Нові причинки до історії української мови
- 03.10.16, 18:35
- Знання є сила
Нові причинки до історії української мови
Міхаель МОЗЕР
У Канаді готується до друку нове (значно доповнене) видання книжки австрійського україніста, професора Інституту славістики Віденського університету (та інших університетів), президента Міжнародної Асоціації Україністів Міхаеля Мозера «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Майбутнє видання автор презентував лекцією в Києві.
Щиро дякую вам усім, що ви прийшли на такий дивовижний захід, бо тут ідеться про презентацію книжки, якої ще немає. Книга називається «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Ми свідомо вибрали таку назву, це «Нові причинки до історії української мови», які вийшли 2008 року і зазнали трьох видань, що, на щастя, вказує на те, що українське мовознавство живе, що є люди, які цікавляться такими питаннями, і ми, зокрема я, тоді були дуже раді, що це саме так. Тоді ми приклали декілька статей українською мовою. Була наступна мета – щоб українці дізналися про те, що десь в Австрії сидить людина, яка серйозно цікавиться історією української мови. Цього разу це інша мета – ми хочемо показати світові, що українське мовознавство існує і поза Україною. І тому ми зібрали кілька статей в книзі, що майже готова. Вона має більш, ніж 650 сторінок, вони присвячені різним аспектам історії української мови, моєї улюбленої теми.
Щодо сьогоднішнього вечора, то ми домовилися, що я буду говорити про чотири теми, які, звісно, якось пов’язані з «Новими причинки до історії української мови». І тут я з задоволенням погодився, що можна говорити на ці чотири теми.
Перша тема: „Новгород – це не Київ“. Що це означає? Тут ідеться про різні переконання, різні думки, що дуже поширені не тільки серед не науковців, а й серед різних науковців. Тут ідеться про початки історії української мови. Можна сказати, що йдеться про міф єдиної давньоруської мови. З одного боку, багато хто з вас, звісно, знає праці провідного українського мовознавця Юрія Шевельова, який багато що довів саме в такому розумінні, що єдиної давньоруської мови ніколи не було.
Але, як на мене, варто не тільки звернути увагу на праці Шевельова, які висвітлюють питання з українського боку, але й віддати належне нашим колегам з русистики, які дуже плідно попрацювали за останні роки, досліджуючи мову Новгорода. Ви всі колись, мабуть, чули про унікальну мову Новгорода, про новгородські берестяні грамоти. Ви всі також, мабуть, чули, що росіяни – і це є цілковитою слушністю – дуже пишаються цими новгородськими берестяними грамотами, які є унікальними щодо мовних аспектів. Новгородська мова, справжня народна мова середньовічного Новгорода – це мова унікальна не лише з огляду на Давню Русь, а й унікальна на фоні всіх слов’янських мов загалом. Тобто це щось неймовірно цікаве. Це те, що суттєво відрізняється від всього іншого, що ми бачимо перед собою в слов’янськомовному ареалі Середньовіччя. Є різні монографії присвячені мові давнього Новгорода. І ми це шануємо, і віримо, і не розуміємо як надалі нам можуть розповідати, що все ж таки був «единый древнерусский язык». Ми навіть не мусимо бути мовознавцями, щоби зрозуміти, що щось не так. І те, що нас тут особливо цікавить, – це те, що колеги з русистики, певне, найпереконливіше нам показали, що єдиної давньоруської мови не було.
Ви бачите певні, дуже суттєві прикмети, котрі я не знайшов, а взяв з книжки відомого високоповажного російського мовознавця Андрія Залізняка. Це деякі з тих прикмет, дуже давні та суттєві для всього слов’янства. Ці суттєві різниці стосуються всіх мовних рівнів. З іншого боку, звісно, новгородські берестяні грамоти не являють собою єдиний корпус новгородської мови Середньовіччя. Тобто новгородські середньовічні тексти є дуже різними. Багато з цих текстів зовсім не написані автентичною мовою Новгорода. Вони написані мовою, що є набагато ближчою до мови інших пам’яток з інших регіонів Давньої Русі. І тут Залізняк каже, що все вказує на те, що в Новгороді, і не лише там, побутувала якась мова, що її він називає так: «наддиалектная форма русского языка». І багато що вказує на те, що пан Залізняк має рацію. Якщо це «наддиалектная форма русского языка», тоді все ж таки якесь підґрунтя має бути. Оскільки ми знаємо, що справжня мова середньовічного Новгорода так суттєво відрізняється від усього іншого, що ми бачимо на східнослов’янському мовному просторі Середньовіччя, то багато що вказує на те, що підставою цієї наддіалектної форми давньоруської мови є слов’янський діалект, яким говорили в середньовічному Києві.
Залізняк вказує на щось дуже суттєве. Якщо ми говоримо про українську мову Середньовіччя, то це анахронізм, на це вказують всі. Але якщо ми говоримо про «древнерусский язык», то це також анахронізм. І він дуже слушно пише: «Следует учитывать, однако, что такие названия, как древнерусский язык, древнечешский язык и т. д., отражают в первую очередь взгляд со стороны современных языков (русского, чешского и т. д.)». Це наш погляд у минуле. І визнає, що ці назви є анахронізми, оскільки, якщо йдеться про перші приклади сполучень слів «русский язык», і коли малось на увазі щось як мова, то «русский язык» перших років – це навіть не слов’янська мова, це мова Русі. А Русь найдавніших часів – це не слов’яни, це варяги. І Костянтин Багрянородний дуже однозначно пише про те, що є назви слов’янські, з одного боку, і руські – з другого. І руські назви – це скандинавські назви, тобто теж анахронізм.
Якщо ми кажемо, що дуже часто працюємо в історичних науках з анахронізмами, маємо працювати з анахронізмами, то треба бути послідовними. Якщо це мова Києва, якщо ми погоджуємося на анахронізм, то «наддиалектная форма русского языка» це все ж таки не «древнерусский язык» у першу чергу, але, попри все, давньоукраїнська мова, якщо ми послідовні щодо анахронізмів. Як на мене, не треба бути таким послідовним завжди, оскільки щодо української мови ми не маємо такої переваги, що можемо чітко відрізняти все руське від усього російського. Та коли нам розповідають про «древнерусский язык», тут надалі можна бути обережним. І якщо нам розповідають, що «Добрилове Євангеліє», наприклад, або «Євсевієве Євангеліє», такі важливі середньовічні тексти, які однозначно написані на українській основі (церковнослов’янською мовою, але на українській основі), що вони написані на «церковнословянском языке русской редакции», то теж ми не можемо бути дуже задоволені. Адже це однозначно є тексти, що походять з України, і навіть якщо України не було, всі ці явища середньовічної України не є «русские», російською мовою.
Друга тема – це цитата з Валуєвського циркуляра, тут можна говорити про польські впливи на українську мову: «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Українська мова ніколи не була «тем же русским языком» – це, по-перше. По-друге, «испорченный». Є такі традиції, я чесно кажучи не знаю, звідки вони походять, що впливи ззовні називаються або «засміченням», або «збагаченням». І навіть у дуже об’єктивних творах, присвячених історії різних мов, можна читати про «збагачення», про «засмічення» так, ніби це були цілком нейтральні вирази. Однак, звісно, це не так. Щодо «испорченный», «засмічений» я дуже сумніваюсь. І щодо впливу саме з боку Польщі, я також трохи сумніваюсь. Бо багато що насправді входило в українську мову з Польщі, але далеко не все, навіть меншість цих елементів. Це польські елементи з походження. Скажімо, «шляхетство», «шкода» – це не просто польські слова. Українське слово «власне» є полонізмом, але у польській мові це слово є «богемізмом». Це саме стосується слова «праця». І цей перелік можна продовжувати. Дуже багато цих польських елементів в українській мові. Вони відіграють величезну роль, починаючи принаймні з 16 століття. Багато з цих польських елементів – це латинські елементи. І поляки теж не вигадали латинь, як ви знаєте. Так що на це можна подивитися цілком інакше.
Перед нами текст з раннього XVII століття, текст доволі відомий, називається «Інструкція». Це протест львівських міщан проти їхнього гноблення у Львові з боку поляків. Мова цієї «Інструкції» однозначно руська, тобто українська мова ранньомодерної доби. І ця писемна мова неймовірно близька до польської таким чином, що перекласти цей текст польською мовою можна без великих проблем. Це мій власний переклад, він такий, що ним не треба дуже пишатися, оскільки тут є певні механізми, що діють між польською та русько-українською мовами цих часів, що їх я трохи описую в «Нових причинках до історії української мови». Русини-українці ранньомодерної доби просто взяли участь у тому неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі, зокрема, починаючи з другої половини 16 століття. Це золотий вік польської культури. І українці тоді під тиском поляків багато прийняли та перетворили на своє. Передусім, такі впливи відкривали українцям, русинам цих часів погляд на те, що відбувалося в Європі. І в XVII-XVIII столітті це не було мало. І ці контакти з Польщею також підтримували контакти з провідною мовою цих часів – латинською. І латинська мова була не зовсім чужа нам, українцям, тих часів. Тут ви бачите справжню цікавинку щодо культурної історії русинів-українців. Я вам зачитаю: «Electi sunt domini Nicolaus Zarogowsci, Janis Walach, Georgius Raich, Nicolaus Dompiach, Stanislawsci par et Lionas Lintner, incomes residentis». Чудова латинська мова, написана кирилицею, дуже рідко трапляється. І ми мусимо читати такий фрагмент згідно з правилами української мови. «» (ять) – це «і». Коли маємо читати «ґ», тут є «кг». Це однозначно український латинський текст. І знову ж, цей польський вплив навряд чи був «засміченням». Ці переклади Біблії (Пересопницьке Євангеліє та інші переклади) – вони не були просто перекладами однієї версії польської Біблії, але польські Біблії слугували зразками.
Є й інші цікавинки. Наприклад, таке. За ранньомодерних часів дуже популярними стали розмовники, такі книжечки, які давали можливість подорожувати по Європі та знайомитися з тим, як інші народи кажуть про різне, побутове, важливе під час цих подорожей. Дуже популярним розмовником був розмовник пана Берлемонта. Він був перекладений різними мовами, в тому числі слов’янськими. І одна зі статей у цих «Нових причинках до історії української мови» стосується стосунків польськомовної версії та українськомовної версії цього розмовника. Ті колеги, що видали цю розмову-бесіду Івана Ужевича, були переконані, що українська версія вийшла (чи краще, постала, бо не була надрукована) без польського зразка. Мені здається, що це неправильно. І в цій статті я намагаюся довести, що Іван Ужевич прекрасно знав польську версію цього розмовника. В ньому йдеться про дуже побутові речі, зокрема про те, що кажуть, коли пообідали і про це зрідка пишеться в текстах XVII-XVIII століття.
Ці контакти з польською культурою були дуже багатогранними. Наприклад, відомо, що одним із найважливіших джерел постання ідеї про один спільний «русский народ» є текст, який постав у Києві у другій половині XVII століття. Це так званий «Синопсис». Він написаний церковно-слов’янською мовою, і він тоді так сподобався росіянам, що «Синопсис» став першим підручником з російської історії, так пишуть у різних джерелах. Тут багато йдеться про один словянорусский народ». І це нібито початки ідеї «руський мир». Це трохи запросто. Але що цікаво, це те, що цей текст «Синопсис», який має таку сумнівну історію, фактично є перекладом польської хронічки. Це «Kronika polska, litewska, muka i wszystkij Rusi» автора Maciej Stryjkowski. Як ви бачите, ці контакти абсолютно несподівані. Такі польські тексти були написані мовою і стилем, який знаходився на рівні цих часів. Це дуже розвинений, розроблений стиль. І українці-русини тих часів багато що взяли щодо цих осягнень польських, європейських, латинських, і вони тоді осягнули, що русько-українська мова XVII-XVIII століть також знаходиться, як на мене, на такому дуже високому культурному рівні. І в такому контексті цікаво порівнювати російські тексти цих часів з руськими (українськими, білоруськими) текстами. Це цілком різні світи.
«Українізація українців» далеко-далеко від XVI століття. Мене досі, чесно кажучи, дивує, як взагалі досі часто говорять про «українізацію українців» стосовно цього розвитку в XX столітті в 20-30-х роках. Я досі ніколи не читав про «австріякизацію австрійців», про «полонізацію поляків», про «богемізацію», «чехізацію чехів» тощо. Це також цікаво через те, що, як багато хто з вас знає, першопочатковим терміном не був термін «українізація». Коли вигадали цю політику, то вона називалась «націоналізацією» і вона стосувалась не лише України, а й усього Союзу. Але початок цієї «націоналізації» насправді дуже пов’язаний з подіями в Україні. Оскільки більшовики не просто захопили Україну. Їм було дуже тяжко, оскільки українці не хотіли опинитися під радянською владою. І один з чинників, що на них натрапили більшовики, це був український націоналізм. Націоналізм може бути різним, а пан Сталін вже доволі рано, 1918 року чудово зрозумів, що націоналізм також може бути маскою. Він говорив про націоналізм як маску серед контрреволюціонерів. Тобто, звісно, більшовики не хотіли бути націоналістами, але «національна маска» могла бути корисною, вони про це чудово знали. Коли Сталін оголосив цю політику «українізації», то він сказав у цій промові від самого початку, що це політика, яка буде корисна тільки тимчасово, так само як і «НЕП». Він пише про «передышку» і про те, що «після останніх подій» 1923 року потрібен деякий час, коли треба буде «лизати» рани більшовикам. Але від самого початку було сказано, що це тимчасова справа. І «українізація, «націоналізація» та «НЕП» тісно пов’язані між собою.
Нам часто розповідають, що українська культура взагалі постала завдяки більшовикам. Різні люди нам досі таке розповідають. Дуже цікаво дізнатись, що власне таке «українізація», бо це не просто 20-ті роки і початок 30-х років. Оскільки 1923 року Сталін оголосив цю політику, а 1926 року Лазар Каґанович сам дізнався, що тільки тоді можна було відзначити першу річницю «українізації». Тобто більшовики самі визнали, що впродовж перших років нічого не сталося, а тільки десь в 1925 році взагалі почалась ця «українізація». І як ви бачите, щойно вона почалась, то Політбюро Центрального Комітету вже дуже стало дбати про те, щоб усі ті, що справді могли щось осягати в рамках цієї «українізації», були під чуйним оком партії і КГБ. І доки оголошували ці гасла про потребу в «українізації», дуже дбали про те, що з ухильниками треба боротися без пощади. Каґанович, та сама людина, що у великій мірі відповідала за українізацію, сказав під час так званої «афери Шумського»: «Абсолютно неправильні всякі тлумачення, всякі натяки на те, що більшовики нещирі, що більшовики брешуть, коли вони говорять за «українізацію», що в більшовиків це лише маневр, що провадять більшовики «українізацію», не бажаючи її, не вірячи в неї, не люблячи її тощо». Ну, коли більшовики дуже наполягали на тому, що щось абсолютно не так, то ми знаємо, що саме так і є.
Після цієї промови Каґанович у дискусії сказав «Нам безперечно небезпечний «великоруський» шовінізм, якщо має історичні корені та історичну давність». Ну, це «бла-бла-бла» тих часів, чесно кажучи. Це просто політичні гасла цих часів. Голос з місця: «Наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом». І Каґанович, який за «українізацію», дуже швидко погоджується: «Це правда, наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом. Країна наша більше схильна до українського шовінізму». Два обличчя, не тільки маска, повсюди це видно.
Наймудріші люди точно розуміли, що там відбувається. Це відомі слова Миколи Куліша: «Їхня українізація – це спосіб виявити нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». Попереджає. 1925 року почалась ця «українізація», 1928 року почалась колективізація, 1929-го починається ця афера Спілки Визволення України і починається цілковитий терор. Власне, проти тих, які могли щось зробити, якщо йдеться про власну «українізацію»: це представники Академії Наук, це вчителі, це інтелектуали. Вже 1929 і 1930 року нема жодних закладів в Академії Наук, які б могли займатися тими справами, які просто необхідні були для «українізації».
Отже, з 1925 року по 1928-1929 роки. Що насправді можна було осягнути продовж цих років? Правда, багато що осягнули. Хай нам ніхто далі не розповідатиме, що саме «українізація» зробила українців українцями, що «українізація» так багато дала українцям. Це є не так. Навіть коли йдеться про справжні осягнення цієї «українізації», то я б хотів вказати на книжку, яка вийшла нещодавно, це книжка американського історика Мет’ю Полді (Matthew Poldy). На жаль, я наразі не пригадую назву книги. У цій книзі йдеться про те, що було сказано, що було досягнуто під час «українізації». З одного боку, пропаганда, а з іншого, – те, що насправді діялося на місці, зокрема, в сфері освіти. Це була та сфера, що в ній все виглядало так, нібито успіхів було дуже багато, однак архівні матеріали показують, що це була «українізація» на папері. Тобто, певні школи були нібито зукраїнізовані, але насправді нічого подібного не було. Тут треба просто надалі працювати в архівах. Нам, історикам мови, варто знати про такі дослідження. Все разом вказує на те, що ми надалі повинні цікавитися цією більшовицькою «українізацією», але дивитися на неї дуже критичним і дуже тверезим оком.
Про те, що сталося 1933 року, я не буду говорити, ви всі про це знаєте. Куліш мав рацію дуже трагічною мірою, і 1933 року все це здійснилося, те, що він сказав.
Четвертий пункт – «Кілька слів про злободенне: мовне питання в сучасній Україні, або Що стоїть за гаслом „Єдина країна / Единая страна“?». На відміну від інших пунктів, це не мої слова, це пропозиція з боку пані Анастасії [Левкової – Z], дуже гарна пропозиція. Але я вирішив, що більшість можливих пунктів, що пов’язані з такою темою, хай вони стануть предметом дискусії. По-перше, я сьогодні шукав в Інтернеті, що ж саме я знайду, коли наберу у пошукову стрічку «Єдина країна» / «Единая страна». Перші п’ять результатів – російськомовні. Це вказує на те, що щось там досі не так, з цією «єдиною країною» / «единой страной». Ми знаємо, що «Майдан» не був виключно україномовним, а й російська мова була присутня. Ми знаємо, що в АТО російська мова звучить не рідше за українську. Але це не означає, що надалі не треба працювати над тим, щоб українська мова в Україні нарешті опинилася там, де мала опинитися в ролі державної мови, яка є державною, я зумисне повторюся, не тільки на папері. Це є дуже важливо. Російська мова в Україні мала своє місце, має своє місце і матиме своє місце, і це добре. Але українська мова має бути більш поширена, ніж тепер. І ніякий Майдан, і ніяке АТО, мені здається, це не змінює. І ті, що були на Майдані й ті, що є в АТО, зі мною, мабуть, погоджуються. Дякую!
2
