Так саме собою склалося, вийшло, що відслуживши понад три роки на імперському флоті у Севастополі, я благословенного літа 1973 року приїхав до Києва вступати на факультет журналістики КДУ імені Т. Шевченка і першим у нас був щойно запроваджений додатковий іспит — творчий конкурс. Зігнали всіх абітурієнтів до однієї великої аудиторії, і подали на вибір кілька вільних тем. Мовляв, вибирай і пиши. Покажи, що ти справді володієш словом, що тебе можна допускати до вступних екзаменів на чи не найбільш аристократичний факультет вишу імені Кобзаря. Туди тоді й справді потрапляли лише відбірні одиниці. Позаяк столичний університет щороку випускав лише (вдумайтесь лишень!) двадцять п’ять дипломованих журналістів зі стаціонару і ще 75 фахівців відправляло в життя заочне відділення. Точно таку квоту підготовки фахівців мав лише Львівський держуніверситет імені Івана Франка. Одне слово, тільки два провідних університети в республіці готували журналістів, і це на 52-мільйонну Україну налічувалося менше двохсот на рік. Бо до випуску ніколи не доходило 20-30 осіб, від числа набраних. І тому в радянські часи на периферії дипломованого журналіста було зустріти все одно, що когось із 28 панфіловців, які буцімто розгромили німців під Москвою, яких по п’янці-гулянці вигадала невтомна маячнеподібна московська партполітпропаганда.

Сісти за парту на тому творчому конкурсі мені випало поруч з білолицим русявим молодиком. Він вигідно вирізнявся з-поміж гурту своїми живими, активними очима і рижуватими тонковолосими вусами. А ще пізніше я примітив одну непідробну дивину в сутності цього студента. Він уживав у своєму просторіччі просто таки масу білоруських слів і виразів. Ну, ходячий … Петрусь Бровка…

І не дивно. Мишко Швед, так величали цього цікавого хлопа, жив і працював у районній газеті на самому кордоні з бульбашами, у Ріпкінському районі Чернігівської області. Згодом на заняттях з практики української мови велика майстриня нашого рідного слова, викладач університету, золотий науковець Ольга Михайлівна Пазяк іноді зверталася до Шведа по допомогу:

—А ну, Михайле Івановичу, підкажіть нам, будь ласка, як цей вираз звучатиме білоруською…

Не завжди, скажу, що йому вдавалося знаходити відповідну ілюстрацію. А от, коли це було, сказати б, не зумисним заняттям, то, здається мені, вряди-годи виходило вельми цікавіше і оригінальніше. От виходили ми якось курсом після занять у червоному корпусі університету, а треба було ще конче заглянути на кафедру журналістики, уточнити плани занять на наступну добу, що містилася в жовтому крилі вузу і для цього належало аж у двох місцях пересікати гомінливу вулицю. Ось М. Швед і каже:

—Підемо, давайте, прямо, через парк Шевченка, а там і пєрайдємо…

—Як, як? — скрикують в один голос кілька наших однокурсників. — Ну-мо, друже, повтори ще раз…

Михайло щиро сміється і каже:

—Ну, пєрайдємо. Це так у нас кажуть. Згоден, що звучить, можливо, дещо вульґарно, але погодьтесь, що загалом зрозуміло… Білоруський суржик, як бачите, також цікавий…

Коли ми з’їжджалися на сесії, після кількамісячної розлуки, то перших два дні не могли наговоритися. Все розповідали один одному останні житейські новини з своїх дрімучих партійно-радянських глибинок. Насамперед про те, як дикуни із парткабінетів шалено керують пресою, як затискають критику, як возвеличують себе до рівня регіональних божків. І запримітив я, що мій новий друг найчастіше фанфаронить, козиряє красотами льонових щедрот свого Полісся, особливо ж порою, коли заквітають у їхніх краях луб’яні волокна. Коли поля льону перетворюються в барвінкові килими під голубим, прозорим небом. Як стверджував Михайло Швед на землі їхній твориться ’’краса неймовірна’’, ’’чудо з чудес’’. Ще стверджував, що це диво треба побачити, хоч би раз у житті. Позаяк, його не позабудеш ніколи.

Спершу поїхали ми вдвох у турне до мене на Вінниччину. Що було показати в районі, який сіяв в СРСР найбільше цукрових буряків, мав аж два цукрових заводи? Справді солодкий ’’цукровий Донбас’’, сама його, сказати б, серцевина. На кожному кроці буяє його листата, коренеподібна технічна культура. А саморобні смолокурні знаходяться, вважайте, під кожним сільським дахом. І цього добра — хоч залийся. До кого не заглянеш — усі пропонують покоштувати їхньої бурячанки. Згинь, пропади, заразо! Я ось, до слова сказати, уже 27-ий рік без спиртного і просто таки чудово почуваюся!

А потім вийшли ми з хати моїх батьків і піднялися на круту подільську гору. Всю в п’янких полинах і кущастих перекоти поле. Буквально за городами починаються наші знамениті вапнякові кар’єри. Наш край колись був дном допотопного Сарматського моря. Тут мільйони років тому (учені пишуть про історію в 10-14 мільйони років тому), коли та водна пустеля висохла, донні рештки, в яких зібралося мільярди молюсків і різних інших мікроорганізмів, закам’яніли. Ми з своїми життями прийшли сюди, коли це все стало, як ми тепер кажемо, корисними копалинами. Вапнякові поклади, їх іще називають черепашковими, стали чудовим будівельним матеріалом. Сюди привезли кам’янорізальні машини, скрепери знімали поверхневий шар землі і в суцільну кам’яну стіну врізалися зубаті механізми. Вони видавали ’’на-гора’’ відвал за відвалом — десятки блоків черепашнику за зміну, які були чудовими стіновими матеріалами на будівництві, прокладаючи під землею довжелезні штольні, штреки виробіток. Той чудовий вапняковий матеріал розвозився по всій Вінниччині, котра в сімдесяті роки минулого століття, в пору якраз нашого навчання у столиці, фактично перебудовувалася. Звільнялася від солом’яних покрівель. Споруджувала повсюдно — у містах і селах нові, добротні оселі.

Мій побратим з великими, здається, жолудевими очима спостерігав за цим з непідробним інтересом, із щирим здивуванням. Я розумію, це не просто одного дня зненацька опинитися в кам’яному мішку, метрів за триста від входу до штольні. Довколишній світ виглядав приблизно так: рапата вапнякова (черепашникова) стеля, вапнякові стіни, темні збійки вліво і вправо, наполовину закидані виробничим піском і ламаним камінням, так званим напівфабрикатом. Бо на поверхню транспортують лише цілісінькі, без будь-яких дефектів вирізні блоки. Нова у промозглому підземеллі людина неодмінно з острахом поглядатиме на потріскану черепашникову стелю над головою, котра в найбільш проблемних місцях знаходиться в глибоких тріщинах і проломинах, підперта, завбачливо доставленими сюди стовбурами ялин і сосон, котрі, у разі аварії, під напором породи тріскають, як сірники поміж пальцями міцних чоловіків. Ставлять їх для того, щоб чути чи не тріщать підпори. Коли в штольні чути характерний тріск, це означає, що сідає порода, що всі роботи треба негайно припиняти, виводити людей, звільняти забій…

Аби ви, друзі, мали повну уяву про наші подільські кар’єри, почитайте розділ моєї книги, озаглавлений ’’Закинуті штольні - підземний Джурин’’. Сторінка 117. Ось вам електронна адреса цього твору, який був виданий 2008 року — https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Rodynna_kolyska...?

А котрогось погожого червня, напевне, ми з моїм другом подалися з візитом ввічливості на його Полісся. Автобусом з Києва дісталися до села Нові Яриловичі. Це знаменитий населений пункт. Тепер у ньому мешкає ледве пів тисячі осіб. Це вже фактично на самому кордоні з Білоруссю. Там нам належало ’’спішитись’’ і ще кілометрів 6-7, а то й більше добиратися пішки до сусіднього населеного пункту. До Михайлової вотчини. Але йти по тій дорозі було надзвичайно важко. Бо на вулиці лежав суцільний пісок. Рухатися доводилося немовби на пляжі в Одесі, в глибокому піску.

У мене навіть було вирвалося, мабуть, недоречне запитання:

—А хто його стільки сюди навозив?

—Ти що з груші впав? — була саркастична відповідь М. Шведа. — Хто ж його міг навозити окрім самого Господа Бога…

І справді…

Тут враз позвав нас хтось із-за паркану. Виявилося, там мешкав колишній учитель М. Шведа. Уже пенсіонер, якщо не помиляюся, то звали його Миколою Михайловичем.

Розмова пішла про те, звідки та куди хлопці прошкуєте. Ні, мовляв, мою хвіртку, казав добрий хазяїн, без візиту поминати ніяк не можна. Мишко, це мій кращий випускник і гордість нашої школи, а тепер здобуває таку знамениту освіту. Без п’яти хвилин перший професійний журналіст у наших древніх краях. У мене ж, слава Богу, і пообідати є що, і винце цього року вельми смачне вдалося. Попробувати треба. А потім, ви ж журналісти, просвітіть пенсіонера, що там у світі та країні діється, що нам ті прокляті імперіалісти знову готують, і головне, чи не буде війни? Бо живу ж один, як палець…

Зі мною такого нікого не було. За годину — півтори після початку застілля, все начебто розумію, канву розмови підтримую, а ось встати, зробити крок-другий — не можу. Мій друг тільки сміється з-під рижого свого вуса, блимає жвавими очицями і повторює:

—Ох ви нас і вкачали… Справді золоте винце. Але ж нам треба до моєї матері. Там уся родина збирається нас зустрічати. І нам на світанку треба в поле, на льон подивитися… Сашко он ніколи не бачив, як льон цвіте. Заради цієї картини аж з Вінниччини приїхав… Що я за гід такий, і сам напився, лика не в’яжу, і друга під удар підставив…

Педагог зовсім аж нібито тверезо каже:

—Нічого, хлопці, нічого з тієї вашої затії не вийде. Нікуди я вас на ніч дивлячись не відпущу. Ви просто по нашому піску до матері не дійдете. Вино називається ’’бабоукладчик’’, і воно ноги ’’клієнтів’’ буквально в’яже. Ну, затримались, у дорозі: подумаєш, проблема… Вранці до схід сонця на льонове поле теж не потрапите, бо нинішнього року довгунець цвіте лише за вашим селом. Перенесіть цю світанкову мандрівку на деньок-другий… Ще встигнете, побачите всю принадну красу нашого краю, яка в квітучий льон перелилася…

—Та ви що, нам треба повертатися до столиці, - ледве не кричить мій побратим. – У нас на носі іспит у самої Марії Устимівни Каранської…

—Що дуже страшна дама? – запитує учитель…

—Не те слово, - відповідаю з жахом я. — За українську нам усі мізки викручує. Бачите, Мишко при одній згадці тремтить, як осиковий листок…

—О, — весело сміється наш господар. –Як я поважаю таких професорів. Честь і хвала їм.

Коли наступного дня ми під обід таки добилися до Михайлового родинного гнізда, на подвір’ї було замало не пів села. Гриміла музика і люди танцювали. Бал з приводу зустрічі двох студентів-журналістів уже тривав не першу годину. Перед ворітьми нас зустрічав офіцер міліції.

Я здивовано запитав у Мишка:

—Це що, нас, можливо, розшукують?

—Та ні. Це мій двоюрідний брат, який служить у райвідділі. Він відпросився з роботи, приїхав з нами зустрітися, з тобою познайомитись, чарку-другу випити, — пояснив Михайло Швед.

Ми ледве вирвалися, щоб не втрапити одразу за стіл. Утрьох, здається, і з капітаном пішли на долини, до річечки, що петляла попід густими вербами. По камінчиках перебралися через слабенький потічок.

— На іншій стороні Михайло й сказав:

—Оце вже й є Білорусія, щоб ти знав. Поміть, запиши десь собі.

Із берега було видно село. Над річкою паслася сільська череда. В полі видно було, як чоловіки вершили ожеред сіна… Скирда виросла вже доволі висока…

Ну, а далі була зустріч гостей за накритими столами. Ми просили усіх, щоб допомогли нам не проспати наступний світанок, бо ж заради цього стільки їхали, добиралися… Всі все, здається, розуміли, на знак згоди схвально кивали головами. Обіцяли посприяти, якщо, не приведи Боже, проспимо світанок...

Я проснувся, а ночували ми з Мишком на сіновалі, від того, що гаряче, пекуче сонце, немовби вогнем, припекло мені в очі.

—Боже, чому Сонце? — прошепотів я, буквально підстрибнувши на запашній лежанці. Поруч спокійно похрапував мій друг. Ми ж повинні були ще до появи світила на горизонті вже бути на льоновій плантації. І дивитися на те, як Боже світило відкриватиме льонові коробочки на тисячах стеблах льону-довгунця, як запалюватиме воно від краю горизонту до дальнього видноколу неймовірну красу і ніжність за селом. Усього на пів години, можливо, проявляється барвінковим чудом ця неповторна радість, непереквітна краса, позаяк, коли Сонце сповна викотиться з-за обрію, то коробочки закриваються на цілу добу. Неймовірні барви краси і вроди краю зникають.

(Продовження буде).