаються російські упирі. І кожного дня, кожної ночі з того берега на наше місто, на наші домівки, голови, на наше життя летять снаряди. Більшість нікопольців виїхало - хтось напочатку березня 2022 року, коли окупанти зайшли на ЗАЕС, хтось залишив місто, коли його почали обстрілювати. Проте ми усі не звикли, а адаптувалися до життя у місті, яке під постійним обстрілом. (А тепер окупанти з того берега ще й дрони зі снарядами запускають на наше місто.)
![tears tears](http://i.i.ua/v2/smiles2/tears.gif)
Неможливо звикнути до того, що не можеш вийти на двір, бо там над головою літають ворожі дрони. Неможливо лягати спати ввечері під звуки ворожої артилерії і не думати, що черговий снаряд може і не оминути твій дім. Неможливо звикнути до цього. До такого життя лише можеш адаптуватися і пристосуватися.
12