У Кременець ми приїхали вже пообіді. Поселитися вирішили в готелі Віка, що,судячи з адреси і карти, був на півдорозі між автовокзалом і центром міста. В самому центрі готелів немає зовсім. Готель новий, чистий, зручний де-не-де ще ведуться оздоблювальні роботи. Він справив дуже гарне враження. Вартість номера 140-190 грн, але десь у більшому місті  такий номер коштував би під 500 . До речі, це єдиний готель де не потрібен був паспорт при поселенні. Була тут лише одна незручність - при готелі не було кафе, але ми знайшли поруч чудовий ресторанчик в національному стилі "Козацький курінь", де зі смаком і пообідали.

Як і в Дубно, вирішили починати знайомство з "дальніх бастіонів". Тобто, пішли на Замкову гору підкорювати руїни замку, які тут видно практично звідусіль. Замок знаходився на горі Бона (названа на честь італійської княжни, що була дружиною польського короля та великого князя Литовського Сізігмунда І, і протягом 20 років (1536-1556) володіла містом), або Замкова гора. Висота гори 397 метрів над рівнем моря, або 105 метрів від підошви гори до вершини.

 По дорозі зустрічалися храми, монастирі і церкви, але фотографувати більшість з них було назручно, бо знаходилися вони на захід від дороги, а час вже був післяполудневий.

Якщо поглянути на карту Кременця, то головні дороги у плані мають Y-подібну форму, де на перетині знаходиться автовокзал, а центр і історична частина міста знаходяться нижче. Але при детальному розгляданні плану він має вигляд лабіринту, при чому жодна з вулиць на карті не йде на замкову гору.

Розпитавши місцеве населення ми знайшли таки дорогу вгору. Дорога дуже мальовнича.  Ще не доходячи до руїн ми почали фотографуватися на каміннях та пагорбах. Бачили кілька компаній, що вибралися сюди на пікнік. Біля самих руїн нас зустріли зародки (чи рештки) туристичної інфраструктури: чоловік на машині, що торгував сувенірною продукцією, а один навіть стояв біля таблички з цінами і  брав плату за відвідини руїн замку. Дитячий квиток коштував 1 грн, дорослий 3 грн. Мені, чогось, згадався Остап Бендер біля провалля... Зате тут ми купили магнітики з Кременецьким і Дубенським замками, бо у Дубно сувенірної продукції ми не знайшли...

Від замку добре збереглися в"їздна брама з баштою і трохи стін, які з перервами оточують площу у 0,75 га, де раніше був замок, що складався з церкви св. Михайла, великого будинку і господарських споруд. Перше укріплення з дерева та землі тут було споруджено ще у 12-сторіччі, яке, завдяки своєму вигідному положенню вистояло проти навали Батия у 1241-му та наступу хана Куремси 1254 року, але восени 1259-го на вимогу хана Бурондая, що погрожував розоренням краю воїни волинського князя Василька Романовича розібрали укріплення. Камяну фортецю ймовірно почав будувати польський король Казимир ІІІ з литовськими князями Гедиміновичами у 1366-му рочі, продовжував угорський король Людовік Анжуйський, що володів містом з 1370-го, а завершили Гедимировичі, які повернулися сюди 1382-го. Остаточної форми замок набув у середині 16-го сторіччя. З розвитком вогнепальної зброї, довелося перебудовувати в"їздну вежу, яка раніше виходила на перешийок гори, але, із-за загрози прякого влучання артилерії, ворота заложили, і поряд побудували нові, що виходили на глибоку долину. Взагалі, 16-те та початок 17-го століття відзначаються високим рівнем розвитку міста. Під час визвольної війни восени 1648 року до замку пійшов 7-ми тисячний загін армії Богдана Хмельницького під командуванням Філона Джалалія. Вони, з допомогою місцевого населення, взяли замок у облогу, згодом захопили та зруйнували. Після цього замок не відбудовували...

---

Одна річ тільки дуже мене розстроїла: якийсь закоханий телепень намальвав на всю стіну пошлі сердечки і написав величезними буквами "АЛІНА", а поряд, ще один меншими буквами написав "Оля". Чогось є таке бажання, щоб ці Аліна з Олею погикали з пару років, а їхнім горе-коханцям щоб ручки поскрючувало...  Не те щоб я дуже злий, але на мою думку, якщо вже кортить щось споганити, то ти спочатку це побудуй...

---

Походили навколо, пофотаграфували руїни, помилувалися чудовою панорамою міста і навколишніх гір. Краєвиди просто зачаровували...   Але це краще дивитися в натурі, а поки пропоную кілька фото (Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Костел св. Станіслава, Миколаївський собор, Жіночий Богоявленський монастир, Езуїтський колегіум з Замкової гори). Зверху видно майже все місто з його церквами, монастирями і костелами. Екскурсію по цим архітектурним об"єктам старовини ми планували іншим разом. Потім підійшли ще до однієї представниці туристично-розважального бізнесу на горі. Жіночка пропонувала скористатися послугами телескопу за 1 грн, при чому, якби не черга, що майже одразу утворилася за нами, то думаю в телескоп можна булоб довго розллядати околиці. Як бонус, у гарну погоду жіночка одразу наводить об"єктив на купола Почаївської лаври, яку звідти не погано видно, а потім вже крутиш телескоп куди душа забажає... А ще у неї ж за символічну плату у 15 грн дівчатам можна вдягтися у середньовічне вбрання і сфотографуватися у ньому. Чим ми успішно і скористувалися... Цим знову ж таки привернули увагу інших відвідувачів до такого виду послуги. Дівчина сказала, що є членом Луцького рицарського клубу і збирає кошти на нові костюми на рицарський фестиваль що цього року має відбутися тут, на горі, 4-5 вересня.  (В інтернеті підтвердження інформації не знайшов  )

Потім, вийшовши з території замку, відмітили його "взяття" пляшечкою пива з кальмарами і пішли додому, але вже іншою дорогою, яка стрімко спускалася на інший бік гори... Певний час йшли лісом, потім зайшли в населену частину міста, але ще довго йшли по розбитій вулиці до центру. Коли вийшли на центральну "осьову" вулицю, то міста майже не впізнали, було таке відчуття, що ніби поки ми були наверху місто підкосила невідома епідемія. Вулиці були практично пусті, всі магазини зачинені... Добре, що "Козацький курінь" ще працював, де ми смачно повечеряли. Взагалі, день був чудовий!

(Попередні дні: Острог, Приїзд у Броди, Олесько, Підгірці, Золочів)

Наступний ранок теж почався з чаю, сирка та шоколаду на балконі . Щоправда сьогодні посилився вітер і постійно заважав нам смакувати, здуваючи пакети та заворачуючи полотенце-скатертину. Сьогодні ввечері ми вже мали їхати додому і потрібно було домовитися про оплату цього дня. Хазяїн взяв з нас до 22 вечора ще пів ціни за номер і ми побігли на автостанцію. Як ми вже встигли помітити, хоч вокзали і знаходяться на певній відстані від готелю, але швидким кроком туди можна дістатися за 15 хвилин, або 20 хвилин неспішним кроком... Сьогодні нашою метою було село Підкамінь, де знаходиться одна з природних пам"яток - камінь-велет та монастир-фортеця, а по поверненню, після обіду в ресторані "Европа", детальне знайомство з Бродами та його фортецею аж до смеркання. Та знову все сталося не так як гадалося...   Автобус, на який ми так спішили, виявляється, не ходить. Наступний проходить через всі прилеглі села і до Підкаменя приїздить через 1,5 години, майже одночасно з тим, що виходить об 11:30. Після наведення справок у касі та диспетчера автостанції було вирішено в Підкамінь їхати після обіду і повернутися, що найпізніше на автобусі, що виходить звідти о 18:10, бо наступний проходить транзитом о 22 з копійками... Квиток купили на рейс Броди-Жарків до Підкаменя на 14:05 за 7.25 грн.   і побігли до Бродівської фортеці.

Тож спочатку Броди... Це місто з самого початку вразило своєю строкатістю. Тут є і старі розбиті часом будинки 18-століття і ретельно відремонтовані та пофарбовані у яскраві кольори їх ровесники, і досить ще нові п"ятиповерхові будинки, на зразок гостинок. Але в основному переважає стара дво-, триповерхова забудова. А всього за 100 метрів від міськради, на протилежному боці центральної Площі Ринок, на городах дозріває капуста та огірочки. Вулиці досить вузькі і в центральній частині утворюють практично квадратні квартали. Якщо поглянути на мапу міста, то можна виявити, що вулиці, особливо на півночі і сході мають форму оборонних валів міста, тобто лежать чи на самих давніх валах, чи вздовж них... Між двома основними площами Ринок ти Майданом Свободи пролягає головна пішохідна вулиця "Золота", де зосереджено багато магазинів, навіть є невеликий (по Київським міркам) супермаркет "Колібріс", також кілька банків та аптек.

Це, мабуть, одне з улюблених місць прогулянки місцевих жителів. Точніше буде сказати жительок, бо дівчат і жінок тут зустрічається у кілька разів більше ніж хлопців. Можливо у Росії місто наречених - Іваново, а в Україні - це, скоріш за все, Броди. Дівчата тут ходять по одній, парами, групами по 5-8 чоловік, деякі з дітьми у колясках... Більшість з них молоді та привабливі. Тільки одного разу, коли ми йшли на поїзд о 22:30 і починалася гроза кількість хлопців та чоловіків значно переважала кількість жінок... Не знаю з чим це пов"язано.

Через місто протікає невеличка річечка з мелодійною назвою Бовдурка... Але знайти без карти їїдосить важко, так як це зовсім невеличкий струмок, завширшки з півметра завалений будівельним та побутовим сміттям з характерним сморідом... З тих пір назва річки стала для нас "именем нарицательным".  Будь яку брудну калюжу ми називаємо "якась Бовдурка".  

А ще цікавий і не звичайний для наших країв графік роботи більшості магазинів і кафе у місті, вихідний тут "За потребою" або "По необхідності".

Броди мають давню історію. Перша літописна згадка про них у "Повчанні" Володимира Мономаха дітям - датована 1084 роком. Тут двічі зустрічався Володимир Мономах з волинським князем Ярополком Ізяславовичем. Після розпаду Галицько-Волинського князівства, територія на якій були Броди, переходить у власність польських королів, а згодом стає частиною Руського воєводства Речі Посполитої. У 1441 році польський король передав Броди у власність старості Янові Селинському, у 1511 році поселення переходить у власність подільських воєвод Кам"янецьких. У 1580 році ці землі купує белзький воєвода Станіслав Жолкевський і у 1584 році здобуває магдебурське право на заснування міста Любиче (на честь родинного герба), але ця назва не прижилася. Свого найбільшого розвитку місто зазнає за Станіслава Конецпольского, що купив Броди у 1629 році. У 1648 році в часи Визвольної війни місто руйнують війська Богдана Хмельницького. Протягом другої половини 17 - першої половини 18 століття місто змінило ряд власників, серед яких були і Собеські та Потоцькі. Після першого поділу Речі Посплитої у 1772 році Броди переходять під владу Австрійської імперії і стають прикордонним містом з Польщею, а з 1759 року - з Російською імперією. Для підтримки подальшого розвитку торгівлі, австрійська імператриця Марія-Терезія надає місту право вільного торгового міста, що зміцнило економіку міста і вже на початку 19-го століття це друге по величині місто у Галичині після Львова. У 1865 році відкрито Бродівську гімназію. У 1869 році будується залізниця, що сполучила Броди зі Львовом, Краковом та іншими містами Австро-Угорщини. З 1880 року право вільного торгового міста ліквідують і починається перепрофілювання міста з торгівельного на виробниче. У роки Першої світової війни (1914-1918рр.) місто, як прикордонний пункт три рази проходила лінія фронту, що завдало багато руйнувань та розорень... 1 листопаду 1918 року, внаслідок поразки і розпаду Австро-Угорської імперії, у Бродах було встановлено Українську владу. 23 травня 1919 року у місто увійшли передові частини польської армії, 23 червня Українська Галицька армія відбила Броди, але через пару тижнів місто знову окупували поляки. 26 липня 1920 року Броди зайняла Червона Армія під командуванням Будьонного. Радянська влада проіснувала тут до 18 вересня 1920 року, після чого владу перебрала на себе Польща. З приходом Червоної армії 21 вересня 1939 року в Бродах встановлюється Радянська влада і вже за кілька місяців починаються масові арешти "неблагонадійних" міщан, інтелігенції, духовенства. 29 червня 1941 року Броди зайняли німецькі війська. У зв"язку з проголошенням у Львові Акту відновлення Української держави, у Бродах було створене українське повітове управління... У результаті наступу 22-25 березня 1944 року Радянські війська зайняли передмістя Бродів. Чотири місяці по місту пролягала лінія фронту, в результаті місто було майже знищене. 17 липня 1944 року Броди зайняли радянські війська. У перший же післявоєнний рік у місті почали працювати школи і медичні заклади. Зараз тут діють педагогічний коледж, гімназія, три загальноосвітні школи, школа естетичного виховання, спортивна школа, музей та дві бібліотеки.

По дорозі до фортеці нам зустрілися руїни колись величної синагоги. ЇЇ східний фасад ще тримається, зверху видно барельєфи та надпис, мабуть, на івриті.

Західна ж стіна вже рухнула під тяжкістю даху та віків...

Побудована ж ця одна з найбільших синагог Галичини була у 1742 році, тут зберігалося тисячі книг, переважно релігійної тематики. Взагалі, євреї в Бродах оселилися ще за часів Станіслава Жолкевського, активно займалися торгівлею. Водночас з тим що це було одне з найбільших місць ортодоксального іудаїзму, тут же зароджується інша течія - хасидизм. Масове знищення ж євреїв почалося з приходом німецьких військ у 1941-1943 роках. На момент входу радянських військ у липні 1944 року у місті лишилося лише кілька чоловік еврейської національності.

Фортеця знаходиться на західній околиці міста. Але так як дороги тут доволі вузькі, то ми пропустили останній поворот, і прийшлося обходити фортецю навколо (кілька кілометрів для скаженої собаки не круг ). Перед самою фортецею розміщений міський ринок, за воротами теж стояли палатки і я спочатку подумав, що то сувенірна продукція... Але все виявилося значно прозаїчніше. Там продавали переважно труси, носки та рубашки... Сам же замок зараз знаходиться у руїнах.

Перше дерев"яне укріплення на цьому місці спорудив Жолкевський у кінці 16 ст. Станіслав Конецпольській у 1630-1635 роках будує тут мурований замок бастіонного типу. Його архітекторами були Г.Л.Боплан та Адре дель Аква, які майже паралельно проектують палац у Підгірцях, цікаво, що на вигляд це зовсім різні споруди. Бродівський замок був п"ятикутний, складався з п"яти бастіонів та валів, в середині яких знаходилися каземати, всередині, до 18 століття, знаходився дерев"яний будинок з каплицею в якому мешкали власники міста та коменданти фортеці. Ззовні фортеця була оточена ровом, що час від часу наповнювався водою. В"їзд до фортеці здійснювався греблею та через звідний міст.  У 1648 році фортеця два місяці витримувала облогу козацьких військ Богдана Хмельницького. Під час відомої битви під Берестечком (40 км на північ) замок відігравав роль військової бази польських військ. З 1704 року замок стає резиденцією Потоцьких. В середині 18 ст. збудовано равелін, надбрамну вежу з годинником та двоповерховий палац, де часто проводилися бали. Тут неодноразово були Польські та австрійські монархи. Зараз палац використовується як освітній заклад, але ззовні він виглядає настільки погано, що я б боявся заходити в нього без каски... У 1812 році, коли Наполеон йшов на Москву, росіяни змусили австійців зруйнувати замок. Внаслідок вибуху равелін, надбрамна вежа та каземат були зруйновані. Решту передали під склади та в"язницю. За Радянських часів тут базувалася військова частина, а зараз все руйнується і заростає кущами та травою... Сумно... У східному крилі палацу знаходяться виставкові зали Бродівського краєзнавчого музею, сам же музей, знаходиться на Майдані свободи у старому повітовому будинку Австрійської імперії.

Тут кілька залів, де розміщені експозиції починаючи з кам"яного віку. Багато експозицій присвячено війні, діяльності ОУН УПА. А також тут розміщена гарна панорама стародавніх Бродів.

Вхід коштує 2 чи 3 грн, право на фотографування 5 грн . Так вишло, що в музей ми зайшли одночасно з парою поляків, які цікавилися палацом Потоцьких і з жалем дізналися, що ота сіра будівля в аварійному стані і є палац знаменитого княжеського роду. Окрім двох служителів музею тут був і його директор. Це досить молодий чоловік, дуже заповзятий і балакучий, на кілька наших питань він прочитав цілу лекцію. Насамперед нас цікавило чому музей не перенесли в замок, що було б логічніше, і чого палац у такому жалюгідному стані... Загальна суть відповіді на 2-ге питання досить стандартна: будівля передається з балансу на баланс, грошей нема нівкого... Може я вже просто не зовсім вірю людям, але мені здалося дивним, що така енергійна і молода людина працює в музеї з мізерну плату... Хоча, з іншого боку, саме таких відданих і енергійних патріотів власної справи і потрібно для розвитку держави... Після музею ми пішли на обід в ресторан "Європа" їсти "Фляки по-варшавськи" - дуже вже нам сподобалася назва     Але фляків не було, і офіціант сказала, що вона теж не знає що це таке, бо за той не довгий час поки вона тут працює їх ще ніразу не було... А жаль!   Якщо хто знає що це, або де це можна скуштувати буду дуже вдячний за інформацію! Тож пообідали ми супом з тефтелями, занесли деякі речі в готель і поспішили на автобус до Підкаменю...

А поки ми біжимо, ви можете переглянути інші фото цього міста тут =>

Збараж- древне місто на річці Гнізна, в літописах вперше згадується у 1211 році, але і до цього часу тут було одне з укріплених поселень Галицько-Волинського кнізівства. У 1241 році його, як і більшість Руських міст, було
зруйновано татаро-монгальською навалою. До 1393 року, поки Новгород-сіверський князь Дмитро Корибут не почав будувати тут замок, про місто згадок немає. У 15 ст Збараж знаходиться у центрі литовсько-польських сутичок, у 1474 та 1598 роках замок штурмом здобували татари, після чого старий замок вирішили не відбудовувати. Новий Збараж у 1583-му почали будувати брати Кшиштоф та Юрій Збаразькі. У 1649 війська Богдана Хмельницького 7 тижнів тримали у збаразькій фортеці у облозі польські війська Яреми Вишневецького. Ці події висвітлені у творі та фільмі "Вогнем та мечем". З 1772 року місто входить до Австро-Угорської імперії, у 1809-1815 роках він належав Російській імперії, потім знову австрійцям. У 1918-му році він є частиною молодої Західноукраїнської Народної Республіки. У 1921-1939 роках це територія Польщі, а з 1939-го тут панує Радянська влада. Ось така цікава та неоднозначна історія міста, цілого краю, та і всієї України...
За 20-25 хвилин поїздки подрімати толком не вдалося. Недалеко від автостанції стоїть танк - пам'ятник битви у Другій світовій, трохи далі на площі перед міськрадою - пам'ятник Хмельницькому. Майнула чудна думка: чому тут стоять пам"ятники тим, хто руйнував це місто, а не тим, хто його будував, захищав і відбудовував?
Хоч у нас і була карта міста, але вона не досить точна і виявилося, що ми вже йдемо до замку довшою дорогою... Поки йшли, ще одне цікаве спостереження: у Західній Україні живуть більш щирі та відкриті люди, тут нема жодного суцільного паркану, а тим більше паркану вище 1,5 метра; практично у кожному дворі ростуть квіти, не те що дачі у підкиєвських жлобів...

Дівчина-касир запропонувала нам квитки у замок по 12 грн та окремі квитки до виставки знаряддя тортур по 5 грн. Взяли все! У центральному корпусі ще ведуться роботи, хоча на першому поверсі вже відкито зал козацької слави та туалет , на 2-му - музей церкви та іконопису, а також макет замку. У бокових флігелях відкрита тимчасова виставка сучасного скульптора

Виставка знаряддя тортур, що знаходиться у підвальному приміщенні, невелика, але тішить свом добрим описом кожного з експонатів...

 Як тільки ми вирішили продовжувати свою прогулянку містом, тут же з'явилася "спеціальна тьотя" (хто читав Фрая, той зрозуміє), яка провела нас короткою дорогою до річки. Взагалі, багато міст Тернопілля побудовані на берегах річок, які перегорожені дамбою, внаслідок чого у північній частині міста утворюється невелике водосховище.
 Трохи далі, за адміністративною будівлею височать купола церкви Воскресіння Господнего XVIII ст.


Запивали кожен на свій смак: Микулинецьким пивом та зеленим чаєм. Ввечері втомлені і задоволені повернулися додому... Назавтра запланували поїздку в Бучач та Язлівець.

Суботній ранок почався з приготування кави у новій джезві... Кава вийшла смачна та духм"яна. Сьогодні ми планували відвідати Бережани та ... Рай. Відстань від Тернополя до Бережан 57 км, автобусом їхати майже півтори години, квиток коштує 15 грн 22 коп.
Місто знаходиться на берегах Золотої Липи, яка на півночі міста утворює Бережанський став, від греблі вона розходиться на два русла, таким чином Замок знаходиться ніби на острові. Перша писемна згадка про місто датується 1375-м роком, але на його околицях виявлені стоянки часів пізнього палеоліту. У 1530 му році польський Король передає поселення графу Синявському, надавши статус міста і магдебурське право. У 1534-1554-му роках на заплаві річки будується замок - найвидатніший витвір оборонної архітектури України епохи Ренесансу, над яким працювали італійські та українські майстри. Цікаво те, що фундаментом у цій, колись  болотистій, місцевості слугують безліч дубових паль, вбитих у землю.



Донедавна він перебував у цілковитій руїні, а зараз активно реконструюється. Навколо замку розбитий невеликий парк з кількома кав"ярнями. На вході нас зустріла жіночка, що продавала квитки та проводила екскурсію. Квитки ми купили по 5 грн, а від екскурсії відмовилися, але вона і так розповіла нам багато цікавого. Зразу видно, що людина вболіває за своє місто, любить і поважає його історію. Казала, що у вихідні часто бувають групи з Києва, але частіше приїздять поляки. Дуже гарно виглядає макет замку у центрі двору.
У дворі замку побудована каплиця - родинна усипальниця роду Синявських. Дві бічні каплички добудовані вже у 1624 році. Зараз вся вона огорожена будівельними лісами. Після смерті останнього з роду Сенявських, замок часто переходить з рук в руки і занепадає. Австрійський уряд використовував його під казарми, Останній власник Бережан Якуб Потоцький (1863-1934рр) подарував замок для потреб польського війська, а на базі землеволодінь утворив фонд по боротьбі з туберкульозом і раковими захворюваннями.
У збережених та відреставрованих будівлях почали збирати матеріали для музею. Тут і старовинні барельєфи, мармурові колони, дещо їз старовинних меблів та тарантас.

 Фортеця, хоч і знаходиться в стадії, далекій до завершення реконструкції, але завдяки теплому відношенню своїх служителів стає якоюсь затишною і квітучою від розбитих навколо клумб. А ще у парку, та і в місті, багато дитячих качелей та каруселей.
Кілька днів подорожування та довга дорога до Бережан трохи нас таки розморила, то ж ми спустилися до швидкої і дещо каламутної річки, щоб омити ноги та вмитися. Через місток, до площі Незалежності ми натрапили на відділення пожежної охорони. Хоч воно і не значиться у списку архітектурних пам"яток, але виглядає досить колоритно.Поруч пам"ятник жертвам Чорнобильської трагедії.
Місто Бережани цікаве тим, що більшість пам"яток зосереджено навколо центральної площі.  По мальовничій вулці, яка чомусь називається Площа Ринок, ми дійшли до центральної площі міста. На одному її краю велично здіймається греко-католицька церква Святої Трійці, побудована у 1768, та перебудована у 1893-1903 роках, з іншого - міська ратуша (1803 року), яка у 1811 році увінчалася башнею з годинником. У 1805 році тут з ініціативи Ельжбети Любомирської відкрито гімназію, яка дала дорогу в життя багатьом талановитим людям сьог краю. Зараз тут, окрім міської адміністрації, знаходиться 4 музеї, але вигляд вона має трохи занедбаний. Посеред площі статуї святої Діви Марії та Ісуса Христа з фонтанчиками питної води. А коли на площу злітаються голуби, то її можна прийняти за знамениту площу Сан Марко в Венеції.
>
На площі, під акацією, стоїть пам"ятник молодому Тарасу Шевченку. Трохи зголоднівши, ми почали цікавитися закладами харчування. Хотілося чогось смачного та автентичного, а знайшли піцерію... Може так воно і мало бути, щоб підсилити уяву про знамениту площу в Італії? По дорозі додому ще забіли у кав"ярню у венеціанському стилі на філіжанку італійської кави. Мабуть італійські архітектори дійсно вклали душу у це місто, і вона досі тут присутня.
Трохи далі за площею, на сусідній вулиці височіє стара Вірменська церква 1764 року, поряд на пагорбі костел Петра і Павла 1600 року, із сусіднього пагорба видніється монастир отців Бернардинців, костел якого зведений у 1630-1683 роках, а келії добудовані у 1716-1742 роках. Ми ще трохи прогулялися старими та затишними вуличками Бережан серед стародавніх будиночків та віл. Подихали атмосферою середньовічної Італії в центрі Українського Опілля. Мабуть дуже добре, що у 2001 році місту наданий статус державного історико-архітектурного заповідника. Це дає надію, що місто донесе і приумножить свою первозданну красу і прийдешнім поколінням. (Решта фото тут)
Єдине тільки у мене не вмістилося у голові: для мене фортеця і саме місто це два різний об"єкти, кожен по своєму гарний і затишний, але у єдину картину не зливаються...

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево (Тут початок)

В Солотвино нас вже чекали... Кілька бабок, наперебій пропонували скористатися їхньою гостинністю. Ми вирішили, що з чогось же таки треба починати, погодилися ощасливити одну із господарок. Вона сказала, що живе у 15-ти хвилинах від озера показала нам в якому боці воно знаходиться і повела у зовсім протилежний бік... Кудись у гору... Йшли довгенько... По дорозі по-троху почали дорікати, що далеченько ми вже зайшли... Поселили нас у літню кухню, що була перероблена у кілька кімнаток з ліжками... Кімнатка була настільки мала, що в ній ледь поміщалося ліжко та журнальний столик. У дворі був літній душ, далі, вверх повз каченят, туалет. Видали нам трохи сиру постіль, показали де кухня з каструлями та тарілками. Ми розвісили постіль досихати, попередили господарку, що йдемо на озеро, і якщо по дорозі знайдемо щось привабливіше, то будемо переселятися... Дорога до озера виявилася не такою вже й довгою, але і не короткою, до того ж приходилося переходити залізницю і автомобільну дорогу. Практично на кожному другому дворі була табличка " Є вільні місця" та ""домашнє вино", особливо шикарними вважалися таблички "теплий душ". У центрі примітили кілька кафешок, де можна було б пообідати... Вирішили зразу йти на озеро, а на зворотньому шляху шукати нове помешкання.
Мушу сказати, що поки ми дійшли до озера навколишній ландшафт кілька разів докорінно змінився (таке було перше враження). Ми жили на горі, під лісом, майже у Карпатах, центр виглядав як досить типовий районний центр, чи невеличке містечко з розбитими дорогами. Як тільки вийшли за поселення ландшафт знову докорінно змінився... Було щось схоже на циганський табір у Приазов"ї. Хоча я ще ні разу не був у приазовсіких степах і на курортах азова, але десь так я уявляв собі хоча б той самий Генічеськ... Суха трава, сухий вітер, окремі дерева, стихійний базарчик, де можна придбати одежу, рушники, шляпи, надувні матраци, круги та різні іграшки, сувеніри, морозиво, солодку вату, сосиски в тісті... Далі бази... Це дерев"яні будиночки, здебільшого окремі двоповерхові котеджі на кілька сімей... Між будинками сохнуть купальники та рушники, під стінами лежать матраци та круги у вигляді качечок та черепах. Дорога не асфальтована, а просто засипана щебнем та укатана... Спершу ми дещо розгубилися... За цими базами зовсім не видно було озера... Пройшлися прямо, через паркан ми побачили таки внизу водну поверхню. А далі, на сусідніх пагорбах вже була Румунія.
До речі, українські мобільні оператори тут ловляться однаково часто як і румунські. Всюди було покриття Київстар та МТС, часто з"являвся Білайн і Лайф, Румуни теж не відставали... Їхніх операторів теж було 3-4. Ще хотілося б додати, що мало яка база має власний пляж. Серед безлічі табличок та надписів знайшли"Дача-Люкс", саме сюди я дзвонив, і адміністратор дав найбільш повну інформацію. У них був власний пляж, тож ми вирішили почати знайомство звідси. До того-ж цікаво, від чого ми відмовилися, обравши послуги приватного сектору.
Вхід на пляж строннім людям коштував 3 грн . Ми заплатили на воротах та спустилися до води. Мушу зауважити, що ця база знаходиться на вищому, крутому березі озера, до води ведуть довгі дерев"яні сходи, які зразу ж у мене почали асоціюватися з Потемкінськими сходами в Одесі. На березі, що напівостровом вклинюється у воду, стояли кілька ліжаків, можна розміститися на одній з терасок на схилі. Поки ми думали, де нам зупинитися один з ліжаків звільнився... Я роздягнувся і поліз у воду... Далі були самі яскраві враження... Виявляється, вода настільки щільна, що навіть стояти у ній без звички важко... Тебе, як поплавок, виштовхує на поверхню... Зате лежати в ній можна досить спокійно.
А ще, із-за незначної глибини переважної частини озера, воно добре прогрівається, і водичка просто супер! Парне молоко! Цікаво потім було і обсихати: на шкірі лишаються маленькі кристакики солі, ніби тебе хто обсипав кухонною йодованою Екстрою... Таким чином можна зекономити на таранці до пива, облизуючи себе чи сусіда. На кожній базі є літній душ (за 2-4 грн), а на деяких є теплий душ (від 5-до 10 грн). Після купання у нас прокинувся здоровий апетит. Задовільнити його вирішили у критому літньому ресторанчику на цій же базі. Замовили борщ та піцу. Ну і звичайно, пиво до солі!
Борщ виявився доволі смачний, а піцца сухувата. Як вияснилося у наступні дні, у цьому ресторанчику борщ найсмачніший у всьому селищі, а ціна всюди приблизно однакова - 10грн. Не вміють український борщ тут готувати...
По дорозі додому шукали помешкання ближче до озера. На більшості баз теж красувалися таблички про наявність вільних місць, на деяких базах "вільні місця" прописані стаціонарно у рекламних бордах! Але ми вирішили шукати притулок у приватному секторі. Огледівши кілька запропонованих помешкань, ми вже майже впали у відчай. В одній садибі пропонували нормальну кімнату, але до душу і туалету треба проходити через сарай зі свинями, у іншому це і кімнатою важко було назвати: сарайчик з дерев"яним настилом замість ліжок і паралоном замість матраців, а з електрики тільки лампочка і це у 21-му столітті!!!... Нарешті нам пощастило натрапити на одну господиню, судячи з усього румунку, а їх тут ледь не половина. Вона показала нам великий, ще не добудований будинок з п"ятьма, здається, кімнатами. Одну знімало літне подружжя з Кам"янця і їх подруга, одна, судячи з усього, була господарська, хоча вони тут і не жили, а просто іноді навідувалися. І три кімнати були порожніми. При чому, їх інтер"єр вражав спартанською простотою: у двох більших кімнатах було по 5-7 ліжок різного калібру, і стояли вони на зразок лікарняної палати... Нас поселили у кімнату меншого розміру, де з меблів теж було лише 2 ліжка. Зате було аж 4 розетки і вікно виходило на південний схід. У вітальні стояла прасувальна дошка та праска, на відкритій веранді був столик, диван і крісло. У дворі стояв літній душ на дві кабінки, за будинком побудований цегляний подвійний гараж, один з них також був призначений для рекреантів (стояло 4 ліжка), інший був переоснащений під кухню-столову. Повз одну стінку стояла газова плита, кухонні меблі зразка середини 80-х та холодильник, посередині, вздовж всього приміщення стояв довгий стіл, обабіч нього довгі лави. За гаражами був сад з кількома яблунями та грушами та туалет. Коротше кажучи, це була краща пропозиція за сьогоднішній день.
Ми домовилися з хозяйкою, що переїдемо до неї завтра зранку. Після чого піднялися до себе,"порадували" нашу  теперішню господиню, що завтра ми переїжджаємо. Вона намагалася нас втримати, казала, що біля озер вечорами громихає музика, а тут тихо і збивала ціну аж до 30 гривень. Але нам тут не подобалося... До того ж,як пізніше виявилося, на кроваті, під самими нашими дверима зазвичай ночує дід...
Ввечері пішли прогулятися перед сном у ліс, що був практично за городами. Так гуляючи, дійшли майже до іншого села, що було з того боку гори. Назад поверталися вже темніло, вийшов повний місяць, який дуже гарно виглядав на фоні ялинок, навіть намагалися його сфотографувти, але нічого не вийшло. Прийшли додому, повечеряли під навісом бутербродами з чаєм та і лягли спати. Вранці поснідали, зібрали речі і переселилися до нової господині. Що ще було цікаво у цьому, та і інших будинках, то це відсутність опалювальних систем, тобто ні печі, ні котла і батарей просто не було... Складається таке враження, що всі ці будинки спеціально побудовані для відпочиваючих, що приїздять влітку, в решту часу вони стоять пусті та холодні. Здається і хазяї не живуть тут, а теж приїздять влітку здавати помешкання, при чому, хоч у багатьох дворах і "є вільні місця", але пропонують здебільшого не найкращі. Ніби вони чекають не нас, а якихось ВІП-персон, або групу відпочиваючих з 6-10 людей, які погодяться жити в одній кімнаті... Мені здається це дурість... Ті ж самі кімнати можна було б облаштувати хай навіть 4-ма ліжками, поставити шафу, кілька тумбочек чи комод. Поставити стіл і кілька стільців. І здавати таку кімнату вже можна не по 20 грн з людини, а по 30-40, але це було б прийнятніше... Ну та ладно... Це їх поняття про гостинність і туристичний бізнес, хай вони його і розвивають...
Зранку ми пішли поснідати у центр. Нам ще раніше приглянулося кафешка на 2 поверсі з балкончиком під назвою "Маріанна". По дорозі я кивнув на одного хлопця: "якби йому скинути кілька кілограмів і побритися, був би схожий на мого однокурсника Саню!" А це виявився дійсно він... Правду кажуть, що Земля кругла, де б ще зустрілися, як не на практично Українсько-Румунському кордоні?.. Вони вже сьогодні від"їздили на Львів, тож Саня пішов складати речі, а ми попрямували снідати. Домовилися зустрітися через 2 години у них на базі та попити пива.
Заради цікавості заглянули в їхню кімнату, яку вони вже мали звільняти... Кімнатка маленька, з меблів ліжко та столик. Чогось вона в мене викликала асоціацію з наметом, чи то із-за рюкзака в середині, чи із-за того, що одна стіна була дахом і тому була дещо похила...
Поки пили пиво почався короткочасний зливовий дощ... Потім Саня з Лесею побігли на потяг, а ми зайшли додому, перевдяглися взяли рушники та й пішли на озеро. По дорозі купили солом"яну підстилку. Цього разу пішли на інший пологий берег озера. Тут щось на зразок громадського пляжу, вхід коштує 2 гривні і навіть видаються чеки-квитки. На цей берег теж виходять кілька невеликих турбаз. Посеред озера є доволі великий острів з крутими берегами і порівняно густою рослинністю, туди перекинутий дерев"яний місток. Сьогодні був вихідний і народу було багатенько... Ми отаборилися на краю пляжу під якимось кущем. Вдосталь наплавалися та назагорялися. Назагорялися так, що у мене згорів навіть живіт, хоч і мазався кремом від загару! Ввечері пекло все тіло, і мене мастили різними кремами... Наступного дня думка про сонце викликала тиху паніку... Тож у рубашці з довгими рукавами ми пішли гуляти у селище... Там мав бути музей та соляні шахти... Про музей місцеві нам сказали, що його засновник помер, а син з"являється не часто... А шахти у закинутому, занедбаному, аварійному стані... Нас вразило одне провалля глибиною мабуть з сотню метрів і таке ж в діаметрі...
При чому не гогорожене і всього в кількох метрах від баз... По дорозі купи сміття, яке сюди скидають як місцеві так і власники баз...
(Вже не так давно чув по телевізору, що Солотвино називають зоною екологічного лиха, частина селища може будь якої миті провалитися в закинуту шахту... Сумно і страшно  )
Ввечері ми пішли прогулятися по курортній частині Солотвино... Виявляється тут безліч баз, деякі навіть нам сподобалися за зовнішнім виглядом, до них ведуть цілі лабіринти грунтових доріг, з калюжами та багнюкою після недавніх дощів... Практично на кожній другій базі є танцювальний майданчик з живою музикою... Найбільше запам"ятався співак, який кортавлячи старався співав пісню "Белые розы". Тут навіть були атракціони, де ми покаталися на машинках та я постріляв  у  лазерному тирі. Біля атракціонів зустріли працівників кафе "Маріанна".
Наступного ранку, у понеділок, ми збігали набрали напрочуд чистої води з озера (пісок за ніч осів) та цілющої грязі, спакували рюкзаки та сіли на маршрутку, що йде прямо від озера на Яремчу та Івано-Франківськ. Але, ми як справжні географи ще вирішили побувати і в Центрі Європи, що по деяким розрахункам знаходиться поблизу села Ділове.
Тут стоїть топографічний знак ще австро-угорщини, обеліск та поряд музей-колиба. Подивилися, пофотаграфувалися і пішли до погран-застави ловити наступну маршрутку до Яремче.

День другий та третій

Початок тут

Наступний день видався напрочуд сонячним. Його ми присвятили Ужгородському замку, музею архітектури та самому центру міста над Ужем.

Від площі Кирила і Мефодія, де розташований Інтурист, по одній з найстаріших вулиць Ужгорода Швабській дійшли до площі Петефі. Далі через пішохідний міст перейшли на правий берег. Тут кілька старих кварталів з пішохідними вулицями, що дуже зручно для ось таких прогулянок. На центральні Театральній площі стоять кілька атракціонів для малечі. Але нас передусім цікавила дитяча залізниця, яка тягнеться з центру понад Ужем до Підзамкового парку. Але нажаль нам вкотре не повезло...  Ще в жодному місті (крім Франкфурта на Майні) мені не вдавалося проїхатися в дитячому вагончику... Тому план подорожі прийшлось змінювати... Пішли пішки по Капітульній вулиці, де у древні часи ходити мали право лише феодали. Знайшли ще один гарний двобашенний собор, що часто зустрічається на листівках з краєвидами Ужгорода. ...Замок... Квитки коштують 8 грн + ми, будучи чесними взяли дозвіл на фотографування за 10 грн. Але особливого враження він не справив... Я чекав більшого. Навіть Мукачівський замок цікавіший і у кращому стані. Хоча ми і тут знайшли цікаві речі. Мені, наприклад, сподобався колодязь у внутрішньому дворику. Хоча він менший ніж в Мукачево, але він живий! Тобто там досі б’є вода, а по стінкам папороті ростуть! І ще гарний бронзовий орел (хоча він більше на сича схожий) в центрі двору, що ніби за легендою приніс графу меч для оборони міста. У приміщенні замку знаходяться кілька музеїв: музей природи, музей музичних інструментів та музей одягу Закарпаття. Більшість експонатів мають вже не дуже привабливий вигляд. Хоча деякі були дуже цікаві. Найголовніше, це трембіта! Я ніколи їх не бачив “вживу”. Тут, їх хоч і не можна вже назвати “живими”, але вони в повній мірі дають уяву про цей сигнально-музичний 3-4 метровий інструмент.

Зразу за замком знаходиться музей Архітектури та побуту Закарпаття. Квитки сюди теж по 8 грн. А от вражень від відвідування цього музею набагато більше. Це таке невеличку село в центрі Ужгорода з квітучими садами. Тут зібрані національні українські, угорські, словацькі, гуцульські хати з Закарпаття. Є своя церква (дерев’яна Михайлівська церква – перлина цього музею), школа, корчма, млин. На схилах пасуться справжні овечки, на перехресті грають та співають народних пісень музиканти в національному одязі. Практично повністю поринаєш у старі добрі часи! До речі, купили у музик їх диск. Одна з пісень з їх нового диску зараз і представлена вашій увазі!

Після музею хотіли піти в Ботанічний сад, але він був зачинений: Субота-неділя вихідний! Що досить дивно! Така ж тенденція прослідковується і в багатьох магазинах Ужгорода. Дивно! Магазини на Хрещатику у вихідні дні навпаки працюють з максимальним прибутком...

А ще Свєта натерла ногу і ми мали повертатися в готель перевзуватися. Думали спіймати якусь маршрутку, але нас так нічого і не наздогнало! Взагалі прикольно у такому невеликому місті... Основну частину міста можна обійти за 30-40 хвилин. До речі, про транспорт: трамваїв і тролейбусів у місті нема, автобусів ми теж не бачили, є тільки маршрутки по 1,20 грн, які відправляються з центральної площі Корятовича в різні боки. Можливо я не правий (бо важко за півтора дні розібратися у інфраструктурі міста), то хай більш обізнані люди поправлять! Коротше кажучи, дворами ми досить швидко добралися до готелю. А це вже був обідній час, то ми вирішили пообідати на відкритій площадці у кафе напроти готелю. Замовили суп та “боб-левеш” з квасолі і по порції знову ж таки кремзликів у горщиках! І знову все неймовірно смачно!!! Особливо сподобалися горщики у вигляді свині! Після ситного обіду покотилися гуляти далі по вулиці Свободи через нижній (третій) міст! При чому я був прихильником гуляння з картою, щоб відвідати якомога більше пам’ятників, пам’яток архітектури та інших цікавих об’єктів, а Свєта хотіла просто гуляти, а ввечері подивитися де саме ми були... Тут ми консенсусу так і не досягли...   Тож я тайком заглядав у карту і вибирав приблизний маршрут “гуляння”! Побували на Набережній; на площі Народній; біля пам’ятника Шевченку; прогулялися в Альпінарій де стоїть пам’ятник художникам, прізвищ яких я не пам’ятаю; пройшлися повз давні склади, де колись були винні льохи, ходили дивитися на колишній особняк губернатора Бескида, що побудований у 1926-році, а зараз там відділення Приват-Банку. Також знайшли досить дивний пам’ятник жертвам Чорнобильської катастрофи, що зображає голого чоловіка, що стоїть на розщепленому ядрі урану. (На жаль ми його не сфотографували). Далі повернулися в центр і вирішили сходити до готелю Едуард, щоб побачити, що саме ми проміняли на Люкс в Інтуристі. Це досить гарний та розкішний приватний 2-поверховий готельчик. Щоправда через дорогу за бетонним парканом знаходиться Психоневрологічний диспансер... ;-)

По дорозі додому випили кави по-східному у кафе Тотем. Додому повернулися звичним маршрутом через пішохідний міст. А ще в готелі вичитали, що на 2-му поверсі є пив бар з пивом, що виготовляється на місцевому заводі, тож плани на вечір були визначені... Але, як вияснилося у барі, ця інформація застаріла... Пиво власного заводу тут немає вже 2 роки! То ми трохи погорювали і пішли шукати гарне місце зі смачним пивом! З 4-го разу знайшли! Кафе-бар Фламінго, що знаходиться на півдорозі між готелем та вокзалом. Взяли пиво Рогань Четвірка, сир-косичка. Все було б добре, якби не невгамовні діти, що гасали та кричали, поки їх батьки пили пиво у сусідньому залі...

11-го травня о 14:16 ми мали повертатися на 100-му поїзді. Тож ці півдня вирішили витратити на пошук сувенірів та прогулянку по вже знайомим місцям у центрі міста. З сувенірів, що я звичайно привожу з собою, це вже дещо пом’ята від використання карта цього міста та магнит на холодильник. Решта – що сподобається! Зайшли в дегустаційну залу, але на той час вона була зайнята іноземними гостями, то ми посмакували мускатне вино біля стійки, купили пляшку коньяку і рушили збирати речі в готель!

Помившись та зібравши речі, здали ключі і пішли обідати в кафе напроти, що приглянулося нам ще вчора. Далі, через супермаркет “Вопак”, назву якого ми нарешті запам’ятали пішли на вокзал. Поїзд вже чекав! Та і ми сіли в нього за 10 хвилин до відправлення! Це вам не Львів!

По дорозі додому “Місячник покращення якості і культури обслуговування пасажирів” вже ніяк не впливав на обслуговування... Його просто не було! Хоча об’ява ще висіла і термін не закінчився!

Вранці по приїзді розбіглися по роботах!

Взагалі Ужгород дуже гарне, добре та ввічливе місто. Хоча як для мене досить маленьке! Одного дня з гарною погодою досить щоб прогулятися по всім визначним його пам’ятникам, хоча це зовсім не означає, що через певний час ти не захочеш приїхати сюди знову! Скоріш навпаки! І ще одне цікаве спостереження: більшість городян розмовляють російською мовою. Дивно та не зрозуміло .

До того ж ще є 2 місця, що знаходяться в різних кінцях де нам ще хочеться побувати: Коньячний завод Тиса та корчма “Деца у нотаря”.

Олесько - селище міського типу в Буському районі Львівської області. Знамените своїм замком, що є окрасою "Золотої підкови Львівщини". Відомо, що на одинокостоячому 40-метровому пагорбі серед боліт, один з синів галицько-волинського князя Юрія І Львовича спорудив замок. Письмова згадка про нього датується 1327 роком. Певний час замок був ласим шматком, бо стояв на кордоні Литовського князівства та Польського королівства і лише в кінці 15 сторіччя він втратив своє прикордонне значення, але ще час від часу зазнавав набігів татар з півдня. У 1605 році володарем замку став Іван Данилович. Він добудовує корпуси, надбрамну вежу, закладає італійськи парк на схилах пагорба. Тут малим хлопчиком бігав Богдан Хмельницький (його батько працював у Даниловича), а 1648 року його війська захопили замок під час визвольної війни... В Олеському замку народилося два польські королі: Ян ІІІ Собєський (1629р.) (його мати була дочкою Івана Даниловича), та Корибут Вишневецький (1639р.).  У 1725 році замок купив Станіслав Жевуцький, його син Северин багато зробив для прикраси та оздоблення замку... Потім замок перейшов до Австрії та занепав. В 1965-1975 роках його реставрують і створюють музей "Олеський замок" - філіал Львівської галереї мистецтв. Напроти замку споруди давнього монастиря капуцинів побудованого 1739 року, в яких зараз теж зберігаються численні твори мистецтва. Зберігся в селищі і Троїцький костел 1545 року, дещо відозмінений після реставрації 1927-го року, зараз належить українській автокефальній церкві.
Добре, що замок видно ще з дороги на під"їзді до Олеська... Ми швидко зорінтувалися, до того ж по дорозі стоять кілька знаків, що вказують вірний шлях. Першим нам зустрівся Троїцький костел, на який ми подумали що це монастир капуцинів, але через кілька сот мертів ми побачили і замок і монастир. 

На жаль, нас тут ніхто не чекав...   Сьогодні був понеділок і музей був зачинений, біля воріт сидів охоронець і продавець сувенірів... Ми дуже засмутилися, але охоронець виявив співчуття і по ціні вхідного квитка (по 10 грн ) впустив нас на територію парку, що оточує замок. Спочатку ми знайшли альтанку на болоті і вирішили зібратися тут з думками.  Напроти альтанки були сходи зі скульптурами добродушних левів з випученими очима.  Вони нам дуже сподобалися і підняли настрій. Далі гуляли парком, де по алеї виставлені сучасні скульптури, які чесно кажучи, не вразили. Пізніше в парку наштовхнулися ще на одну пару та групу з 4 дорослих та 2 дітей. Мабуть такі ж невдахи як і ми сьогодні...

Потім піднялися до замку, помилувалися краєвидом ,

позаглядали у щілини,

кілька разів обійшли замок, сфотографували внутрішній дворик через бійницю,

але в середину так і не потрапили, хоча там і був охоронець, але на всі наші лязгання він не звертав уваги. Колись у цьому замку знімали знаменитих Мушкетерів, тут був Бекінгемський палац, а за 6 кілометрів звідси по прямій у палаці в Підгірцях знімали сцени в Версалі, але нам так не вдалося за день пройти весь шлях знаменитого гасконця.   І хоч ми і взяли замок в облогу на кілька годин, але він так і не здався...

Прийдеться повертатися сюди ще раз... Пізніше Света зізналася, що колись, коли була тут з екскурсією, вона загадала бажання приїхати сюди ще раз, коли не буде людей. Правду кажуть: бійтеся своїх бажань, вони можуть виповнитися!

Решта фото Олеського замку і парку тут...

Потім купили традиційні магніти на холодильник і пішли шукати кафе, бо ресторан, що знаходиться у замку сьогодні теж був зачинений..

На Новорічно-різдвяних канікулах їздили з моєю дівчиною у славетне місто Львів! До речі, у зв’язку з тим, що залізниця відмінила продаж квитків по документах, нам прийшлося весь день їхати автобусом, бо на потяг квитки були розкуплені!

Були у Львові 2-5 січня, так як Новий рік, у зв’язку з сімейними обставинами, зустрічали вдома і на Різдво теж хотілося побути в родинному колі. Висидіти 9 днів вдома таки було б важко, безглуздо і не цікаво! Хоча раніше ми планували поїздку по Полтавщині, але зовсім несподівано намалювався ключик від квартири у Львові. Гріх було не скористатися нагодою... У Львові ми вже були влітку 2006 року, затрималися там на 3 дні, бо саме звідти починався наш тур по Карпатському регіону.

---

На цей раз погодка була не дуже привітна. Морози сягали 15-18 градусів, тож особливо містом не погуляєш! Добре, що саме в цей час додому (у Борислав) з заїздом у Львів їхав один гарний знайомий зі своєю дівчиною. Разом ми провели чудово день! Спочатку мене уговорили піти на каток! Його залили на центральній площі біля Ратуші. Я перший раз в житті став на ковзани !  Перші 15-20 хвилин їздив перебираючи руками по бортику, потім вже наважився відірватися і після невеличкого роз’яснення працівниці катка і Тані я вже міг сковзати на льоду... Залишилися гарні враження, хоча адреналіну виділяється менше, ніж при гірськолижному спуску! А ще ходили в кафе, стилізоване під землянку бійців ОУН УПА. Це дійсно підвальне приміщення, вхід в яке в глибокій темнуватій арці, без всяких вивісок. І увійти туди можна лише назвавши пароль! Всередині дерев’яні столики та стільці, на стінах і стелі предмети вжитку та боротьби, починаючи з гасових ламп, гармошки і закінчуючи автоматами тих часів. А також фото повстанців.  Особливу увагу привернуло меню! Виконане в стилі старої газети з кумедними назвами та коментарями до страв. До речі, не дуже і дорого! Борщ “Причастя героя” коштує 10 грн!

Також в цей день сходили в Музей Королівські кімнати (здається так) через Італійський дворик. Там є досить унікальні вироби, окрім меблів інкрустованих міддю, латунню, слоновою кісткою, є сонячні та зоряний годинник 16-17 століття, діючий поліфон та перші парцелянові вироби. Натрапили також на музей-підземелля під собором (назву забув). Щоправда, крім древнього фундаменту, кількох черепків та кам’яної труни нічого нам не показали, але дядько-екскурсовод дуже гарно та емоційно розповів і історію Львова і про важливість її вивчення. Там же діяла виставка “Леви Львова”, де були виставлені фотографії статуй та барельєфів з зображенням лева чи його голови з адресами де можна побачити їх “вживу”, а також дитячі малюнки та виліпки з пластиліну у формі левів.

А ще лазили на часовою в Ратуші. 3 грн і 450 дерев’яних сходинок! Вигляд зверху просто вражає! Супер! Як тільки будуть фото, обов’язково додам їх до розповіді! Не доходячи кілька сходів є “кімната відпочинку”, де можна перепочити, подивитися фото з краєвидами, зробити медальйон з гербом Львова з 25-копійочної монети (коштує 3 грн), почитати книгу відзивів від гостей Львова та залишити свій!

З"явилися кілька фото (тисни тут) !!!

---

В наступний день, ми вже вдвох, озброївшись картою міста, вибрали територію дослідження, в яку попали архітектурні споруди різних часів, епох і призначень. Спочатку ми оглянули палац Потоцьких, що на вулиці Коперніка, і пішли далі від центу. Наступним об’єктом на мапі був оборонний комплекс Цитадель! Дійсно оборонний! Ми туди ледь видерлися... Зараз ця споруда з червоної цегли циліндричної форми обнесена захисним ровом використовується як книгосховище бібліотеки. Вигляд досить “потасканий”. Далі оглянули будинок органної музики та ознайомилися з репертуаром... Найближче дійство мало бути аж 8-го січня! То ж ми пішли далі оглядати фасад головного корпусу Львівського Політеху. Далі собор святого Юри. Він вразив нас своєю величчю і не характерними для християнських соборів фігурами старців, апостолів, а на верху, сам Юрій-змієвержець верхи на коні списом долає великого змія. Думаю такі фігури більш характерні для античних древньо-гречеських храмів... Далі, на нашому маршруті був собор Святих Ольги та Єлизавети. Теж дуже потужна та своєрідна гостроверха споруда з величезними вікнами. В інших храмах я таких вікон не пам’ятаю.

Звідти ми вже достатньо голодні та замерзлі піймали маршрутку і поїхали в кінотеатр на “Зачаровану” грітися. До речі, з кінотеатрами у Львові просто скрута! Ми нарахували 2,5! Тобто 2 в центрі і один в спальних районах. Всі вони належать мережі “Кінопалац”. Кінотеатр “Дзвін”, що не входить в мережу, виглядає досить страшненько ззовні і транслює фільми здається 90-х років. Після фільму, повечерявши в “молочній кухні” супом, та млинцями з грибним соусом на 28 грн, поїхали додому. Жили ми далеченько... У Рясному, це щось на зразок Київської Троєщини: спальний квартал у хріна на рогах... До речі, проїзд у всіх маршрутках по Львову коштує 1,25 грн, а трамвай 60 коп.

---

На наступний день, щоб не мерзнути дуже, ми вирішили пройтися по музеях... Зі списку музеїв, що написаний на карті міста, був вибраний музей Львівської Залізниці, як початок маршруту, бо знаходився найдалі від центру. А також визначили кілька музеїв, заради яких потрібно приїхати сюди ще! По перше це МУЗЕЙ ПИВА з ДЕГУСТАЦІЄЮ , бо коли на вулиці –10, то пива не хочеться взагалі; та Музей Народної Архітектури та Побуту... Адреса музею Львівської Залізниці була вул. Федьковича 39! Ми знайшли будинок за цією адресою, але там навіть натяку на музей не було... Це був звичайний львівський 3-поверховий жилий будинок, далі вже починався приватний сектор... Дійшли до кінця вулиці... Повернулися назад... Обійшли весь квартал, заглядаючи в відворотні та арки... В одній з арок на нас навіть кинувся собака... А от музею так і не знайшли... Як вияснилося вже пізно ввечері за допомогою довідника “Весь Львів”, справжня адреса музею Федьковича 56 (це далі (за поворотом) і на іншому боці вулиці). Повернувши свої стопи до центру, ми зовсім несподівано, знайшли вивіску “Пиріжкова”. Зайшли погрітися... Таке прикольне місце, чимось схоже на Совковські столові. З двома каструлями з краниками “чай”-“какао” та вибором пиріжків з різними начинками... Пиріжки були смачні, і какао, як в дитинстві в дитячому садку: солодке і зі згущенкою... А ще, по дорозі ми завжди заходили в книжкові магазини ! Грілися та шукали книжку по ґрунтознавству  (був такий пунктик, у Києві її купити не вдалося) ...

Дочекавшись 9-го трамвая ми поїхали в центр, бо ще потрібно було забігти на сувенірний ринок... От що цікаво в Львівському трафіку, так це його неквапливість... По перше, вулиці вузькі, по друге більшість їх вимощено бруківкою, тож комфорт від їзди на мерседесі та трамваї думаю майже однаковий, а ще, зовсім дика риса, з точки зору киянина, паркувати авто прямо посередині дороги! Тобто 2 трамвайні колії, по яким зі швидкістю трамвая їдуть і решта автівок, а між ними просто по центру стоять машини. Де ви ще таке побачите? І ще, за весь час, що я там був, так і не збагнув по яким правилам і якій логіці водії розуміють хто куди має повертати, першим проїжджати, пропускати пішоходів??? Де і коли пішоходам переходити дорогу? Ні! Звичайно там є світлофори, переходи (не завжди розміщені у зручному місці), але вони якось існують окремо... І не зважаючи на все це ДТП там на два порядки менше, ніж у Києві!

9-й трамвай довіз нас до центру по величезній дузі, зате комфортно і неквапливо! І ще одна дивна річ для киянина: дуже часто 5-го(!!!) січня нам траплялися люди, що везли додому новорічні ялинки... Чого? Мабуть їх там прийнято ставити саме на Різдво...

Купивши на сувенірному ринку подарунки для рідних та близьких та собі на пам’ять магнітики з краєвидами Львова, ми пішли знову в кінотеатр на мультик “Ілля Муромець та Соловей-розбійник”. Далі пробіглися по магазинах, купили мелену каву та фірмових цукерок. Швиденько повечеряли в Молочній кухні і ще встигли забігти на каву  у кафе “Соната”, що поряд з пам’ятником Королю Данилу. Вона нам сподобалася ще у минулий приїзд... Після смачної кави з фірмовими цукерками з сумки  ми впіймали маршрутку і поїхали додому збирати речі, бо ввечері вже мали їхати додому... Вийшли з дому заздалегідь, але потрібну маршрутку чекали хвилин 20-25, то прийшлося бігти за потягом, ледь встигли! До речі, минулого разу (влітку) ми теж бігли за потягом на Яремчу... Се ля ві! Це як візитна картка Львова! Взагалі-то кожне місто з певною історією має свій характер! У Львова це гостинність, але з гумором та норовом! Наступного разу, перед поїздкою туди, потренуємось побігати 100-метрівку! Але обов’язково ще поїдемо! Чекай нас, славетне місто Львів!

До Підкаменю знову їхав повільний та жаркий ЛАЗ . 25 кілометрів, що лежать між Підкаменем і Бродами, ми "промчали" хвилин за 40-45. В селищі є автостанція, то ж ми спершу подивиися розклад. О 17:25 був автобус Тернопіль-Броди, о 18:10 повертався наш ЛАЗ з Жаркова. Це був крайній термін.

Далі ми пішли грунтовою звивистою дорогою в той бік де на горі виднівся монастир-фортеця... В довідниках пишуть, що камінь-велет і монастир видно з дороги, можливо ми не знали куди саме дивитися, але каменя ми не бачили, поки не дійшли до монастиря...

Від стін монастиря відкривався чудовий краєвид на навколишні поля і ліси, особливо ж дивовижно виглядав Чортів камінь. За легендою, монастир заснували ченці з Київської Печерської Лаври, що втекли від монголо-татар. А ще раніше, кажуть тут було язичницьке капище. Взагалі, ця місцина овіяна багатьма легендами і є дуже незвичайною.Сам же монастир вперше згадується у 1464 році, сучасного вигляду він набрав протягом 17-18 століть - з 1612 по 1761 рік. Круглі оборонні вежі дуже мальовничо доповнюють навколишні сосни. Тут дуже гарно і затишно на душі, незважаючи на пориви вітру. За стінами монастиря монахи стригли траву газонокосилками, кілька келій забрані у риштування для ремонту фасадів. Монастир повернули церкві у 1997 році. За радянської влади тут була в"язниця, а потім лікарня для душевно хворих. Зараз поступово монастир відновлюється. У місцевих жителів ми довідалися про стежку, що йде від монастиря до Каменя. Так як не знали скільки часу ми будемо йти до нього і як на довго затримаємося там, то зайвого часу просто посидіти під стінами та помилуватися у нас не було... Хоча і хотілося невимовно...Навколо каменя-велета, що височіє над сусіднім погорбом біліють хрести, що на вигляд схожі на старі козацькі. Є припущення, що у давнину камінь використовувася як пункт спостереження. Дійсно, зі східного боку каменя є вибиті ніші для ніг, тож піднятися на вершину не треба багато зусиль. Зверху відкривається чудовий краєвид на село, поля, ліси монастир та Почаївську Лавру.

За однією з легенд, цей Чортів камінь, що стоїть практично серед поля, має у висоту понад 17 метрів, а в діаметрі понад 14 метрів чорт взяв в Карпатах і кинув на Почаївську Лавру, яка у гарну погоду виблискує своїми куполами на горизонті, але Божа Матір відбила цю глибу і він упав тут серед поля (за 20 км від Почаєва), за іншою, чорти хотіли знищити місцевий монастир, але заспівали півні і вони не встигли донести каменюку до монастриря... З геологічної ж точки зору камінь є не що інше, як частина коралового рифу Сарматського моря, що вирувало тут кілька мільйонів рокув тому. Вірте у те, що вам ближче...

Зараз, з 2007 року, на полі біля каменю проводиться щорічний етнофестиваль "Підкамінь". От і цього року ми ледве з ним розминулися. Вже почали монтувати сцену та готувати дрова для польової кухні.

По всім прилеглим містам і селам у трьох найближчих областях висіли оголошення про цьогорічний фестиваль, що має відбутися з 22 по 24-те липня. Добре, що ми приїхали сюди ще без натовпу 20-го липня... Але скоро нам вже потрібно було спішити на автобус. Їхати прийшлось стоячи у меншому, але швидшому автобусі, що їхав з Тернополя, але стояти було не дуже зручно і жарко, а ще в автобусі їхали досить шумні і непосидючі діти... Та зараз, коли пишу ці рядки, дуже незвичайні і гарні спогади про цю місцину охоплюють мене. Місце дійсно дуже вражаюче і казкове! Решта мальовничих краєвидів цього чудового місця тут =>

П.С. у Бродах, коли ми повернулися в готель, у нас ще було вдосталь часу вмитися, зібрати речі і повечеряти в піцерії "Реджина".

 Коли йшли до вокзалу, з заходу на Броди насувався холодний атмосферний фронт. Дув поривчастий теплий передфронтальний вітер, небо осяювали блискавки, час від часу чулися розкати грому... Як я писав раніше, саме в таку погоду і в цей час на головній вулиці Бродів, вперше за вась час нашого перебування, чоловіків було в кілька разів більше ніж жінок... Перші краплі дощу впали на нас метрів за 100 від Вокзалу, але ми ще прийшли туди сухі, стомлені і задоволені... Через три дні відпустка закінчувалася... Будемо чекати іншу і будувати плани поїздки в інші цікаві міста та села Західної України...

P.P.S. Всі блоги написані з власних спогадів під впливом позитивних емоцій про чудову подорож. Історичні довідки з путівника  серії "Мальовнича Україна" під редакцією Л.С. Удовіка та карт ДП "Картографія" серії "Обличчя міста" та їх путівника по Західній Україні. Деякі цікаві факти з сайту Замки і храми України.

23:45, ми на вокзалі в незнайомому, поки що, містечку Броди, що на Львівщині. Є карта міста і назва готелю де маємо оселитися. Вирішили взяти таксі, бо блукати опівночі містом не було ніяких сил. Таксист на жигулях запросив від вокзалу до готелю лише 15 грн , а ми думали торгуватися за 25-30 грн   (Ох ці столичні звички).

 Готель "Фільварки", вірніше повна назва "Кімнати готельного типу Фільварки" нам порекомендувала моя знайома, що вже кілька років живе в Бродах. Тут не так дорого, як у самому фешенебельному готелі "Європа",

 так само не далеко від центру, а на першому поверсі піцерія де готують найсмачнішу піцу в Бродах.

Ну, спочатку все було не настільки райдужно... Виявляється, вільними на цю ніч були лише номери блочного типу з одним сан вузлом на 2 кімнати, але по 150 грн/номер. Не радувала перспектива зустрітися з незнайомою людиною в туалеті чи душі... Але нам пообіцяли, що завтра звільняться окремі кімнати (по 200 грн/номер), то ж ми прийняли душ і завалилися спати "без задніх ніг"   після прогулянки Острогом...
Зранку у нас були грандіозні плани, і ми побігли снідати, щоб встигнути як найбільше. До того ж, виявилося, що Света забула пакунок з білизною і носками вдома, тож нам ще потрібен був магазин одягу.  Спустившись вниз, ми дізналися, що піцерія працює з 11-ї, то ж в ній ми зможемо хіба що повечеряти. Нам порекомендували піти в "Європу". Так ми і зробили, хоча там теж ще всі були сонні, зате по дорозі знайшли чудовий магазинчик жіночого одягу , напроти готелю "Європа".

 В кафе замовили дві порції грибної юшки та деруни, Света зі сметаною, я з м"ясом. Юшку нам принесли в піалках, але без ложок. Спочатку ми це списали на недосип офіціантки, але нам сказали, що юшка просто п"ється, та все ж ми настояли на своєму... Потім принесли деруни... Мені 4 з фаршем всередині, а Светі 16(!!!!) акуратно укладені навколо гірки сметани...   Прийшлося їй ділитися  

Після сніданку, заради цікавості попросилися подивитися номери. Двомісні тут коштували по 300-320 грн, люкс 450 грн , у всіх було двоспальне ліжко і дзеркало в повний ріст, що тут же підкорило мою дружину   Мені теж сподобалися двоспальні ліжка...

Потрібно було повертатися у свій готель і вирішувати питання про переселення, або в окремий номер, або в "Європу". Номери у Фільварках вже звільнилися, вони мало чим відрізнялися від попередніх, такі самі чисті та охайні, з двома ліжками, тільки в кожному був душ і туалет...

Після певних сперечань переселилися на 2-й поверх у цьому ж готелі і побрели на вокзал. Припхалися туди аж о 13:40, коли більшість автобусів вже поїхали. Залізничний і автовокзал у Бродах знаходяться поруч, через дорогу. Автобусне сполучення, на відміну від залізничного, тут досить жваве, але розклад написаний дуже не зручно і 2 віконця каси продають квитки на різні рейси, хоча й одного напрямку... Мені це не зрозуміло досі...   А от із-за розкладу,  що написаний по якійсь своїй логіці, ми не помітили автобус, що відправляється о 14:08 і проходить через село Підкамінь. Виявили ми це вже коли намагалися розібратися з розкладом, який ми сфотографували, сидячі в автобусі Броди-Львів, що від"їжджав о 14:15. Квиток обійшовся по 8,75 грн, і вже за 20-25 хвилин ми прибули в Олесько...

Далі буде...