День второй 

 

Утром подъём был пораньше – чтобы обеспечить себе неспешный путь в каньоне Узунджи, да ещё потом по Севастополю погулять.

И вот мы уже выходим на обрыв – высокий сухой водопад некогда бурной реки. Водопад обходим по тропке, по очереди фотографируемся на фоне живописного каньона.

 

         

 

А вот тут начинается совсем другое впечатление от похода – осваиваем новую технику передвижения. Ну, не то, чтобы новую… но мы её редко применяем. То приходится съезжать попой по гладким камням, то спускаться на несколько метров по практически отвесной скале, выискивая пальцами рук и ног надёжные зацепы… то лучше спуститься лицом вперёд, то удобнее развернуться – иначе будет мешать рюкзак… здесь можно спрыгнуть и не обходить много, а тут лучше пройти маленький серпантин по борту…

 

               

 

 

              

 

 

         

 

И вокруг ящерицы, высокая трава, пьянящий аромат крымского цветущего ковра…

 

         

 

Войдя в ритм, мы уже свободно и довольно быстро спускались по сухому руслу. Временами я снимал, как ребята по очереди проходили интересные участки, Лёшка занимался тем же. А иногда Лёшка фотографировал, как я снимаю проходящих интересные участи ребят.

 

         

 

                                                             ::::::

 

                автор фото - alexx

 

И вот внизу показалась вода, и Лёшка спустился по скале вниз. На всём сегодняшнем переходе это самый сложный участок. И самое сложное в нём – найти удачный ракурс для съёмки – никто не будет его проходить дважды для удачного кадра.

 

         

 

 

         

 

Проход по металлической трубе – и дальнейший путь сопровождается весёлым журчанием речки, чем ниже мы спускаемся – тем больше народу, причём больше матрасников.

 

         

 

Иду, как всегда, последний (сказывается накручивание фильтров на объектив) – и тут в полуметре вижу уползающую маленькую змею… Оп-па! Впервые в Крыму в походе увидел…

 

              

 

Потихоньку тропа уходит наверх, уводя нас от русла, ещё немного – и мы уже в Колхозном, проходим мимо нескольких домов, и дальше несколько километров пыльной, но обалденной по видам дороги, высеченной в скале.

 

         

 

Скоро наш пешеходный путь был преграждён автобусной остановкой, напротив которой были 2 магазинчика. Пива прохладного не было ни в одном из них. «Весь поход прошёл зря. Мы развернулись, и пошли обратно. Через три дня мы снова пришли в Ялту. Здесь холодное пиво было на каждом углу» - пронеслась мысль… Но Лёшка с отцом удовлетворились тёплым пивом, а мы с Артуром пока довольствовались соком. Через пару часов езды мы были в Севастополе, обилетились – и отправились в пиццерию, где и были удостоены холодного разливного пива, которое разливалось по всему организму, вызывая приятную послепоходную истому.

 

         

 

Погуляв по набережной и проводив Солнце прямо в море (почему оно не шипит, когда под воду уходит?!), мы отправились на вокзал, забрали вещи из камеры хранения, и умостились на свои места возле туалета. Артур долго нам будет вспоминать этот путь домой.

 

         

 

 Вот такая история.

Назва Лівадія або "Лівадіон" (у перекладі з грецької означає "луг") з'явилася в кін. 18ст., коли ці землі отримав командир грецького батальйону в Балаклаві Ламброс Кацоніс та побудував садибу,яку і назвав на честь свого рідного міста Лівадей(за 120 км від Афін). Після смерті Кацоніса Лівадія перейшла до командира Балаклавського батальйону Феодосія Ревеліотті,який майже задарма скупив у своїх підлеглих кращі землі Південного берега.





Граф Леон Северинович Потоцький(1789-1860), вклав у розвиток маєтку багато сили, часу та коштів. Перші палацові споруди з'явилися в 40-х рр. Будівництво велося за проектом ялтинського архітектора Ешлімана (1808 - 1893) і як результат вже в кін. 50-х рр. на території садиби був панський дім, будинок для челяді,зимовий сад з фонтаном,церква, господарські приміщення, виноробня та винні льохи. Неабияке значення мало проведення водопроводу. На площі понад 40 га відомий садовод Делінгер заклав прекрасний парк . Лівадія походила на маленький античний музей. Потоцький щороку скуповував довколишні ділянки таким чином збільшуючи площі виноградників та фруктових садів. По смерті графа його доньки Леонія Ланцкоронська та Анна Мнішек погодилися продати маєток царській родині.





Імператриця Марія Олександрівна була першою з сім'ї Романових власницею маєтку "Лівадія". За наказом царя: "Купленное недвижимое в Крыму имение Ливадия со всеми строениями и принадлежностями, предоставляя в дар Любезнейшей супруге Моей Государыне Императрице Марии Александровне, повелеваю Департаменту Уделов зачислить это имение в собственность Ея Императорского Величества".

Перший приїзд царської сім'ї в маєток відбувся в кінці серпня 1861р. Всі члени родини були в захваті від нової покупки. З того часу починається значна перебудова маєтку. Під пильним наглядом придворного архітектора І.А. Монігетті було побудовано два палаци, басейни, оранжереї, стайні.





Літня резиденція перейшла у спадок останньому російському імператору - Миколі ІІ. За час його господарювання маєток почав відповідати призначенню імператорської літньої резиденції і швидко реагував на подих часу. Великий та Малий палаци, побудовані Монігетті ,вже не влаштовували побажання сімї.

В 1904 р., після обстеження Великого палацу, було прийнято рішення про його знесення,а з квітня 1910р. по вересень 1911р(за 17 місяців)зведено новий палац. Будівництво тривало і в день і в ночі за участю більше ніж 2 500 робочих. Проект палацу в стилі італійського ренесансу та модерну належав ялтинському архітектору М.П.Краснову(1865-1939).









Як що ктось не сдогодався фото зимне, були 1 січня  :)

 продовження, багато і цікаво

 Крим де я був

Ялта - перлина Криму, розміщена в центрі величезного гірського амфітеатру близько 1500 м над рівнем моря. Через місто протікають гірські річки Швидка (Дерекойка) та Учан-Су (Водоспадна). За 8 км від Ялти знаходиться найвищий водоспад Криму - Учан-Су висотою понад 98 м.













Місто було засновано грецькими колоністами. Щодо дати заснування, то одностайної думки немає,хоча можна припустити,що це 1 ст. н.е. За легендою,постраждалі від шторму греки після довгих морських блукань знайшли притулок на мальовничому березі. Після цього, поселення ,що було засноване на місці висадки грецьких моряків назвали Ялос (у перекладі з грецької - "берег").
На території міста знайдено археологічні пам'ятки епохи бронзи та поховання таврів 6-5 ст. до н.е. на Полікурівському схилі.
Нубійский географ Здрізі (II ст.) називав Ялту Галітою. В 1154 р. в описах Кримського побережжя "Книга Роджера",що залишив відомий арабський географ-мандрівник аль-Ідрісі, територія Ялти згадується як поселення половців під назвою "Джаліта". В 14 ст. в документах та на картах Ялту називали Яліта, Калліта, Гіаліта та Еталіта.





Прибувши до Ялти ви неодмінно почуєте вираз Велика Ялта. В даному випадку мається на увазі територія протяжністю близько 70 км , до якої входить 2 міста(Ялта та Алупка), 21 смт, серед яких варто виділити Гаспру, Гурзуф, Нікіту, Кореїз, Місхор, Курпати, Лівадію, Масандру, Ореанду, Паркове, Понизівку, Симеїз, Мухалатку, Форос та 9 сіл.











Ялта
Собор Олександра Невського
Канатна дорога Ялта-Гірка
Кірха святої Марії
Римо-католицький костел
Храм Святого Іоанна Златоуста

мої мандрівки в АР Крим

Найвідомішим попередником міста є Неаполь-Скіфський - столиця пізньоскіфської держави ІІ ст. до н. е. - ІІІ ст. н.е. Неаполь страждав від спустошливих набігів готів, гунів, аланів і, вірогідно, був знищений готами в ІІІ ст. н.е. Руїни Неаполя-Скіфського знаходяться в Петрівській балці на лівому березі річки Салгір поряд з турбазою "Таврія" . Руїни міста було виявлено в 1827р. Археологічні розкопки проведені в 1945-46рр. виявили три надгробні плити з могили скіфського царя Скілура з надписами та барельєфами. Головним елементом міста є прямокутна кам'яна будівля на вершині. Припускають,що це мавзолей. Інші будівлі скіфського міста розібрали російські поселенці для будівництва перших будинків в Сімферополі.



дивитись повний звіт, дуже багато, всі вулиці з пам*ятками

Особливу увагу привертає 42-х метрова вокзальна башта з годинником.





Церкву Трьох Святителів , вул. Гоголя, 16 закладено в 1900 р. , а вже в 1902р. розпочалися богослужіння і продовжувались до 1924 р.
Дуже цікава споруда, з дуже злими службовцями ) Страшні люди, сумно, але зустрічаються потвори і в церквах.





На вул. Одеській , №12 знаходяться грецькі торгові ряди кін. 19ст. та Свято - Троїцький жіночий монастир.





Кафедральний собор Петра та Павла на вул. Жовтневій,№16 було побудовано на прохання жителів міста в 1806р.





Мечеть Кебір-Джамі, одна з найстаріших будівель міста, - вул. Курчатова, №4.





дивитись повний звіт, дуже багато, всі вулиці з пам*ятками
:
АР Крим
:

Осень…

В один прекрасный день, выйдя из подъезда, я был сражён осенью. Сырое тёплое утро, наполненное мягким, едва заметным туманом, и опавшими листьями. Это сочетание тёплой влаги и пожухлой листвы вмиг окунуло меня в приятные воспоминания об осенних походах… Запахи, кажется, наиболее отчётливо запоминаются из всех восприятий человека, и именно в тот прекрасный день мне так захотелось в поход, что внутри аж что-то защекотало, и в очередной раз накрыли мысли о суетности нашей жизни, мелочности наших каждодневных проблем и нерешительности рисковать и авантюрить. А ещё на мне висел долг – сводить в поход сестру Сашку.

Итак, самый важный этап подготовки к походу состоялся – ЗАХОТЕЛОСЬ! Теперь осталось найти подходящее время и компанию. В очередной раз надумал приобрести до похода новый телеобъектив.

Дальнейшие события протекали, в принципе, как обычно, но с необычным итогом – уже дважды я твёрдо собирался покупать объектив, и оба раза не успевал выбрать модель или цену и оставался со своим старым набором. В этот раз всё же купил. Pentax DA 50-200 ED WR очутился у меня буквально за день до выезда. С компанией тоже всё закончилось необычно. Сестру Сашку мне не дали в связи с осенней погодой и отсутствием у неё обуви и одежды для такой погоды. Серёга, хоть и грозился на эти же выходные идти, но накануне у него всё поменялось. Остальной народ тоже не мог составить мне компанию. Чувствуя, что всё накрывается ввиду отсутствия попутчиков, начал подумывать о тех, с кем не ходил ни разу, но собирался исправить это упущение. Андрей из Киева был в ауте из-за не так давно поломанной ноги, Рома Iagodka® из того же Киева только недавно побывал в Крыму, причём не совсем успешно. Оставалась Яна, которая хотела/не хотела идти со сменой планов примерно раз в сутки (в общем-то, по погоде – если тепло и ясно, то хотела идти, если сыро и прохладно - то осталась бы дома). И только Петя (мой дядя из Днепропетровска) решил спасти меня, во что бы то ни стало – если не будет компании, то он пойдёт. И буквально за пару дней до намеченных выходных у него пошёл камень.

Но у меня ведь камень не пошёл!!! И тогда я пошёл к камням!

Я пошёл один. Взял у Серёги палатку Hannah Lighter – сэкономил килограмм веса и немного места, взял котелки самые маленькие, опять же, новый объектив был значительно легче старого Юпитера… Пока не купил билеты, сам не верил, что еду в Крым, особенно смотря на себя в зеркало и рассматривая конъюнктивит в левом глазе. Но в определённый момент я билеты взял, и дальше отступать было затратно. Вот такая стратегия.

Несмотря на наличие билетов, в намеченное время я на вокзал не приехал, и поезд уехал без меня. Проспал. Но я не отчаялся и поехал другим поездом. Разве может моим планам помешать опоздание на поезд? Ввиду позднего приезда, принял решение не выпендриваться с маршрутом, и идти на Джурлу. Это я в поезде ещё всё обдумал, за чаем.

 

Проход мимо таксистов:

- Куда ехать, парень?

- До Ангара. – Это я ответил так, чтоб поржать.

- Давай, поехали, по цене маршрутки – семь-пятьдесят!

Я вначале не понял, почему такой бесплатный сыр… Семь-пятьдесят до Ангара – даже если это семь с половиной евро - для таксистов мало. И я задал наводящий вопрос:

- Это за километр?

- Ну да! Так ведь машина-то хорошая – BMW!

Но я был уже далеко... Маршрутки по 20 гривен… А вот и автовокзал – автобусы по 12 гривен. А, ну да, – ещё 65 копеек за рюкзак. Долго ползли до Перевального. На маршрут я в итоге  вышел только в 13:15

 

 

О Боже!

Запах-то, запах-то какой!!!

Вот он – поход, вот она – осень, вот он – этот тёплый влажный воздух, который чувствуется всем телом, такой вязкий, такой осязаемый - ощущаю, как он проходит через ноздри и наполняет всего меня – хочется вдыхать, вдыхать, вдыхать, и не останавливаться для выдоха, хочется пропитаться изнутри запахом опавших листьев, которые шуршат под ногами, словно разговаривают со мной. Ни с чем не спутать этот аромат – есть в нём что-то похожее на сухофрукты, есть в нём оттенки мёда, нотки цветочных запахов, привкус вина и крепкого чая, и всё это замешано на влажном тёплом тумане, который был здесь утром, а потом спрятался под корой буков, в пожухлой листве, и теперь наполняет весь лес этим незабываемым ароматом, за которым я сюда и приехал.

 

Вначале показалось, что рюкзак слишком лёгкий – даже испугался, что что-то забыл. Но, вроде, визуально всё помнилось – и палатка, и спальник, и котлы с горелкой…

Первые минуты эйфории от воздуха прошли – и о себе напомнил пустой желудок. В ход пошли пирожки и немного сыра, перекус состоялся на ходу в целях экономии времени. Но вообще-то это неправильно, больше так решил не перекусывать – здоровье дороже.

После лёгкого пополнения нутра взялся за фотоаппарат – и скорость передвижения заметно уменьшилась. Но самое приятное было в том, что это никого не волновало, не напрягало, не заставляло нервничать и кричать на меня. И мне понравилось идти одному.

 

На первой поляне, с которой открывается хорошая панорама Чатыр-Дага, я спрятал в рюкзак кофту, подпоясал штаны, пока не потерял, и сфотографировался на фоне Чердака. Ай, да поход – никто не видит – делай, чё хош… Хоть сидя фотографируйся, а хоть и лёжа, прикрыв от удовольствия глаза.

 

  

Дальше вверх, с заходом на родник и пополнением запаса воды, и выход на перевал Ман. И весь путь наполнен верчением головой, примериванием через видоискатель и спуском затвора, с регулярной сменой объективов. Новый 50-200 радовал. Очень чётко отделял ветки от заднего плана, особенно подчёркивая вкрапления зелени среди блеклых жёлто-коричневых листьев букового леса.

 

  

Аромат осенних листьев сменялся сосновым, который тоже ни с чем не спутать – разве только с запахом Нового Года. Так я и шёл – то Новый Год, то Осень…

 

                                              

 

На перевале Ман небрежно валялась группа из четвёртой школы. Больше я о них ничего не знаю, но за 5 минут моего пребывания рядом с ними они несколько раз упоминали свою alma mater. Любят, видать. С проводником им только не очень повезло – в четвёртом часу она их разложила на Мане нежиться в ожидании воды из родника, хотя ночёвка должна была быть у них в Хапхале. Я не смог не выразить своих сомнений по поводу успешности сегодняшнего их перехода, но этим и ограничился, и почапал дальше.

Вверх по каменистому склону, тропкой в живописную балочку, и далее грунтовкой сквозь лес, к выходу на обрыв. Как всегда, меня здесь ждала Исчезающая Сосна. В этот день сплошного тумана не было, и она никуда не исчезала, а с удовольствием позировала. Ещё бы! На 200 мм фокусного расстояния обалденные портреты выходят.

 

                                              

 

Помимо портретов сосны, сделал несколько собственных. Но не с эстетической целью, а с диагностической. Надо было оценить состояние конъюнктивита. После двух кадров, где я вышел неплохо, но глаза, как следует, не видать, я подстроил камеру и сделал жуткий снимок. Зато глаз был во всей красе. Во всей красноте, то есть. Но, кажется, уже лучше. Антибиотики, как-никак…

 

                                          

 

Закапав пару капель и загрузив пару - тройку пирожков, я двинулся дальше – по траверсу, с которого сегодня открывалась тихая осенняя панорама. Небо такое глубокое, такое бездонное… летом не бывает такого неба. А под небом прямо от моих ног убегало вниз целое море осыпавшихся буков. Море волной накрывало Эльх-Каю, подмывало остов Пахкал-Каи, и плескалось вокруг Чатыр-Дага, и дальше, сливаясь с лёгкой дымкой, уплывало к Бабугану. И сверкающими янтарями из леса на меня смотрели ярко-жёлтые кроны одиночных деревьев, затесавшихся среди букового мира.

 

                                        

 

Потихоньку внизу из дымки начали образовываться маленькие облачка, которые по мере моего продвижения траверсом и продвижения Солнца по бездонному небу, становились всё больше и многочисленнее. Они напоминали барашков, которые вечером все сбегались к пастуху – такие белые, сбившиеся в кучку, пушистые комочки.

Перемахнув через бугор соснячка, и в очередной раз вдохнув немного Нового Года, я спустился на грунтовку, и не преминул заново снять теперь уже новым объективом то большое интересное каменное изваяние, которое в прошлый раз неудачно у меня сфотографировалось.

 

                                        

 

                                        

 

Солнце я проводил, будучи около седла. Дальше вниз грунтовкой – и я на стоянке «Верхняя Джурла». Идти дальше вниз я не стал. Во-первых, у меня сильно была растёрта ботинком нога. Во-вторых, время уже было довольно позднее, а ещё надо было раздобыть дров. Ну и с занятостью стоянки можно было прогадать – тут хоть и было много народу, но место я всё же для палатки нашёл. А на Нижней Джурле могло быть хуже – у школьников как раз каникулы начались.

 

                                        

 

Порыскав в темноте по склону, я разжился дровами не столько для приготовления ужина, сколько для уюта. Супец сварился на горелочке, а костёр грел тем временем душу. Эх, если б ещё рядом стоявшие студенты вели себя потише, и не матерились на всю округу…

Супа я сожрал почти полный литровый котёл. Потом ещё пол-литра чая выдул. Сам такой прыти от себя не ожидал. Но организм знает, что ему необходимо, поэтому я его не сдерживал.

После трапезы захотелось общения, и ещё захотелось подальше уйти от студентов, которые матерились на всю округу, – я дохромал до Седла и устроил сеанс сотовой связи с материком. А потом меня потянуло развлекаться. И мы вдвоём с Пентаксом часа полтора недурно развлекались, последствия чего можно оценить теперь. Ограничиться съёмкой Ориона и Млечного Пути не удалось – и в качестве фотоматериала в ход пошёл я. Подействовал просмотр накануне похода ночных съёмок Ромы Iagodka®. Да и собственный Зенитный опыт вспомнился. Задумка на сей раз была следующая: вспышка пыхает мне в рот – и свет, преломившись в моих светлых и гениальных мозгах, разлетается из моих ушей…

 

                                        

 

После нескольких не совсем удачных попыток я эту затею оставил, но в итоге выяснилось следующее: одному это сложно организовать, чтоб выглядело правдоподобно; налобный фонарь с двумя диодами не подходит для имитации разлетающихся лучей от вспышки; Если просто вспыхнуть в рот – получается портрет Чеширского Кота (в красных тонах).

 

                                        

 

На этом жажда развлечений была утолена, я похромал к уютной Hannah Lighter.

Вспомнил про ребят из четвёртой школы… Отчего-то переживал за них – только б они не ломанулись в Хапхал по темноте. Так ведь очень легко отбить интерес к походам, если с первого раза испортить всё впечатление.

Студенты матерились на всю округу…

Полезная вещь – термометр – столько любопытства удовлетворяет. Вернее, если термометра нет – то абсолютно всё равно, какая температура на улице и в палатке. А если он есть – то всё время интересно, сколько же градусов. Ночью было около девяти по Цельсию.

Студенты матерились и пели песни на всю округу…

Несколько раз ночью просыпался, укутывался в спальник поплотнее. Студенты по очереди бодрствовали и занимались привычным делом.

 

День второй

 

Тема зміни статусу автономної республіки Крим завжди цікавить наших політиків. Проросійські партії бажають вилучити Крим з України, націоналістичні - ліквідувати автономію. На мій погляд обидва шляхи є антиправовими за своєю суттю. Ну, про перший і так все зрозуміло. А от чи правильно буде ліквідувати автономію, слід звернутися до міжнародного права. <em>"Всі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток," </em>- проголошує ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Отже ООН надає кожному народу право створювати самостійні державні утворення та вільно розпоряджатися природніми багатствами своєї землі. Однак! Правом на самовизначення можуть скористатися ті народи, які: 1) є повноцінно окремим етносом; 2) історично проживають на своїй землі; 3) не мають власної державності десь іще; 4) концентровано проживають на певній території.   Розглянемо Крим через етнічну призму. Там проживає три найчисельніших нації: українська, російська, татарська. Перші дві не можуть претендувати на самовизначення, бо вже мають власну державність. А от татари відповідають всім вимогам, тому позбавлення автономії є порушенням їх етнічних прав. Тобто кримську автономію слід надати тільки татарам, а українці та росіяни мають власні країни, які захищають їх етнічні права. На практиці це виглядає так: Кримська автономія в її нинішніх межах перетворюється на Кримську область, а всередині неї (центральна частина півострова), в місці розселення татар утворюється Татарська автономна республіка Крим зі своїм курултаєм, меджлісом, прапором, двома офіційними мовами та іншими атрибутами автономії. Досить очевидне рішення проблеми, якщо добре в цьому розібратися. Російський вплив на регіон суттєво обмежиться. Натомість, повна ліквідація автономії не залишить українцям союзників у Криму. Звичайно, ТАР не стане панацеєю від усіх проблем. Чорноморський флот РФ, інтернаціональна мафія, контрабанда, незаконна торгівля нікуди не зникнуть самі по собі. Та на відміну від нинішнього стану прикривати сепаратизм автономним статусом вже нікому не вдасться.

Stanislove, спеціально для upu.org.ua

Учора Геннадій Москаль заступив знову на посаду заступника міністра внутрішніх справ начальника Кримського главку. Про це сьогодні під час брифінгу повідомив міністр внутрішніх справ Юрій Луценко.

«Я вважаю, що це найкраща відповідь тим, хто через корупцію в різних інстанціях уникнув, на жаль, відповідальності за скоєння злочинів, зокрема і тяжких, і зараз пробує диктувати свою політику на півострові Крим. Краще за Москаля може бути тільки Москаль, тому він знову став начальником Кримського главку. Думаю, що це хороша новина для всіх, хто підтримує наведення ладу в Україні і в Криму зокрема», - підкреслив Юрій Луценко.

За словами міністра, після його повернення на посаду міністра внутрішніх справ попередній керівник Кримської міліції, «який тісно співпрацював з кримінальними колами півострова, добровільно написав заяву на ім'я прем'єр-міністра і рапорт на моє ім'я щодо звільнення з посади Кримського главку».

Юрій Луценко також підкреслив, що після цього попередній керівник Кримської міліції поміняв своє рішення і звернувся до суду для відновлення його на посаді. Суд першої інстанції, а також апеляційний суд Донецька задовольнив його прохання, а вищий адміністративний суд також не припинив рішення судів.

«Тому було ухвалено рішення виконати ухвалу судів. Ми відновили на посаді керівника Кримського главку і тут же його зняли, призначивши начальником Кримської міліції Геннадія Москаля», - підкреслив Юрій Луценко.

Коли Геннадій Москаль приступить до виконання своїх обов'язків, Юрій Луценко не уточнив.

"Народна самооборона".

Не можу діждатися зустрічі з тобою…
Люблю тебе…
Твої м'язи - міцні гори...
Твоє тіло - широке степ...
Твій запах – такий солодкий і терпкий водночас, створений поєднанням духмяних трав і екзотичних дерев…
Люблю тебе усього і всупереч всьому...
Те неповторне небо, що над тобою – бездонно-синє, а вночі – таке близьке, в розсипах діамантів зірок… А дивлячись довго, в серпневу ніч, можна загадати бажання на численні падаючі зірки…
Те море, що ти даруєш – найрідніше, найчистіше і найдорожче… Вода в ньому така прозора і чиста, що забуваєш про все, занурюючись… А потім пливеш, невагомо, не зважаючи на оточення, забувши про все на світі… Існуєш лише ти і вода, і більше нікого на світі…
Ті незабутні дні, що ти даруєш, зігрівають душу у тяжкі хвилини… І тоді знову хочеться опинитися наодинці з тобою, там – влітку, в ті незабутні дні…
Я люблю тебе, Крим!
І не проміняю на жодні інші варіанти…

P.S. Коли вже та відпустка?

Генуезька фортеця

Це я

Ласточкине гнездо

Тропа Голицина

Всі інші в моїх альбомах!

Прошу коментувати.

 

На траневі свята (з 8 по 11) мали подорож до сонячної Ялти... Хоча, як то кажуть, "Чоботяр без чобіт". Так і я, працюючи синоптиком, вибрався туди у самі дощові дні травня! Але настрій нам це псувало не завжди, а тільки коли промокали до нитки   Тобто всього 2 рази за три з половиною дні!   Хоча і на цей випадок у нас з"явився "План Б" - Массандрівські винні погреби, але не судилося, так як зранку погода була чудова, а мокли ми вже вдалині від готелю.

Повністю подорож описувати не буду, за нею краще прослідкувати по фотографіям. Відмічу тільки моменти, які особливо вразили і запам"яталися.

По-перше, це уважність та гостинність адміністрації готелю... Хоч номери були і не суперові, але відношення до гостей таке ж тепле, як і Карпатах... Цього я, чесно, не очікував!

Я вперше катався на канатній дорозі на Ай-Петрі, і вперше був на її вершині! Просто захоплює подих... Так само вперше потрапили під грозу з градом на самій вершині... Цікаве відчуття, коли тебе окутує хмара... Але важко і з матами спускалися з гори під час граду по мокрому камінню... Хоча зараз згадувати це весело.

Вразив водоспад Учан-Су... Тут без слів... Просто вразив... "Летяча вода" з 93 метрів! Це треба бачити...

Спробував справжні чебуреки в кафе, і я від них у захваті!!! Практично шедевр кулінарії! Це зовсім не те,що пропонують бабці біля метро!

А ще проктично у центрі міста-курорта є пару столовок з демократичними цінами, наприклад суп по 6 грн, чи солянка по 10, з пристойними порціями...

Пройшовся по тих місцях, де був 15 років тому... Щось змінилося, щось не дуже... Щось стало краще, щось занепадає... Санаторій імені Боброва, де я пробув кілька місяців зараз практично не функціонує...

А ще неприємно вразила зустріч з іноземцями між Алупкою та Сміїзом. Люди проїхади кілька сот чи тисяч кілометрів, але не могли знайти доступу до моря за 50 метрів від нього... Всюди 3-метрові паркани... Якось неприємно стало за тих злодюг,що вкрали шматок землі і огородилися... І соромно за свою англійську... Вчив же! А пояснював окремими словами і жестами...

А взагалі чудово розвіялися, поплескалися у морі, отримали масу приємних вражень, побачили багато цікавого, зарядилися позитивом, привезли кілька літрів смачного вина... От тільки відіспатися ще після такого відпочинку... Бо під"йом був о 8-й, а додому поверталися після 22-втомлені та мокрі!