(літер забагато, але патріотів і людей здатних мислити прошу прочитати)

Із набуттям нашою державою незалежності, а разом із тим демократії, українське суспільство може по праву пишатися своїм виборчим правом. Однак чи дійсно все відбувається так, як називається, чи дійсно отримане нами є тим, за що боролися покоління наших свободолюбивих предків?

Існує безліч нюансів у вже ніби-то налагодженій виборчій системі, які в сумі перевертають всю її суть до гори дригом. Розібравшись у них, стає під сумнів усе, що було урочисто проголошено у недалекому 1991-му році, або ж втрачається віра у діючий суспільний лад взагалі. В чому ж, власне, справа?

Законодавчий орган, тобто наша шановна верховна рада, у складі більш як чотирьох сотень осіб, приймає закони та поправки до них, всілякі постанови, що ніби покращуватимуть життя суспільству, і т. д. По-перше, звертає на себе увагу їх кількість. Враховуючи всі привілеї, що автоматично даються цим посадовцям, представницькі витрати, а також зарплатню, що також не є скромною у порівнянні із середнім заробітком українця, це не аби-яка ноша національному бюджетові, який між іншим утримує на собі ще й виконавчу і судову владу, а також інші державні установи. А ще й спостерігаючи за ефективністю роботи верховної ради, ціна нашої демократії занадто висока. Що ж стосовно їх офіційних заробітних плат, ні для кого не секрет, що насправді це незначна частка їх реальних доходів. При чому їх становище у держапараті суттєво допомагає  народним обранцям примножувати прибутки. Оперуючи здоровим глуздом, не знайдеться заперечень проти доцільності скорочення штату парламенту, принаймні вдвічі. Дана установа, до речі як і багато інших потребує ретельної чистки від зайвих ланок, не тільки з метою економії, а й міркувань підвищення ефективності. Не дарма ж казали у народі про те, що у семи няньок - дитя каліка. Не думаю, що можливість всіх парламентських партій здійснювати свою політику на законодавчому рівні зменшиться загальним скороченням кількості депутатів.

Тепер, якщо мова торкнулась питання партій, то варто детальніше розглянути начиння цього депутатського пирога. У ньому від дня заснування і до сьогодні, чого тільки немає, і парламентська більшість, і меншість, фракції, блоки, об’єднання, однак дечого раптово і майже непомітно якось не стало. Чого саме – депутатів, обраних по одномандатним спискам, їх прибрали, при цьому не змінивши кількість діючих депутатів. На перший погляд – нічого суттєвого, однак насправді, народ, якому обіцяли свободу виборчого права, тобто обирати, та бути обраним позбавили частин и його прав і свобод. Тепер у парламенті немає місця безпартійним особам, а його законодавча воля диктується лише верхівками партій, що входять до складу ради, тобто кількома особами. І це демократія? Отже і людина, що не входить до ніякої партії, і цим самим не сповідує погляди і волю її верхівки, просто не може і не має права приймати участь у законодавчому процесі. А найбільш цікаво те, що цю значну, навіть значущу поправку прийняли досить тихо, непомітно, без зайвих оголошень та обговорень, при цьому ведучи прямі трансляції сесій верховної ради по найдріб’язковішим питанням. Така собі бутафорська демократія і підробна прозорість урядових процесів. 

Тепер пропоную розглянути сам виборчий процес у дії, як саме здійснюється воля народу у деяких небажаних подробицях. На сьогодні вже не тільки не приховується а навіть афішується те, що існує перед-виборчий внесок кандидатів, при чому, чималий. І це стосується як парламентських виборів, так і президентських. Кандидати купують найдорожчий лотерейний квиток, виграш від якого вартий такого ризику, тобто можна собі уявити, що і скільки виборці таким чином дарують своєму обранцю. І завжди, якщо з'являється зовсім новий кандидат, про якого ще ніхто не чув, одразу у мас медіа з'являється  питання: а звідки ж у нього стільки грошей на виборчу компанію? Щось на зразок підозри у крадіжках, махінаціях або інших незаконних діях, згідно зі стереотипом про те, що великі гроші не можуть бути чесними. Отже злочинність вже існуючих і всім знайомих кандидатів нікого не дивує, навіть якщо про них нічого такого не відомо, все само собою розуміється. Мовби віддають перевагу знайомим злочинцям над незнайомими, змирившись при цьому у незапобіжності криміналітету при владі. А як щодо самої виборчої агітації, які гроші кандидати викидають на її проведення? Хто-небудь замислювався над тим, скільки середній кандидат витрачає коштів на рекламу по телебаченню, радіо, інтернеті і таблоїді? На речі, що переважну більшість людей лише дратують і більш нічого, витрачаються гроші, що могли би привести в дію якесь збанкрутіле й зупинене виробництво. Чи не стало б виборців у кандидата більше від таких дій, замість витрачання їх в пусту... Звичайно, буває, що їх виборчі компанії створюють тимчасові робочі місця. Але що це за робочі місця? Заробіток для людей, що не хочуть нормально працювати на благо суспільству, виконувати гідну корисну роботу, відповідно своїм здібностям, а згодні махати прапором із символікою будь-якого кандидата, аби він платив за це, або нав’язливо роздавати людям агітаційні папірці, на яких надруковано вже банальні брехливі обіцянки, на друк яких, до речі теж витрачені чималі гроші. І все це замість того, щоби поновити на робочих місцях працівників збанкрутілих підприємств, дати можливість безробітним фахівцям знайти гідну роботу у своїй країні, що нині часто змушені шукати її за кордоном. А сама агітація?... Нехай би тільки брехливі обіцянки були її змістом, але ж ні, якось так сталося, що очернення репутації опонента, наклепи та звинувачення стали нормою політичного етикету в нашій країні. Сумно й те, що рівень культури основної  маси населення не достатньо високий, щоб відчути огиду, або принаймні неприязнь до таких методів агітації. Тому такі низькі й негідні заходи приймаються за чисту монету. А потім ще ці поливателі брудом хочуть іменуватися інтелігенцією, не маючи елементарних уявлень про діловий етикет. Краще б їх «піарщики» витрачали більше зусиль на вдосконалення виборчої програми, бо трапляється, що в програмах приводяться реформи і впровадження без необхідних на їх здійснення механізмів, як економічних так і політичних, через що деякі агітації звучать хоч красиво, але абсурдно. На жаль, людей, які це бачать і знають, не так багато, як хотілося б... Більшість, в силу своєї неосвіченості та нерозумності від природи, бачать те, що, на думку кандидатів, мають бачити. Як не прикро, але після цих явищ ідея народовладдя як така втрачає свою привабливість. 

А ми й далі пишаємось своїм виборчим правом, яке навіть без штучних перешкод,  які мають місце, не здатне виправдати себе у нинішніх умовах.

І скільки б не гралися рокеруваннями наші законодавці, чи буде наша республіка президентсько-парламентською, чи парламентсько-президентською, від перестановки чисел сума не зміниться, як не зміниться і її суть.

(я взагалі людина поза політикою, та й іншим співвітчизникам раджу від неї триматись подалі, однак в силу нинішніх обставин просто вже немає сил терпіти і мовчати)

Наше життя в Україні є надзвичайно цікавим і несподіваним, як от вмикаю телевізор і опиняюсь завдяки прямій трансляції прямо на урочистому заході за участю найвищих персон держави - на вшануванні 1000-ліття Собору Софії Київської.
Отак і живемо: за дріб'язковими політичними чварами не помічаємо великих, просто глобальних речей, якою є, на моє тверде переконання, зазначена подія: 1000-ліття Софії Київської. Коли відзначали нещодавно 1020-ліття  християнству в Україні - це вражало, але віра є річ не матеріальна, а духовно-абстрактна, тоді як культова споруда навпаки більше є матеріальним символом-носієм духовності. І щоб така будова збереглась впродовж 1000 років - це вражає! І не десь там у Тибеті чи ще глухому закутку землі, а в самому епіцентрі багатьох соціальних зрушень-заворушень, конфліктів і воєн, які відбувались на землях українських і зокрема - у Києві. Вражає, що й казати.
Розумію, що наше покоління розбалувано на круглі дати: то урочисте 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р., то спокійне відзначення 7500 років від Створення Світу за літописними джерелами лічби у 1992 р., а тоді вже надгаласливе святкування міленіуму - 2000 років від народження Христа. Якось 1000-ліття Софії Київської не збуджує на такому фоні, отож ми події майже і не помітили. Простіше кажучи: вчора ще не знали, а позавтра вже й забули. Подібним чином промайнуло в Україні пошанування 150-річчя смерті Тараса Шевченка - майже непомітно, як завжди скромно...
Особисто я був і залишаюсь противником примусового святкування будь чого, тому що втрачається сам зміст свята, яке і походить то за назвою від поняття "святість" - суто духовна якість виключно особистого характеру. До святості, як і до любові, силою примусити неможливо. Примусити можна до фальшивого зовнішнього вираження пошани і захоплення, але в душі це може бути тільки добровільно. Як учасник багатьох так званих "добровільно-примусових" заходів, на яких значна чисельність люду не приєднувалась до настрою свята, а навпаки від нудьги і очікування, коли ж це скінчиться, можна було очманіти, якщо не вдавалось подрімати... Подібні примусові святкування я б назвав як анти-свята або посвяти до ненависті як не байдужості до змісту події.
А проте для мене не дуже приємним було спостерігати, як цьогоріч на 150-ту річницю смерті біля підніжжя пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові 10 березня о 18 годині вечора горіло всього 4 лампадки і на ранок їх число не збільшилось, але всеодно це значно краще за сотні чи тисячі зігнаних людей, які коло Шевченка запалять свічки з примусу. Одночасно це і показник різним деклараціям патріотизму: за яко націоналістичну ВО "Свободу" проголосував зомало не весь Львів, а до Шевченка прийти - то не таке важливе ні тим виборцям, ні тим обранцям...
І 150-річчя дати дня народження Івана Франка також  у Львові на покладанні квітів 27 серпня до пам'ятника поету масовістю не відзначалось - чисто формальні ритуали влади, гарні промови один до одного, бо кому ще мають говорити, як від усього багатотисячного колективу університету ім. Івана Франка було з 10 чоловік на чолі з ректором і явно усі не з доброї волі, а по необхідності "за протоколом"...
Тепер ось 1000-ліття Софії Київської без жодної яскравої реакції в суспільному житті країни включно з так званим П'ємонтом України - західним регіоном. І церковним отцям зціпило вуста, бо щось не поділили конфесійного. Ну і нехай так буде, як є! Почекаємо, коли прийде час і прийдуть люди з відкритим серцем і щирою душею до всіх наших велетів духу і безцінних святинь, вони прийдуть з пошаною не через дати і ювілеї, а просто щоб відчути себе гордими синами і доньками великого народу і прекрасної держави. І будуть шанувати щоднини свої історичні надбання.
А до сучасних аж надто свідомих націоналістів-патріотів я не маю жодних претензій: ви як сучасники нікого і нічого не шануєте з свого минулого - і вас не пошанують нащадки, а забудуть, як щось незначне і мізерне. Ну і грець з вами. Краще буду про Софію Київську щось компонувати.
І всіх закликаю, в кого є почуття національної гідності - щось написати своє про Софію Київську в різних блогах і сайтах. Кон трошки і створимо грандіозну хвилю пошани!

Богдан Гордасевич
м. Львів



Софійський собор (Київ)

Інформація про будівлю
Розташування     Україна, Київ
Координати     50°27 пн. ш. 30°30 сх. д. (G)
Замовник     князь Ярослав Мудрий
Початок будівництва     4 листопада 1011 р.
Кінець будівництва     11 травня 1018 р.
Стиль     візантійський (первісний), українське бароко (сучасний)
Адреса     Софійська площа
Приналежність     музей

Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря i є складовою Національнoгo заповідника «Софія Київська». Окрім цього собору до Національного заповідника належать такі пам'ятки історії, як Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква і Судацька фортеця.
Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.


Історія Собору

У «Повісті врем'яних літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. В будь-якому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). В останні роки набула певної популярності гіпотеза щодо заснування Софії Київської князем Володимиром, але на думку більшості європейських вчених ця гіпотеза є безпідставною.
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
Реконструкція первісного вигляду Софіївського Собору
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
У 1051 р. на Київський престол в Соборі висвячений митрополит Іларіон.
У 1054 р. в Соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
У 1055—1062 рр. Собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.
У 1093 р. в Соборі похований князь Всеволод І.
У 1113 р. в Соборі відбулася коронація Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
У 1125 р. в Соборі відбувся похорон Володимира ІІ Мономаха
У 1154 в Соборі відбувся похорон князя Вячеслава.
У 1169 Київ захопив та зруйнував володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни, який пограбував Софію, вкравши всі цінні золоті речі та релігійні реліквії, в тому числі безцінну ікону Пресвятої Богородиці
В 1240 році Київ захопив хан Батий та зруйнував і пограбував більшість культурних пам'яток. Софіївський собор встояв, але був поруйнований та пограбований.
У 1375 р. собор ремонтував митрополит Кіпріян.
У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році — Менглі-Гірей.
У 1497—1577 рр Собор лишається без догляду.
У 1577 р. Богуш-Гулькевич Глібовський на свій кошт ремонтував собор.
Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.
У 1638 р. в Соборі засновано чоловічий монастир.
У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі рішення Переяславської ради про військовий союз з Московією.
У 1690—1707 рр. митрополит Варлаам Ясинський проводить кап. ремонт собору при особливому зацікавленні та матеріальній допомозі гетьмана І. Мазепи. В галереях надбудовано поверхи, вибудовано 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Збудовано нову муровану дзвінницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвінниця». Головний купол гетьман І. Мазепа наказав позолотити своїм коштом.
У 1651 р. позолочено верхні малі куполи.
У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.
У 1699 р. почалося спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII—XVIII століть.
У 1843—1853 рр. позолочено іконостаси. Надбудовано четвертий поверх дзвінниці.
У 1786 монастир скасовано, а його землі секуляризовано.
У 1851—1852 реконструйована дзвіниця.
У 1917 р. — початок досліджень Софії комітетом охорони старовини та мистецтва.
29 квітня 1918 року — миропомазання Павла Скоропадського на гетьмана всієї України єпископом Никодимом.
У 1921 р. — всесоборна висвята протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України.
Всеукраїнська академія наук створює Софійську комісію, яка рятує собор від знищення радянською владою. Від 1928 до 1930 — секретар комісії Барвінок Володимир Іванович.
В 1934 територія Софійського монастиря оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.
Комуністичний уряд забороняє служіння в соборі. Всі золоті та срібні цінності (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, дорогі церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту- спалено.
У вересні 1941 р. за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, ця спроба виявилася невдалою.
В 1941—1943 рр. за німецько-гітлерівської окупації Києва, зграбовано експонати Софіївського архітекткрно-історичного музею, частину дорогих ікон та фотоархівів. Все те німці вивезли до Німеччини.
У 1950-их, за часів СРСР, проводились реставраційні роботи, під час яких виявлені та відкриті фрески 11 сторіччя (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновлені фрески 18 сторіччя.
У 1990 ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зараз це — Національний заповідник «Софія Київська».

Урочисті заходи в заповіднику 22 вересня

21 вересня 2011 року до свята 1000-річчя Софії Київської відбулися: відкриття після реставрації пам’ятки XVIII cт. – Брами Заборовського, презентація проекту «Ангели Софії Київської» та висадження дерев на честь 1000 – річчя заснування Софії Київської.
Брама Заборовського – пам’ятка архітектури національного та світового значення побудована за проектом видатного архітектора Іоганна-Готфріда Шеделя. Браму було споруджено між 1731?1745 рр. як західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору, з боку Золотих воріт. Свою назву вона дістала від імені замовника – Київського митрополита Рафаїла (Заборовського). Брама Заборовського входить до системи муру південно-західної частини території ансамблю Софійського собору. Розташована паралельно західному фасаду Будинку митрополита вона формує разом з ним митрополичий двір. У сучасній містобудівній ситуації пам’ятка оточена високою фронтальною забудовою Георгіївського провулку. Проте завдяки своїм неперевершеним бароковим формам, понині залишається його основною архітектурною домінантою.
Сучасна Брама Заборовського – це відбудована під час реставраційних робіт 2007–2009 рр. будівля з автентичним західним фасадом. Відбудова приміщень кордегардії з арковим проїздом здійснена на первісних фундаментах з повним відтворенням барокових форм пам’ятки. Рівень ґрунту біля західного фасаду брами понижено до рівня первісного, внаслідок чого пам’ятці повністю повернули початкові пропорції та її функція західного входу на подвір’я Софійського собору була відновлена.
Брама Заборовського – одна з небагатьох збережених кам'яних будівель української цивільної архітектури ХVІІІ ст., вирішених у традиціях архітектурного стилю бароко. Вона є невід’ємною і важливою частиною ансамблю Софійського собору, який внесено до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Поряд з цим відбулася презентація «Квітково-Ангельської феєрії», створеної з робіт Миколи Білика, В’ячеслава Гутирі, Надії Козак, Олени Козак, Сергія Козака, Олександра Козака, Зінаїди Ліхачової, Андрія Курила та Луїзи Черешкевич, а також презентація «Казково-Ангельської феєрії», створеної видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» та Іваном Малковичем.
Проект «Ангели Софії Київської» розпочався 19 вересня 2007 року, на свято Михайлового чуда, зі старту проекту «Відтворення постаті Архистратига Михаїла і воздвиження її на шпиль Південної вежі Національного заповідника «Софія Київська», на реалізацію якого знадобилось довгих три роки і зусилля багатьох науковців, митців, благодійників та меценатів, а також просто небайдужих людей.
Протягом 2008 року Громадською організацією «Асоціація «Український бурштиновий світ», Міжнародним благодійним фондом «Українська родина», Центром ділового і культурного співробітництва «Країна - Україна» спільно з Національним заповідником «Софія Київська» було створено Галерею Ангелів, відкриту в Митрополичих палатах Святої Софії і презентовану найширшому загалу відвідувачів: від Короля і Королеви Швеції до вихованців Бучанської школи - інтернату.
А 1 жовтня 2010 року відбулася довгоочікувана подія: воздвиження на шпиль відтвореної постаті Архістратига Михаїла, який тепер увінчує Південну вежу Національного заповідника «Софія Київська».
Відродження Брами Заборовського, шедевра українського бароко, Національним заповідником «Софія Київська» дало можливість облаштувати в споруді, що свого часу була тріумфальним в’їздом до Митрополичих палат, «Галереї Ангелів», нові експозиції які було презентовано Радою Фундаторів проекту: Квітково-Ангельська Феєрія» від дизайн-студії «Український бурштиновий світ» і художниці Зінаїди Ліхачової, майстра художнього скла Андрія Курила, київської родини скульпторів – керамістів Козаків та відомої скульпторки Луїзи Черешкевич; «Казково – Ангельська Феєрія» від дизайн студії «Український бурштиновий світ», видавництва «А-БАБА-ГАЛА-МАГА» та арт-майстерні «Самодєлкі» (samodelki.com.ua).
Ця шляхетна справа з відновлення духовного зв’язку поколінь є внеском у скарбницю української культури та знаковим проектом для Києва як міста і столиці Української держави.
У День Різдва Пресвятої Богородиці друзі і гості віковічного Храму Премудрости Божої поринули душею до духовно – сакральних таїнств Святої Софії, пройшлися Ангельськими Садами, де торкнулися рукою до створеної скульптором В’ячеславом Гутирею постаті Архістратига Божого Михаїла, який є вічним стражем Святої Софії та нашого рідного міста.
Портрет Рафаїла Заборовського, виконаний з українського бурштину, переданий Радою Фундаторів проекту в дар Національному заповіднику «Софія Київська» для постійного експонування в приміщенні Брами Заборовського спонукає нас поклонитись славному Митрополитові та пізнати «життєві подвиги» цього «світильника істинного».


1000-річчя Софії Київської: Янукович назвав її символом свободи і єдності

Президент зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру.
Президент Віктор Янукович вважає, що Софійський собор у Києві є символом свободи і єдності України. Про це він заявив, виступаючи на урочистостях з нагоди 1000-річчя Софійського собору.
"Завжди Софія Київська була центром тяжіння для тих, хто боровся за свободу і єдність України. І ми повинні пам'ятати, що саме отут в 1991 році Всеукраїнське народне віче підтримало акт про державну незалежність України", - сказав Президент.
При цьому Янукович зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру, і в подальшій історії завжди відновлювався після руйнувань, втілюючи незламність православ'я.
Президент також подякував працівникам Національного заповідника "Софія Київська" за внесок у збереження культурної спадщини.
В урочистостях також беруть участь прем'єр-міністр Микола Азаров, голова Верховної ради Володимир Литвин, колишній президент (1991-1994) Леонід Кравчук, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, міністри, представники Адміністрації президента, духівництво.
Нагадаємо, у серпні Кабінет міністрів виділив Міністерству культури 17,45 млн гривень на здійснення заходів щодо святкування 1000-річчя заснування Софійського собору й проведення протиаварійних і ремонтно-реставраційних робіт в Андріївській церкві в Києві.
http://tsn.ua/ukrayina/1000-richchya-sofiyskogo-soboru-yanukovich-nazvav-yogo-simvolom-svobodi-i-yednosti.html

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить,  Мов негодована дитина.

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п’яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого. 1858     Т.Г.Шевченко

Юзьо Обсерватор

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вбєш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

Прочитав? Передай далі.

Павло Берест 

7 вересня Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». За це рішення проголосувало 263 із 344 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Як повідомляється, 2011 року виповнюється 810 років від дня народження Данила Галицького – князя Галицько-Волинського, великого князя Київського, «першого короля Русі-України» (з 1253 року)

Павло Солодько

Яко львівський літератор та імпресаріо-літагент поета Жоржа Дикого, а ще популяризатор творчості відомої української письменниці Галини Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001) - я приймав участь майже в усіх Форумах від його започаткування у вже далекому 1994 р. Було за цей час багато всякого і різного, доброго і не дуже, але лишалось головним час, місце і сама подія.
З року в рік всі знали, що у вересні у Львові у палаці Мистецтв і на площі коло палацу Потоцького відбудеться Форум видавців з усієї України з одночасним залученням міжнародних колег і друзів. На початках це було надвидатною подією для України, тому що нічого подібного ще ніде не відбувалось: не просто ярмарок - а Форум! Головною ідеєю було творча і видавнича єдність в одному місці при одночасному долученні читацького загалу. Задум прекрасний і грандіозний, який не тільки набув реалізації, але і зберігся, а не зник, як багато-багато подібних прожектів.
Особисто я до цього часу дивуюсь і в захопленні від організатора всього цього дійства - пані Олександри Коваль. От де дійсно жіночка з левовою статурою і натурою, при тому вишукано елегантна і делікатна, а навіть надто стримана в спілкуванні. І то стільки років пройти таку кількість кроків поступу в українській книговидавничій справі - це викликає чималу повагу. Це вам не генерал армії за посадою в СБУ, а генералісімус над генералами видавництв за фактом!
Ви молодець, наш шановний генералісімус - Олександра Коваль! Ви справедливо заслужили це звання і сподіваюсь, що всі ми дружно підготуємо належне дійство відзначення цього статусу у процесі ювілейного 20-го Форуму видавців, який вже зовсім близько - через рік.
Щодо проминулого вже форуму, то скажу головне враження від нього, як процес стабілізації у свідомості учасників щодо впевненості у правильності нашої праці і дії: українська книговидавнича справа відбулася, зміцнилася і має значну потугу рухатись далі. Зовсім зникли нотки жебрацтва-меценатства і випрошування преференцій в держави, бо давно переконались в їх безрезультатності. Наші видавці беруть і роблять самі здавалось нездійсненні проекти, а письменники пишуть видатні і найвидатні твори з думкою про свого читача, про його душу і любов, а не про його гроші. Погодьтесь, що навіть найскандальніший Олесь Ульяненко писав не заради грошей свої надеротичні твори, а виключно заради правдивого відтворення життя. Його вже нема з нами, але гасло звучить: пиши правду, а не штампуй грошові підробки творчої халтури.
На мою особисту думку: головним принципом українського книговидавництва є не домінанта заробітчанства, а продукування виробів на збагачення духовності українського народу! Яку б українську книжку я не узяв до рук - і я відчуваю вкладену у ній любов автора і видавців до майбутнього читача, повагу, зацікавленість в почуттях читача від їх книги, а не суто в кількості грошей, які можна з нього витягнути "заманухою".
"Ми щиро любимо свого читача!" - таким було неписане гасло Форуму видавців у Львові завжди, як і тепер, хоч про нього не писали на плакатах, не говорили в промовах, не оголошували у ЗМІ, але воно звучало космічним резонансом в душі кожного, хто приймав участь у форумі. Щиро вдячний усім-усім за це!
Можна багато описувати власних вражень і можливо я це в подальшому спробую зробити, а наразі хочу подякувати всім, хто підходив до мого столика з книгами і приділив часточку своєї уваги, щось придбав або просто сказав кілька дружніх слів (недружніх не було!).
Моїм традиційним прощальним виразом стала фраза: "Радий був побачитись! Зустрінемось знову за рік на форумі!" Сподіваюсь, що і ви не проти нової зустрічі на Форуму видавців у Львові?

Богдан Гордасевич
20 вересня 2011 р.
м.Львів
 
Довідка

Форуму видавців у Львові (www.bookforum.ua)
Ідея створення Форуму видавців у Львові виникла в Олександри Коваль, майбутнього президента Форуму ще у 1994 році, і того ж року вона була втілена у життя. У вересні 1994 відбувся перший Форум.
Основним наповненням програми Форуму є літературні акції, презентації видавництв і авторів, літературні читання і автограф-сесії. Цьому сприяє не тільки поява великої кількості молодих українських поетів і прозаїків, а також зацікавлення літераторів із-за кордону.
1997 року в окрему частину програми Форуму виділився літературний фестиваль, який став дуже популярним серед молоді і щороку збирає все більші аудиторії слухачів і поціновувачів книжки. Найпопулярнішою його акцією є «Ніч поезії та музики non-stop».
Програма Форуму наповнена різноманітними акціями. У 1995-му році було визначено першого переможця конкурсу «Книга Форуму видавців». Цей конкурс є найпрестижнішою номінацію та однією з найважливіших подій Форуму.
Намагання організаторів Форуму залучити до ярмарки якомога більше іноземних видавництв і авторів дали свій результат — у 2006 році літературний фестиваль дістав право називатися міжнародним. Але і до цього його не оминали іноземні зірки в галузі літератури. Серед тих, хто брав участь в літературному фестивалі, були такі як: Інґо Шульце та Томас Бруссіґ (Німеччина), Мартін Полляк (Австрія), Міхал Вітковський та Мірослав Нагач (Польща), Марюс Івашкявічюс (Литва), Віктор Єрофєєв (Росія), Горан Петрович (Сербія), Манфред Хобот (Австрія), Алек Попов (Болгарія), Марсель Байєр (Німеччина), Катажина Ґрохоля (Польща), Ренато Баретич і Зоран Феріч (обидва — Хорватія), Андрій Хаданович (Білорусь). У 2004-му почесним гостем Форуму став Пауло Коельйо, один з найвідоміших письменників світу.
Закордонних гостей на Форум видавців запрошували також для проведення семінарів, дискусій, круглих столів. Серед них такі відомі діячі в сфері книговидання, як Ґжеґож Боґута, Ґжегож Маєрович, Анджей Хшановський, Крістоф Лінксю. В 2007 році почесним гостем Форуму видавців у Львові був Петер Вайдгаас, багаторічний директор найвідомішого у світі Франкфуртського міжнародного книжкового ярмарку (1975—2000).
У фестивалі традиційно беруть участь найвідоміші українські письменники: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Лариса Денисенко, Юрій Покальчук, Наталка Сняданко, Сергій Жадан, Ірена Карпа та ін. На кожному Форумі також висвітлюється багато нових постатей української та іноземної літератури.
Важливим завдання Форуму є заохочення до книг молодого покоління. Так, з 2005 року організація почала проводити Конкурс дитячого читання і Всеукраїнський конкурс «Найкращий читач України». За весь час його існування, участь у ньому взяло близько 500 тисяч дітей з усіх областей України.
Іншою частиною програми підтримки читання в Україні, є проведення фестивалю «Книгоманія» (з 2005-го року). Вже чотири рази була проведена благодійна акція «Подаруй дитині книжку!», на яких було зібрано понад 60 тисяч примірників для дитячих будинків, інтернатів та сільських бібліотек. А також одна з найулюбленіших дитячих акцій — «Книжка від зірки», де відомі люди України зачитують уривки своїх улюблених книжок. Свою любов до книжки демонстрували такі відомі люди як Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Ані Лорак, Руслана, Фома, Віталій Кличко, Василь Вірастюк, Катерина Серебрянська, Ліка Роман, Вова зі Львова, Тарас Чубай та інші. (під "та інші" треба розуміти президентів України, міністрів та урядовців рівня КМД, голів міст, РДА та ОДА, і звичайно наши-ших улю-любленних депутатів усіх рівнів - Б.Г.)
Окремими заходами проводилися спеціалізовані дитячі книжкові ярмарки не лише у Львові, а й у Києві. Організація «Форум видавців» постійно намагається розширити межі і проводить низку акцій поза Львовом і безпосередньо поза самим Форумом. Такими акціями були «Територія свободи» (2003—2004 рр.) — письменницький тур по 10 містах України із збіркою «Нерви ланцюга. 25 есе про свободу»; ряд книжкових ярмарків серед яких виставка «Форум видавців у Верховній раді» (2006 р.), виставка «Форум видавців у Секретаріаті Президента» (2006 р.), книжковий ярмарок в «Галереї Лавра» (м. Київ, 2008 р.).

22 листопада (ноября) акція протесту проти зеків, всі на майдан.

http://focus.ua/society/200937/#add-commn 

http://glavcom.ua/articles/4805.html  інтерв'ю не переляканої зеками людини, патріота України.

"... Одно время я думал, что нужно уехать с семьей из страны. Сейчас не вижу возможности. Я чувствую, что все, что происходит, находит отклик не только у меня. Мне страшно будет, если я увижу, что никому, кроме меня, эта борьба не нужна. Но я надеюсь, что это не так ..."

http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?rasprodazhu_futbolok_ot_proztoprint_na_maydane_otmenili&objectId=138185   -відмінено продаж футболок 21.09.11р.

http://focus.ua/politics/201100/   -а тут зеки таки залякали людину, що ж, боротьба попереду.

http://focus.ua/incident/201085/#add-commn - зеки поранили людину в футболці "Данбаса.." й залякали.

ЮВТ повага і шана.

Перший звіт від Софійки. Ми поки маленьки їздити далеко, тому починаємо оглядати Київ та передмісття ;) Буде багато цікавого. З*явилась змога нарешті побачити рідне місто )) Державний музей авіації України, що знаходиться в передмісті Києва - Жулянах, є найбільшим історико-технічним музеєм країни. Музей створено у 2003 р. з нагоди 100-річчя світової авіації на колишній території навчально-авіаційної бази нинішнього НАУ (Національний Авіаційний Університет). Першими експонатами колекції стали літаки приписані до цієї бази.

Сьогодні музей володіє експозицією, що налічує понад 70 літаків та вертольотів (а починалося все лише з 30 бортів). Крім того тут представлені зразки авіаційного озброєння, БПЛА та експозиція авіадвигунів.

У фондах музею представлені розробки практично всіх провідних авіаційних КБ радянського періоду - Туполєв, Антонов, Яковлев, Ільюшин, Сухий, Мікоян-Гуревич, Камов, Міль, Берієв та Навчально-тренувальні літаки.Ну що починаємо екскурсію по музею. Туполєв Андрій Миколайович Магістральний лайнер Ту-104, представлений в експозиції музею. Він є "двічі першим" - адже це не тільки перший радянський реактивний пасажирський літак, але й перший серійний зразок. Літак побудовано в 1956 р. в Україні, на Харківському авіазаводі. Це єдиний у світі екземпляр Ту-104 першої серії, що зберігся.

Середньомагістральний літак другого покоління Ту-154 зробили в кінці 60-х років. Він увібрав найкращі якості лайнерів першого покоління: швидкість Ту-104, дальність і економічність Іл-18 та комфорт і злітно-посадочні характеристики Ан-10.

Протичовновий літак дальньої дії Ту-142 МЗ був найбільшим не тільки в морській авіації СРСР, але й у світі: розмах його крил - майже 50 метрів, а загальна потужність чотирьох двигунів - 60 тисяч кінських сил!

Вдосконалений варіант Ту-22 М-2 вже мав на озброєнні три ракети Х-22, які могли споряджуватися ядерними боєголовками з дальністю польоту до 450 км, а моделі Х-22Н були оснащені ядерними боєголовками потужністю в 200 кілотонн (у десять разів більше, ніж бомба, скинута на Хіросіму). Літак міг дозаправлятися в повітрі, тому мав фактично необмежений радіус дії.

Всі літаки Туполєва в музеї

Антонов Олег КостянтиновичАн-24 - турбогвинтовий пасажирський літак для ліній малої та середньої протяжності. Ан-24 випускався з 1959 по 1979 рр. За цей час було випущено 1367 таких літаків. Літак експортувався в 26 країн світу і досі експлуатується в країнах СНД та Африки.

Всі літаки Антонова в музеї

Яковлєв Олександр СергійовичСимволічний "Винищувач ЯК" В 70-х роках знімався у фільмі "В бій ідуть одні старики". Сам фільм вважається мабуть, кращим і найбільш правдивою кінорозповіддю про льотчиків на Другій світовій війні. В цій машині можна знайти риси від Як-1, Як-3 або Як-9.

Пасажирський реактивний лайнер Як-40 був створений у середині 60-х років для коротких (регіональних) авіаліній.

Всі літаки Яковлєва в музеї

Ільюшин Сергій Володимирович

Іл-62 належить до другого покоління радянських далеко магістральних лайнерів. Він був створений на початку 60-х років, і досить значно відрізнявся від інших літаків Ільюшина: мав Стрілоподібне крило, Т-подібне оперення і чотири двигуни в хвостовій частині, які мали реверс тяги для зменшення пробігу під час посадки. Лайнери Іл-62 експлуатувалися на найбільш протяжних маршрутах: у США, Канаду, Кубу і т.п. Ці літаки до цих пір зрідка літають з Борисполя і входять до складу урядового авіазагону. Всього було побудовано в 1967-95 рр.. 85 Іл-62 та 191 Іл-62 M

Іл-76 спеціалізований транспортний літак, є найпотужнішим військово-транспортним літаком ВПС України. Такі машини перевозять наших миротворців до Іраку, Ліван, і літають по всьому світу під прапорами авіатранспортної компанії Міністерства оборони. 1973-1995 рр.. всього випущено понад 950 літаків Іл-76 всіх моделей.

Зараз на регулярних лінях його замінив більш сучасний Іл-96. Представлений у колекції борт з номером 86000 - є першим досвідченим екземпляром літака.

Всі літаки Ілюшина в музеї

Сухий Павло Йосипович

У музеї знаходиться його найбільш досконала модель - Су-15ТМ. Цей літак здатний виявляти цілі за 70 кілометрів, наздоганяти їх зі швидкістю понад 2200 кілометрів на годину і вражати ракетами на дальності до 24 кілометрів. Саме Су-15ТМ в 1983 році збив південнокорейський "Боїнг" над Сахаліном.

Су-24 був створений в кінці 60 років, і до цих пір залишається єдиним надзвуковим фронтовим бомбардувальником у світі. Він також оснащений крилом змінної стріловидності. Екіпаж машини складають пілот і штурман, які сидять поруч. Літак здатний вражати цілі за будь-яких погодних умовах, як звичайними бомбами, так і високоточними боєприпасами загальною вагою до 8 тон. У музеї знаходиться одна з перших моделей Су-24.

Всі літаки Сухого в музеї

Мікоян Артем Іванович и Гуревич Михайло Йосипович

МіГ-23 - машина третього покоління і один з перших радянських бойових літаків з крилом змінної геометрії. Таке крило поліпшувало льотні і тактичні властивості, оскільки давало можливість поєднати високу швидкість з великою дальністю польоту, маневреністю і хорошими злітно-посадковими характеристиками. У колекції представлені три машини - фронтовий винищувач МіГ-23МЛ, і два створених на його базі винищувача-бомбардувальника - МіГ-23БМ та МіГ-27К. Останній одержав найскладніше в своєму класі радіоелектронне обладнання та широкий спектр високоточних озброєнь. Всього випущено понад 1100 МіГ-23МЛ.

МіГ-29 - один з найбільш поширених у світі винищувачів четвертого покоління. Ще й сьогодні він перебуває на озброєнні не лише країн СНД, але й німецьких Люфтваффе, ВПС Польщі, Угорщини та ще десятків держав світу. Крім виняткової маневреності, МіГ-29 має також і потужне озброєння. Його ракети Р-27, виготовлені на київському ВО "Артем", здатні уражати повітряні цілі на відстані до 80 км, тобто вести бій за межами поля зору пілотів! На музейному ж варіанті підвішені блоки некерованих ракет, залп яких здатен знищувати площі в два гектари. Всього випущено понад 700 МіГ-29. До 2000 р. було побудовано понад 1500 літаків МіГ-29 всіх моделей. ВПС України в 1992 р. мали 240 МіГ-29

Всі літаки МіГ в музеї

Камов Микола Ілліч

Під керівництвом Камова були створені вертольоти Ка-8 (1948), Ка-10 (1953), Ка-15 (1956), Ка-18 (1960), Ка-25 (1968), Ка-26 (1967), винтокрил Ка -22 (1964), аеросани Північ-2 та Ка-30, глісер.

Всі вертольоти Камова в музеї

Міль Михайло Леонтійович

Міль працював у ЦАГІ ім. М. Є. Жуковського, брав участь у розробці автожирів А-7, А-12 і А-15. У 1951 р. під керівництвом Міля був створений перший радянський серійний тримісний вертоліт Мі-1. Його колективом були створені вертольоти Мі-2, Мі-4, Мі-6, Мі-8, Мі-10, Мі-12, Мі-24, В-12 та ін.

Всі вертольоти Камова в музеї

Берієв Георгій Михайлович

В активі колективу під керівництвом Берієва, надзвуковий гідролітак СС, гігантський стратегічний літаючий човен ЛЛ-600, створення дослідного літака-снаряду (крилатої ракети) П-10 (1956), проект крилатої ракети П-100 у варіантах середньої і міжконтинентальної дальності, екранольоти Бе-1 (1963), літаки Бе-30 (1967) і Бе-32 для місцевих ліній та спільна робота з КБ О.К. Антонова над літаком Ан-2М для місцевих авіаліній, а також над літаком аерофотозйомки Ан-30 (Ан-24ФК), проектом реактивного літака для місцевих ліній Ан-Бе-20 (який згодом став літаком Як-40).

Всі літаки Берієва в музеї

Повний звіт, дуже багато