[ Читать дальше ]

Українці попросили Порошенка заборонити російську мову в навчальних закладах

Історія однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого класу швидкого потяга “Львів-Відень” їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точилися навколо різних тем. Нарешті заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився вихваляти рідну. Почав англієць: “Англія — це країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова — мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”. “Ніколи! — гордо заявив німець. — Німецька — мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”. Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська — це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”. Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім гірко розчаровувався. Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська — мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з кращих поетес світу — Лесі Українки, нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і похваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську... Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” — відповіли англієць, німець й італієць. “Вашими мовами це неможливо, а українською — зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” — звернувся Костів до німця. “Нехай це буде літера “П”, — відповів той.

“Добре. Оповідання називатиметься “Перший поцілунок”:

“Популярному перемишльському поету Павлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, — писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, — погостюєте, повеселитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки — премилої Поліпи Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелюдії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора — попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пива, принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися Підгорецьким парком, помилуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли ... Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під пророслим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”. У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу. Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. “Ну, а коли б я назвав іншу літеру? — заявив він — Скажімо, літеру “С?”. — “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати: Сипле, стелить сад самотній Сірий смуток, срібний сніг. Сумно стогне сонний струмінь, Серце слуха скорбний сміх. Серед саду страх сіріє. Сад солодкий спокій снить. Сонно сиплються сніжинки. Струмінь стомлено сичить. Стихли струни, стихли співи, Срібні співи серенад, Срібно стеляться сніжинки — Спить самотній сад. “Геніально! Незрівнянно!” — вигукнули англієць та італієць. Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Маяковский, незбагнена душа поета яка любила Україну!


Мы знаем,курит ли,пьет ли Чаплин;
мы знаем Италии безрукие руины;
мы знаем,как Дугласа галстук краплен...
А что мы знаем о лице Украины?
Знаний груз у русского тощ-
тем,кто рядом,почета мало.
Знают - вот украинский борщ.
знают - вот украинское сало.
И с культуры поснимали пенку:
кроме двух прославленных Тарасов -
Бульбы и известного Шевченка, -
ничего не выжмешь,сколько ни старайся.
А если прижмут - зардеется розой
и выдвинет аргумент новый:
возьмет и расскажет пару курьезов - анекдотов украинской мовы.
Говорю себе: товарищ москаль,
на Украину шуток не скаль.
Разучите эту мову на знаменах - лексиконах алых, -
эта мова величава и проста:
''Чуешь, сурми заграли,
час расплаты настав...''
Разве может быть затрепанней да тише
слова поистасканного ''Слышишь'' ?!
Я немало слов придумал вам,
взвешивая их,одно хочу лишь, -
чтобы стали всех моих стихов слова полновесными, как слово ''чуешь''.

.....
Трудно людей в одно истолочь,
собой кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,мы не знаем украинской ночи.

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька1. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько2 сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою. Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона стала. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.

Червона Шапочка пішла.

Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З'їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:

Ах, эта красная рябина Я на тебя смотрю, любимый,

Среди осенней желтизны. Теперь уже со стороны...

Як тут з кущів виходить Вовк! Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з'їм!

Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула1 через густо напомаджену губу.

— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.

Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

—Поїхали!

—Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев'яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під'їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю:

—Чао предкам!

—Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де в таку рань тут узялася?

—Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

—Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..

— Дай щось пошамати2! — сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом.

—Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.

—Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.

Бабуся витріщилася на внучку.

—Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв'язала.

Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

—На. Нема більше.

—Тоді я тебе з'їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внученько! їй-Богу, більше не маю!..

Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає.

— Хто тут бабусю ображає?
Червона Шапочка криво осміхнулася:

— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний! Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися1. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білозубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...

Многие россияне считают, что достаточно сказать вместо "читать" - "читати", а вместо "уже" - "вже", и они наполовину выучили украинский язык :)
Я не буду рассказывать, что в современных русском и украинском только около
10% слов имеют общее уникальное происхождение (не считая похожих, заимствованных
из других языков). В этой статистике лексики я не учитываю диалектные
украинские слова, которые так любят к месту, а чаще, не к месту употреблять
современные гей-патриоты, и которые так раздражают или вызывают веселье у
русских (равно, как и надписи на баллончике дезодоранта на болгарском или
казахском).
Наши литературные языки заметно отличаются и произношением некоторых звуков.
Явный пример – известная буква Г, которая в украинской транскрипции
произносится как [h] . К слову, есть у нас и [г] (пишется Ґ, с «хвостиком»).
А с детства я запомнил, как проверяли «настоящего» украиноязычного от «ненастоящего»: просили произнести слово «паляниця» (это украшенный большой хлеб, типа каравая, есть похожее и русское слово «паляница»). Тут аналогичная ситуация с
библейскими «шибболет» и «сибболет».
Так вот, слово «паляниця» выбрано не случайно: в нем присутствуют целых ЧЕТЫРЕ звука, которые русские произносят иначе.

Угадаете? :)

Дві третини громадян підтримують українізацію (опитування)

Переважна більшість (64%) громадян України підтримують політику державного сприяння українській мові. Частка прибічників поширення української виросла на 11% з 2014 року, а підвищення статусу російської – впала на 9%, – повідомляє доктор політичних наук Володимир Кулик.

Такі результати опитування, проведеного 19-29 травня 2017 року Київським міжнародним інститутом соціології за кошти Університету Альберти в Канаді в межах дослідницького проекту Research Initiative on Democratic Reforms in Ukraine під проводом проф. Олени Білаш,

Як пише Володимир Кулик, на запитання про те, “яку мову держава має підтримувати насамперед”, 64% відповіли, що українську, 19% – що “всі мови однаковою мірою”, 10% – що “в кожній частині країни – ту мову, яку там найбільше вживають” і лише 2% – що російську.

На інше запитання, де йшлося про те, що має в першу чергу робити “державна політика в мовній сфері”: 61% відповіли, що “сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя”, 20% – “вирішити питання статусу російської мови”, а 12% – “забезпечити реалізацію прав національних меншин у мовній сфері”.

Прикметно, що частка прибічників поширення української за неповних три роки виросла аж на 11%, а підвищення статусу російської – впала на 9%.

На запитання про те, якою мовою “має вестися документація в державних закладах у Вашому місті” (для сільських респондентів – районі), аж 68% відповіли, що українською, 19% – що обома, 11% – “на вибір (українською або російською)” і лише 1% – російською.

“Тобто навіть у переважно російськомовних реґіонах більшість громадян погоджується, що без української мови не обійдешся, – пояснює політолог. – Важливіше, що це усвідомлення вже поширилося й на усне спілкування, для якого 59% бажає української мови, 30% – на вибір відвідувача, 8% – на вибір працівника установи і лише 2% – російської”.

На запитання про те, “чи повинні відповідати українською мовою громадянам, які звернулися до них цією мовою”, аж 70% (на 9% більше, ніж 2014-го) відповіло “Так, на всій території України” і ще 15% – “Так, але лише в тих місцевостях, де цією мовою говорить більшість”.

Тільки 13% уважають, що чиновники “можуть відповідати тією мовою, якою їм зручніше”.

Також за останні три роки радикально зросла підтримка позиції, що поважати мовний вибір громадян мають також “працівники торгівлі та сфери послуг”. Аж 54% (проти 35% 2014-го) сказали, що ті мають відповідати українською по всій Україні, й лише 26% – що так, як зручніше.

Обов’язок на всій території України відповідати російською підтримали набагато менше респондентів: 31% для чиновників і 23% для сфери послуг (ще приблизно стільки ж обмежили цей обов’язок територіями переважання російської мови).

Нагадаємо, згідно з результами нещодавнього дослідження, респонденти в південно-східних регіонах, де домінує російська мова, вказували на необхідність захисту і розвитку української мови для подолання наслідків політики русифікації, яка активно проводилася в СРСР.

Як показує соціологія, українська мова є рідною для 73% учасників АТО, російська – для 6%.

Наймасштабніша подія осені: Радіодиктант національної єдності на Суспільному відбудеться з нововведеннями