хочу сюда!
 

LINA

35 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 30-43 лет

Заметки с меткой «поема»

ВЕРТЕП Григорій ЧУБАЙ

Григорій ЧУБАЙ
ВЕРТЕП
(поема)



Nihil semper suo statu manet.
Ніщо не лишається постійним у своєму становищі.
Латинська мудрість

1.
Наша потужна цивілізація, яка досконало вміє грати в карти і танцювати наймодерніші танці.
Наша потужна цивілізація, яка почуває себе інтелектуально вгодованою коровою, якщо їй вдається з першого погляду відрізнити картини Пікассо від полотен Рембрандта ван Рейна.
Наша потужна цивілізація, яка сьогодні безмежно ощасливлена автоматом для продавання гудзиків, дивовижною самопискою, яка в разі потреби може відкорковувати пляшку, водневою бомбою в енне число мегатонн, новітнім кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із серії «Вірменське радіо відповідає».
Ах, ця безмежно щаслива цивілізація! Яка попри все не забуває про те, що вона є найвищим виявом всесвітнього прогресу і рухається.
Так, саме рухається!
Пішки. В авто. В катафалку. В траншеї. В трамваї. І яка, рухаючись, встигає:
відвідати пивний бар,
напівголосу покритикувати позаочі свого начальника,
влаштувати скандал дружині,
розв’язати два-три кросворди...
Чуєте?!
Вона рухається!!!
ЧУЄТЕ!!!

Вирує світ, сміється, плаче, виє.
Кружляють видива, веселі і сумні.
Іде вертеп, без поділу на дії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.

Кружляє світ. Мовчить, як треба крику.
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?

Впаду туди, де безум всьому пастир,
Й пасе держави, душі і слова.
О боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.

Бо вже і дням, і ночам моїм боляче.
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води.

Й від тих, за брехні лаврами заклечаних,
Й від тих, що ні сюди і ні туди,
Й від ідолів старих і новоспечених,
Й від пустослів’я, Боже, одведи!

...Затьмила голови тупі лакузоманія –
Пофіміамлять і чекають, хто подасть.
І душу кожен з них, неначе мантію,
Перешива по-модному «под власть».

Поглянь! Навколо видимо-невидимо
Тих язиків, танцюючих стриптиз!
І котяться землею дикі видива
Парадів, маскарадів, танців, сліз.
І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води...
...О боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

2.
Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській, біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу я про щоденну втечу говорити.
А вулиця уся — суцільна втеча. Бо буде дощ, бо хмари насувають. А вулиця уся — суцільна втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу?
Один втіка від себе сьогоденного, а другий доганя себе вчорашнього, і всі тікають-поспішають...
Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом всі втікають від дощу...

Так щодня: в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, у котлети і в торти,
в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;
від чорта до бога,
від бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик,
утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у зітхання, у сльози...

Втікають під карнизи, під погони,
під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш, де втеча, де погоня,
і до яких молитися ікон?
І до яких із них ходити каятись,
яким хулу нести, не каяття?
...Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? І втеча — то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже якийсь Всевишній Паганіні
на скрипці світу втечу награва?!

І щодня в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми, чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.

До Криму.

В кафе.

В домовину.

3.
Все втечі та втечі. Погоні і втечі.
А потім — до світу, від карт і від зречень,
від пива, з футболу, з кіно, з домовини
вертають до світу якось безневинно,
вертають, не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові — голо!
А світові — босо!

Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.

Танці.
Ракети.
Паради.
Кастети.

Торговці.
Шпики.
Генерали.
Естети

Джаз-банди.
Футболи.
Космоси.
Нації.

Боги.
Півбоги.
Проф-ор-
ганізації!

Персони.
Парсуни.
Кінозірки.

Голгофи.
Освєнціми.
Соловки.

Дачі.
Собори.
Рублі.
Мозолі.

Владики на небі.
І
на землі.

Гроші.
Отрути.
Вина.
Єлеї.

Гробниці єпипетські
і
колізеї!

Роги і німби.
Тюрми і грати.
Ідоли!
Пліти.
Авто і гармати.
Кодекси карні.
А також — моральні.
Кайдани модерні
із картами гральними.
І
безхребетна
пихата
еліта —
усе це для світу,
для білого світу!

Для світу — тиради!
Для світу — доноси!
А світові — голо!

А світові босо!

4.
Диктатори, диктатори, диктатори –
погоничі великі: «цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.

О, скільки їх возносилось і падало!
І скільки їх плювало в наш Дніпро!
І прославляло світ своєю владою.
І одягало у своє добро.

...Все продиктовано і все перефарбовано,
і удостоєно належної ціни:
за сумніви, за мислі - закатовано!
І за холуйство — вбрано в ордени!

Все продиктовано і все перефарбовано,
і узаконено, що думати — це гріх!
Муштровано усе, перемуштровано,
і в ранги роботів возведено живих!

...А цю трикляту мислячу породу
всю до ноги зітерти б далебі!
І скільки ворогів було в народу,
що й весь народ був ворогом собі!

5. А світ — вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, що найважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...
Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з інопланетців колись в своїм щоденнику запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила-силенна ходячих шлунків – п’ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують – і більше нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе...» Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть боюся більше?! Боюсь цього «ковтають і жують»!

...Як вечір землю синьо охопив,

як зорі в небо з’їхались на віче,

в мою кімнату тихо уступив

один знайомий тихий чоловічок.

– Здоров, приятелю, то як тепер живеш?
Я чув, сливеш писателем великим? —
...Єхидна усмішка, мов колесо криве, —
перекотилося його іконним ликом. —

Я чув, що преш ти часто на рожен,
звнняйте, заради якихось «істин»,
забувши давню приповідь: «Блажен,
хто їсть тоді, коли захоче їсти».

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Нащо тобі душі чиєїсь хвища?
І нащо те, що далі твоїх рук,
і те, що голови твоєї вище?

...Він плів ще довго блудливі слова,
що зависали сірим павутинням.
Крутилась ця платівка ненова,
аж доки стало в мене вже терпіння.

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Вже надто ви розумні всі та горді...
І хоч він був і далі моїх рук,
та я йому вліпив-таки по морді!

І він до виходу заквапивсь, заспішив...
І – з-за дверей, із темряви, із ночі
він із погрозою до мене прошипів:
– Блажен, хто їсть тоді, коли захоче!

6.
А ніч попереду й позаду...
Ми йдем. Вперед, а чи назад? ...
Парадоксальна суть парадів,
і замість правди – сто півправд.

Хоч правда й пів... Зате ж їх много –
тих правд-калік напівживих.
А жвавий ум, хоча й убогий,
щодня виплоджує нових.

Модернізує, досконалить
півправди ті, мов лімузин...
Одна не встигне доконати –
як є десяток узамін!

Тоді зохлялій кажуть: «Годі»,–
та нишком вводять іншу в двір,
ще й розмальовану по моді —
в таку попробуй не повір!

...Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір?
Чого ж ми хочемо усі?!..
Боги лишаються богами,
зійшовши долу з небесі!

Хто ж ми такі? Що буде завтра?
Куди йдемо? Вперед? Назад?
А що як завтра динозаври
наш зустрічатимуть парад?

Тоді аж вибухне грозою
прокльон, зневіра й каяття:
– Та ми ж прийшли до мезозою
замість ясного майбуття!

Тоді, як наша цивілізація спала й дивилась блаженні сни про авто, які їй належать, про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки що їй не належать (уві сні вона жалкувала, що не можна кожної зірки зокрема обгородити парканом і прив’язати біля неї сторожового пса),– от тоді, як вона спала, я виніс їй вирок.
Цивілізація цього не бачила у своєму блаженному сні. Вона лише вранці прочитала в газеті, що я її зневажаю, і висловила принагідно декілька цікавих думок:
а) «Я свою дачу збудував власними руками і за чесно зароблені гроші...»
б) «Куди смотрелі учитіля, когда іщо ентот автор учился в школі?!.»
в) «Я розумію, що це, може, й так. Але раптом проти цілого світу заявити таке, то треба бути великим диваком або божевільним».
А потім цивілізація взяла мою поему і на своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла епітетами й метафорами, довго ображалась і жувала, жувала, жувала, доки не з’їла всю до крапки.
І пішла, блаженно погикуючи,
запивати її
пивом.

1968 р.

м.Львів

Гармонічний хаос слів. продовження

1 -  http://blog.i.ua/user/651331/913493/

В океані зірок Народження Смерть покохало і безглуздий союз в центрі Сонця зачав і у вигляді світла на Землю послав вбиваючу Вічність і та вселилась в тварину, обрікши її на пекельнії муки мрії про Рай .

                                                  ***  Обмежений чорною лінію цей саркофаг в комплексі тих відчуттів, що я вже забув, що посвистом вітру у хащах первісних і променем сонця, що відбились від неживої поверхні, вона наплила на свідомість і та обернулась на систему інстинктів, бажань і потреб безумної плоті. А лінія далі веде, ні навіть тримає мене і гнеться удавом трикутних пророцтв овальних доріг, щоб в трансі тремтіння руки відтворило її, як сутність буття для прийдешніх істот, що замінять всіх нас і забудуть усе, усі відчуття переповнення жахом і тягучої солодкості сну і тонке чекання кінця і жадоба смерті усім і собі. Та воскресіння не міф і встане з вогню спопеляюча тяга і хтось перейме цю безвихідь і вносячи хаос в порядок руху планет передасть його далі.                                                           ***  Протягнуті руками , нитками , водою , повітрям і крашеним жовтою фарбою словом польоту птахів між кубами гострих хмарин, що віщують мені перемогу над листям рослин, пожираючих світло, щоб в гній його обернутися знайду ту планету 13 сонць, ту вершину, що знає бажання мої, які мов рожеві змії, на фоні білих барханів тепла танцюють танок привороження мурів Великої Власниці Сліз вугільних богів у джунглях народів майбутніх віршів, написаних кров’ю на стрілці життя годинника часу Безмір’я.                                                        ***  Зелене світло на вулиці сталевих роз, я ступлю босою ногою на синю бруківку перетворення хвиль, зелене волосся русалок. Напруження рік і струмків у жилах істот прозорих очей, що у руки беруть немовля за мільйони століть до цілунків богів і ревом каміння стають колискові, а бурі рослини на дні пестливими пальцями щастя майбутнього першого крику

                                                 *** 

Всесвітній закон штовхаючий нас це не квіти садів і не барви картин, не музики спів і не шепіт кохання , народження , смерть і безсмертя лиш потім плетуться, й зірки пізніше горять, й боги починають пізніше творити; спочатку були червоні жаринки бажання на чорному вугіллі душі. 

                                            ***  Сталість скляної обгортки розніжена морем Ідея Земля, мов повінь дикості щастя, де стиснуті зуби тунелів ножиці частини екрану білий трикутник квадрату листка, де чорнильними сльозами віщую сни вишні на острові розділення і погляд може піймати краплину зеленої стелі близької нудьги, павуком проповзає сприймання польоту чорного птаха, а слід золотий, лише звук дзвіночків на жовтому грифі червоної скрипки у лапах ящірки, що всміхається народженню нового хаосу слів.                                                                                   *** 

Слід що його залишає на небі погляд шакала, схожий на ієрогліф з абетки амеб , який означає : слід що його залишає на небі погляд шакала.

                                                                     Далі буде....

Один спогад...

Один спогад Миколи Петренка, як очевидця тих подій на Полтавщині, що якось вижив...

Батькова вишиванка

Дитинна пам’ятка 33-го року

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають - на хліб чи на смерть?
Повезла мати мінять вишиванку -
Хоча б на макуху, хоча б на дерть.

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають маленькі сичі.
Сидять і чекають до ночі від ранку,
Чекають весь вечір, чекають вночі.

На голодному ганку, на голодному ганку
Малі і худющі - ну в чому душа?..
А потяг пихтить на глухім полустанку -
Чому не рушає?..
Здається, руша!..
* * *
Хрестики, хрестики - потім вокзали,
Піски, Ромни, а тоді Конотоп.
Хрестики клалися просто на шпали -
Це для матусі, верталася щоб.
[ Читати далі ]

Гармонічний хаос слів.

Шизофренічність опалого листя мов блискавка Зевса шепотом пекла пронизує з низу все тіло останнього дерева Чорного Саду, що, як символ гріха на пухнастих хмаринках спустився з Венери та чорною кішкою ліг біля ніг і треться, муркоче, дарує тепло, забуття і свободу магмі вулкану на Лисій горі.

Проповідує смерть шуршання піску неозримих долин , плоскогірь і озер, переповнених дивними травами сну, що проміння казкових ведінь посилають у бездну колодця і ті, відбиваючись в дзеркалі чистих краплин розкажуть у першій рослині безглузду загадку Сну і Буття.

My thoughts

Так хочу вірити тобі,
Твоїм словам і почуттям,
і романтичним мріям,
які живуть чомусь своїм життям.

Реальність тане наче сніг,
і ми живемо мов уві сні,
чекаючи на зустріч знов і знов,
не помічаючи як в серце вже постукала любов.

Так хочу вірити в любов,
і в почуття взаємні,
чекати зустріч знов і знов,
і мрії потаємні...

Тихо вечір надходить,
а надворі зима,
холод в душу крадеться,
туди, де суцільна пітьма.
Іній сумом повіяв,
і заплакав мороз,
по холоднім будинку,
повнім жалю і сльоз.
І на склі намалює
 візерунки свої,
дивний майстер-художник
у холодній пітьмі,
і в картинах тих буде
і надія й любов
і життя в епізодах,
зі стражданнями знов,
помережане смутком
зі щасливим кінцем,
де ті двоє із казки
поєднались вінцем.
 

майже поема...))) майже дописана

__---___---___---___---__

Ніч осипає нас інієм снів,

Час там не в силі бажання спинити.

Казку тобі нашепоче без слів

Доля омріяна з юності світу

---

Промені сонячні зранку зустрінеш,

Коси розчешеш і в справи поринеш...

Посмішки друзів, знайомі привіти,

Хтось подарує букетик із квітів...

---

Хтось замилується просто - тобою.

Ти гарна, чарівна й сама є собою...

Так день промине і дома надвечір

Спогадом цим ти окутаєш плечі

---

Ходить десь світом сам саме той,

Твоїх сподівань і чекань він герой.

На сторінках, що із серця в житті...

Він справжній друг, друге "Я" твого "ТИ"

---

І знову у ніч, що приносить нам сни...

Сни, що як зорі у небі ясні...

Там де душа без буденних турбот,

Там для мелодій не треба нам нот...

---

***********

-----------------------------------