(диптих)

 Іде зсутулена, зігнута,

Ціпочком помічає путь.

А ноги, як важкії пута,

Ніяк їй ходу не дають.

Гофрованим папером шкіра

Застигла на її лиці,

І руки землянисто-сірі

Прихистком стали для рубців.

Беззубий рот, на диво вперто,

Затягує бліді вуста.

У голові думки потерті,

У серці всілась самота.

В очах з’єдналися печалі,

Не чітко мовляться слова…

Як жити в білім Світі далі?

Коли душа іще жива.

         ***

Про старість – підсумок життя,

Чомусь ми згадуємо запізно…

Колись весна в твоє життя

Вплітала солов’їну пісню.

Чи думалось про дні «старі»?

Та ні. Були ж усі бадьорі,

Такі міцні та молоді,

І радісно сіяли зорі.

Здавалось, весни і літа

Нас не покинуть до останку,

Та з часом ритміка не та

Вселялась у осінні ранки.

І прикро так. На схилі літ

Більш відчуваємо ми втому,

Поки що дужий чоловік

Не усвідомлює по тому,

Що гальмуватиме хода,

На сивих крилах не злетіти.

Життєва істина проста

Живеш допоки; маєш жити.

А старість зовсім не напасть,

Хоч холодом обійме груди,

Їй трішки радості додасть

Тепло, що подарують люди.

          Євдокія Тернова.