Із незапам’ятних часів у Великому Березному завжди працювали дві школи – горожанська і народна (початкова). Народна школа нараховувала 8 класів. Хто мав бажання, то після четвертого класу міг здавати іспит до першого класу чотирирічної горожанки.
Навчання в народній школі було обов’язкове як за Чехословаччини, так і за Мадярщини. Якщо дитина пропустила (не відвідала школу декілька днів), родичів штрафували фінансово, або вони змушені були фізично, і до того ж безкоштовно, самостійно, або ж з кіньми відпрацьовувати на різних трудомістких роботах. Було й таке, що учень міг залишатися через неуспішність в одному класі і два роки підряд. У такому випадку, якщо учневі виповнилось 13 чи 14 років, його відраховували зі школи і він тоді не здобув навіть і початкової освіти.
       Дисципліна в школі була досить суворою. Порушників карали фізично: били паличкою по зігнутих пальцях руки, по долоні, а нерідко й по голові, ставили до кута класу, клякати на коліна на підсипане зерно жита чи кукурудзи.
      У давнину не було звичним звертатись до вчителів по імені і по батькові, а тільки так: “Пан учитель”, “Пані вчителько”,  “Пан директор”. Людям старшого покоління запам’ятався директор школи Людвік Потокій, вчитель Світельський, вчителька Смеречанська і ін.
У школі, як завжди, вчили читати, писати, рахувати, співати, танцювати. Велика увага зверталася на трудове навчання – дівчата шили, вишивали, в’язали, вирощували квіти, а хлопці були більше зайняті на пришкільній земельній ділянці, вчились столярній справі тощо.
Звичайно ж, раз на тиждень, у кожному класі священик проводив уроки релігії, кожний з яких розпочинався і закінчувався молитвою “Отче наш...”. Обов’язком кожного було в неділю і в інші свята ходити до церкви. Зрозуміло, що в ті часи , окрім неділі, вихідними були й інші свята - релігійні, а також деякі державні.
        До школи дітвора, зазвичай, бігала з кобільчатами на плечах і босоніж, бо хто прийшов обутим до школи, на нього вказували, як на дивака. Учні спільно дружили, у скруту подавали один одному допомогу.
Набагато складнішим було навчання в горожанській школі. Тут вже вводились предметні уроки: історія, природознавство, алгебра, мовознавство, креслення, а також і трудове навчання. Звичайно ж, збільшилась і кількість вчителів – предметників. Горожанка на той час була престижною школою. Це була, фактично, школа підготовки урядовців різних спеціальностей. До горожанки у Великому Березному ходили діти не тільки місцеві, але й із віддалених сіл – Ставного, Волосянки, Лютої, Чорноголови, з ближніх сіл Перечинщини і навіть із сіл Улич та Убля (Словаччина).
         На схід від Великого Березного, на небосхилі на висоті майже 1000 м над рівнем моря розляглася гора Яворник. Свою назву вона дістала від породи дерев. З переказів дізнаємось, що під гребенем гори в давнину росли красені явори. Ці дорогоцінні дерева так сподобались людям, що вони викопували тут насінники і пересаджували для краси у своїх обійстях. Явір так полюбився нашим предкам, що вони навіть склали про нього рекрутсько-парубоцьку пісню:
“Гей, явор, явор, – явор зелений, зелений,
Под нашим облачком саджений”.
          Про Яворник є багато добрих спогадів. Він і грів, і годував, і життєвої наснаги людям давав. На самих початках люди тут освоювали великі площі під сінокоси. Звідси звозили в свої господарства високопоживну гірську пашу для власної худоби. Це була надзвичайно важка фізична праця. Косарі добира-лись в гори пішки, наспіх скла-дали примітивні колиби, щоб було десь заховатись від дощу і переночувати в них після нат-рудженого дня. Адже чоловіки перебували на цих сінокосах по декілька днів.
Яворник – єдине місце для паломництва збирачів яфин. Окрім цього тут знаходяться і рідкісні види лікарських рослин. А ось один природолюб-мандрівник натрапив навіть на загадкову квітку, квітку кохання – едельвейс. Ростуть у підніжжі гори і різні їстивні гриби, а також малина та й ще деякі інші безцінні дари при-роди.
У свій час з-під Яворника, на околиці села Забрідь, дерев’яними жолобами на майже кілометровій відстані “різнювали”, тобто сплавляли , заготовлену деревину. А робилось так. На хребті гори зрізували ліс, потім нарізали на “сяги” (метрові поліна) і складали в штабелі біля спеціально виритого водозабору. Коли настав час, воду запускали в жолоб, в який одне за одним кидали поліна і вони по течії пливли на нижню естакаду. Звідси деревину гужовим транспортом відвозили на залізничну станцію у Великий Березний, вантажили у вагони і відправляли замовникам.
        Та найбільш знаним Яворник став за Чехословацької республіки, коли в кінці двадцятих років минулого сторіччя на од-ній з полянок був побу-дований невеличкий бу-диночок для прийому відвідувачів. Поруч з ним (і на такій солідній висоті) віднайшли джерельце чистенької, як сльозинка, води і облаштували казкову криниченьку. І в найспекотніше літо вода в цій криничці завжди була такою холодною, як казали відвідувачі, що “аж зуби ламала”.
         Відтоді наш Яворник став ніби візитною карткою Великого Берез-ного. Почався справжній туристичний бум. Люди йшли сюди масово в різні пори року і з різних міст і сіл краю, а також гості з Будапе-шта, Праги і навіть з  Відня. В центрі селища біля парку, на них завжди чекали підібрані провідники, які вели туристів знайомими стежками до наміченого місця.
        Назва “Яворник” згодом стала такою звичною і звучною, що її присвоювали промисловим підприємствам, закладам гро-мадського харчування. А в 70-і роки минулого сторіччя, коли ра-йонна газета йменувалась “Радянське село”, на її сторінках під рубрикою “Явірницькі струмочки” друкувались творчі спроби літстудійців.
        Та чи не найбільший розголос дістала Яворник-гора, коли на одній з її вершин у 1993 році був споруджений телеретранслятор, що дало можливість і найвіддаленішим селам району дивитись всі центральні телепередачі. Його висока залізна вежа зі стрімкою антеною, яку видно за десятки кілометрів, стоїть тут, мов маяк, і ледь не крикне: “Я – Яворник!”.
        У нас, у Великому Березному, ще й досі є окремі місця, споруди ­ мовчазні свідки давнини, про які можна розповісти досить цікаві і захоплюючі епізодичні факти. Візьмім, до прикладу, будову теперішнього районного Будинку культури. Споруджений він ще за Чехословаччини як бужня (синагога). Цей молитовний дім діючим був аж до 1943 року, допоки мадяри не депортували, забрали в концентраційні табори всіх євреїв. Сюди до цього примі-щення мадярська влада битком завезла конфісковане майно. По війні, на жаль, тільки декілька власників того добра повернулися додому, які дивом залишилися живими. Вони й розповідали про  страшну трагедію, що трапилася з їхніми родинами, котрих гестапівці розстріляли, живцем спалили, за-душили в газових камерах.
        Вже після встановлення радянської влади цей дім не став молитовним. Бо й нікому було до нього ходити. Спорожніле приміщення (мадяри все загорнули з собою) довгий час використовувалось для складів. Згодом тут було обладнано спортивний зал. А через кілька років проведено реконструкцію, зведено панельне перекриття під другий поверх, зал для глядачів зі сценою, адміністративні кабінети та кімнати для гурткової роботи. Таким ми його бачимо й нині.
       На другій половині вулиці Корятовича, навпроти парку стоїть ще один (чомусь безномерний), непримітний будиночок, про який теж варто дещо згадати. Побудований він у 1938 році товариством “Просвіта”. Це був єдиний культурний центр в селищі. То була і хатачитальня, і місце для роботи гуртків художньої самодіяльності, зборів пластунів, та й просто для різних сходок, вечірок. Восени цього ж року в передній частині будинку було обладнано невеличкий зал під друкарню: завезли машини, верстати й інше необхідне друкарське обладнання. Готувались до випуску просвітянської газети. Та цьому не судилось відбутись, бо вже в березні 1939 року наш край окупували мадяри і “Просвіта” перестала існувати. А будинок відтоді і понині використову-ється різними службами для власних потреб.

Так писав наш народознавець Гіадор Стрипський  про село Ставне (зараз Великоберезняський район Закарпатської області) у листі до Яноша Меліса 24 вересня 1942 року. Там, окрім того, Стрипський вказував, що назва ця у документах і літературі часто подається неправильно (Ставна, Ставне і т.п. – І.Ц. ), бо творці тих назв не знали, як звучить «ім’я його в устах народу».

    Є, звичайно, й інші думки щодо походження ойконіма «Ставный». Найчастіше в його основі бачать староукраїнський термін «став», котрий означає водночас і невелику, заповнену водою, заглибину, і греблю – загату на ріці.   Варто згадати легенду про таку греблю – гать поблизу Ставненського потоку – на переході до села Загорб (ле-генду опублікував Петро Куртанич). Можливо, у давнину саме звідси через околиці Загорба і гори Черемхи пролягав шлях до перевалу Бескид …   Безумовно, ім’я кожного села слід пов’язувати із місцевими назвами. У нашому випадку це, насамперед, най-мення потоку – Ставный, від котрого і отримало назву село. Можливо, початки тієї назви пов’язані із словом «ставниця», яке за словником Грінченка має такі синоніми: стадниця, стайня, конюшня … Або ж її основою є термін «ставе», що згідно сучасного румунського словника означає літній табір для коней. Адже найдавніші топоніми в околицях Ставного і, в першу чергу, гірські вершини, також є романськими (румунськими) з огляду на їх походження: Тарниця, Біскід, Берце, Черемха, Мунчіл, Кучера, Плішка…   Нема єдиної думки і стосовно першої письмової згадки про село. Автори нарису про історію Ставного Аристархов Л. М. та Вайданич В.І. такою вважали документальну згадку 1549 року, посилаючись на угорського дослідника Ласло Деже (див. «Історію міст і сіл…», вид. 1969 р., стор. 189 ).   У виданій 2007 р. книзі «Великоберезнянщина» сказано, що перша письмова згадка про село Ставна відноситься до 1567 року…   Олександр Мицюк у «Нарисах з соціяльно – господарської історії Підкарпатської Руси», виданій року 1938-го, вказував, що Ставну документи згадують від 1549 р., а виникнення цього села відноситься, на його думку, на період між 1451 та 1549 рр., а точніше – наприкінці ХV ст. (див. вказану працю, т. 2, стор. 72).   На 1600 р. у Ставнім нараховувалося вже майже п’ять десятків ґаздівств і було воно, як на ті часи, великим селом.   Із ХVІІ ст. відома родина ставненських немешів Гаталичів. А 1682 р. «газда у Стауні Василь Манкук був власником 6 волів, 6 коров, 10 свиней, 60 овець, 3 коней». У відомому словнику Павла Чучки ніби знаходимо уточнення цього прізвища чи прізвиська: «1682р., с. Ставне: Манкі Федор». Думаю, то – різні написання Ставненського прізвища Маняк – Моняк…   Кінець того століття і початок нового ХVІІІ принесли із собою на Ужанську Верховину війни, голодування, спустошення… Сусіднє із Ставним поселення Луг було випалено дощенту. Безперервні бійки у війні між лабанцями і каруцами, грабежі з боку обох воюючих сторін, різко скоротили людність Ставного. Перепис 1720 р. засвідчує, що багато пустуючих телексів (земельних наділів) захопили в оренду місцеві євреї, хати ж сільських газдів, що залишились, були розкидані по всьому селу на далекій відстані одна від одної. Один із найперших – церковний опис Ужанщини року 1741-го засвідчує, що парохія Ставна, без філії, мала дерев’яну церкву, котра обслуговувала тільки 10 обійсть (близько однієї сотні вірників). Парохом був Іван Ставний. Цю ж дерев’яну церкву Миколая Чудотворця згадує і церковний опис парохій 1751 р. Храм мав тоді три дзвони і мальовані не на дереві, а на полотні, церковні образи…   Наступні віки були для Ставного щасливішими. Село стає центром церковного округу, т.зв. Ставенського деканату. У 1847 році сюди входило 8 парохій, де було 8 дерев’яних церков та ще 4 дерев’яні церкви у чотирьох філіях. Про церковну і світську історію цих сіл, чи, точніше кажучи, про історію Ужанської Верховини, кілька нарисів наприкінці ХІХ ст. видав місцевий парох й історик за покликанням Лендєл Константін Мігай. Найкраща його праця має назву (у перекладі з угорської): «Село Ставна, минуле і сучасність». Ця, по суті, перша друкована історія  Ставного була видана у тодішньому Унгварі рівно 110 років тому …

Собака служит человеку на протяжении многих тысячелетий. Она не только верный друг, но и превосходный помощник. Памятников собакам поставлено немало. Первый был сооружен еще в IV веке до нашей еры в городе Коринфа собаке по кличке Соэтр, которая, по преданию, разбудила гарнизон города, когда к нему подкрались враги. Враг был побежден, а Соэтру сделали памятник и подарили серебряный ошейник с надписью «Защитнику и спасателю Коринфа». Самым знаменитым памятником собаке, во всем мире, считается памятник Барри. Он сделан почти 180 лет тому назад на одном из парижских кладбищ.

Огромный пес и доверчиво прижавшийся к нему ребенок запечатлены на каменном постаменте, надпись на котором гласит: «Барри, спасшему сорок человек и убитому сорок первым». Барри принадлежал к породе, сейчас известной как сенбернар. До XIX века этих собак называли «святыми собаками», альпийскими собаками, догами Святого Бернара. Эти собаки жили в Альпах, их разводили в монастырском приюте, который основал Бернар Ментонский, жизнь их была непосредственно связана с горными лавинами.Среди собак есть свои знаменитости, чемпионы. Многие слышали о Юпитере, Драго, Тюрку, Льву. Но самым знаменитым был и остается Барри, который «спас сорок человек и был убит сорок первым». Рассказывают, что однажды разыгрался сильный буран, но Барри продолжал пробиваться сквозь пургу, его сердце знало, что есть человек, который нуждается в помощи. Обнаружив засыпанного снегом странника, Барри стал лизать ему лицо. Когда сознание вернулось к человеку, он, открыв глаза, решил, что перед ним волк и убил Барри. Этот человек и был сорок первым…Но существует и другая версия. Барри действительно спас сорок одного человека, но сорок первым был ребенок. Никто даже не предполагал, что малыш попал в беду, только старый Барри чувствовал, что нужна его помощь. Барри успел вовремя. Он лег рядом с ребенком и долго лизал ему лицо, малыш очнулся, но был очень слаб. Барри начал осторожно тащить его, но старой собаке было очень тяжело. И тогда смышленый ребенок взобрался псу на спину. Так Барри и доставил малыша в монастырь. Последние годы собака жила на иждивении города Берна, который за особые заслуги кормил и содержал ее. В 1812-м году Барри умер своей смертью, ему было 12 лет. Сейчас его чучело находится в музее.Писатель и натуралист Шейтлин говорил: «Да, Барри, ты был лучшим из всех собак, лучшим из всех животных! Кто увидит теперь в музее твое чучело, должен снять шляпу и купить твой портрет и под стеклом повесить его на стене своей комнаты. Пусть покажет он своим детям и ученикам картину, где с ребенком на спине Барри стоит и звонит у ворот монастыря, и пусть скажет им – делайте и вы то же, что делала эта собака». Читать полностью тутhttp://shkolazhizni.ru/archive/0/n-27956/

Герби сільських громад, так само, як і інші давні символи, невіддільні від нашої історії. Їх зображення найчастіше знаходимо на давніх сільських печатях. Давня печатка села Люта, Великоберезняського району Закарпатської області,  цікава ще й тому, що упродовж багатьох віків це поселення було найбільшим на території Ужанської Верховини.

     По зовнішньому колу печатки читаємо угорський напис – «Люта – гелізек – печатйе», при цьому останні два слова подані скорочено. У перекладі на українську мову напис має таке значення: «Люта. Місцева печатка». Всередині кола печатки – символи Лютянської сільської громади, що є, по суті, її давнім гербом. Тут зображено косу, сокиру і дворучну пилу. Тобто ті знаряддя праці, котрі допомогли і першим, і наступним поселенцям та їх нащадкам вижити серед підхмарних гір і полонин. Чому саме коса, сокира і пила, а не плуг чи мотика стали своєрідними візитками найбільшої на Ужанській Верховині громади? Це пояснюється особливостями господарювання наших предків.     Віденська урядова комісія року 1570-го охарактеризувала господарство нашого краю так: «Сесі люде, котрі од Мукачева аж до Тренчина по селах межи горами живуть урядові ніякий хосен не приносять, лиш ліси рубають і из дня на день крадуть… Не много сіють, лиш ячмінь, жито і овес, і то мало, но за то суть великими скотарями. Страх много скота (волів, овець, коров, коз) мають і для сего готові и найкрасші дубові і букові ліси вирубати, ораниці на луки і на пасовиська обернути.     Торгуют і купчат купленою і домашньою худобою. От великої свободи обогатіли, утыли і змоглися. Богачі і много у них дукатов… Наложити треба на них великі податі і або повинуються, або утечуть назад за Карпати» (цит. за книгою І.М. Кондратовича «Історія Підкарпатської Русі для народа»).                                                                                                            Іван ЦИГАНИН, с. Тихий.

Село Пінчуки. Україна.

 Київська обл. Васильківський р-н

2009р. (1)

 

 

Міста і села України несуть на собі відбиток багатьох історичних епох, є свідками визвольного поступу українського народу до незалежності. І сьогодні самобутність нашого краю виявляється в щирій любові жителів до рідної землі, майстерності, творчості, вірі у зміцнення молодої демократичної держави.

 

Село Пінчуки Україна Київська обл. Васильківський район
Розташоване за 21 км на південь від районного центру Васильків, за 2 км від автостради Київ - Одеса. До найближчої залізничної станції Устимівка - 1З км.

 

Населення 614
Площа 27,504 км

площа - 844 га,

кількість дворів - 502
Густота населення 22,32 осіб/км
Поштовий індекс 08661
Географічні координати
50°00 пн. ш. 30°1312 сх. д.
Середня висота над рівнем моря 171 м
День села - 21 вересня.

 

 На Васильківщині та в селі Пінчуки люди жили

понад тисячу років тому.

 

 

 

     

 

Перших переселенців приваблював теплий клімат і густі ліси з всіляким добром, повноводна Стугна, багата на рибу.
Знаряддя праці виготовлені з каменю, знайдені неподалік Гвоздова
(8 км. від Василькова), де ще за часів кам'яного віку жили люди. Вони виконували нехитрі роботи кам'яними сокирами, ножами, шкребками.
А велика кількість знайдених крем'яних наконечників для стріл говорить про те, що для предків велике значення мало полювання.
Археологи відшукали залишки жител, зроблених з глини, розташованих півколом.

Обігрівались вони печами, мали вікна овальної форми. Особливо використовувалися кам'яні та крем'яні мотики, серпи з кісток з крем'яними вкладками, зернотерки, ліплений глиняний посуд.
На території Гребінок (ЗО км. від Василькова),
Село Пінчуки – між Гребінками і Васильковом
археологи дослідили поселення, в якому жили наші

предки - східні слов'яни.
Житла будували з глини та дерева, поклонялися багатьом богам, про що свідчать залишки капищ.
Починаючи з 966 р., після смерті князя Святослава, Київська Русь вперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу, чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні.
Після тривалих міжусобиць в князівському роді Київський престол зайняв Володимир Святославович (978-1015).
Князю дісталася тяжка спадщина, країна була розорена постійними війнами, посилювалася загроза з боку кочівників - печенігів, що стояли за р. Стугною, фактично під стінами Києва.
До того ж і варязька дружина (використана князем у боротьбі з Ярополком) намагалася диктувати князеві свої умови.
З великими зусиллями князю вдалося приборкати їх, надавши їм землі і частково спровадивши їх до Візантії.
Одним із головних завдань, що поставали перед князем на початку його перебування на Київському Князівському столі, було утримання понад двадцяти різних племен і народностей, як слов'янських так і не слов'янських, під владою Києва, тобто об'єднати Русь.
Протягом 981-984 рр. Володимир приборкав повсталих в'ятичів, радимичів, хорватів, дулібів, встановив для них данину -„відрала", приєднав міста Червеньської Русі Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, Полоцьк, що належали ляхам.
Також приєднав землі ятвягів, які жили між Німаном та

Західним Бугом.
З 985 р. воював з надволзькими болгарами. Поступово примножуючи свої здобутки, Володимир створив найбільшу в Європі державу, що простягалася від Балтики до Чорного і Азовського морів, від Волги до Карпат.

Зміцнивши міжнародне становище своєї держави князь розпочав упорядкування її внутрішнього життя.
Володимир вирішив провести ряд реформ:
- адміністративну:
ліквідував племені княжіння, поділив усю країну на вісім округів,
округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб, або своїх синів;
- військову:
замінив племінну організацію війська на феодальну - службу за право володіти сімейною власністю;
- оборонна:
повів широке будівництво фортець - укріплень навколо Києва, які стали опорними пунктами в боротьбі з печенігами;
- судову:
прагнув розмежувати єпископський та градський суди;
- вів широке градобудівництво:
заснував нові міста, такі як Володимир на Волині,
Василів на Київщині;  - релігійну:
спочатку Володимир прагнув у порядкувати систему язичницьких вірувань у своїй державі.
З цією метою він створив язичницький пантеон із шести головних богів, але переконавшись у неможливості таким чином об'єднати державу і запровадити єдиний культ, він ознайомився з іншими релігіями і вирішив прийняти християнство за Візантійським обрядом.
Наслідком християнізації Русі було зміцнення Київської Держави, її міжнародного авторитету, подальший розвиток культури.
Разом з тим посилилася влада феодалів над трудящими масами. За часи правління Володимира Святославовича Київська Держава достиглая кульмінаційного пункту в своєму розвитку, стала однією з наймогутніших європейських держав, яка істотно впливала на міжнародні відносини.
На протязі Х-ХТ ст. в Київській Русі спостерігалося зростання продуктивних сил, подальше вдосконалення знарядь праці, запровадження нових, прогресивніших методів обробки землі, що сприяло підвищенню врожайності та розширенню посівних площ.
Поряд із землеробством і скотарством розвивалися ремесла, з'являлися нові міста, пожвавлювалася торгівля.
Це зумовило значні соціально-політичні зміни у східних словлян. З розкладом родових відносин формувалося класове, феодальне суспільство.
Віче, на якому вирішувалося життєво важливі питання племені, втрачали своє значення. Зростала роль представників знаті - князя, дружинників, старійшин.
Розширювалася влада князівської адміністрації - намісників, воєвод,

тисяцьких, її унів та інших. З цих верств поступово народжувався клас великих землевласників - бояр. Отримуючи земельні наділи від князя за службу вони перетворювали їх на свою вотчину.
Переважну частину населення складали особисто вільні селяни - смерди, вони сплачували данину лише князеві й виконували різні роботи. В той час у вотчинах почали з'являтися різні категорії залежних селян - рядовці, закупи, та інші, які з тих чи інших причин мусили іти у найми. Працювали тут і холопи, що власне були на становищі рабів.
Таким чином формувалася соціальна структура майбутньої державності. На Русі поширювалася передова візантійська культура, зокрема писемність, хоч і до цього там розвивалася власна писемність, архітектура, мистецтво.

 Кінець частини (1)

 Далі буде... 

 

вик. [email protected]

Багато наших політиків полюбляє озвучувати міф про "два братських народи". Вони втлумачують "темному" люду, які блага принесе нове об*єднання, як погано жити в незалежній Україні і тому подібне. Однак все пізнається в порівнянні. У складі РФ достатньо "молодших братів". Вони теж колись мали своїх януковичів, яценюків, тимошенків. Далеко ходити не треба: 5 жовтня 2009 р. Адигея святкує 18 річницю утворення республіки.

«Основные торжества, посвященные 18-летию со дня образования республики, прошли 5 октября. В них принял участие Президент РА Аслан Тхакушинов. На центральной площади республиканской столицы Майкопа был представлен культурно-этнографический портрет Республики Адыгея. Гости и участники мероприятия смогли попробовать национальные блюда, познакомиться с обычаями и традициями народов, проживающих в Адыгее. Все города и районы республики получили возможность представить национальные подворья, отражающие адыгскую, русскую, армянскую, курдскую, азербайджанскую и греческую культуры», - указывается в пресс-релизе президента Адыгеи.

В этот день также состоялись различные спортивные мероприятия, концерты самодеятельных коллективов, посвященные Дню республики, сообщает "РИА Новости".

Між іншим, історія Адигеї в певному періоді дуже нагадує нашу:

В 1557 году часть адыгских князей во главе с верховным князем Кабарды Темрюком Идаровым обращается в Москву с предложением военно-политического союза к России. Этот политический акт закрепляется брачным союзом между Иваном IV и дочерью Темрюка Гошевнай (Вікіпедія http://ru.wikipedia.org/).

Так само як у нас після Переяславського договору, дружба росіян та адигейців грунтувалася на обслуговуванні інтересів росіян:

В Російській імперії Адигея була однією з найвідсталіших провінцій — народ не мав власної писемності, на 150 осіб припадав 1 учень, не було лікарських закладів, промисловості майже не було — в 27 кустарних майстернях працювало 90 робітників(Вікіпедія http://uk.wikipedia.org/).

Отже більше ніж за 300 років російського менеджменту адигейським народом не було досягнуто нічого. Він так і залишився в 1557 році...

Інший цікавий факт - демографічний розвиток адигейців. Особливо жалюгідно виглядає в порівняно з чеченцями, які не припиняють боротьбу за незалежність від Москви:



















Тому, шановні політики, не треба вішати локшину про "братній народ". Тим більше, що цей народ не брат, а онук навіть адигейцям, не кажучи вже про український етнос, який сягає корінням Трипільської культури. Чим скоріше ми позбавимося таких "братів" разом з їхніми "племінниками" в українській владі, тим краще. Для цього в нас і є вибори.

Stanislove, спеціально для upu.org.ua

Православні церкви Ужанської долини припадають на період, давніший ніж Брестська чи Ужгородська унія…

(З історії духовного життя Великоберезнянщини Закарпатської області)

      До наших часів збереглися тільки окремі, із поширених у давнину, тлумачних євангелій, де зміст рукописного тексту «толкувався» зрозумілою народною мовою. В одному із таких євангелій відомий історик А.Р.Годинка віднайшов і у березні 1936 року опублікував такий запис  (скорочено) : « … купив сію книгу глаголємую  святоє євангеліє раб Божій Прокоп Галєчкович из женою Катериною и из сыном своїм Данком и за своє отпущеніє гріхов и за родителей своїх ближніх и дальніх от віка померлих ; И придал сію книгу, святоє євангеліє, до храму святого Архістратига Михайла в селі Волосянці; Куплена сія книга в дому отца Матея про обивателів волосянських за панованя єго милости пана Раделвила и за князя Дмитра Артемовича …      Потом Юрко сын Прокопов, зосталый при отці своєм небожчике блаженной памяти побачивши, же сія книга пошарпана, и дал єй поправити, тоє также за своє отпущеніє гріхов и жены своєй Маріи и доньки своєй Анны и зятя свого Яцка и за отпущеніє гріхов родителей своїх всіх померших. И дали за ню дороги монеты – золотых 24 … року Божого 1560 місяця августа на день св. Преображення Г.Бога Спаса… Пописав сія Іван дяк». Книга містила і так звану «клятву» проти майбутніх зловмисників: «А кто бы сміл отдалити от св. Архістратига Михайла и от села Волосянки, и от сынов Прокоповых, также и от Юрковых дітей сына Прокопового, нехай будє клят проклят, анафема, маранафта на віки вічниє. Амінь ».      Наведені записи із «толкованого євангелія у Ляхувци» А.Годинка вважав пудкарпаторусинськими і щодо мови, і щодо походження. Та варто зауважити, що, на відміну від Ляхівців на Ужгородщині, міжгірський Ляховець ( згад. в док. З ХVІ ст.)  і Волосянка теперішньої Львівської області були сусідніми селами. Тому версія про те, що тут згадана саме ужанська Волосянка, не є достатньо доказаною…      Відповідно опису домінії 1631 року наша Волосянка (Великоберезняського району, Закарпатської області) входила до округу крайника Стецика, де нараховувалося 27 сіл від Дубринич до Ужка включно. В описі вказано, що церква села Волосянка стоїть на сільській землі, власних земель не має, а батько – піп сплачує за церкву півтора золотого. Те ж саме сказано тут й про сусідні церкви сіл Суха, Быстра, Ужок. У селі Луг саме тоді «нову церков шолтис на своюм фундуки, а не на сільськум збудував». Імена отців духовних в описі не згадані, окрім Симка Поповича із села Тиха, що платив «порцію»: кожних чотири роки – одного вола і «дежму», тобто десятину, від свиней і бджіл … Згідно церковних описів 1741 р. волосянська парохія мала дерев’яну церкву під покровительством Унгварської домінії. Парохом був Василь Дякович. Річний дохід його, як вказано, складав усього 10 флоринів. Число дворів не зазначено… Тут варто згадати, що вна-слідок минулих боїв між «каруцами» та «лабанцями» наприкінці 17-го і на початку 18-го століть Волосянка вельми потерпіла, а сусідній Луг був спалений дощенту… Із першої половини ХУІІІ ст. зберігся у Волосянці й образ св. Трі-йці, про що свідчить напис : « Сей образ дали зробити раб Божий Иван Дмитрів из жонов своєв Касєв за доброє здоров’я своє і за отпущеніє гріхов. 1738 ».        Церковний опис Волосянської парохії 1751 р. вказує, що сільський храм із дерева перебуває у доброму стані, має всі образи і три дзвони… 1805 року на карті жупи Унг, як окремі населені пункти, окрім Луга, позначені ще й Середня, Нижня і Верхня Волосянка. Однак не маємо відомостей про те, що у кожному з них  була своя окрема церква. Єдина для всіх волосянчан, давня дерев’яна церков височіла на пагорбі побіля цвинтаря. Своїм домінуючим центральним верхом і винятково мальовничими його заломами, вона нагадувала бойківські храми сусідньої Львівщини, а також давні дерев’яні церкви у воловецьких селах Перехресний і Таламаш (нині частина с. Гукливий). Зображення волосянської дерев’яної церкви дійшло до наших днів завдяки фотографії галицького вченого Михайла Драгана. Дослідник усіх закарпатських церков Михайло Сирохман вказує, що за одними даними Волосянківська церква була збудована у 18-му, за іншими – у 16-му столітті… Звичайно, не можна упевнено твердити, що церква св. Арх. Михайла у Волосянці – та сама, котру згадують давні документи. Але так само не можна і виключати таку можливість.         Роковими подіями для Михайлівського дерев’яного храму у Волосянці стала не війна, і навіть не стихійне лихо, а звичайне будівництво залізничної колії від Великого Березного до Сянок.         Саме завдяки йому в центрі Волосянки поблизу злиття річок Бистра і Уж виріс новий кам’яний храм, котрому, до речі, якраз нинішнього року минає перша сотня літ ( див. матеріал « Постройте нам церков каменну … » - « Карпатська зірка », № 7558 ) … Пустуючий дерев’яний храм опісля ще кілька років дивував заїжджих гостей своїми витонченими формами. А потім були довгі роки війни, першої великої війни – світової… У 20-30 рр. минулого віку , коли подорожі залізницею і туристськими стежками у верхів’ї Ужа стали дуже популярними, пам’ять про чудову дерев’яну церкву була ще живою. Так, у статті доктора Всеволода Саханєва “Малювання ікон на Підкарпатській Русі” (1935) знаходимо згадку про те, що повний набір старих ікон заховано на горищі кам’яної церкви у Волосянці. Із цих ікон принаймні дві – «Спаситель» і «Архангел Михаїл» нагадують ікони руського малярства, або, як пише В. Саханєв, «в цих іконах явно видимий східний спосіб іконопису»…                                                                                Іван Циганин.                                                                                «Карпатська зірка» - 2007.

(З історії народної освіти на Великоберезнянщині Закарпатської області)



      Окрім сільських народних шкіл, 1921 року на Великоберезнянщині вперше створено і горожанку, або як її офіційно іменували – Державну горожанську школу «в Великом Березном». Першим директором тієї школи був, очевидно, Йосиф Кріж, від котрого 23 серпня 1922 року уряд перебрав Михайло Виняр, фаховий учитель руського язика, історії, географії, німецької мови, гімнастики і співу.
      29, 30, 31 серпня 1922 року до горожанської школи записалося 28 хлопців і 53 дівчат, усього 81 учень. У всіх чотирьох класах цього і наступного навчального року, коли директорував М. Віняр, навчання проводилося лише рідною мовою. Він всіляко сприяв і організації у Великому Березному учнівського дому. Такі доми – інтернати для учнів горожанських шкіл створював Чехословацький Червоний Хрест.
Перший учнівський дім було створено у селі Ясіня 1921 року. Другим на Підкарпатській Русі учнівський дім  Чехословацького Червоного Хреста розпочав діяти у Великому Березному в 1923 році, завдяки чому на 1923 – 1924 навчальний рік до горожанки записалося вже 119 учнів.
      30 серпня 1924 року від М. Виняра «перебрав інвентар і ведення тутешньої горожанської школи» його колега – Л. Сладек, а вже 24 вересня 1924 року міністерство школ і народної освіти у Празі видало рішення про відкриття у Великоберезнянській горожанці «чеськіх побочек», тобто паралельних класів із чеською мовою викладання.
1 серпня 1925 – го Л. Сладека на посту директора замінив Едуард Янскій. Після нього горожанкою керував Богуміл Гулка, котрого змінив у 1928 році Мілан  Медріцкі…
Хронологія найважливіших шкільних подій, започаткована М.Виняром на руській мові, після 30. 08.1924 ведеться по-чеськи .
1928 – 1929 навчальний рік Великоберезнянська горожанка розпочала, маючи 163 учнів, із котрих 74, за словами хроніки, навчалися «карпаторуським языком», а 89 – чеським. 30 вихованців із верховинських околиць проживали в інтернаті Чехословацького Червоного Хреста під наглядом учителя Йозефа Ріцека…
У вересні 1931 року проведено «родительську нараду» із виступом директора горожанки «Взаємность домашньої а школьної вихови», де згадано, що всіх записаних учнів є 269, окремі учні із присілка Дубки і Малого Березного добираються у школу пішки, інші від Ужка і Волосянки, Ставного  і Дубринич їздять навчатися потягом, в учнівському домі – інтернаті щорічно утримується 30 – 32 хлопців із віддалених від залізниці сіл, що наступного року дім – інтернат буде розширюватися до 40 вихованців …
       У 1934 році інтернат Чехословацького Червоного Хреста утримував вже 43-х учнів Великоберезнянської горожанки із віддалених верховинських сіл. За таке утримання їхні батьки, залежно від статків, платили відповідно 20, 30, 40 або й 50 корун. Окремі, бідні учні, утримувалися безкоштовно, тобто за рахунок Червоного Хреста. Так, Іван Данило щомісячно отримував від Чехословацького Червоного Хреста 40 корун, завдяки чому зміг успішно закінчити горожанку. Іншому учневі – вихованцю інтернату Михайлу Шараничу 40 корун виплачувала окружна опіка …
Всього на Підкарпатській Русі Червоний Хрест Чехословаччини створив шість учнівських домів для вихованців горожанських шкіл із віддалених гірських сіл. Учнівський дім у Великому Березному завжди був серед найкращих. У 1932 році його розширили шляхом добудови другого поверху.
        До 1936 року, як засвідчує статистика, через усі підкарпатські учнівські доми Чер-воного Хреста пройшло 910 вихованців, а саме: у Великому Березному – 220, Сваляві – 185, Білках – 157. Воловому – 138, Ясінях – 72, Тячеві -  59. Правда, останні два учнівські доми ще у 1928 – 1929 рр. були ліквідовані через незадовільну гігієну приміщень і відсутність учнів.
Горожанка Великого Березного упродовж 20 – 30 років знаходилася у одному будинку із народною школою. Вона займала перший її поверх, що складався із чотирьох кімнат і одного кабінету. В сусідній будові  банку орендували зал… Наука починалася о 7.30 і закінчувалася в 19.30, у дві зміни.
        Один тиждень «чехословацькі» класи навчалися зранку, а «руські» класи – після обіду, другий тиждень – навпаки. Так тривало аж до 1 вересня 1938 року, коли чехословацькі класи горожанки перевели до новозбудованої чехословацької народної школи. Директором обох горожанських шкіл – і чеської, і руської і надалі залишався В. Староста…
Будова учнівського дому – інтернату, як вже згадувалося, після 1932 року стала двоповерховою. Там не було тісноти. Учні із віддалених сіл знайшли тут, як зазначено у шкільній хроніці, «притулок, добре харчування, гігієнічний побут, кваліфікований педагогічний нагляд ».
                                                                                 Іван Циганин “Карпатська зірка»-2007.

Той, останній мирний і спокійний рік «Масарикової республіки» був благодатним і Для Великого Березного (тепер райцентр Закарпатської області). Майже два місяці, травень і червень, тривала велика засуха, але місцеві мешканці того літа мали заробіток: продовжувалися роботи з вимощування центральних вулиць селища бруківкою. Якщо попереднього року брукованими стали частини вулиць біля залізничної станції і «од сільської хати долу», то 1937-го  збудовано ще один кілометр подібних доріг, котрі заслуговували, щоб їх іменували місцевим терміном – «грацька» … Саме 1937-го було завершено і розширення водогону, і будівництво великого резервувару для води поблизу Великого Березного. У статті про водогосподарство тодішньої Підкарпатської Русі інженера Й. Бергмана вказана вартість розширення водопроводу селища – 720 000 чехословацьких корун.

Того року всі торжества і свята у Великому Березному проводилися за участі учителів та учнів місцевої горожанської школи. Її директор – А.Староста виголошував промову, а учитель співу М. Гутич диригував хором. На площі Сокола було проведено і свято Матері …

1937-го батьківський комітет горожанської школи (голова Василь Гелетич) провів 6 засідань, а головне – виклопотав у окружного і сільського урядів, відповідно 8 тисяч і 4 тисячі корун для забезпечення фінансування річного курсу навчання. Із власного фонду комітет виділив для допомоги найбіднішим учням 425 корун. 40 учнів із віддалених верховинських сіл утримувалися у двоповерховій будові інтернату Чехословацького Червоного Хреста. Серед них був Михайло Шаранич з Ужка. Його утримання оплатила того року окружна опіка… Щосуботи, під керівництвом учителя горожанки Е. Смеречанського проводились заняття місцевих пастухів, котрих було цього року 42.

У першій половині 1937 року у двох перших класах  горожанської школи навчалися – 78, у двох других – 72, у третьому класі – 47 учнів. Всього 195. Із них 135 хлопців і 60 дівчат. За національною ознакою це – 176 русинів, 10 євреїв, 5 словаків і чехів, 2 німці, 1 мадяр, 1 поляк … Із вересня 1937 року у Великоберезнянській горожанці вперше введено однорічний курс. Тому новий навчальний рік розпочали 7 класів (230 учнів ). Чотири з цих класів навчалися на верхньому поверсі будови народної школи, один – внизу, ще один – у старій будові, поряд із гімнастичним залом і ще один – у орендованому школою приміщенні сусіднього банку…

У зв’язку із розширенням школи до вчительського колективу того року прибули: Зубарєв Сергій, російський емігрант, Сидор Йосип, учитель із Білок, Нажичка Андрій, абітурієнт – практикант із Праги. Директором руської горожанки у Великому Березному, як і в попередні роки, залишався Староста Адальберт. Одночасно був він і дире-ктором чеської горожанки. Навіть наступного, 1938 року, коли чеські класи перевели до новозбудованої чеської школи, А.Староста продовжував очолювати обидві горожанки. Цікаві спогади про Адальберта Старосту і про Великий Березний того часу записав і опублікував Ференц Петро – учитель історії в Богданській школі Рахівського району.  Це спогади сина згаданого вище директора горожанської школи Йосипа Адальбертовича Старости. Із 1932 до 1939 року він проживав у Великому Березному. У 1937-му йому виповнилося 9 літ: «В кінці 30-х років у В.Березному була спільна «Просвіта», в цілому панував український дух, був сильним пласт, хор. У душі зробили відтиск вчителі горожанської школи – Смеречанські, що були емігрантами із Наддніпрянської України. Смеречанський був учителем малювання ( і неабияким художником – різьбярем – І.Ц.).

Запам’ятався своєю надзвичайною інтелігентністю. Був надзвичайно активний у громадських заходах, активний пластовий організатор, просвітянин тощо. Його дружина постійно організовувала вечори.

Так, згадує Й.А.Староста про Великоберезнянську горожанку, де директорував його батько, людина проукраїнської орієнтації, що мала особисту переписку із Августином Волошином. В подальшому Адальберт Староста був репресований угорськими окупантами і три місяці відбув у таборі біля Ніредьгази. Потім його відпустили й відрядили в Ужок, а пізніше у с. Королево …

Ще одна місцева подія засвідчила проукраїнські настрої – плебісцит щодо мов. Горожанська школа у Великому Березному обрала, як сказано у шкільній хроніці, «малоруську (українську) мову викладання ».   Довгопам’ятними стали й місцеві церемонії у день смерті (14.09.1937) та у день похорону президента – «Визволителя» Т.Г. Масарика. В урбаріальному домі Великого Березного організовано і проведено тризну… Свого творця  і засновника Чехо-словацько-русинська республіка пережила не на багато. Вже наприкінці наступного, 1938-го, пам’ятник Т.Г.Масарику- найбільш величний тоді монумент в Ужгороді знесли мадяри.

                                                                                                                    Іван Циганин "Карпатська зірка" - 2007.