Замітки історія

Замітки з міткою «історія»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Они не знают ни краж, ни обмана... (рос.)

04.02.10, 12:31
історія

В сознании современного европейца, допустим, самого среднестатистического немца — нынешние славяне народ бурый и грубый, пьянству, коррупции и бесчестью подверженный. Особенно после «франкфуртского побоища» министра внутренних дел Украины в аэропорту, официально подтвержденного немецкой полицией (а неофициально — газетой «Bild», благодаря которой это и стало известно миру).

А сегодня герр Культуртриггер предлагает вам взглянуть на славян глазами совершенно несовременного немца, немца XII века, можно даже сказать — закоснелого и ортодоксального немца, а именно — епископа Оттона Бамбергского | Otto of Bamberg. Епископ сей дважды приглашался (в 1124 и 1127 годах) польским князем Болеславом III, дабы обратить в истинную веру Поморье (Померанию | Pommern).

Почтовая марка с изображением Отона Бамбергского и его-же бронзовая фигура (одна из пяти фигур, установленных на Фонтане Максимилиана) на Maximillian platz в Бамберге | Otto of Bamberg

Впоследствии за сие деяние Оттон получил официальный титул «Апостол Померании», и после смерти был причислен к лику святых. Путешествуя, Отто запоминал увиданное, попутно оставив потомкам богатейшее описание местного быта и нравов — «Житие Оттона Бамбергского», своего рода путевые заметки по его рассказам. Теперь слово епископу:

Кн. II, гл. 41. ...Рыбы там невероятное изобилие как в морях, так и в реках, озерах и прудах. За денарий ты бы купил воз свежих сельдей, а если бы я стал рассказывать то, что знаю об их запахе и толщине, меня обвинили бы в чревоугодии. По всей стране множество оленей, ланей и диких жеребчиков, медведей, кабанов, свиней и всякой дичи; масло коровье, молоко овечье с туком, агнцев и овнов, с обилием меда и пшеницы, с коноплей и маком, и всякого рода овощами, и если бы там были виноградные лозы, оливы и смоковницы, ты подумал бы, что это земля обетованная, так много в ней плодовых деревьев... Честность же и товарищество среди них таковы, что, совершенно не зная ни краж, ни обмана, они держат сундуки и ящики незапертыми, В самом деле ни замков, ни ключей мы там не видели, а сами они были весьма удивлены, увидев наши вьюки и ящики запертыми. Платье свое, деньги и все свои драгоценности они хранят в своих бочках и кадках, просто накрытых крышкой, и не боятся никакого обмана, ибо не испытывали его...

Herbordi vita Ottonis episcopi Babenbergensis // Pomniki dziejowe Polski. Warszawa, 1961 T. 2. S. 73, 85, 99, пер. В. К. Ронина.

А через каких-то 800 лет мнение Европы о славянах коренным образом изменилось, во многом благодаря неумению последних вести себя как в приличном обществе так и в дешевеньких турецко-египтянских отельчиках. All inclusive продемонстрировал местным всю широту славянской души посредством умения прыгать ночью в бассейн пьяным, а наличие в номерах полотенец c халатами показало их хозяйственность и деловую смекалку...

джерело

Коментарі: 13

yats

Якими ми були 1000 років тому (рання Русь очима східних авторів)

23.01.10, 12:22
історія

Серед джерел по історії Київської Русі виділяються своєю відносною численністю й повнотою свідчення арабських та перських географів, істориків а також мандрівників, виступаючих в ролі таких собі «середньовічних журналістів». Вони написані сучасниками – тобто людьми, що жили в ІХ і Х століттях і нерідко були очевидцями подій і явищ, що їх вони описували. А об’єктом їхніх спостережень і нотаток були здебільшого «народні маси», тобто пересічні тогочасні мешканці нинішніх теренів України, Білорусі й Росії.

Свідчення давніх арабів укладав: Сергій КОНЧА

Це вигідно відрізняє записи східних авторів від славнозвісної «Повісті времінних літ» та інших давньоруських літописів, які, будучи написані вже у ХІІ - ХІІІ століттях, часто-густо побудовані на уривчастих спогадах, родинних переказах та легендах й, до того ж, присвячені, здебільшого, діянням великих князів.

Для тих, хто справді цікавиться історією свого народу і хоче знати якою була насправді Київська Русь доби її становлення, знання Східних джерел є просто необхідним.

В нашому короткому огляді, ми, звичайно, також не можемо претендувати на повноту, ставлячи мету ознайомити читача з найбільш цікавими, на наш погляд, моментами.

СЛОВ’ЯНИ І РУСИ

Перше, що падає в очі при ознайомлені з повідомленнями іноземних джерел ІХ – Х століть про Східну Європу: послідовне й наполегливе протиставлення слов’ян і русів.

[ читати далі ]

Коментарі: 3

yats

Русская православная церковь и сожжения (рос.)

19.01.10, 21:31
історія, рпц

повна версія статті тут (інший сайт)

Евгений Шацкий

...Из школьного курса истории все мы помним о средневековой инквизиции, о кострах на которых в Европе гибли еретики, иноверцы, ведьмы. Сама инквизиция никого не казнила, но передавала религиозных преступников светским властям со зловещей формулировкой: «Для наказания без пролития крови», т. е. для сожжения или повешения. Отношения церковной и светской властей соответствовали отношениям заказчика и исполнителя.

Но из школьных учебников создается впечатление, что инквизиция была только в католических странах. Между тем, древнее положение церковного права, гласящее, что светская власть должна помогать церкви наказывать религиозных преступников, едино для католичества и православия [1]. Впервые решение о смертной казни за хранение еретической литературы было принято I Вселенским Собором (325 г.), решение было подкреплено императором Константином. В Византии, уже после разделения церквей, в 1119 г. был сожжён глава богомильской ереси Василий [2]. Были ли в России сожжения религиозных преступников? Да, безусловно. Были ли они обусловлены влиянием христианства? Тоже, да.

Первое упоминание о сожжении мы находим в летописной записи за 1227 год. В Новгороде связывают и бросают в огонь четырех волхвов. Были ли палачи – христианами? Летопись не оставляет сомнений в ответе на этот вопрос – арестовавшие волхвов новгородцы первым делом доставили их на двор архиепископа [3]. Очевидно, что перед нами преданные сторонники православия.

Около того же времени в Смоленске духовенство требовало казнить монаха Авраамия, обвиняя его в ереси и чтении запретных книг – предложенные виды казни – «пригвоздить к стене и поджечь» и утопить. Житие Авраамия недвусмысленно называет тех, кто требовал его казни: «попы, игумены, и священники, если бы могли, съели бы его живьем», «бесчинно попы, а также игумены ревели на него, как волы; князья и бояре не нашли за ним никакой вины, проверивши все и убедившись, что нет никакой неправды, но все лгут на него» [4]. Обращает внимание и соответствие христианским запретам пролития крови способов казни: сожжение и утопление.

Далее, в 1284 г. в русской «Кормчей книге» (сборнике церковных и светских законов) появляется мрачный закон: «Если кто будет еретическое писание у себя держать, и волхованию его веровать, со всеми еретиками да будет проклят, а книги те на голове его сжечь [5]. В XIV в. там же появляется апокрифическое «Правило 165 св. отец Пятого собора: на обидящих святые божие церкви», карающее сожжением на костре за разграбление церковного имущества [6]. В летописи за 1438 г. упоминаются «Святые правила святых апостолов», предписывающие «огнем зжещи или живого в землю засыпати» за ересь (другой вариант: «Святые правила божественного закона святых апостолов повелевают такового церкви развратника огнем сжечь или живого в землю загрести») [7]. Согласно Густынской летописи (XVII в.), в 1438 г. митрополит Исидор, принявший католическую унию, «от священного собору осужден был на сожжение, но бежал из темницы» [8]. Очевидно, что автор XVII в. не видел ничего необычного в таком приговоре Собора. Согласно Воскресенской и Второй Софийской летописям, князь не послал за беглецом погони, именно не желая его сжигать. Ясно также, что появление на Руси вышеперечисленных законов связано с христианской церковью. Способы опять-таки без пролития крови: сожжение и закапывание в землю...

...В 1666 г. в вязниковских лесах был схвачен и после допроса сожжен старообрядческий проповедник Вавила. Современник монах Серапион с одобрением писал: «богомерзкий чернец Вавилко сожжен за свою глупость» [34]. В том же 1666 г. гетман московской части Украины И. М. Брюховецкий сжёг шесть ведьм [23]. Об отношениях Брюховецкого с московским правительством известно следующее.

Сделавшись гетманом, Б. начал укреплять своё положение связями с Москвой. Он внёс в свои отношения к московскому правительству то раболепство и низкопоклонство, от которых до сих пор воздерживались украинские гетманы: в обращениях к царю он писал себя «Ивашкой», «подножкой» царя и т. д. Первый из гетманов поехал он на поклон в Москву, принял титул боярина, женился на московской боярышне Салтыковой. Но самое главное, чем он рассчитывал купить всецело благосклонность Москвы и упрочить своё положение – это предложение московскому правительству, якобы от лица управляемой им страны, усиленного вмешательства в её внутреннюю жизнь. Такое предложение было чрезвычайно приятно Москве, так как расчищало желанный путь её традиционной политике. Во все большие города Малороссии были посланы теперь московские воеводы с расширенной компетенцией и правом взимать подати. В целях податного обложения была устроена перепись населения, возбудившая общий ропот. В своём угодничестве Б. зашёл так далеко, что просил о назначении митрополита из Москвы, от чего отказалось московское правительство [35].

В свете вышеизложенного, вполне логично утверждение Новомбергского о том, что сожжение ведьм, по приказу Брюховецкого, было исполнением московского законодательства [23]...

...В начале 1682 г., кроме того, появился указ о создании Славяно-греческой академии, назначавший сожжения за многие виды религиозных преступлений [42]:

Из разных вер и ересей к нашей православной восточной вере приходящих и оную приемлющих, всех вписати в книги и отдати блюстителю училищ с учителями, дабы они их в хранении нашей православной веры и церковных преданий наблюдали, и кто из них како житие свое в ней препровождает, и крепко ли и цело ону и церковные предания содержит, известие имели. Аще же кто из новопросвещенных не цело храняй православную нашу веру и церковные предания явится, и такового в дальные наши грады, на Терек и в Сибирь ссылати. Аще же кто явится в держании своей прежней веры или ереси, из нее же пришел есть к православной вере, а нашей веры в хулении, и таковый да сожжется без всякого милосердия (пункт 13).

И о сем им блюстителю со учительми тщатися крепце еже бы всякого чина духовным и мирским людям, волшебных и чародейных и гадательных и всяких от церкви возбраняемых и богохульных и богоненавистных книг и писаний у себя никому весьма не держати и по оным не действовати, и иных тому не учити. А у них же таковые книги или писания ныне суть, и оным таковые книги и писания сожигати, и никаких бы волхвований и чародеяний и гаданий впредь не держати. Такожде и неученым людям свободных учений никому польских, и латинских, и немецких, и лютерских, и калвинских, и прочих еретических книг у себя в домах не держати и их, за неимением довольного рассуждения и ради в вере нашей усомнения, не читати, и нигде никому из оных еретических книг и их восточной нашей православной вере и церковным преданиям противных толкований состязаний не имети и подлогов не подлагати; зане обычай есть прелестникам, яко они, таковые подлоги подлагая, глаголют, еже они то творят не ради в вере и церковных преданиях усумнения, но чином наукотворного состязания (в порядке научного спора – Е. О. Ш.). И таковыя книги еретические сожигати или к блюстителю училищ и учителям приносити. Аще же кто сему нашему царскому повелению явится противен и отныне начнет кто от духовных и мирских всякого чина людей, волшебные и чародейные и гадательные и всякие от церкви возбраняемые и богохульные и богоненавистные книги и писания у себя коим ни буде образом держати и по оным действовати, и иных тому учити, или и без писания таковая богоненавистная дела творити, или таковыми злыми делами хвалитися, яко мощен он таковая творити, и таковый человек за достоверным свидетельством без всякого милосердия да сожжется. Аще же кто свободных учений неискусный имать польские, и латинские, и немецкие, и лютерские, и калвинские, и иные еретические книги в доме своем имети, и их читати, и из книг состязание имети, и подлоги на усумнения нашея восточныя веры и церковных преданий подлагати; и таковых предаяти казни, смотря по их вине, нещадно (пункт 14).

Аще кто от чуждоземцев и русских людей при пиршестве, или во ином каковом ни буди месте, при достодолжных свидетелях, православную нашу христианскую веру или церковные предания хулити и укорительная каковая словеса о ней глаголати имать, и таковаго на суд во оном деле отдавати блюстителю училищ со учителями. И аще кто в хулительстве нашея веры, или церковных преданий во укорительных словесах по суду явится, или во отрицании призывания святых в помощь, и святых икон поклонения и мощей святых почитания обличится, и таковый без всякого милосердия сожжен да будет (пункт 15).

Итак, указ о создании Академии обобщил все предыдущие законы о сожжениях вероотступников, держателей еретических книг, богохульников...

Коментарі: 0

KZIRKA

В ім’я ближнього свого ...

14.01.10, 15:34
Історія
закарпаття, історія, медицина, особистості

Серед творців літопису медичної галузі Великоберезняського району Закарпатської облатсі ім’я Івана Сокача - особливо шановане, осяяне промінням вдячності пацієнтів, глибокої поваги колег. Йому випала нелегка справа організації системи охорони здоров’я у бідному гірському краї, він єдиним на Великоберезнянщині удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, його згадують шанобливо сотні пацієнтів, які зверталися по його допомогу, віддаючи перевагу над багатьма авторитетами обласних клінік. Визнання професійності, глибокої людяності і високої відповідальності ширилося далеко за межами району. Воно живе у пам’яті колег, земляків, відроджується штрихами досягнень молодих спеціалістів, спонукає вклонятися подвижництву людини, котра своє життя присвятила продовженню інших життів, своє серце поклала на олтар служіння найвищому мистецтву…

   Народився майбутній лікар у закарпатському селі Білки на Іршавщині, котре подарувало світу багатьох відомих науковців, творців, діячів. Навіть у дорадянські часи, які вважалися безпросвітними, тут здобували освіту не тільки діти заможних панів. А тому коваль Іван Сокач не полишав горнила кузні допізна, майже щовечора вітався з місяцем через мале віконце, виконував усі замовлення справно і вчасно, аби заробити синові на освіту. Надто тямущим до науки вдався малий Іванко, дивував учителів кмітливим розумом і цікавістю. І так хотілося вивести в люди хлопчика, який обігнав у навчанні ровесників-багатіїв. А тому всіляко заохочувалося його сидіння над книжками, писання при свічці, неблизькі прогулянки до бібліотеки обласного центру.
    Іванко любив затримуватися у батьковій кузні, прислухатися до розмов дорослих дядьків. Хоча були то здебільшого нарікання на нестатки, на тяжке життя, недуги. Дуже вражало його, якщо хтось помирав раптом, нібито без явної причини. Бо навіть до важко хворих не завжди кликали «дохторів», адже коштували їх послуги грошей, котрі водилися не у кожній селянській родині. Ще хлопчаком заявив якось, що вивчатиме медицину, і не дозволить помирати раптово молодим і дужим…
Те, що хлопець вирішив дохторувати, тішило батька-матір немало, бо таких спеціалістів запрошували у село аж з Іршави, вважаючи чи не посланцями Божими. І вчитися на лікаря треба було далеко від рідного краю, зазвичай у Братиславі, адже Закарпаття було того часу частиною Чехословаччини.
      Іван Іванович потім пригадував, що великих труднощів вступити на факультет медицини тоді не складало. На перший курс зарахували усіх бажаючих. Щоправда, на другий рік залишилася незначна частка студентів, які пройшли іспитування здатністю вчитися, а ще - освоювати найгуманніше на землі мистецтво зцілення від недуг. Він був серед перших у їх списку.
       Згадував лікар і інший цікавий штрих з тодішнього ставлення держави до молодих спеціалістів. Для здобуття професії їм надавався солідний грошовий кредит, який мали повернути за встановлений термін через п’ять років після початку роботи. Скористався ним і Іван Сокач, і дуже доречно. Зміг пройти практику у Виноградові, чотири роки стажування у Дебрецені, перейняти неабиякий досвід гінекологічної практики. А по війні усі борги скасувалися самі собою відомими політичними змінами у житті Закарпаття. Але той аванс він повернув відтак безвідмовним служінням пацієнтам, які зверталися до нього у будні і свята, незважаючи на графік лікарського прийому. Можливо, і не мають ваги ці штрихи його біографії до пізніших професійних заслуг, але вони наводять на певні роздуми щодо способів надання шансу обдарованій і здібній юні. Вони підказують, що професіоналізм не береться лише з Божого дару, а пестується і підтримується суспільством.

    Після стажування молодий лікар отримав дуже відповідальне призначення - очолити систему охорони здоров’я у гірському районі. Власне, очолювати не було ні кого, ні що, адже довелося створювати з нуля і базу, і колектив. То був перший повоєнний рік, у трудовій книжці позначений 1-им травнем 1945…

Добре, що Бог наділив його неабиякою заповзятістю і здатністю трудитися, не покладаючи рук. Адже скільки часу забирали організаційні справи, скільки порогів доводилося оббити щодня, аби обладнати відповідно відділення, завезти медикаменти, інструментарій, встановити правила роботи, дати бодай мінімальних знань молодшому персоналу. То вже потім у області відкриють медичні училища, факультет при УжДУ, направлять фахівців з інших регіонів усього Союзу. А кілька років доводилося вникати у всі дрібниці не лише медичної справи, а й господарювання, надання інструктивних настанов. Ось яке володіння згідно архівних даний прийняв новоспечений керівник райлікарні: персонал: лікарі -два, медичні сестри - 4; матеріальна база: дезкамера -1, кухня для харчування хворих, ручна пральня, кінь -1. А обслуговувати необхідно було 45 лікарнянських ліжок: 10 - терапевтичних, 5 - хірургічних, 3 -гінекологічні, 2- пологові та 25 - інфекційних. Ця статистика дає досить повну уяву про умови роботи фахівця, вишколеного у Братиславі та Дебрецені…

Щоправда, його посилали у гірський район нібито на недовгий період, лише організувати справу, а відтак мав отримати роботу у обласній лікарні. Напевне, міг скористатися таким шансом, але буденні клопоти так втягнули у свій вир, що забув про власну кар’єру. Адже суто організа-ційних справ вистачало, щоб дні завершувалися пізно, а тут ще й хворих щодня десятки. І не лише лікарнянських, а й у селах, причому бездоріжніх, віддалених. Добирався підводами, інколи і верхи на коні. Були виклики навіть у Турківський район сусідньої Львівщини. Здебільшого до породіль, коли сільські повитухи не могли дати ради важким пологам. Жодного разу не відмо-вився, пославшись на втому чи зайнятість. Сьогодні таке сприймається, очевидно, з подивом, бо лише власна совість і почуття обов’язку (ні, не перед керівництвом чи законом) змушували забувати про сон і відпочинок, про обіцяні відвідини родичів, про всі особисті справи, а йти на перший поклик кожного, хто просив допомоги. Ні належного обліку хворих ще не було, ні якогось правового контролю за діяльністю медиків, але ні за яких обставин не дозволив собі порушити найголовнішу заповідь лікаря: полегшити страждання недужого. Хто б порахував, скількох пацієнтів врятував з обіймів смерті, скільком немовлятам подарував щастя побачити світ? Без перебільшення, два покоління великоберезнян пішли у життя з його теплих долонь… Він робив операції, якщо не було змоги швидко доставити хворого до обласного центру, лікував недуги, які виходили за межі компетенції гінеколога, і колишня практика та постійне навчання тут згодилися дуже. Скоро здобув славу лікаря-чарівника, до якого просилися на прийом пацієнтки навіть з Ужгорода.
Через рік після призначення головним лікарем району домігся відкриття клінічної ла-бораторії, рентген-кабінету та зубопротезного кабінету. Ще через рік зумів організувати роботу низки сільських фельдшерсько-акушерських пунктів, а відтак - амбулаторій.
Якось так складається, що біля яскравих світил завжди обертаються зорі, які діляться промінням і теплом. Найперші підлегліколеги Івана Івановича виявилися також непересічними медиками, котрі не зраджували клятві Гіппократа. У Великому Березному вдячним словом згадують Ганну Кузіну, Фаїну Настаскіну, Таїсію Васалатієву, Михайла Ворожильчака, Людвіга Вайзера, Василя Воронича та інших, що розбудовували систему охорони здоров’я у гірському краї. Немало спеціалістів, які пройшли гарт під керівництвом Івана Сокача, стали помітними особистостями у обласній лікарні.

    Якщо вдатися у архівну хроніку медицини того часу, то не перестаєш дивуватися ентузіазму і енергійності лікарів, які працювали у нашому районі. Причому, ніяких дивідендів вигоди чи користі за подвижницький труд. Раділи, якщо могли придбати велосипеда, яким і на роботу доберешся, і до хворого потрапиш швидше, аніж пішки. Послугувався довгі роки цим видом транспорту і Іван Іванович.
Мав щастя і він, і його пацієнти, що вихованням синів і домашніми спра-вами займалася дружина, вчителька за фахом, що походила з інтелігентної священицької родини, і почуття гуманного обов’язку було для неї першочерговим. То дуже важливо, якщо удома є атмосфера розуміння і підтримки. Єлизавета Тиборівна знала ціну подвижництва чоловіка, передала це і обидвом синам. Для Івана та Миколи з ранніх років не існувало проблеми вибору професії - стануть, як тато…
Організаторські зусилля та професійний талант Івана Іва-новича не залишилися не відзна-ченими державою: 1963 року удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, а ще через три роки - ордена Трудового Че-рвоного Прапора. Можна лише здогадуватися, що цьому поспри-яло тодішнє обласне керівництво сфери охорони здоров’я, де були його колишні колеги та й учні. І про це думається сьогодні з вдячністю, адже не завжди на нашій землі належно цінують найсумлінніших трудівників. Хоча… не лише шануванням та розумінням була оточена його праця, бо доводилося чути несправедливі звинувачення, переносити підступи заздрісників, виправдовуватися за професійність вчинків перед невігласами медичної справи. До того ж, посада змушувала бути активним комуністом, займатися громадськими справами, інколи лукавити перед власним сумлінням. Але, як і всіх одержимих людей, від таких прикрощів його рятувала високість покликання, яке завжди стає понад земну суєту…
     Воно дозволяло проводити біля хворих кілька безсонних ночей підряд, спозаранку простувати до лікарні у вихідні дні, не рахувати відпрацьованих годин, не дратуватися через побутові незручності. Хтозна, яке то щастя - усвідомлювати свою потрібність, доки є сили і снага?! А він відчував її не лише у робочому кабінеті, у лікарнянській палаті, бо зверталися часто просто на вулиці:
     - Іване Івановичу, а підкажіть, що зі мною коїться останніми днями…
      Причому, перепиняли не лише жінки, а нерідко й чоловіки, яких турбували проблеми з самопочуттям. Ерудований у різних галузях медицини, наділений даром інтуїції, здебільшого безпомильно призначав лікування чи давав поради. Справді, Богом благословенний на лікарське мистецтво. З таких спогадів можна б написати книгу, а розповідь пересипати і слушними порадами, і корисними рецептами.

Майже до 76 років не покидав свого посту Іван Іванович Сокач, якого тепер без усякого сумніву величають великим Лікарем і колишні колеги та пацієнти, і вся громадськість селища, якій не байдуже до діяльності визначних постатей отчого краю. А справу продовжують сини: Іван - у Виноградові, Микола - у Сваляві, переймуть її і дальші нащадки.
…Вшанування 100-річного ювілею від Дня народження талановитого лікаря і фундатора районної системи охорони здоров’я перетворилося у щемно хвилюючу подію, яка полишиться у пам’яті кожного її свідка зерном невмирущості подвижництва в ім’я ближнього свого…

Ганна Герич (Газета "Карпатська зірка" - 2009, №36)

Коментарі: 0

ветеринар

Історія однієї вулиці

Вулиця, що йде прямо до Центрального залізничного вокзалу у місті Києві,

зявилася в ХІХ столітті і спочатку була забудована отелями і домами

для приїжджих "кімнатами" - тому тут проживали переважно гості міста.

У 1869 році її назвали Безаківською, на честь київського генерал-губернатора

Безака, який приклав руку до благоустрою центральноої будівлі залізничного

вокзалу. З 1919 року по 2009 рік вулиця була відома від назвою Комінтерну.

А в червні 2009 року - перейменована на честь Симона Петлюри.Початок вулиці,

перехрестя з бульваром Тараса Шевченка, з 1872 року став історичним місцем:

спочатку тут зявився памятник графу Бобринському, засновнику залізничного

сполучення в Російській Імперії, першовідкривачу цукрової промисловості

в Україні, квітникарю та внуку Катерини Великої. Але в 1919 році радянська влада вважала цей памятник славному графу контрреволюційним і його знесли.

У 1954 році це місце зайняв камяний Щорс, радянський полководець з дутою

(якщо вірити сучасним історикам) репутацією.

Коментарі: 20

Віросповідання запорожських козаків

27.12.09, 14:30
віросповідання, історія, козаки, українці

витяг з твору Дана Береста "ВИТОКИ КОЗАЦТВА" :

Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога" (ІЗК с.513). Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорожських козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську (ІЗК с.262). Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися вивести українських козаків як ревних поборників християнської релігії.

І.Вишенський,втікши до Риму, писав у 16 ст. гнівні листи про козаків-харцизяк, які не визнають "святості Христа" і не ходять до церков, а лише напиваються, а коли треба молитися, "то і дереву моляться, а то просто до Сонця руки свої тягнуть".

Коментарі: 17

наслідки входження України до складу Росії

25.12.09, 20:45
історія, культура, росія, україна, українці

… в цікавому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у „Нарисах російської історії” Г.Вернадський вказує: „Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ століття” [2, 295].
    М.Трубецькой присвятив цій темі спеціальну статтю і зробив певні висновки:
• стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура, яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської (української) культури [15, 365];
• при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської редакції [15, 365];
• з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла „в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів слов’янською мовою [15, 366];
• російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей; тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись [15, 366];
• вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і світська, виходить з українських традицій [15, 366];
• в Росії не було драматичної літератури. При дворі ставили лише твори С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим
продовженням західноросійської (української) літературної традиції [15,366];
• та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці, вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі [15, 366];
• ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [15, 367];
• нарешті, характерно, що і погляд на стару великоруську культуру, засвоєну в післяпетрівську епоху, був за походженням своїм західноросійським: про культуру допетрівської Московської Русі було прийнято висловлювати ті судження, які в ХVІІ ст. висловлювали „вчені” українці [15, 367].
    М.Трубецькой підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась українізація великоруської духовної культури. Відмінності між західноросійською і московськими редакціями російської культури були стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура стала єдиною [15, 367]. Він зазначає, що українізація була містком для європеїзації [15, 368].

    Однак при цьому треба враховувати думку Д.Дорошенка, який, проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні практичні досягнення [8, 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув увагу: „Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки... Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд з досягненнями, які почала здобувати нова українська культура" [8, 385].
    Особливо актуальним на сьогоднішній день є твердження Д. Дорошенка, що не можна все звужувати до літератури: українська література – це не все те, що писалось на народній українській мові, яка поступово перетворилась на літературну мову. Російська мова у 1-й половині ХІХ ст. ще більшою мірою, ніж мова українська, слугувала знаряддям для поширення ідей українського сепаратизму [8, 385]. Д.Дорошенко зауважує, що Д.Велланський, В.Лесевич, К.Остроградський, М.Костомаров, О.Потебня, В.Антонович, О.Кістяковський, М.Ковалевський, К.Ушинський, М.Туган-Барановський, Овсяненко-Куликовський – це ті українці, яких князь М.Трубецькой міг віднести до числа російських вчених лише на тій підставі, що вони писали свої праці російською мовою, але це продукт творчості українського генія, і ми не маємо права від них відмовлятися [8, 384].

    Література:
2. Вернадський Г.В. Начертания русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. – 368с.
8. Дорошенко Д. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.384 – 385.
15. Трубецкой М.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.362 – 380.

Коментарі: 3

konovchenko

Київська Русь: етнічні і політичні процеси після її розпаду

22.12.09, 15:15
история, історія, киевская русь, київська русь, русь

Питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складним і заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії...

ЧАСТИНА І

Радянські, та й деякі сучасні російські історики і політики, вважають що українці з'явилися на історичній арені в 14 ст., після того, як "дрєвнєрусская народность"розділилася на "три братні народи"...

В принципі, з ними можна, де в чому, погодитись... Український народ має давню і багату історію, але, справді, українці, як сучасна політична нація, що почала відчувати себе суб'єктом політичного процесу, дійсно, з'явилися в 14ст...

Взагалі, питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складнимі заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії... В фінансовому технічному аналізі є постулат "Ціна враховує все", тобто всі складові, що впливають на ціну товару, вже враховані в самій ціні і немає потреби окремо вивчати залежність ціни від політичних, економічних і інших чинників. Якщо застосувати цей постулат в "політичному технічному аналізі", переінакшивши його на "Назва враховує все", то стане зрозумілим, що в усіх державних формаціях на теренах Київської Руси, які назвались однаково, протікали й однакові політичні процеси. А якщо якесь державне формування змінює назву, то це означає,що там змінюється і політичний лад, а політичні процеси набувають рис, характерних тільки для цього державного формування і треба шукати причин, що призвели до цих змін. Тобто: "Назва враховує все"...

Насамперед, треба зазначити, що держави під назвою "Київська Русь", свого часу, не існувало! Київська Русь - це умовна назва, вигадана кабінетними вченими в 19 ст. Тому й ми будемо їю користуватися, як загальноприйнятою...

В Київській Руси, згідно давньої традиції все успадковував найстарший. Молодший же мав "служити" старшому брату, або збирати дружину і йти шукати нових земель. А вже звідти, якщо він був на це здатний, міг провадити свою власну політику. Власне, так і сталося з тим же Юрієм Долгоруким. Він був шостим сином Володимира Мономаха, і не отримавши в Україні у спадок "стола", пішов з дружиною шукати нових місць та нових "підданих"...

Але тут не можна підміняти історію розвитку слов'янських племен Київської Руси історією розростання і руху династії Рюріковичів. Ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава, ні за Мономаха, коли ті приходили до Київа, Чернігова,Переяслава, Вишгорода, або йшли звідти, мешканці "не перетікали" з місця на місце разом з князями. Князі були сторонніми особами, що відображали інтереси племен та міст, але ніколи не становили суті самого народу!

Взагалі, Київську Русь спіткала доля всіх державних організмів, що були створені не за етнічним принципом, а за кровним родством представників правлячої династії. Величезні території, відсутність доріг, десятки племен, що розмовляють сотнями діалектів слов'янських, балтських, фінських, угорських, тюркських мов...

І все це розмаїття об'єднує тільки одне – постать Великого Князя, який сидить на київському столі. Саме він, силою свогоДуха і Кулака, має все це направляти, гуртувати навколо себе і... має молитись, щоб Бог дав йому сина, який правив би, як мінімум, не гірше за нього. Зрозуміло, все це не може продовжуватись вічно.Розростаються шляхетні роди – це призводить до захоплення нових територій. Чим далі, тим все меншають почуття "сродності" між їх представниками, все чіткіше починають проявлятися відцентрові тенденції... І в один день все це може вибухнути – брат "піде на брата". Таким "Великим Вибухом" для Київської Руси стала смерть Володимира Мономаха в1125 році. Саме після неї удільні князівства починають у вільному парінні свій відцентровий рух. Починалась доба роздробленості... Коли відцентрові тенденції вичерпуються, знову проявляють себе доцентрові сили. "Космічний пил" удільних князівств починає вільно "закручуватись у спіралі нових галактик" навколо міст, що існували на етнічних землях Київської Руси. Місцеві світлі голови, з того, що було у них під рукою, створюють свої політичні проекти "по образу і подобію" Київа. Зрозуміло ж, у кожного вже виходить щось своє, цілком оригінальне, наповнене місцевим колоритом. Результатом цих політичних процесів є поява в 13-14ст. на територіях колишньої Київської Руси справжньої "системи галактик" – низки Великих Князівств. Очевидно, що це вже цілком самодостатні формації, в яких доцентрові сили переважають відцентрові, що, власне, і дозволяє цим формаціям існувати стабільно на протязі віків. Отже поглянемо на, вже знайому, мапу 13-15 ст. і дамо коротку характеристику цим політичним одиницям...

1. Велике князівство Літовське, Руське і Жемайтське. Ця формація була створена на основі балтських і слов'янських племен Київської Руси. І те, що "батьки" цієї держави назвали своє творіння саме Великим Князівством, однозначно свідчить про те, що воно належить до "системи галактик " Київська Русь"; і що там, по смерті Мономаха, протікали, схожі з іншими князівствами, політичні процеси. Державною мовою в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтському була руська мова. Тут діяли правові норми "Руської Правди", написаної ще Ярославом Мудрим. Князівство карбувало свої власні гроші. Влада Великого Князя була номінальною, але, все одно, удільні князі міцно тримались один одного, бо так було "краще і зручніше". 2. Велике Князівство Рязанське Це князівство сформувалось на етнічних землях фінського племені ерзя (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D1%80%D0%B7%D1%8F), але через слов'янизовану політичну еліту, державною мовою тут стала церковно-слов'янська. Князівство карбувало свої гроші. 3. Велике Князівство Тверське. Це князівство сформувалось на землях фінського племені мєря. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська, тут теж карбувались свої гроші. 4. Землі Великого Новгорода (або Великий Новгород). Великим Новгородом називалась незалежна держава, що об'єднувала етнічні землі спорідненних фінських племен: ільмєнь, чудь, вєсь, ямь, водь, іжора, нарова, корела... Якщо б ми не знали історію цієї землі, то застосовуючи тільки методи "політичного технічного аналізу", ми б зрозуміли, що політичний устрій цього державного організму все ж відрізніявся від інших земель Київської Руси. І справді, в Великому Новгороді не було власної князівської династії. Всі князі запрошувались на княженіє зі сторони. Тут карбувались свої гроші. Державною мовою була церковно-слов'янська. 4. Землі Пскова. Це теж було місто-республіка європейського типу, у своєму устрої дуже схоже на Землі Великого Новгорода. 5. Велике Князівство Московське. Це князівство сформувалось на етнічних землях фінських племен мурома та мєщора. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська. З 1380 року князівство почало карбувати свої гроші.

Отже, для чого це все було перераховане... Насправді, перед нами "пройшли парадом" етноси, що виникли разом з українським етносом!!! Не потрібно проводити роки в архівах, вивчати давні рукописи, документи. Можна просто поглянути на мапу тієї доби: "Є Велике Князівство – є новоутворений етнос!". Просто і логічно! Якщо українська нація в ті часи сформувалася в кордонах Великого Князівства Руського, і цього, в принципі, оппоненти не заперечують, то чому ми маємо заперечувати народження, наприклад, ерзянської політичної нації, коли ерзяни в 14 ст. теж мали своє Велике Князівство Рязанське? І саме консолідацією етнічних територій навколо столиці можна пояснити швидке вивищення Великого Князівства Тверського після виходу Твері зі складу Володимиро-Суздальського князівста (тепер стає зрозумілим, що Тверь була приєднана до нього суто механічно). Етнічними чинниками можна пояснити й перманентне протистояння Рязані і Пронська. Судячи з назви топоніма, Пронськ і його околиці населяли слов'яно–балтські племена, що ментально й політично тяжіли до Великого Князівства Літовського. Саме це й призводило до протистояння, яке виснажило Велике Князівство Рязанське – свого часу Москва без жодного пострілу приєднала Рязанські землі до своїх територій. А виникнення єдиної московської політичної нації на теренах двох фінських племен, можна пояснити тим, що мурома і мєщора були спорідненими племенами. В усякому разі, не випадково, колись єдина Рязансько –Муромська земля розпалась свого часу на окремі Рязанське і Муромське князівства, що тяжіли до різних центрів. Цей процес можна пояснити хіба що етнічними процесами, що протікали на тих територіях. Методами "політичного технічного аналізу" можна вирішити і давню суперечку за спадок Великого Князівства Литовського, що точиться між сучасними білоруськими і литовськими істориками. В кордонах Великого Князівства Літовського сформувалась сучасна білоруська нація, а колиска сучасної литовської нації – Велике Князівство Жемайтське! І ще одинцікавий момент... В 15 ст. свої гроші почало карбувати місто Торжок, що входило до складу Земель Великого Новгорода, та було розташоване на землі фінського племені вєсь. "Індикатори політичного технічногоаналізу" зафіксували народження політичної та національної свідомості у цього фінського народа. Цілком логічним було б завершення етнічних процесів на тих землях – формальне створення незалежного Великого Князівства! Думаю, тепер стало зрозуміло, що на теренах Київської Руси, в 14 ст. з'явилась ціла низка незалежних держав, створених саме за етнічним принципом, на чолі яких стали слов'янизовані політичні еліти. Вони кріпили свою незалежність, карбували власні гроші, провадили самостійну зовнішню і внутрішню політику і не мали жодного бажання, щоб їх хтось "збирав"... Про це опосередковано свідчить й історична картографія. Якщо добу феодальної роздробленості Київської Руси досить докладно висвітлено ще в радянських історичних мапах, то доба Великих Князівств не має жодної повної мапи. В усякому разі, автору цих строк так і не вдалося знайти мапу, на якій було б повністю показано кордони Великого Князівства Тверського, або Великого Князівства Рязанського... На мапах 16 століття постає Московське Царство, що вже поглинуло своїх сусідів...

ЧАСТИНА ІІ

Отже, якщо в 13-14 століттях сформувались: сучасна білоруська нація,сучасна литовська нація, сучасна українська нація, тоді чому, сьогодні,ми не маємо низки незалежних держав на північно-східних теренах колишньої Київської Руси?

Знаючи історію, ми констатуємо факт: це сталося через те, що правляча еліта московської нації на протязі століть використовувала для підкорення сусідів потужну сторонню силу –Золоту Орду, та позиціонувала себе, як провідника проординськоїполітики в регіоні.

Окрім цього, треба зазначити, що втрата державності народами північно-східних Великих Князівств відбулася в 15-16 ст., коли національна свідомість цих народів ще не сформувалась остаточно (наприклад, русини-українці, які втратили державність пізніше – в 18ст. – не зазнали втрати історичної та політичної самосвідомості). Асиміляційним процесам в північно-східних Великих Князівствах сприяла, як спорідненість фінських етносів (прошу порівняти гідроніми "Волхов" і "Волга" – "Біла Ріка" на споріднених фінських мовах), так і єдина релігія та церковно-слов'янська державна мова місцевих політичних еліт (ці території на протязі віків знаходились під культурним і релігійним впливом Київо-Печерського Монастиря). Крім того, сама політична система Великого Князівства Московського не терпіла "інакомислія", тому будь яка національна опозиція безжально придушувалась. Про це яскраво свідчить знищення, в 1570 році, Новгородської держави, що була до того в васальній залежності від Москви; коли за один день, московсько-татарськими військами, було страчено 6000 новгородських "зрадників", які прагнули приєднання Великого Новгорода до Великого Князівства Літовського, Руського і Жемайтського... ... Отже в 13-14ст. на теренах Київської Руси постає ціла низка незалежних держав, що в більшій або меншій мірі мали право на свою частину Великого Державницького Київського Спадку. Але деякі з них, з часом, почали піддаватись впливам і переходити на орбіти "галактики "ЗолотаОрда". Результатом всіх цих етнічних, політичних, економічних процесів,згідно постулата "Назва враховує все", стала зміна назви Великим Князівством Московським – з 1547 року воно, за татарською традицією, називається Московским Царством! Думаю, тепер настав час повернутись до питання про "дрєвнєрусскую народность"... Стає цілком зрозумілим, що ніколи вона не "розділялася на три братні народи"...Якщо давньоруська народність колись і існувала, то виключно на теренах Великого Князівства Руського. А в 13-14ст., на основі слов'янских племен Київської Руси, вона еволюціонувала в сучасну українську націю! Більше того, русини-українці навіть мають точну датународження своєї політичної нації. Після звільнення від татарської залежності русько-літовськими військами, починаючи з 1322 року, етнічні українські землі називаються Великим Князівством Руським. Великий князь Літовський Гедемін (1274-1341), першим називає себе королем літовців і руських: "Пановал князь Гедимин лЂт много на князствЂ Литовском, Русском и Жомойтском, и много мЂвал воен, a завше выгравал фортунне". 1398 року, Великого князя Вітовта було проголошено самодержцем Руси і Літви. Південною столицею держави став Луцьк. 1410року, під час Грюнвальдської битви, Велике Князівство Руське виставило на поле битви хоругви з Галичини, Поділля, Київа, Стародуба, Луцька, Володимира, Чернігова. 1432 року, після внутрішньо-політичногоконфлікту в Літві, православна шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Велике Княженіє Руське (Київське). Таким чином, єдина Русько-Літовська держава, на деякий час, розкололась на Велике Князівство Літовське і Велике Князівство Руське. Під час Люблінської унії 1569 року, волинський князь, Костянтин Острозький розраховував домогтися рівноправ'я Великого Князівства Руського з Літвою і Польщею, але програв. Українські землі втратили автономію і у вигляді воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав), були приєднані до Корони Польської.

Як бачимо, станом на 1569 рік Чернігівщіна була окупована Московією, а українська Берестейщина, після Люблінської Унії, залишилась у складі Литви. Велике Князівство Руське перестало офіційно існувати. Почалася боротьба руського – українського народу за свої національні права...

Гетьман Петро Сагайдачний (1570-1622) перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства для досягнення автономії Руси-України у складі Речі Посполитої. Він здійснив перші конкретні кроки в напрямі відновлення державності – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк – став також адміністративно-територіальною одиницею. Але після смерті Сагайдачного польський уряд знов посилив тиск на козаків, що викликає нову хвилю козацько-селянських повстань... Тріумфальний в'їзд Хмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 року як"спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької, пресвітлого володаря й князя Руси" свідчили, що початок держави Хмельницького був зроблений. Грецькі митрополіти, що були в Україні в1650 році, поминали його під час служби Божої, як Государя і Гетьмана Великої Русі. 1658 року, згідно статей Гадяцької Угоди, Русь-Україна, відновлює свою державність. Велике Князівство Руське (у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств), стало третім сувереном Речі Посполитої, на рівних умовах з Королівством Польським та Великим Князівством Літовським. Угоду з української сторони було підписано Іваном Виговським, Гетьманом Войська Запорозького Низового.

І факт того, що козацькі посли з самого початку переговорів вимагали включення до складу Великого Князівства Руського ще й Руського, Волинського, Белзського та Подольського воєводств, красномовно свідчить про те, що сам термін –Велике Князівство Руське – міцно тримався в українській національній і політичній свідомості на протязі віків. Народ чітко уявляв справжні кордони своєї Батьківщини, а Хмельницький свого часу казав, що він "єдиновладний самодержець руський" і "досить має сил в Україні, Поділліі Волині... в князівстві своїм по Львів, Холм, і Галич". Власне, і "війну за незалежність" під проводом Богдана Хмельницького потрібно трактувати як боротьбу за політичні і національні права руського православного українського народу у складі Речі Посполитої, тобто, за перетворення Республіки Двох Народів на Республіку Трьох Народів. Про це свідчить і той факт, що Богдан Хмельницький не "взяв на щит" Варшави, що вже не мала захисту, а домігся обрання королем Яна Казиміра (тобто, на порядку денному стояло питання про реформування існуючуго політичного ладу, а не про його тотальне знищення). Іван Виговський, політичний спадкоємець Хмельницького, закінчив в Гадячі те,що розпочав Великий Богдан. В цьому світлі й угоду з московським царем1654 року, треба розцінювати, як політичний маневр... Далі, в інструкції Гетьмана Петра Дорошенка (1670 рік) згадується руський православний український народ. І чужинці, як, Павло з Алеппо (1654рік), називають українців русинами або русами, відрізняючи їх від москвинів, яких аж до початків 18 ст. знали тільки під назвою московитів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. Отже, все, що стосується російської історії до першої половини 18 ст. треба називати московським, давньомосковським. І закидання терміну "русскій" в московську історію на 300-800 років раніше – в 12-17 ст. – є некорректним! Терміном "руський", "давньоруський" треба позначати історичні події територій Великого Князівсьтва Руського! Зважаючи на те, що Петро І сходив на трон ще Московького Царства, етнонім "русскіє", "росіяни" міг з'явитись в Російській Імперії в другій половині 18ст. І тут треба чітко розрізняти етноніми "руський" і "русскій", бо стосуються вони різних історичних епох двох держав і двох різних народів...

ЧАСТИНА ІІІ

На останок хотілося б зупинитись на "ідеї фікс" московської правлячої еліти – "собіраніі зємєль рускіх". Тут зразу ж потрібно зруйнувати історичний міф "про шапку Мономаха". Насправді цей головний убор було зроблено в подарунок татарському хану Узбеку, судячи з усього, на честь одруження, в 1317 році, московського князя Юрія Даниловича і сестри хана. Пізніше до шапки було приторочено хрест і тільки тоді вона стала символом влади московських царів... Після створення, в 1199 році, Галицько-Волинського князівства, коли волинський князь Роман Мстиславич закріпив свій вплив також і в Київі, літопис називає його Великим Князем, Самодержцем всієї Руси. Слово "самодержець" (автократор) вживалося щодо імператорів Візантії та відображало рівень особистої влади князя, тобто те, що він був единовладним господарем на підвладних йому землях (наприклад, післятого, як Вітовта було проголошено самодержцем, польский король Ягайло відмовився визнавати його таким, бо згідно умов Кревської унії 1385року, Вітовт не мав права единовладно панувати). А в 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Росії. Він мав повний титул: "Мы, великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Рoсiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй,Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ".

А ось як писали в чєлобітних новому московському царю Олексію Михайловичу, після смерті його батька , Михайла Федоровича, в 1645році: " А отходя сего света, отец твой государев, блаженныя памяти, великій государь, Михаил Федорович, благословил сына своего,тебя великаго государя, быть на cвоем царском престоле, на владимірскоми на московском государстве и на всех великих государствах россійскаго царствия царем и великим князем всеа Росіи".

Але ж це не означає, що і Роман Мстиславич, і Іван Грозний, і Олексій Михайлович, були володарями абсолютно всіх земель колишньої КиївськоїРуси. І титул Івана Грозного чітко вказує нам на те, царем якої "всеа Рoсіи" він був. Як видно з титула, був він царем: Володимирським, Московським,Новгородським, Псковським, Рязанським, Тверським, і т. д... як видно, здебільшого земель угро-фінських...

Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства. І тут дуже цікавою виглядає зв'язка "... Владимирскiй, Московскiй..."...В 14-15 ст. міста Володимир, Москва стали етнічними центрами тих самих, напівміфічних, фінських племен мурома і мєщора. Ще цікавіше виглядає те, що Володимир стоїть в цьому переліку попереду Москви. Саме така послідовність розкриває нам, які політичні і етнічні процеси протікали на тих територіях... Ці два племені – мурома і мєщора – стали, по суті,підетносами одного народа – московитів.

І тут, вже зараз, можна зробити декілька важливих висновків: 1. Московський імперіалізм бере свій початок у Володимирі. 2.Московський імперіалізм не бачить себе, в глиб віків, далі міста Володимира, інакше київське минуле цього імперіалізму мало б бути якось зафіксовано в титулі московських царів.

Етнічні і політичні процеси після розпаду київської руси, ч. iii

На фото: двоголовий орел з монет Сарая Нового – другої столиці Золотої Орди, середини 14 ст.

Політика – це мистецтво можливого, тому виходячи з власних можливостей, красивими словами про "благородную міссію собіранія зємєль рускіх" московські правлячі еліти насправді прикривають свої імперські зазіхання, не більше того... "Збиранням" земель Київської Руси свого часу займались і руські (читай українські) і літовські (читай білоруські) феодали. Але саме через їх цивілізаторську роль, Княжа Держава й занепала свого часу. Через намагання розширити межі держави, на етнічних территоріях Київської Руси було запущено механізми націєтворення, що, в результаті, призвели до виникнення в 13-14 ст. низки незалежних Великих Князівств, побудованих саме за етнічним принципом.

Коментарі: 1

ANne*

Анна Ярославна - королева Франції

Анна Ярославна (між 1024 і 1032 — бл. 1075) молодша донька великого київського князя Ярослава Мудрого ,дружина одного із наймогутніших монархів Європи французького короля Генріха І . Королева Франції (1024-1075)

Доля однієї з дочок могутнього київського князя – княжни Анни – дивна і романтична. Союз, який починався з чисто державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського , спалахнув вогнем справжнього кохання ,адже слава про красу й розум руської князівни линула по всій Європі. Під час вінчання, яке відбулося в кафедральному соборі міста Реймс, Анна подарувала привезене з Києва Євангеліє (Євангелістерій). переписане у скрипторії Софійського собору , як оберіг у невідомій країні. Це свідчить, що її батьківщина, Київська держава, була країною високої освіти, культури. незвичайною для середньовічної Європи , з великою кількістю освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду — ремісників, священиків, купців, дружинників .Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах, рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими. Вступаючи на французький престол, ще багато століть всі пізніші королі приносили клятву на цьому Євангелії, навряд чи знаючи, що привезене воно з Києва.

Глибокий розум, краса, духовність і осітченість дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становище королеви.. Недаремно ж по смерті короля Генріха I Капетінга вона тривалий час фактично виконувала обов’язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участi в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам’яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Королева Анна народила трьох синів - Філіппа, що незабаром став королем Франції Філіппом І, Робера і Гуго. Вона приділяла велику увагу освіті та вихованню своїх дітей. У пригоді їй стали всебічна освіта, отримана на батьківщині, книги з бібліотеки Ярослава Мудрого, привезені нею до Франції Після смерті мужа в Анни було романтичне кохання з одруженим графом Раулем ІІІ з роду де Крепі і Валуа . В 1062р. Році під час полювання граф викрав Анну з її згоди , Перевіз у свій замок і вони таємно повінчалися. Незважаючи на приказ папи римського (через скаргу першої дружини) розірвати шлюб через двоєженство , вони жили в мирі і згоді ще довгих 12 років .

Дочка Ярослава Мудрого гідно репрезентувала на чужині свою батьківщину, яка в ті далекі часи була значно більш розвиненою культурно й економічно, ніж Франція.

На французьких документах того часу , зустрічаються і словянські букви: «Анна Ръина» (королева Анна).

Розповідають, що в 30-і роки сталінського беззаконня, коли більшовики хотіли знищити Софійський собор, французький письменник Ромен Роллан зустрівся зі Сталіним у Москві і захистив храм, заявивши, що його не можна руйнувати хоча б тому, що збудований він батьком французької королеви Ярославом Мудрим. Існує також версія, що посол Франції погрожував розірвати дипломатичні стосунки з Радянським Союзом на знак протесту проти планів руйнації Софійського собору.

Коментарі: 36

Забута велич "маленької" землі

05.12.09, 14:57
історія, україна

Протягом останніх років з’явилося багато досліджень, які свідчать про існування в минулому на території України потужного цивілізаційного ядра, яке дало початок кільком іншим культурам. При цьому, як правило, дослідники звертаються до прадавніх джерел (Геродот, Йордан тощо). Проте не менш переконливо свідчать про правдивість цієї гіпотези й пізніші джерела — географічні карти 16-18 сторіч.[ ПРОДОВЖЕННЯ ]

Коментарі: 3