Світ безмежний, у ньому мільярди людей. А великих українців одиниці. Чи не наймогутніша серед них постать старенької, сухенької жіночки на прізвище Віра Вовк. Справдешнє ім’я – Віра Остапівна Селянська. Родом із Борислава. Виростала ж у селищі Кути, що за декілька верств від Косова (Івано-Франківщина), біля станції Вижниця. 2 січня 2018-го їй виповнилося 92-а. Вона віддавна мешкає у Ріо-де-Жанейро, у Бразилії. З України виїхала 1945-го з матір’ю, у віці 19 літ. Здобувала, стажувала освіту в Дрездені (Тюбінґенський університет) і Ріо, Колумбійському (Нью-Йорк), а також у Мюнхенському університетах. Доктор філософії, професор німецької літератури. Пише українською, німецькою, португальською мовами. Поетка, прозаїк, драматург, літературознавець, перекладач. І, сказати б, вічна публічна зв’язкова поміж Україною і Бразилією.

Це з висоти нинішніх її 92-ох літ усе виглядає, як килимова доріжка до слави. Пані ж завжди здобувала все з великими труднощами. Якось журналістам вона дещо відкрилася і розповіла, як прибившись до Ріо лише з двома невеличкими валізами, вони з матір’ю тривалий час безуспішно шукали роботу прибиральницями. Але обов’язково ж удвох, бо мати доньку боялася віддати в чужі апартаменти. Як один професор погодився начебто взяти двох на роботу, бо у нього був великий дім, а він страшенно любив чистоту і порядок. Віра тільки переступила поріг помешкання і зачудувалася тим, якою виявилася багата бібліотека господаря. Вона не втрималася і вигукнула: «Мамо, ти ж поглянь, що тут лишень є - і Достоєвський, і Гоголь! А от же – і Ніцше, і Гегель, і Шекспір!»

Ці слова захоплення почув господар. Нечувано розсердився, і обом показав на двері. При цьому зауважив: «Пані, ми шукаємо служниць, а не товаришів до розмов!»

Уперше про Віру Вовк я дізнався під час навчання на кафедрі журналістики Київського державного університеті імені Тараса Шевченка. Це була середина сімдесятих років минулого століття. Викладач Олександр Мукомела, який був дуже близьким до нашого студентського гурту, на один вечір дав почитати заборонений тоді в Україні номер журналу «Сучасність», котрий видавався у Мюнхені. З нього мені впав в око «Етюд про Україну» Віри Вовк.

Врізалося в пам'ять, як ми з хлопцями-студентами обговорювали перші речення статті. Авторка почала свою розповідь про візит свій до України з того, що купила для геніального українського перекладача Миколи Лукаша, поліглота, котрій володів майже двадцятьма мовами світу, везла йому кетягу… бананів. Але їй в українському порту заборонили з ними пересікати державний кордон. Запропонували, або викинути вітамінну продукцію, або тут же облупивши зі шкірки - з’їсти. Ніхто із нас тоді не те, що не смакував, але й не бачив наживо бананів, тому гаряче сперечалися, що насправді потрібно було робити з тими делікатесами авторці етюду. І не розуміли, як то можна було їх викинути на смітник…

Я сьогодні віднайшов ту публікацію Віри Вовк і перечитавши, зрозумів, що мене причарувало так у тій невеличкій журнальній статті. Бразильська авторка у свій далекий, понад півстоліття тому, приїзд до України вересневої пори 1967-го розповіла про свої зустрічі з метрами української літератури – Миколою Лукашем, Юрієм Смоличем, Миколою Бажаном, Олександром Білецьким, молодими ще, але вже відомими Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, Віталієм Коротичем, Юрієм Щербаком та іншими.

Ще були розповіді української письменниці з Бразилії про візити до своїх бабусь у Львові і Ужгороді. Про заплановану, але нездійснену зустріч з Павлом Тичиною, якого терміново перед її приїздом госпіталізували і він помер у лікарні.

Віра Остапівна Селянська, як літератор – Віра Вовк, була, напевне, єдиною письменницею-емігранткою, хто вже тоді, у шістдесяті роки минулого століття, налагоджував контакти зі своїм рідним краєм, підтримувала зносини з письменницькою братією в Україні. Так званими шістдесятнками.

Чим вона покоряла тодішню владу, мабуть, не збагне ніхто і ніколи. Але тільки не традиційним у таких випадках сексотством, на що погоджувався дехто, завойовуючи право відвідувати рідні краї. Одначе тут був зовсім інший випадок. Надто бунтівливою була пані Віра. А потім, скажуть, будь ласка, що письменниця із Ріо-де-Жанейро могла донести цікавого на тих, хто був і без того постійно і надійно знаходився під абсолютним «ковпаком» спецслужб, про кожен крок яких знали все люди з комітету глибокого буріння? Напевне, режиму брежнівців хотілося, аби хоч трішки виглядати цивілізованим в очах світу. Тому банани змушували викидати, або облушпавши з’їдати їх на кордоні, а саму поетку безборонно впускали на радянську територію…

Коли прослідкувати за поїздками Віри Вовк на Батьківщину, то це були здебільшого виразно помітні зустрічі з літературно-мистецькою елітою Києва і західних регіонів України. Описи про це колоритилися здебільшого поверховими оцінками творчості того, що було на поверхні дозволених публікацій. Не дивно, що з часом оцінка дорожніх нотаток Селянської-Вовк знайшла критичне відображення в зарубіжній емігрантській періодиці, журнальних публікаціях західного штибу. Її критикували за те, що вона буцімто надміру захоплюється українськими пейзажними солов’ями та картинними соняхами і брилями з пасік, зовсім не вникає в суть поярмленого життя українців, культуру, мову яких і далі нещадно гнітить Московія, триває активне зросійщення центральних і навіть західних земель України. Що основну частину її співбесідників на зустрічах в Україні складають режимні лакеї у літературі, холуйська відданість яких вкрай потрібна існуючому тоді ладу для контролю за культурним життям соціалістичного гетто.

Що тут сказати? Можна з цим до деякої міри погоджуватись, або й ні.

Одначе, як бачимо тепер з позиції часу, пані Віра всю ситуацію вміло використовувала на користь множення слави вірного українства в далекій Бразилії. І не лише там.
Ні, вона не була Жаною-да-Арк, готовою кидатись на амбразури. Зате мила пані, до прикладу, активно підтримувала через листи теплі дружні зв’язки з Василем Стусом та Іваном Світличним, які роками знаходилися за гратами мордовських таборів. Підбадьорювала їх, надихала. Закликала до терпіння і віри в краще завтра. Особливо поезії Віри Вовк, її світлина позитивно діяли на самопочуття мрійливого Василя Стуса. Так, 26 листопада 1971 року у посланні до Віри Вовк Василь Семенович писав: «…як у сні (бачу – О.Г.) квітчаста сукня і Ви — в робітні, молільні, молитовна і творча — щось шепочете спрагло. Так вийшло, що той знімок — у центрі моєї пам’яті про Вас, Ваш образ». Ви чуєте камертон душі Стуса?

Збережені безцінні епістолії з тієї хмурої доби ще колись стануть переконливими свідченнями проти комуністичного режиму на міжнародному суді. Перконаний я.

Як маститий перекладач Віра Селянська зробила неймовірно багато для популяризації української літератури в Південній Америці. З її легкої руки у Бразилії познайомилися з блискучою творчістю Марка Вовчка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди. Тут її стараннями з’явилися у перекладі на португальську книги віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча, прозові твори Валерія Шевчука. Окремі з них видавалися коштом безпосередньо самої бразильської українки. Коли її захоплювала котрась із книг, котру перекладала, завідувачка кафедри германістики університету в Ріо-де-Жанейрі не відставала від першоджерела до тих пір, поки твір у її перекладі не перелицьовувся на португальську чи німецьку мови в форматі окремого видання. Через те, Віра Вовк уже давно заклала під украй потрібні на це кошти своє власне житло. Відтак, вона мешкає у ньому до своєї смерті. Після цього її помешкання автоматично перейде до власності тих людей, яким вона заборгувала…

А загалом Віра Опанасівна перекладає з французької, італійської, румунської, македонської, старословянської на українську, окрім своїх, так би сказати, традиційних – німецької та португальської мов.

Величезна творча спадщина поетеси, письменника, драматурга, літературознавця просто вражає. Що не твір – справжній літературний шедевр. Особливо ж поезія. Вірші її ясні і прозорі, повні чистої краси та сповнені особливим філософським звучанням.

Я довго вибирав, щоб продемонструвати вам за доказ цього посилу. Ось вчитайтесь хоч би у цю коротеньку, але картинну поезію, озаглавлену «Грішниця»:

Коли праведні бігли
каменувати грішницю,
кликали право і Боже свідоцтво.

Коли праведні бігли,
повні святого гніву,
позападали по коліна в землю.

Уздріли перед собою
грішницю, що стояла в повітрі
прозоріша, ніж пелюстка черешні.

Віра Вовк здебільшого використовує поетичну форму верлібр. Себто, нерівноскладний вірш з певними ознаками від однорідної стопної будови і обов'язкової системи римування. Її колись навіть злегка критикували за те, що вона мовбито оминає вищий клас поетичної творчості – створення сонетів. Поетка врахувала цю обставину і мережево виплела справжню галерею шикарних сонетів, життя в яких оповите запахами непереквітної рідної України і таємничими образами Бразилії, де нескінченне літо тягнеться тисячоліттями, куди Новий рік приходить в образі задушливого океанічнго палу, де над усім височить статуя Христа-Спасителя, споруджена на горі Корковадо в Ріо-де-Жанейро.

За свою творчу працю 2008 року Віра Вовк удостоєна Державної Шевченківської премії України. Десятки прозових творів на вибір – кожне окреме явище в українській літературі, і в еміграційній – зокрема...

Віра Вовк дожила, допрацювалася на ниві краснописьменства до того щасливого часу, коли дослідники, літературознавці вже пишуть книги про неї, про її творчість. І це справедливо. Цікаве дослідження здійснила літературознавець Юлія Григорчук.

З її розвідки довідуємось звідки такий потужний здвиж у пані Віри за молодих літ. Її батько був особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького. Сім’я Селянських мешкала в Метрополичих палатах. Владика був хресним батьком маленької Віри. Він став духовним провідником дівчинки. Згодом, у своїй книзі «Човен на обрію» вона писала: «…уже ученицею львівської гімназії “Рідна школа”, я часом заходила поцілувати руку старця в кріслі на колесах, який дуже любив, коли до нього приходили діти. Його брат, о. Климентій, водив мене по юрській ґалереї картин і пояснював ґравюри з “Божественної комедії”…

Якщо копнути ще глибше, то виявиться, що батьки пані Віри були людьми прогресивними. Остап Селянський здобув вищу медичну освіту, мати Стефанія – закінчила університет у Кракові. Походили з знаменитих родів із Галичини. Діда по батьковій лінії, богослова, звали Григорієм, носив він прізвище Вовк. Перед висвяченням на священника змінив він власне прізвище на Селянський. Позаяк вважав, що це буде негоже мати сан священика, бути отцем святим для селян і водночас носити ім’я звіра. В матушки прибрав собі Катерину з дому Волянських. Походила вона зі знатного дворянського роду.

Цікаво, що історія цієї гуцульської сім’ї українською письменницею з Бразилії гарно описана в її творі-драмі «Вінок троїстий».

Материнська лінія родоводу бойківська і походила з Балкан. Прославилася тим, що за певних обставин вона врятувала життя польському королю Казимиру. У вдячність за це їй дістався шляхецький сан і аж три багаті оселі в дарунок. І тому, мабуть, по всій творчості Віри Вовк розсипані наче скалки з життя власного роду розповіді про «княжних», «принцес», «мешканок замку». Як бачимо, це тягнеться з їхнього роду, де понад усе шанували шляхетний дух родини. Зрозумілим тепер, здається, стає і те, звідкіля насправді походить літературний псевдонім відомої літераторки - Вовк.

Після трагічної загибелі батька під час одного з бомбардувань (1945 року) і втрати ґрунту під ногами, матері і доньці, далі не можна було залишатися в Німеччині. Друзі порадили відправитись до Бразилії. Як пише Віра Вовк у «Спогадах», вони з матр’ю «не мали ближчого поняття про країну, до якої перебиралися жити. Мама уявляла її собі як якесь неокреслене Ельдорадо, я надіялася знайти там мир і сприятливе підсоння для своєї праці»

Проживши уже 92 з половиною роки, Віра Вовк тільки десять із них мешкала в Україні. Але завжди прагнула, линула до неї. Першу свою поїздку в рідні краї здійснила 1965 року, потім ще відвідувала Україну двічі. А зі здобуттям нашою країною Незалежності жоден рік не обходився для неї без поїздки на Батьківщину. Її друзями були і залишаються шістдесятники, з якими у неї є багато спогадів. За цей час українська письменниця видала понад сто книг (!), які розійшлися різними мовами по всьому білому світі.

Знайомство із творчою біографією Віри Вовк мене нібито аж підштовхує до написання відомої фрази: «все у нашому житті залежить від Бога. Від його промислу і накреслень». Це помітно й на долі відомої української письменниці. Та й вона сама у своїх творах неодноразово пише: «Все своє життя я відчувала Господню руку над собою, навіть тоді, коли її не заслуговувала». Навіть, мовляв, у вимушеному переїзді до Бразилії.

«Коли я роздумую, наприклад, про наш приїзд до Південної Америки, - пише, - вважаю дещо в ньому наче здалеку призначене, наче якийсь метафізичний плян. Є в ньому також дивні збіги обставин… А саме: мій предок, отець Іван Волянський, був першим українським священиком в Америці. Спершу він був душпастирем у США, опісля переїхав до Бразилії… Також і мій хресний батько відвідав свого часу Бразилію. Я почала вважати цю країну своїм завданням, своєю необхідною долею і вирішила працювати в ній для престижу нашої дідизни»

Це велике щастя, друзі, що ми, українці, маємо таку велику літераторку, жительку Бразилії, котра так активно горнеться до нас.

Усе що прочитав я про Віру Вовк мене ні на мить не розчарувало. Тільки в одному місці вона якось обмовилась, що їй, не зважаючи на всі свої потуги й намагання навернути на шлях істинний, не вдалося розбурхати вогню магнетизму до рідної землі в особі відомої бразильської письменниці українсько-єврейського походження Клариси (від народженні Хайя) Ліспектор, яка походила з Чечельника Вінницької області. Не зважаючи на всі старання пані Селянської та так і не відгукнулася на клич українства. Тому, напевне, що ніколи не була вкраїнкою. Не шкодуймо за цим...

***
Відома бразильська письменниця українського походження Віра Вовк у часи творчої зрілості.бразильська