Не п’ю я „з горя”.
Згоря свіча
Голодомору
Жертв відміча.
Прозріла пам’ять
Зрива вуаль.
Тих, хто загинув
До болю жаль.
У тридцять третім
Помер мій дід,
Бо з глузду з’їхав,
Сказився Світ.
Знести такого
Мій дід не зміг –
Жах, а не голод
Звалив із ніг.
Не позабути
Голодомору
В віках майбутніх.
Не п’ю я „з горя”.
allin777 
В том же блоге имеются и другие архивные документы о голодоморе - Заградотряды против клубники. 1931 г.
Після тих страшних видінь, коли Мотря трохи приходила до пам'яті, відчужено дивилася на свою єдину донечку Надійку і в її голові крутилася страшна думка… Ще коли Мотря несла хоронити Миколку, їй зустрілась баба Ганя, яка на диво усім, була чи не єдиною ходячою серед тих кількох стариків, які ще дивом жили. Вона уже поверталась з кладовища, похоронивши свою останню внучку. А так, як не мала сили викопати для неї могилу, а у рів під дубом не хотіла кинути тіло, то розрила свіжу могилу своїх дітей, та й примостила онуку поверх їх, та й загребла. Тоді баба Ганя, підвела на Мотрю вилинялі від років, а чи від сліз, очі та й зрекла, христячись:
- Твоя Надійка живе, а Марта, ось кажуть, свою з'їла…
Баба почвалала далі, а Мотря, тоді, ледве не впала разом з мертвим Миколкою на плечах (на руках нести нездужала). І хоча вона й наслухалася уже всякого про те, що люди їли й котів, і псів, і щурів. Але щоб дітей?... У Мотрі дотепер мурашки по тілі бігають, як згадає ту розмову…
Тоді Улас, аби заспокоїти малечу, сказав, що вони втекли з дому. Проте самі, здогадались, що хтось з односельчан їх випередив, викрав аби самому з’їсти…)
Отак боялися ранити чуйних дітей, а тваринки від своєї долі однаково не втекли…
«Коли б тоді, так зробили, як подумали, тепер може б не хоронила своїх кровиночок одне за другим, - думала, - може б дотягнули до весни, а там трави б зійшли, листя розпустилося, якось би й перемучилися до жнив…до жнив.
А які можуть бути жнива, коли сіяти нічим ?»
Ще не раз її думка поверталась до збожеволілої від голоду Марти, яка з’їла рідне дитя.
«Ні. Я так не зроблю, - переконувала себе Мотря. - Краще вже сама удавлюся. Є ж іще Бог на світі. Може він колись і зглянеться на мою останню Надію - Надійку… Може… Я прошу Тебе Господи!.. ПРОШУ!...»
Мотря впала в забуття…
Вечоріло…
Жінка порухалась…
Мала Надійка злякана дивилась на неї, на темінь, що заповнювала хату, тихо зіпала ротом, у неї просто не було сліз…
- Мамо, то ніч? - раптом прошепотіла дитина.
Мотря, на диво почула, дитячий голос.
- Ніч. Над Україною опустилася ніч, - ледве видавила з себе.
- А це надовго? Я боюся! - виливала свої страхи донечка.
- Ні , недовго - до ранку.
- А він буде?
Питання зависло в повітрі. Мотря не знала що сказати. Вона думала про іншу смертельну ніч, ту, яка впала на їхню сім'ю, на село, на Україну, ту чорну ніч, яку колись назвуть - ГОЛОДОМОРОМ, ГЕНОЦИДОМ...
Та для її маленької дитини це була просто ще одна голодна ніч…
…жінку знову била лихоманка…
Мотря догоряла...
Вона лежала, схрестивши руки на грудях, ще б тільки свічку у руки - покійниця. І хоч ще була живою, вже давно себе похоронила…
Серед ночі, прийшовши трохи до пам'яті, тихо почала співати «Отче наш», раз, другий…Та ось, її пересохлі уста видали:
- Христос воскрес із мертвих!
Смертію смерть поправ,
І тим що во гробах життя дарував!
Христос воскрес із мертвих!
Смертію смерть поправ,
І тим що во гробах життя дарував!
- знову й знову виспівувала, вірніше шепотіла Мотря, крізь всі свої провали у пам'яті і забуття, пригадавши, що цієї ночі наступило Величне свято Господнього воскресіння, свято перемоги життя над смертю…
«Але чому така тиша стоїть над селом? Чи то поснули всі, чи вимерли?» - сушила собі голову жінка.
Тут її думки стали переплітатись, губитися, вона знову падала в забуття. Щось гупало у голові. Та разом з тим, знову й знову на поверхню випливала думка, яка терзала її, не давала спокою:
«Дзвони мовчать… Мовчать дзвони… Який гріх, нині Великдень, свято радості, а дзвони мовчать. Ні, потрібно вставати, йти до церкви, таке радісне свято. Не може такого бути аби всі вимерли, мабуть, таки поснули...»
Мотря, наче увісні, заледве звелася… Навпомацки підійшла до скрині… Підійняла віко... Почала викладати на ослін ще не виміняний одяг... Одягалася…
І хоч у вікно заглянув блідий місяць і у хатині посвітлішало, вона могла одягтися навпомацки…
Свої речі жінка відчувала пальцями, на дотик. Скільки раз виймала їх Мотря просто аби полюбуватися, та й покласти назад у скриню - вони про свято.
«Ось полотняна вишивана сорочка. Ось і камізелька, спідниця, запаска, хустка…
Ось тільки чобіток нема, - зітхнула, - давно зїли, варили-варили, а згодом, по кусочку та й зїли. Та то нічого, начебто й не холодно, весна ж надворі», - тішилась, не розуміючи, що це все через жар, який охоплював її все більше й більше…
Дітей не буду будити, нехай посплять, так набігалися за день, нехай відпочинуть. Та й Улас, та й дід з бабою нехай відпочинуть. Прокинуться, а я вже з пасочкою, та й з крашанками, стою на порозі:
- Христос воскрес! Соньки…
Ой! … - спохватилась. – А де мій пасхальний кошик, - заметушилась…Знайшла… - Добре, що все ще звечора зрихтувала, тепер менше буду шуміти, нехай сплять, - бурмотіла. – Ото ще хіба жолудів докладу, діти їх так люблять, - шепотіла, виймаючи з-під подушки, кілька жолудів, що колись приховала на чорний день. Кинула їх у порожній кошик…- Ось так буде гарно їм біля пасочки, крашаночок, масельця та ковбаски… Ось так… А з верху, ще й рушничок, - вийняла зі скрині рушник з вишитим хрестом та написом «ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС». Прикрила кошик… Мабуть, піду…»
На печі хворобливо кидаючись у сні, спала Надійка…
Жінка вийшла надвір…
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ
Та чорна пані, назва якій смерть, ще заставляла виходити людей з хати та ритися у примерзлому полі, саду, у пошуках хоч би якої їжі…
Чого тільки Мотря не видумувала аби хоч якось нагодувати своє сімейство. Та на одних чаях з гілячок вишні та малини, та бевки з жолудів і кори, довго не протягнеш, до весни ще потрібно було дожити.Отож, одного дня вдосвіта, Мотря спакувала Уласові клунок з кількома вишитими сорочками, рушниками, домотканим килимом та дідовим кожухом. Випровадила чоловіка аж у Гомель, аби все оте обміняв на хліб…
Назад, виглядали його, як Христа Спасителя… Молились… Улас повернувся… Та дещиця зерна, торбинка сухарів, яку він зумів виміняти на речі, продовжила життя сімейства ще на пару тижнів... Тим часом кількість проводжаючих в останню путь значно поріділа. Хоронити було нікому, та й ні у чім. Замість домовини, покійника замотають у білий сувій полотна, якщо ще залишився, якщо не виміняли, та й у могилу. Хоча, могила вже й не могила - яма (нікому копати, та й сили у людей не залишилось). А згодом у ніщо й незамотували, загрібали як тварину, ставили такий-сякий хрест, приречено хрестились, та йшли геть. Ні, не йшли, чвалали, бо хоронителі мало чим відрізнялися від покійників, хіба тільки тим, що хоронили вони, а не їх…
Через те, що Улас жив побіля місця переходу в інший світ, йому не раз доводилося допомагати односельчанам, бо не усі могли не те, що хоронити своїх близьких, а й дійти до кладовища. Якось само собою Уласстав гробокопом - завідуючим цього царства померлих. І хоча у тому приємного було мало, та за цю не хитру службу чи допомогу, йому припадали, чи крихта хліба, чи картоплина, чи жменя зерна, які він, як найдорожчий у світі скарб, ніс голодній сім'ї...
Тим часом, Мотря з односельцями, вже вкотре на животах, повзали по замерзлому полі в надії знайти бодай зернятко, бодай кукурудзяний початок чи картоплину …Після тих пошуків, жінка добиралася додому ні жива ні мертва - нічого не хотіла, лише під пічкою, дзвінко цокотіла зубами й натужно кашляла, споглядаючи на голодних дітей, що сиділи над баняком у якому булькала якась з її знахідок.
Проте, коли більших дітей ще можна було якось задурити, то маленьку Любасю - нічим. Чаї з цурпалків рослин, без солоду, бодай бурячного, без цукру, були просто водою. Материнського молока, від мізера навіть тоїнужденної їжі, уже давно не було, пересохло у зів’ялих грудях, як джерело посеред пустелі...
Одного дня Любові не стало. Вона пішла слідом за своїми дідом та бабою, слідом за своїми односельцями, земляками по всій Великій Радянській Україні…Пішла тихо, так начебто її й не було…
Пішла, бо таки не було… Пішла, бо любов, «яка понад усе», вже давно покинула цю багатостраждальну землю…Улас, ледве відібрав від жінки маленьке висохле тільце…
Мотря злягла…Мотря думала, що вже ніколи не підведеться, та голодні дитячі очі з печі змусили її через день встати…
Після того, як Улас пішов на пошуки хліба, пройшло багато часу. Жінка зрозуміла, відчула серцем, що тепер чоловік залишив їх назавжди… Він покинув сімю не з власної волі. За заради їхнього спасіння чоловік вирушив у незвідану дорогу, кволий та хворий, бо любив їх понад життя… Та не судилося… Дорогою Улас загинув чи від холоду, чи від голоду, чи від хвороби, а чи від червоноармійської, а може польської кулі, на тому, чи на іншому березі Збруча… Сім”я мусила виживати сама… Настала весна… Раптом одного дня зник старший синочок - Петрусь. Менший – Миколка, не міг пояснити, куди подівся його брат: чи пішов тата шукати, чи шматок хліба… Згодом, за ним пішов і Миколка, але той не зник - помер увісні, з усмішкою. «Мабуть, ангела побачив, а може й наших: діда, бабу, тата, сестричку, -подумала Мотря згорьовано, дивлячись на синочка. – Про Петруся в минулому часі не думалося. Вірилося, що він живий».
Хоронила сама… Їй помагати було нікому. Після того, як не стало Уласа, померлих вже ніхто не хоронив і хрестів не ставив. Їх просто скидали у рів під дубом, та й забиралися з того моторошного місця…З часом мерців набралася цілий кагат…
«Добре, що діти ще раніше встигли вигребти з-під нього усі жолуді», -споглядаючи на цю страшну картину, - мляво подумала Мотря. – Добре, що Улас подбав про нас. Тепер не потрібно довбати весняну, ще не розмерзлу землю», - думала далі жінка, розгрібаючи ще свіжу могилку Любаші…
Розгребла…Примостила поруч Миколку… «Тут усі свої, -ледве ворушилася у голові думка. - Ось дід з бабою, сестричка поряд, а там колись і я вмощуся».
Про найменшеньку Надійку мовчала, навіть боялася глянути на неї, аби не подумати так само… Так-сяк засипала могилку…Пересохлими губами прошепотіла «Отче наш»…
Тричі перехрестилась… Вхопила худеньку ручечку Надійки, повела її додому… Вся живність, яка колись була на господарстві, давно з’їдена. Все, що можна було знайти, викулупати з землі, зібрати на полі, у лісі - зібрали, давно зїли... Ні. Неправда. Кілька жолудів, колись за кращих часів, подарованих їй дітьми, Мотря сховала під подушку… Ще були чоботи…Ото ж бо й воно - були…
Тепер ось, від перевареної води з чобіт, у животах так бурчало, що хоч вуха затуляй. А ще їх розпирало, від голоду… У тілі була така слабкість, що вже не всилі навіть думати…Тепер мати з донечкою цілими днями лежали у хаті і лише хлебтали з відра притухлу воду, що завбачливо поставила Мотря…
Над їхньою хатою, та й над усім селом стояла німа тиша… У рові, під дубом, мовчали й розбухлі трупи….Тепер жінка часто падала у забуття…
Їй ввижалися страшні картини пекла: то здавалося, що могили на кладовищі раптом зарухалися, з них почали виповзати мерці. Всі вони, страшні, геть чисто голі кістяки, а хто ще у тілі, то зі здутими животами, розпухлими обличчями і страшними очима, з яких текла кров. Мерці йшли, виставивши поперед себе кістляві руки, й волали:«Хлі-і-ба! Хлі-і-ба! Хлі-і-ба!» Потім наче нажахані кимось тікали назад, кидалися у могили з криком: «Червона мітла! Чорношкірі! Шпигуни! Чорна мітла!» Ховалися там. Гребли на себе землю. Затихали…
Тепер тільки тремтіння хрестів на могилах видавали їх страх… Згодом серед могил появився старий священник. Він йшов з кадильницею, поміж хрестами від гробу до гробу, й співав: «Господи помилуй!!!»
