27 листопада - встанови відповідну аватарку в цей день на своєму профілі.

Про цю дату читайте тут: http://maidan.org.ua/static/news/2010/1290000061.html

Ніхто не може вирішити за українців, як вони вирішують говорити і писати, окрім самих українців. Але як вони можуть вирішувати для себе без знання таких слів, які були заборонені (див. на «Більшовик України», 1933, № 7, де знаходяться цілі списки заборонених слів від 20-х років). Я хочу, щоб хтось колись сів, як я, з вбитими та розстріляними з Інститутів живої і наукової мови. Коли ж будуть оприлюднені результати їх відважної праці, щоб з’явилась можливість використовувати у своєму інтелектуальному поступі напрацьовані варіанти отим втраченим поколінням і почати будувати найелементарніші цеглини думок свого народу? Але перш за все, українці не можуть стати повноцінним народом, повноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, які вміють орґанізувати себе так, що можуть примусити владу зробити те, що вигідно саме для них. Це суть частого нерозуміння поняття «громадянське суспільство». Це не ідеальна система і, може, не зовсім демократична, але ліпшої поки що не знайдено. Ніяка держава ніколи не зможе зробити Україну українською. Тільки самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я твердо переконаний, що це таки буде! Джеймс Мейс (*18 лютого 1952 — †3 травня 2004)

24 листопада Україна та світ згадають мільйони вбитих геноцидом

 Україна готується до 79-х роковин Голодомору. Цьогорічна громадська кампанія має на меті насамперед розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. Заходи пройдуть у Києві, обласних центрах України та 32 країнах світу.
В Києві акція розпочнеться 24 листопада о 14:00 з ходи від станції метро Арсенальна до Національного меморіалу пам’яті жертв Голодоморів.
О 16:00 відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання із вшанування пам’яті жертв Голодомору.
В рамках загальнонаціональної акції «Запали свічку пам’яті» мільйони українців запалять свічки у своїх вікнах.
Цьогорічна громадська кампанія має на меті насамперед розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. «Коли вбивали голодом, поділитися хлібом — був подвиг. Долі цих людей нагадують нам, що героїзм можливий завжди», — говорить історик, член Громадського комітету Володимир В’ятрович.
Історик, член Громадського комітету Володимир Тиліщак встановлює імена таких рятівників. «Ми недостатньо знаємо про мужні, людяні діяння у ті роки, — розповідає Володимир Тиліщак. — У той жахливий час голодного мору, коли людина ламалася фізично й психічно, доводилася до останньої межі існування та втрачала людську подобу, залишалися ті, що вистояли. Серед хаосу, безконечної черговиці смертей і страху продовжували жити люди, що не злякалися, не втратили благородства і простягнули руку допомоги іншим».
Незважаючи на цензурування Міністерством освіти підручників історії, відомі українські науковці проведуть серію Уроків пам’яті для школярів і студентів, присвячених подіям 1932—1933 років.
Нагадаємо, що громадськість організувалася для ініціювання пам’ятних заходів, бо переконана: остаточне та безповоротне засудження злочинів тоталітарного режиму в Україні і найбільшого з них — геноциду 1932—1933 років — запорука нашого незалежного демократичного майбутнього.
До складу комітету увійшли 37 знакових постатей у науковому, мистецькому та громадському житті країни: Ольга Богомолець, В’ячеслав Брюховецький, Володимир В’ятрович, Володимир Василенко, Іван Васюник, Василь Вовкун, Анатолій Гайдамака, Дмитро Гнатюк, Петро Гончар, Іван Дзюба, єпископ Євстратій (Зоря), Андрій Жолдак, Микола Жулинський, Євген Захаров, Олександр Іванків, Геннадій Іванущенко, Сергій Квіт, Андрій Когут, Роман Круцик, Ніла Крюкова, Станіслав Кульчицький, Неля Лавриненко, Олександр Максимчук, Василь Марочко, Ніна Матвієнко, Марія Матіос, Олекса Петрів, Мирослав Попович, Олег Рибачук, Стефан Романів, Євген Сверстюк, Михайло Свистович, Володимир Сергійчук, Євген Станкович, Лесь Танюк, Володимир Тиліщак, Ігор Юхновський


Програма вшанування пам’яті жертв голодоморів у Львові

 Програма передбачає проведення 24 листопада у Львові та в області скорботних заходів, зокрема біля пам’ятної таблиці «Жертвам комуністичного терору, які загинули від голоду в 1946-1947 рр.» на Підзамче, біля Пам’ятного знака жертвам
Голодомору та політичних репресій, на площі біля пам’ятника Т.Шевченку та концерту-реквієму у Львівській обласній філармонії (вул. Чайковського, 7). Заходи розпочнуться поминальними богослужіннями у всіх храмах Львова та області.
Програма
15.00 – Покладання квітів до пам’ятної таблиці «Жертвам комуністичного
терору, які загинули від голоду в 1946–1947 рр.» (залізнична станція
Підзамче), запалення лампадок.
15.15 – Покладання квітів та композиції з пшеничних та житніх колосків
до Пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій (пр.
Чорновола).
15.40 – Екуменічна молитва за загиблими під час голодоморів біля
пам’ятника Т. Шевченкові.
16.00 – Хвилина мовчання та початок акції «Засвіти свічку».
17.00 – Реквієм пам’яті жертв Голодомору в Україні у Львівській
обласній філармонії.

Голова Львівської обласної ради Олег Панькевич закликає жителів

Львівщини долучитися до вшанування пам’яті загиблих від голодоморів – засвітити свічки на центральних площах міст і сіл та у вікнах будинків, а також зупинити роботу на підприємствах та рух транспорту під час хвилини мовчання.

Президент вшанував пам'ять жертв голодоморів в Україні

Напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів Президент України Віктор Янукович віддав шану померлим під час Великого Голоду.

У Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» в Києві Глава держави встановив символічну композицію з квітів і колосків до скульптури «Гірка пам'ять дитинства». Також Президент поставив запалену лампаду до «Свічки пам’яті».

Участь у церемонії вшанування пам’яті жертв голодоморів взяли Прем’єр-міністр Микола Азаров, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, представники дипломатичного корпусу та громадськості.

У церемонії також взяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Присутні вшанували пам'ять померлих хвилиною мовчання.  

У День пам’яті жертв голодоморів Президент України звернеться до народу24 листопада, в День пам'яті жертв голодоморів, Президент України Віктор Янукович звернеться до Українського народу.

Звернення Глави держави розпочнеться на Першому національному о 19:30. У символічний час, о 19:32 розпочнеться хвилина мовчання за загиблими під час Великого Голоду, трагедії, що сталася 80 років тому - у 1932-1933 роках.

У День пам'яті жертв голодоморів звернення Президента України також транслюватимуть інші національні телеканали.

Один спогад Миколи Петренка, як очевидця тих подій на Полтавщині, що якось вижив...

Батькова вишиванка

Дитинна пам’ятка 33-го року

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають - на хліб чи на смерть?
Повезла мати мінять вишиванку -
Хоча б на макуху, хоча б на дерть.

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають маленькі сичі.
Сидять і чекають до ночі від ранку,
Чекають весь вечір, чекають вночі.

На голодному ганку, на голодному ганку
Малі і худющі - ну в чому душа?..
А потяг пихтить на глухім полустанку -
Чому не рушає?..
Здається, руша!..
* * *
Хрестики, хрестики - потім вокзали,
Піски, Ромни, а тоді Конотоп.
Хрестики клалися просто на шпали -
Це для матусі, верталася щоб.
[ Читати далі ]

О моя страднице Вкраїно,
Терниста путь в широкий світ.
То половецькй гніт зміїний,
То гніт Росії, польський гніт.

Тебе і гнали: босу вбогу -
Шляхами битими на схід;
Штовхали на слизьку дорогу
Безпам'яття на сотні літ.

І мордували, й гвалтували,
І роздирали на шматки,
І брудом славу поливали,
І гнули під німецькі каблуки.

В червонім вогнищі палала -
І гинув цвіт, який-бо цвіт!
Та знову, страднице, вставала,
Тверда, як криця, мов граніт.

Що ж твої діти - українці?
Хто спину гне на чужині,
Хто гірш за ворогів-чужинців...
А інші сплять - глухі, німі.

Тобі б після кайдан, розп'яття
Палати зіркою на небі.
Але, на жаль, вкраїнці-браття
Не дорівняються до тебе...

Ось і сьогодні, мила нене,
Запалено свічок, свічок...
Та сумно дивишся із неба
Очима мертвих діточок...



У Черкаській школі діти пам'ятають  трагічні сторінки історії

Більше місяця Львів був увішаний білбордами щодо "визволення України 28 жовтня від фашистських загарбників", але не було жодного з приводу 95-річчя ЗУНР та Листопадового Зриву (Чину). Тому я не сподівався, що 1-го листопада на Янівському цвинтарі буде таке гарне вшанування полеглих вояків УСС та УГА з почесною вартою і військовим салютом, молебнем, лампадками на кожній з понад 700 могил, а ще - чималою кількістю людей. Я намагаюся бути тут кожен рік в цей день і маю можливість порівняти - цьогоріч  вперше було, як має бути. Не знаю, як на Личаківському меморіалі пройшли заходи, але думаю, що ще більш урочисто, бо там головний пантеон України.
За тим почув про урочисті заходи 6 листопада, як визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, на найвищому державному рівні - і мені стало якось, м'яко кажучи, неприємно. Звичайно, що я ніколи не буду стверджувати, що німецько-гітлерівська окупація України була би краща за радянсько-сталінську, але будь-яка окупація є окупацією! Де тут визволення?! Що ми відзначаємо? З таким самим успіхом можна відзначати визволення Києва ордами Батия від варяжської окупації. І це не іронія - це зміст того параду, що відбувся на Хрещатику: в кого наряджаємось? У загарбників, які нічого доброго нам не принесли з тим визволенням, тому що трагедія нового штучного голоду 1946 -1947 років в Україні - це є те благо визволення? Вимирали родини власне тих, хто воював і гинув  "За Родину! За Сталина!"...
Важко уявити щось гірше за війну, але коли люди пережили війну, але не пережили миру  - це взагалі щось над людське розуміння  понять добра і зла. Не хочу і не можу більше щось доводити, а просто подаю добірку матеріалів.

Богдан Гордасевич
    
Столиця вшанувала пам’ять своїх визволителів

У церемонії покладання квітів взяли участь більше 30 тисяч киян та гостей міста
Київ відзначає 70-ту річницю визволення міста-героя від фашистських загарбників.
Так, 6 листопада Президент України Віктор Янукович разом із ветеранами вшанував пам’ять воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Глава держави поклав квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави.
В урочистостях також узяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Микола Азаров, Голова Верховної Ради Володимир Рибак, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, члени Кабінету Міністрів, громадськість.
Одразу після завершення офіційної церемонії покласти квіти до могили Невідомого солдата та вклонитися полеглим у бою воїнам прийшло більше 30 тисяч киян та гостей столиці. Багатотисячна колона рухалася від станції метро «Арсенальна» до парку Вічної Слави з квітами та символікою свята – 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників.
http://kievcity.gov.ua/news/11367.html

Хрещатиком пройшла військово-історична хода

У рамках святкування 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників на Майдані Незалежності урочисто підняли Штандарт, а Хрещатиком пройшла військово-історична хода.
Так, головною вулицею столиці крокували прапороносна група, рота Почесної варти, зразково-показовий оркестр Збройних Сил України, військовий оркестр Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, військовий оркестр військової частини А0139 та військовий оркестр Військового інституту Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, військовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ», військовий оркестр Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, військовий оркестр військової частини А0704, ліцеїсти Київського ліцею ім. Івана Богуна.
Також Хрещатиком проїхала військова техніка часів ВВВ (21 одиниці), після якої крокували підрозділ барабанщиць Національної академії внутрішніх справ, роти курсантів НАВС у формі піхотинців, авіаторів, моряків часів ВВВ, рота ВІТІ НТУ «КПІ» у формі козацького підрозділу часів ВВВ, роти курсантів-жінок у формі медичних сестер часів ВВВ, у формі авіаторів часів ВВВ, рота ліцеїстів юридичного ліцею ім. Кондратьєва Я.Ю., батальйон почесної варти внутрішніх військ МВС України.
Як розповів перший заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, який вітав учасників заходу на Хрещатику, загалом участь у військово-історичній ході взяли понад 1 тисячі осіб. Військову техніку часів ВВВ було представлено Київський молодіжним клубом «Червона Зірка».
http://kievcity.gov.ua/news/11370.html

Історія України : 10.5. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Відновлення радянської влади. Звільнення Лівобережної України.

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
http://ellib.org.ua/books/files/history/hist3/5278.html


Голод 1946-1947 рр. в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Створення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні року.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором В. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровської, Київської, Вінницької та ін. було повышено.Изъятие зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, який швидко поширювався. Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областях. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній «викачці» українського села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: Ст. Молотов, Р. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних організацій, радянських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в "антибольшевистскому произойленные до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба і т.п.. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних і районним партійним і радянським керівникам, головам колгоспів І безпосередньо трудових колгоспників Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн 500 тис. людей, з них близько 2 млн 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було освободено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецпідрозділах.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для р. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Міністр заготівель СРСР Двинский повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервов. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн". Важкий час охопило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Западняки" рятували від голоду не лише своїх земляків - українців, а й росіян, білорусів, молдаванинов, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильническая колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, часто гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків і т.п.. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. В голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

Література та джерела:
1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голодв Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во М.П.Коць. - 1996. - 376 с.
http://ukraine-history.com.ua/referat/golod_1946_1947_r.htm

Голод в СРСР 1946-1947 — масовий голод в СРСР після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Причини голоду 1946-1947 рр
На думку дослідників, післявоєнний голод був наслідком поєднання ряду факторів:
    розвалу сільського господарства країни, з-за наслідків війни (нестача робочих рук, техніки, коней, знищення багатьох сіл на Україні і в Черноземье і т. д.). Так, чисельність працездатного чоловічого сільського населення після війни відкотилася до рівня 1931 року, поставки сільгосптехніки в роки війни фактично не велися, поголів'я коней становило близько 45 % від довоєнного, валова продукція сільського господарства за роки війни скоротилася на 40 %, поголів'я худоби скоротилося в порівнянні з кінцем 1930-х років;
    посухи 1946 року, яка призвела до суттєвого, але не катастрофічного зниження врожаю. Збір зерна в 1946 році становив 39,6 млн тонн - на 16 % нижче, ніж роком раніше і в 2,4 рази нижче, ніж у 1940 р.[2]
    політики радянської влади: експорту зерна за кордон у тому числі для досягнення політичних цілей; створення стратегічного зернового резерву на випадок нової війни, незважаючи на вкрай незадовільне забезпечення громадян СРСР продовольством; збільшення податкового навантаження на населення паралельно зі зниженням оплати праці та зростанням цін.
Інформація про події 1946-1947 років як про голод була вперше опублікована в СРСР у 1988 році в «Історії селянства», тоді його причинами були названі тільки катастрофічна посуха та наслідки війни. У монографії В. Ф. Зими [2] наводяться аргументи на користь точки зору, за якою однією з головних причин голоду стала політика радянських властей:
    Голоду 1946-1947 рр. в СРСР не могло бути, оскільки держава володіє достатніми запасами зерна. Одна його частина, не найбільша, експортувалася. Протягом 1946-1948 рр. експорт становив 5,7 млн т. зерна, що на 2,1 млн. т. більше експорту трьох передвоєнних років. Інша, основна частина запасів ніяк не використовувалася. На непристосованих для зберігання складах зерно псувалося настільки, що не годилося до вживання. За неповними підрахунками за 1946-1948 рр. в цілому по СРСР було начисто загублено близько 1 млн т. зерна, якого могло вистачити багатьом голодуючим.
Є дані про 4,43 млн тонн експорту  за 1946-1948 роки, причому з 1,23 млн тонн, експортованих в 1946 році, щонайменше 500 тис. т було експортовано у Франції в першій половині року - тобто до початку голоду, а в 1948 році (після його закінчення) було поставлено на експорт 2,59 млн. Таким чином, безпосередньо під час голоду, за кордон було вивезено до 1,4 млн тонн зерна.
Продовольче забезпечення та рівень життя населення
Післявоєнна криза радянської економіки (пов'язаний з конверсією і початком холодної війни) призвів до зниження і без того невисокого рівня життя людей, і поставив їх на межу голоду. Заробітна плата робітників знизилася майже вдвічі[2], при середній зарплаті молодого робітника 200 рублів на місяць харчування в заводській їдальні обходилося в 8-9 рублів в день. При підприємствах і установах заохочувалося створення городів, без яких виживання робочих ставало неможливим.
Дефіцит продовольства у 1946 р. привів до того, що держава зняло з продовольчого пайка практично все сільське населення (100 млн осіб), яким пропонувалося виживати виключно за рахунок власного підсобного господарства. Однак через директив щодо максимізації хлібозаготівель, 8 % колгоспів оплата трудоднів зерном була припинена (у Черноземье не видавали зерно більше половини колгоспів), а більшість решти видавало не більше 1 кг зерна в день. Грошова оплата праці в 30 % господарств не здійснювалась, тому придбати продовольство за гроші люди там також не могли. При цьому у вересні 1946 р. ціни на хліб в державних магазинах було підвищено вдвічі. У той же час ще восени 1945 р. були скасовані пільги зі сплати сільськогосподарського податку для сімей загиблих на фронті і отримали інвалідність в ході бойових дій, несвоєчасна виплата податку загрожувала великим грошовим штрафом або конфіскацією худоби.
Крім усього іншого, на самому піку голоду в лютому-травні 1947 р. вироблялося фактично примусове розміщення чергового облігаційної позики серед населення. Звернення людей до органів державної влади з проханням повернути гроші, які можуть врятувати їх сім'ї від голоду, практично завжди залишалися без відповіді[2].
В кращому положенні в ті роки було продовольче постачання робітників оборонних підприємств, співробітників міліції (вони продовжували отримувати хліб за картками) і номенклатури.

Масштаби голоду
Із спогадів... Курська обл., слобода Біла, Соколов Володимир Григорович, 1929 р.н.:
    Той час пам'ятається дійсно важкими випробуваннями. Батько працював маляром в районі, я закінчував навчання і одночасно працював з ним. Часто бувало таке, що для того щоб тільки пообідати - доводилося йти до батька за кілька кілометрів. Простий борщ з кропиви, та хліб як глина, від якого ледь не помер як-то. А мати взагалі незрозуміло що їла: як говорила - коржі з листя і квітів липи. Люди перебували весь час у режимі міграції: шукали де і як вижити, на вокзалах оброслі та виснажені люди, на вулицях можна і померлих бачити. І це лише на наступний рік після Перемоги...
Запаси зерна, призначеного для постачання міст, вичерпалися навесні 1946 р. У зв'язку з початком голодом керівництво окремих регіонів просило видати зерно з держрезерву, але отримало відмову.[2].
До весни 1947 р. в одній тільки Воронезької області кількість хворих з діагнозом «дистрофія» становила 250 тис. чоловік, всього по УРСР - 600 тис., на Україні - понад 800 тис., в Молдови - понад 300 тис. Таким чином, не менше 1,7 млн осіб в СРСР значилися «офіційно голодуючими», смертність від дистрофії досягала 10 % від загального числа людей, яким був поставлений цей діагноз[2]. Також зросла захворюваність т. н. «асептичної ангіною» (анемія, спричинена вживанням в їжу неприбраного зерна, колишнього під снігом) та іншими хворобами, пов'язаними з голодом, вживанням в їжу сурогатів (вміст домішок в хлібі досягало 40 %) і т. д. Особливо високою була дитяча смертність, на початку 1947 р. становила до 20 % загального числа померлих. У ряді областей України та Чорнозему були відзначені випадки канібалізму[2]. Гострий дефіцит продовольства, втім, не призвів до масового голоду, існував в СРСР до кінця 1940-х років.
Приблизний підрахунок числа жертв голоду 1946-1947 рр. є складним із-за відсутності достовірної демографічної статистики по цьому періоду (період між 1939 і 1959 рр. переписів населення не було), спроби влади приховати масштаби і сам факт голоду (секретна листування в 1946-1947 рр., «засуха» і «наслідки війни» в 1980-х), ослаблення контролю над поточним обліком населення у післявоєнні роки. Відомо, що в 1947 р. офіційна смертність у СРСР зросла в 1,5 рази (приблизно на 800 тис. осіб, з яких половина припала на частку РРФСР), погіршилися і інші демографічні показники (народжуваність, реєстрація шлюбів і т. д.). На початку 1947 р. надсмертність від голоду в РРФСР і на Україні перекрила природний приріст населення чисельність сільського населення скоротилася майже на 1 млн осіб. За оцінкою М. Эллмана усього від голоду в 1946-1947 рр. в СРСР загинуло від 1 до 1,5 млн осіб[3]. Деякі дослідники вважають ці цифри завищеними[4].

Допомогу голодуючим
Запити регіональних властей про необхідність видачі зерна з держрезерву або залишалися без уваги, або задовольнялися в обсязі в 2-3 рази менше необхідного, і через кілька місяців після запиту. Деяке поліпшення постачання відбувалося з середини 1947 р., коли пік голоду вже був пройдений. В цей час радянське керівництво ввезло з Китаю 200 тис. тонн зерна і бобів сої, на Україну і в Білорусії надходила «допомога жертвам війни» по каналах ООН [2].

Соціальні наслідки
На відміну від голоду 1932-33 такі заходи як тотальне вилучення продовольства у колгоспів, які не виконали план, на практиці не застосовувалися. У той же час було засуджено понад 10 тис. керівників колгоспів, звинувачених в недостатній жорсткості по реалізації плану заготівель зерна[2] або його приховування. Репресіям піддавалися і «розкрадачів зерна», коло яких за законом був надзвичайно широкий (див. Закон про три колоски).
Страх голодної смерті призвела до небувалого зростання злочинності (за розкрадання хліба в 1946-47гг. були засуджені близько 400 тис. осіб) і, як наслідок, до збільшення числа укладених в радянських таборах, праця яких використовувалась все ширше[5]. У ряді районів державні хлібозаготівлі зустріли збройний опір, у великих містах стали поширюватися листівки із закликами до акцій громадянської непокори. Значно зросла кількість посадових злочинів, розвинувся тіньовий ринок продовольства, на якому перепродувалися отримані в спецрозподільниках або вкрадені продукти.
В умовах ослаблення контролю над урахуванням і міграціями населення, багато голодуючих зуміли виїхати з сільської місцевості в міста і більш благополучні райони країни, де виживали, наймаючись на будівництва, або вели жебрацький спосіб життя (боротьба з жебрацтвом в містах почалася тільки в середині 1950-х). Поряд з післявоєнної розрухою, відтік населення також сприяв тривалого занепаду сільського господарства в СРСР, довоєнні показники виробництва якого були відновлені тільки до середини 1950-х років. За цей час з радянської сільській місцевості так чи інакше виїхало понад 10 млн осіб.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%EE%EB%EE%E4_%E2_%D1%D1%D1%D0_%281946%971947%29

День визволення Києва від фашистських загарбників

День визволення Києва від фашистських загарбників 6 листопада – День визволення міста Києва від фашистських загарбників. 68 років тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська в ході Київської наступальної операції визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України – місто Київ.
За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, тридцять двоє з них були киянами.
Щиро вітаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни із 68-ю річницею визволення столиці України. Зичимо міцного здоров'я, щастя, любові, радості та благополуччя!
До річниці визволення міста Києва від фашистських загарбників у кожному навчальному закладі міста сплановані та проводяться виставки творів мистецтва, фотографій, плакатів, документів, архівних матеріалів воєнних років. У школах проводяться тематичні уроки, бесіди, лекції, вечори, літературно-мистецькі заходи за участю ветеранів війни та дітей війни.
Організовується відвідування учнями Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» (с. Нові Петрівці), Меморіального комплексу «Бабин яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили», Меморіального комплексу «Букринський плацдарм» в Переяслав-Хмельницькому, філіалу Музею історії Києва «Партизанська слава Київщини», Парку Вічної Слави, парку Перемоги, шкільних музеїв бойової слави.
У Києві проводяться святкові концерти для ветеранів війни за участю дитячих та юнацьких художніх колективів закладів освіти з виконанням пісень та хореографічних творів воєнної тематики. Так 4 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва пройшла виставка дитячих малюнків «Визволителям присвячується». А 6 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся святковий концерт «Слава визволителям».
Також рганізовується вітання та відвідування ветеранів війни вдома, в лікарнях, санаторіях, будинках для людей похилого віку, надання посильної соціальної допомоги через шкільні тимурівські, волонтерські загони та загони милосердя учнівської молоді.
Школярі та студенти беруть участь у районних та міських заходах ритуалів пам'яті, покладанні квітів до могил, пам'ятників, пам'ятних знаків, меморіальних споруд і об'єктів, що встановлені на вшанування подвигу героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Триває  міська естафета пам'яті «Вони захищали Батьківщину».
http://profspilka.kiev.ua/publikacii/novyny/1775-den-vizvolennya-kiyeva-vd-fashistskih-zagarbnikv.html

Геббельс у 1935-му: "Голодомор був". Навіть нацисти визнали ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ

Ще в 1935 році Німеччина визнала Голодомор в Україні - задовго до нападу Гітлера на СРСР, появи "плану Барбаросса" і так званого "вигадування голоду в Україні" міністром пропаганди Третього рейху Йозефом Геббельсом.  У промові Геббельса прямо написано: "Голодомор був". Два роки тому парламентська асамблея ОБСЄ прирівняла два злочинні тоталітарні режими - Гітлера та Сталіна, й закликала відзначати 23 серпня - річницю укладання пакту Молотова-Ріббентропа як день скорботи за жертвами тоталітарних режимів у Європі.

Аналогічно вважали європейці ще 60 років тому. В середині 30-х років у Старому Світі без особливих вагань ставили знак рівності між звірствами Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна. Що на той час викликало обурення ... нацистів, які вважали себе на порядок людянішими за більшовиків.

Від себе!

Чомуж СЬГОДНІ така жадана, така бажана ЕВРОПА не визнає ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ, але тремтить при згадуванні ХОЛОКОСТУ

День пам’яті жертв Голодомору – без “развлєкухі” на телебаченні і радіо ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ

1 листопада до всіх українських телеканалів і радіо буде передане звернення з проханням 26 листопада – в День памяті жертв Голодоморів зняти з ефіру всі розважальні програми, шоу і фільми. Натомість наповнити ефір програмами та фільмами про Голодомори в Україні або такими, які б відповідали жалобному настрою. З таким зверненням до генеральних директорів українських талеканалів та радіо звертаються провідні українські журналісти, письменники, поети, музиканти, науковці, історики, громадські активісти та просто всі небайдужі українці. Дана акція втілюється ВМГО “Молодіжний Націоналістичний Конгрес”(МНК) від імені Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні.

Всі бажаючі долучитися своїм підписом до звернення можуть зробити це на сторінці МНК у Facebook http://www.facebook.com/mnk.org.ua Більше детальна інформація за тел. 093-289-54-40, Катерина

Друзья вы меня немного повеселили

На полном серьезе обсуждаете какого года этот "приговор", кто был прокурором и в каком году... это ХОХМА понятно что из разряда черного юмора - никто не отрицает репрессий, голода в 32-33-м, но это хохма

От себя могу сказать что сие не моих рук дело, тут надо в фотошопе ковыряться, а мне в фотошопе сидеть лень

И в продолжении темы, по поводу того, что не всему сказанному в СМИ, по телеку, радио можно верить

про ПОЛУТОРАТЫСЯЧ МИЛЛИОНОВ человек (радиостанция "Эхо Москва")

В той час, як усі нормальні та цивілізовані люди вшановували пам’ять жертв голодомору, звичайно, знаходились люди, які на усі ці події 1932-33 років дивились з глумливою та недовірливою посмішкою. Є люди, які визнають голодомор, але не тільки на території України, а й на території усього колишнього СРСР. Зрозуміло, що у таких людей, дякуючи збігу обставин, ніхто не помер від кістлявої руки голоду. А чужа проблема - то не своя, і люди її можуть ніколи не зрозуміти. Нажаль, на це є право кожного. Я, наприклад, холокосту не визнаю. Визнаю, звичайно, що євреїв знищували, але й слов’ян з  угро-фінами (наближена до слов’ян нація) не менше нацсти знищили. Але ж я не заперечую, що їх нищив режим, я просто проти такого завумного слова