Ну от і до моїх країв докотивася цей сніговий катаклізм, який паралізував всю країну. За вікном завірюха маленький морозець і вітер (а як може бути завірюха без вітру? Підмітить уважнимй читач). Ще буквально якесь століття тому, люди в таку погоду сиділи перед відкритим каміном, закутавшись в щось тепле, пили гарячий чай, дивилися на язики полум'я в каміні і слухали як в комені завиває вітер. Але поступово, з настанням технічного прогресу, тепле світло каміна замінило холодне, і я б сказав навіть мертве, світло телевізора. Здавалося б майже те саме, але тепер люди дивилися не на живе тепло вогнища а на штучну рухому картинку на екрані телевізора. А шум вітру в комені, заглушував звук що додавався до тої самої штучної картинки. Але технічний прогрес не вблаганний! Тепер для більшості людей ні камін ні телевізор не потрібні! І те що хурделиця за вікном їх мало цікавить, вони більше турбуються щоб не пропав конект і щоб вони раптом не стали в офлайн! Якось стало байдуже що там за вікном, а про те що зараз хурделиця, можна дізнатися з чийогось посту абоз гаджета погоди на робочому столі компа чи смартфона. Можливо я і перебільшую і деяким людям все ж цікаво що там за вікном. Якщо так, то я тільки радий!

Але я знаю одне! Варто лиш щоб зникнула одна річ, як всі зразу повернуться до теплого і живого каміну! Це - Електроенергія!

...ось вже й сонце зайшло... йшов додому пішки й слухав щось у навушниках, раптом побачив в світлі фар авто, котрі проносилися повз, малесенькі зірочки, які падали з неба. Одна, друга, третя... їх здувало вітром і несло прямо на мене. Раптом, щось потекло по щоці...Сльоза? ні не сльоза... - краплина.. ще одна ;). "Мабуть дощ" - подумав я... Точно дощ! через хвилину я вже йшов під дощем, як завжди без парасольки. Сорочка промокла... ще далеченько йти... вітер продуває наскрізь... дивно..йду і вже нічого не падає з неба.. дощ так пройшов, що я й не помітив як він закінчився... можливо його і не було? а можливо й мене ніхто не помітив? можливо я, як той дощ-неведимка, якого я не помітив? але після дощу залишається мокрий тротуар та одежина, котру досить висушити і як нічого не було.... але ж я не дощ, зовсім ні!... підходжу до будинку...дістаю ключі, раптом дивлюся  - світло у вікні - "Невже мене хтось чекає?".. хтось є дома) невже, невже це вона?.. відкриваю калітку.. пробігаю по стежці.. відчиняю двері, так хочу сказати - "Звідки, звідки ти дізналася де я? Я ж тебе шукав по всьому місту! Я ж про тебе думаю цілими днями, шукаю в перехожих твій погляд, твою усмішку..."..заходжу до кімнати - горить світло...тиша... лише клацання годинника порушує її мовчазний монолог.... нікого... і тільки пес, похнюпившись, скрутився калачиком коло ліжка. "Що, сумуєш? Я тебе розумію - я теж! Іди-но дам чогось смачненького,  зголоднів напевне..."

 P.S. забув вимкнути світло, коли йшов з дому. А так приємно бачити у вікні світло, знаючи, що тебе хтось чекає. Світло, від якого захоплює дух. Світло, яке зігріває. Світло, від якого чиєсь серце б'ється швидше, ніж завжди.  Світло, яке дає комусь надію. Світло, яке...