Що було, то було, сподіватися марно, Але знову над містом блакитні дими. І заходжу я знов до старої кав’ярні, Де зустрілися ми, де зустрілися ми…

Вчора зібралася їхати на Запоріжжя, колега на машині підвозила. Тож до Дніпра на маршрутці. Вийшла о 6.30, коли їде якась транзитна, дивлюся "ДНІПРОПЕТРОВСЬК" написано, ну я і сіла. В салоні багато вільних місць, вгледіла шеврон Правого сектора та плюхнулася біля дядька... Розговорилися про сніданки младєнцами, нові рецепти з них, то сьо... Я вже думала його про селфі попросити, коли глип у вікно, а ми вже біля ЦРБ (мали ще за 3 км до того повернуть наліво на іншу дорогу). Я до водія, а він каже, що там жеж написано "Дніпропетровськ-Харків". Вилізла, кароч. Перейшла дорогу, залізла вже ж точно на Дніпро, бо перепитала у водія. Огрядна така тьотя доброзичливо запропонувала біля неї сісти на єдине вільне місце, я теж не худяшка, тож їхало тільки пів-попи, все інше висіло у повітрі. Саме тому вранці не встигла написати нічого - бо було сильняще незручно :)

Ранкова кава не виносить самотності!

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Чорна ніч та чорна кава-

Дві супутниці мої

У ці сірі та незграбні,

Сумомвимучені дні.

Щоб триматись, вип"ю кави,

Щоб спочити, піду в ніч-

Пригорну душу загнану до сну.

...і пил здійняв на дорозі вітер,
обпале листя летить услід,
у смутку в стЕпу схилились квіти,
в полинних хвилях останній цвіт.

з вербою річка веде розмови,
у волі в небі ширяє птах.
а темні хмари в таємній змові
імжу сплітають у небесах.

ту сіть роскинуть в осінню днину
на степ, на місто, на весь окіл -
дощевий шурхіт печаллю злине,
спаде на серце щемливий біль.

по тій дорозі підеш до хати,
відчиниш двері, розпалиш піч
і кинеш погляд в віконні грати -
там степ, тополя і скоро ніч,

на всохлій гілці самотний ворон -
мов згубний жереб о цій порі -
за обрій цілить ворожим зором,
де зорі в схові ще до зорі;

і дощ зсковзає по шклу струмкАми,
і край дороги темніє крак...
п"єш філижанку міцної кави,
в задумі стане вмить тоскно так...


_____
крак - кущ

      Куштувала каву у Вiднi, Львовi, Туреччинi, в однiєї з арабських країн Перської затоки, але найсмачнiшою здалася менi кава в кав’ярнi Ужгороду їхнього ж ужгородського обсмажування. А нещодавно прочитала у Олексiя Мустафiна (до речи, автора книги «Напій змін. Як кава створила сучасний світ») трохи неочикувану думку. Здається, киянам можна пишатись не тiльки київськими котлетами або київським тортом. Цiтую Мустафiна дещо щодо кави.

       «… цей збадьорливий трунок в Київі почали пити аж ніяк не пізніше, аніж у Львові чи Відні, а швидше за все – навіть раніше.

       На територію нинішньої України кава потрапила не з Заходу, а з Півдня. І спочатку до неї привчилися в Криму. Справжньою батьківщиною напою є не Ефіопія, а Ємен. А ім’я кави походить від арабського прикметника "кагва". Це слово багатозначне і могло означати як "міцний" , так і "той, що втамовує голод". Цікаво, однак, що так напій називали не так араби, як турки. А вже від них і сам трунок, і його ім’я запозичили інші народи. Кримські татари зробили це одними з перших, ще в XVI сторіччі. 

       Політику в iсламських державах, де заборонено вживати алкоголь, цілком замінювали неквапливі розмови чоловіків за філіжанкою кави (слово філіжанка, до речі, теж запозичене зі Сходу і походить від переінакшеного перського "пінджан" - миска). 

       Богдана Хмельницького, мабуть, можна назвати першим українським кавоманом. Про його пристрасть до кави збереглися достеменні свідчення – і вони наразі є першою письмовою згадкою про вживання кави в тодішній Гетьманщині. Полонили Хмельницького в 1620 році, і за однією з версій бранець два роки був перекладачем в турецького адмірала, тож міг не лише спостерігати за османською "кавовою церемонією", а й брати в ній участь. 

       Перші кав’ярні в тодішніх землях, населених українцями, з’явилися лише в 70-х роках XVII cторіччя, коли до складу османських володінь увійшло Поділля. Столицею приєднаних територій став Кам'янець. І в ньому з’явилася не лише мечеть, а й з десяток "кафехан".

       Любителем кави був i Іван Мазепа. У Батурині зберігається металева філіжанка, що, як вважають, належала Мазепі. Згадує "турецький трунок" у своїх щоденниках і наступник Мазепи Пилип Орлик.

       Кавові зерна згодом навіть включили до "пакету" матеріального утримання київських посадовців. Кавовий "пайок" отримував i перший головний архітектор Київа Андрій Меленський. Це був, до речі, неабиякий привілей. Зерна коштували чимало.

       Але публічному вжитку кави у Київi спочатку перешкоджав її гіркий смак. Каві був потрібний союзник. І ним стали… солодощі. Першим здогадався їх об’єднати київський підприємець німецького походження Готліб Фінке, який мав магазин на Михайлівській вулиці. У 1840 він відкрив у ньому цукерню, в якій разом з тістечками і цукерками подавали каву. 

       Потiм з’явилася "Швейцарська цукерня" Мартіна Штіфлера. Пiзнiше ціла мережа кафе-цукерень "Франсуа", створена Францишеком Голомбеком. В 1872 році на місці Грецького базару, де торгували солодощами, виходець з Пруссії Георг Дортенман заснував славнозвісний "Жорж". І нарешті в 1888 році з’явилася перша кав’ярня чи не найвідомішої мережі київських цукерень "Семадені", названа на честь свого фундатора, швейцарця Бернарда (Бернарда-Отто) Семадені.

       Заклад Семадені на Хрещатику на початку XX сторіччя називали "другою Думою", бо він був розташований навпроти міської думи і владці проводили в ньому чи не більше часу, аніж на своєму "робочому місці". Як власне й ділки з сусідньої біржі. Але й ті, й інші, пили каву саме по-київськи – із тістечками і цукерками. Можливе, це й випадковий збіг, але справжнє відродження київської кави через століття почалося саме з кондитерських». 

 

Але це з кавової iсторiї Київа. А зараз? Кияни, якщо менi доведеться вiдвiдати Київ, де ви п’єте найсмачнiшу каву?

А поки я йду до кухнi зварити собi кави. Пiдозрюю, хтось теж?..