хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 42-65 років

Замітки з міткою «розповідь»

«Если я заменю батарейку...»

Если я заменю батарейку...Женился ноутбук на аккумуляторной батарее. Выбирал самую-самую: высоко­качественную, высокопродуктивную, высоко­эффективную, с большим внутренним объёмом и потенциалом. И всё для того, чтобы питала она его как можно лучше и как можно дольше. Без подзарядки. Не любил ноутбук отвлекаться на всякие там подзарядки, считая их батарейкиным вздором.

Так они и жили: ноутбук питался всем на зависть, а батарейку свою не подзаряжал. «И так хорошо работает», — думал он, занимаясь своими ноутбуковскими делами. А батарейка попискивала иногда, подмигивала, надеясь вразумить своего супруга и направить его на путь истинный. Мол, и я нуждаюсь в питании, несмотря на то, что я — батарейка. Но писк её поглощали равнодушные предметы, разбросанные по дому, и пустота.

Батарейка работала долго, качественно, старательно. Она служила своему ноутбуку из всех своих батарейкиных сил, и, наконец, совсем разрядилась. Ноутбук хочет работать, а батарейка не питает его.

Разозлился ноутбук на батарейку, пригрозил, что разобьёт её вдребезги, раз она такая бессильная и бесполезная. Батарейка заплакала, но не имела сил сказать даже слово в своё оправдание.

Они и расстались. Ноутбук приобрёл себе новую аккумуляторную батарею, а с прежней развёлся.

Новую супругу ноутбук чтил не больше прежней. «Зачем её подзаряжать, если я могу решить все проблемы, просто заменив иссякшую батарейку на новую?» — думал ноутбук.

И батарейки его иссякали, причём так быстро, что вскоре он и сам потерял им счёт.

Бедные-бедные батарейки! Остерегайтесь выходить замуж за такие ноутбуки! Подзарядка своей батарейки — важнейшая потребность достойного ноутбука.

Светлана Коппел-Ковтун

Равнодушие

Равнодушие – это безразличное отношение к проблемам, неприятностям и горестям другого человека.

Сначала равнодушие возникает по отношению к совершенно посторонним людям. Потом переходит на круг поверхностных знакомств, далее захватывает приятелей человека, в итоге незаметно подминает под себя и отношения с друзьями и родными. Нередко равнодушие изначально возникает как безразличие к страданиям животного, постепенно переходя на людей. Это как нравственно-психологическая ржавчина, которая сама по себе, без целенаправленных усилий со стороны человека, все больше и больше захватывает и разрушает его.

Равнодушие идет рядом с эгоизмом и рационализмом, самоуверенностью и самовлюбленностью. Оно – первый шаг к жестокости и агрессивности. Равнодушие способно покрыть все душевное "поле" человека толстым ковром "сорняков", уничтожающим любое положительное чувство или мысль, что может привести к полнейшей нравственной и психологической деградации личности.

Человека, равнодушного ко всему, кроме работы, засасывает суета, появляется раздражительность, агрессивность, тревога, желание самореализации. И больше ничего? Таким ли нужно видеть человека? На все вопросы, не касающиеся работы, у него есть заготовленный заранее ответ: «Ерунда всё это…». Это только его малый мирок, в который он никого не пускает – не ерунда. Он закрылся панцирем и думает, что защищен. А ведь существуют люди, которые его любят, которые не равнодушны к его судьбе, хотя он этому не верит. Как переубедить его, как сделать, чтобы он поверил в чувства? Что нужно сделать, чтобы его защита рухнула? Ведь сказано: «Стучите в двери – и откроется вам», или: «Чем сильнее напор, тем ближе цель».

Что, если оставить такого человека в покое? Пусть живет своей ограниченной жизнью, пусть закроется в своем мирке. Ему же там хорошо, как он утверждает. Может он только и ждет, чтобы все оставили его в покое? Но, скорее всего, это не так. Ведь существуют причины, которые заставили его создать свой закрытый мир. Кто-то или что-то не пускает его оттуда. Не позволяет жить интересной жизнью, с разными чувствами и эмоциями. Поняв причины, можно вывести этого человека из состояния – «я никому не нужен и мне никто и ничто не нужно». Я ничего не советую и не могу знать рецепт от болезни «равнодушие ко всему». Но своим активным вниманием и поведением, своим НЕРАВНОДУШИЕМ можно добиться многого. Главное – верить, что можно изменить этот мир равнодушия и живущих в нем равнодушных людей. И еще – не терять надежды и веры в победу НИКОГДА… Необходимо помнить, что мир настолько плох или хорош, насколько мы его плохо или хорошо воспринимаем.

Не бойся врагов – в худшем случае они могут тебя убить. Не бойся друзей – в худшем случае они могут тебя предать. Бойся равнодушных – они не убивают и не предают, но только с их молчаливого согласия существует на земле предательство и убийство. 

http://www.waysamurai.ru/martial_arts/aikido/ravnodushie/ 

Между красотой и красотой

Между красотой и красотойВалентина сидела, уставившись в окно, и безучастно разглядывала снующих туда-сюда прохожих. В каждом из них она различала предпраздничное волнение и воодушевление.

«Скоро Новый год..., — думала она. — И зима настоящая, снежная — всё готово к празднику. Кроме меня... Настроения — нет. Осточертела рутина! Изо дня в день одно и то же: нескончаемые потоки грязной посуды, грязного белья, грязных полов, ковров, полотенец...»

Радости не было, праздник казался чьей-то жестокой выдумкой, единственное предназначение которой — мучить.

Бедные женщины: вся грязь мира проходит через их руки, желая очиститься. Грязные мысли и грязные чувства тоже предъявляют претензии к женщине: попробуй-ка остановить нас! Если не сможешь, то ты — не прекрасная дама!

«Подумаешь, — некрасивая и толстая! Но я — женщина, я ещё помню об этом, несмотря на то, что все забыли. Я — есть! Надо порадовать себя — во имя праздника...»

Валентина решительно встала и пошла одеваться. Ей было сорок пять, когда «баба — ягодка опять», да никто не хотел насладиться сладостью этой ягодки. Личная жизнь — не удалась. Нет, Валентина была замужней женщиной, у неё было всё, что надо: дом, семья, муж, дети. Но муж флиртовал то с одной, то с другой, то с третьей — даже не прятался. Она давно вынесла его за скобки своей личной жизни — чтобы не травить душу.

Да что о нём думать...

Валентина надела свою любимую шубу, в которой чувствовала себя настоящей дамой, и вышла.

*   *   *

Она скромно стояла у витрины, стараясь не привлекать к себе внимания. Ей хотелось просто вдоволь насмотреться, а потом спокойно уйти в свой серый, с ободранными обоями, дом. «Какие же счастливые женщины, которым мужья дарят всю эту красоту!»

Нищенка улыбнулась своему отражению в витрине магазина, отведя на время взгляд от множества бус, колье, браслетов, кулонов... Ей хотелось надеть их на себя, дотронуться пальцами, прикоснуться. Зачем? Она хорошо понимала: к её ветхому одеянию они не пойдут. Красивые бусы на её высохшей от бедности и не ухоженности шее только подчеркнут её убожество. И всё равно душа жаждала красоты, жаждала примерить на себя красоту — ведь красота должна быть всем к лицу, особенно в праздники...

Она тоже была когда-то красивой и любимой. Даже сейчас можно разглядеть отсвет прошлого счастья — было бы кому всмотреться.

Нищенка озадачилась: насколько она стала бы краше, будь на ней вон те голубые бусы, с колокольчиками? Она даже почувствовала как эти бусы небом падают на её сухую грудь, и грудь наполняется свежестью, влагой жизни. Да, её выцветшие глаза когда-то были такого же цвета...

Из магазина, хлопнув дверью, вывалилась толстая дама в норковой шубе. В руках у неё были множественные пакеты, так что дама едва протолкнула себя в дверь.

— Валя, подожди! — окликнула её продавщица, догоняя и протягивая оставленную, видно, сумочку.

Поблагодарив, дама в шубе поспешила к ожидавшему её такси. Она едва удерживала пакеты в своих пухлых ручках, всё время поправляя их и подталкивая коленкой. Неудивительно, что она не заметила, как потеряла маленький пакетик, который упал прямо к ногам бедной женщины.

— Чего стоишь тут, как макака? — крикнула дама в шубе, почему-то негодуя на нищенку. — Денег у меня всё равно нету. Видишь — потратилась!

Та невольно остолбенела: стояла молча, словно неживая. Она научилась, когда надо, становиться невидимой, как бы сливаться с ландшафтом.

Вот и такси отъехало, а нищенка продолжала стоять, не двигаясь. Мимо шли люди. Несколько раз кто-то входил и выходил из магазина, и никто не заметил маленький пакетик голубоватого цвета.

Прошло немало времени, пока нищенка осмелилась украдкой взглянуть на него. Потом робко подняла и незаметно, не привлекая к себе внимания, положила его в карман.

Стоять дальше было незачем. Правда, она не успела выпросить грошики на хлеб и молоко, хоть именно за этим пришла сюда. Но ей сегодня выпало счастье получить большее. Не хлебом единым жив человек, тем более женщина — даже обнищавшая, никем нелюбимая, всеми забытая.

Нищенка быстро шла домой, почти летела на крыльях. Слава Богу, у неё был свой дом, своя комнатушка, которую ей удалось сохранить неимоверными усилиями. И как же хорошо, что ей было куда принести свой голубоватый пакетик, пока его никто не отнял. Ведь она не украла его, он упал к её ногам, словно с неба. Конечно, надо было окликнуть ту даму в шубе, но к такому решительному шагу надо было подготовиться, собраться с мыслями, настроиться...

Придя домой, она села за ветхий стол и достала пакетик. Внутри него оказался браслет — небесного цвета, с колокольчиками.

«И правда, браслет лучше — он менее заметен», — сказала себе женщина, улыбаясь. Она надела его на свою худую руку и молча любовалась ею, словно окутанной небом.

Сегодня она ещё не ела. Впрочем, как и вчера, — только чай пила. Зато с сахаром и вареньем. Запасы последнего у неё были с прошлого года. Голова слегка кружилась. Но чувства голода не было.

Лежа на старом диванчике, она всё смотрела на дивные голубые камушки и цветочки, словно не веря, что это сокровище действительно принадлежит ей.

На душе было весело: Бог утешил её подарком. Это хотелось отметить по-настоящему. Она достала деньги, оставленные на самый-самый трудный день — пересчитала. Хватит и на картофель, и на хамсу, и на хлеб...

На улице было хорошо: небольшой морозец и солнце. Вдруг её кто-то толкнул, она даже не увидела кто. Упала плохо, ударилась головой. Чьи-то крепкие пальцы выхватили из рук кошелёк. Она заплакала. Кричать не было сил. И прохожих, как назло, не было...

Она закрыла глаза, словно лёжа на своём диванчике. Так и уснула. Навсегда. Наверное, сон её был слишком красивым, и она решила не возвращаться. На руке её сияло голубизной «небо».

*   *   *

Валентина пришла домой в дурном расположении духа. Примеряя обновки, она расстроилась ещё больше. Вещи сами по себе казались красивее. Когда же она их надевала на себя, они теряли свою привлекательность. Да ещё браслет, который очень нравился и подходил к новому платью, она не нашла. Бусы к нему: голубые, с колокольчиками, — были, а браслета — не было. Она вначале думала позвонить подруге, спросить о браслете: может в магазине забыла, да расплакалась...

— Ну разве можно всем этим барахлом заменить любовь? — сказала она сама себе и зарыдала навзрыд, благо — никто не слышал.

И тут в памяти всплыл образ старухи, которую она ни за что обругала.

«Она, видно, голодная была. Надо бы ей денег дать, может и мне станет легче».

Валентина вновь решительно встала, умылась, слегка припудрилась и устремилась утешить того, кому, должно быть, хуже, чем ей.

Не доезжая до места, Валентина попросила таксиста остановиться. Она увидала человека на снегу, оказалось старушку. Возле неё возились девочка лет десяти и старик.

— Что с ней? — спросила Валентина и тут же узнала бедную нищенку. Лицо её красноречиво свидетельствовало о долгосрочном недоедании: худое, изможденное, с синими мешками под глазами. Валентине стало жаль старушку, но тут она заметила на её руке свой браслет, и с ожесточением стала стягивать его с уже окоченевшей руки.

— Вот мерзавка! Она украла его у меня! Пару часов назад, стояла как ни в чем не бывало возле магазина...

Валентина никак не могла расстегнуть застежку браслета, когда же ей это удалось, и она с радостью встала, держа в руках свою находку, то встретилась глазами с девочкой, с ужасом следившей за всеми её манипуляциями.

— Это мой браслет! — воскликнула она. — Он к моему новому платью нужен...

Подъехала скорая. Валентина безучастно наблюдала за происходящим, как бы пытаясь всё осмыслить. Старик суетился, что-то объяснял приехавшей бригаде, а девочка по-прежнему рассматривала Валентину. В её глазах застыл ужас.

«Боже, я опять делаю что-то не так», — подумала Валентина и направилась было к ожидавшему её такси. Но вернулась. Подошла к девочке и протянула ей красивый голубой браслет, с колокольчиками.

— Возьми!

Девочка покачала головой и отступила назад. Скорая тем временем уехала, увозя ту, кому Валентина хотела помочь.

«И тут опоздала», — подытожила Валентина и вновь обратилась к девочке:

— Возьми! Он мне не нужен...

— Что вы, заберите, — подоспел на помощь девочке старик. — Нам чужого не надо.

И увел её.

*   *   *

Валентина отпустила такси, решив пройтись. Домой не хотелось. С тех пор, как дети вылетели из гнезда, она словно очумела. Денег хватало, муж зарабатывал хорошо, только душа её не находила места — будто земли не было под ногами.

Валентина остановилась. «И зачем только я её обругала? Если бы знала, что она вот так скоро умрёт...» На морозе плакать нельзя, но слезы текли из глаз горячими ручейками.

— Тетенька, тётенька, подожди!

Она оглянулась. Раскрасневшаяся девочка — та самая — бежала к ней, а следом, как мог быстро, по-пингвиньи, двигался знакомый старик.

— Не плачь, тётенька! Давай твой браслет — я возьму его. Только не плачь!

Валентина села прямо в сугроб, расстегнула шубу и никак не могла вздохнуть. Грудь, казалось, разрывалась от страдания. Но ещё больше её потрясло сострадание, чуткость. Девочка взяла браслет из безвольно повисшей валентининой руки и тут же одела его на свою ручку.

— Смотри, смотри как красиво! Не плачь, тётенька!

Голубые, полные слёз и благодушия глаза девочки были восхитительно красивы.

— Да, словно кусочек неба спустился на твою ручку. Носи его, милая, чтобы я не плакала.


Светлана Коппел-Ковтун

Клуб православных литераторов «ОМИЛИЯ»

Дівчина з очима кольору неба


Дівчина з очима кольору неба

           Вона була звичайною дівчиною зі звичайного маленького міста, таких міст в Україні є сотні а дівчат мільйони. Вона нічим не відрізнялася з основної маси таких же як вона.  Її життя котилося по звичайному плану, який в суспільстві  сприймався як стандарт звичайного життя. Веселі шкільні роки, потім вступ до Вишу – п’ять років юнацького безумства і  звичайна рутинна робота після випуску по спеціальності, але їй вона подобалася.
 Вона просто жила в своєму ритмі. Мала багато друзів, любила веселі шумні компанії і гарячий шоколад. Вона любила життя і раділа йому. Цілком зрозуміло що не все завжди було гладко, були моменти коли вона сумувала, але вона швидко виходила з цього стану. Також вона любила мріяти! В неї було багато мрій, одна з них це зробити когось щасливим, при чому не важливо хто це мав бути. Звичайно що вона сама була не проти щоб  хтось зробив її щасливою і як всі звичайні дівчата, вона чекала того єдиного, хто міг це зробити! 
 Але вона все таки мала одну відмінність.  В неї були надзвичайно красиві очі кольору неба! Небо такого кольору буває лише в спекотні дні літа, коли на небі немає жодної хмаринки! Ще їх можна було порівняти кольором Карибського моря біля берегів Куби, в них так само можна було потонути. Все б нічого але її очі мали  одну особливість, вони могли змінювати свій колір Зміна кольору залежала від її емоційного стану, коли їй було добре і вона була радісна – очі були блакитні. А коли вона сумувала – на її очі насувалися хмари і вони ставали сірими… 
 Він… Він теж нічим не відрізнявся. Робота в пильному офісі, в якому розпорядок нагадував якусь військову установу.  Восьмигодинний робочий день, пів  годинки на обідню перерву і ніяких спізнень. І так п’ять днів на тиждень. Але він працював, працював бо так було заведено в цьому суспільстві. Кожного ранку він прокидався в пустій квартирі з пустими стінами, робив собі не  хитрий сніданок, запивав кавою і йшов на роботу. Все що він мав – це надію на «Контакт» і мобільний.
 В нього були старі вірні друзі, які ніколи не покидали його в біді. Після роботи він любив зависнути десь на якомусь «квартирнику» і слухати музику маловідомих груп,  які можливо колись стануть популярними. На вихідних він завжди зависав десь в нічних клубах, або з хорошою компанією в лазні чи в боулінгу.
 Він вже давно не вірив в щирі почуття, його серце було все в шрамах та рубцях. Це були наслідки брехні, не взаємності, зради, байдужості.  Він просто перестав довіряти протилежній статі, бо з того нічого ніколи доброго не виходило. Він втратив надію знайти ту єдину, з якою він забуде про все і буде щасливий…
 Як зустрілися вони, ніхто не знає! Можливо так як в пісні –  просто відбилися від своєї суспільної зграї. Просто йшли й перетнулися в натовпі, один погляд, вибух – і на тобі!  Він відразу потонув в безмежній блакиті її очей, вона ж чомусь відразу зрозуміла що це той, хто зможе зберегти колір неба в її очах і буде відганяти сірі хмари.
 «Перепрошую, котра година? Не скажете?» На що вона лише посміхнулася. Вже через деякий час, вони двоє сиділи в затишному кафе, пили гарячу каву і розповідали одне одному про себе. Потім була довга прогулянка до її під’їзду і не менш довго вони ніяк не могли розпрощатися.
 Минали дні. Вони все більше і більше часу проводили разом. Він дивився в її бездонні очі і ніяк не міг відірватися! А вона розцвіла, вона просто сяяла а її очі стали ще більш блакитнішими, більш щасливими. Це помічали всі хто її знав. Тепер він повертався до неї неначе до себе до дому, він не міг повірити що це з ним  сталося! Він кохав і був коханим дівчиною, в якої були найгарніші очі на землі. Здійснилася її мрія, вона зробила когось щасливим. А він.. Він просто засинав в неї на руках.
 Звичайно що все добре буває лише в казці, в них теж виникали якісь труднощі і проблеми. В її очах інколи з’являлися грозові хмари і вони ставали сірими, але він намагався захистити її від всіх перепитій і негараздів. Попереду в них було все життя і в самих найважчих днях, він в долонях приносив їй трішки  неба…

Чижук Володимир ©

Швидкоплинність Іллюзії - Життя....

Вільний каторжанин

 

     Вода шепотіла до нього оповідаючи память Домівки-планети. Звірина, птаство й дерева, камені скель навперебій прагли догукатись, погомоніти розмовою з ним. Він не чув їх. Навушники –кляті не пропускали ані-жодного словечка. Лишень голоси таких як він –людей.Й тому зі зверхньою байдужістю погордо з неважливо відвертався, сірою одноманітністю сірих окулярів світогляду, яку йому втокмачили на очі заразом із гамівним шоломом „Освіта” заткнувши мозок у його вигаданому шоломом консервованому сірому світі.

     Розум бачив, чув, відчував тільки те, що дозволяли йому блага людини-шолом Мудрості і окуляри Зору. Не пам’ятав як кілька годин тому у дитинстві нестямно бажав злетіти відірватися від того ланцюга з кулею-грузилом на нозі, що мав її з народження. А бач, не спромігся. Шолом не дав. Придавив своєю вагою заглушив мрію , зітер її з пам’яті неукоріною освітою. Навкруг буяло життя, навіть повітря просякнуте геть чисто живлячою енергією. Як та риба у воді, що не бачить води, так і він був сліпий і глухий, всеж маючи ті вуха і очі. Він ж бо вседержатель цієї сірої нікчемної Природи. Не бачив ні того, що є у своєму домі чаруючий мудрий невимовний всесвіт Життя, ані у інших Зірках-Планетах. Мудрий шолом, якого звали „Освітою” пропалив тими „Закладками” прагнення, знання, Зневірою законсервувати розум у рамках шолома.

     Засліпивши окулярами, що упали, гепнули пропавши, відірвавшись він від поверхні із-за цілунку спраглого пожадливого, її спопиняючихбезсіроокулярних каро-зелених очей, у яких відзеркалився він – безшоломний, живий, безланцюговний. Вічність годин-ночей, ранків, що провів у всепожираючи- поглинаючих дві плоті – в одне ціле – єдине. Звільвивсь на меті щастя з окованих лебет, розчинився в усьому, що є навкруг, із нею у одне пломіння. Тривкіші відразу з часом  с миті пропадали. І він ізнов одів на себе сірі окуляри, заліз у консерву старості і за певний час пропав – консервуюча бляшанка зітерла його з Буття.

 

( теж - з  моєї  книги)

Розповідь

Я був щасливий! Я зустрічався з подругою цілий рік і в кінці ми вирішили одружитися. Батьки допомагали нам будь-якими шляхами, друзі нас підтримували. А подруга? Подруга була просто казка! Єдина річ, яка мене бентежила - це її молодша сестра. Їй було 20 років, і вона вдягала міні-спідниці і обтягуючі маєчки з великими вирізами. Вона завжди нахилялася, коли була біля мене, і демонструвала свої трусики. Я впевнений, що це була не випадковість, оскільки вона не робила такого більше ні перед ким.
Одного прекрасного дня її сестра подзвонила мені і попросила, щоб я прийшов і подивився на весільні запрошення. Коли я прийшов, вона була одна. Вона  мені сказала, що скоро я буду одружений, але у неї є відчуття і бажання до мене, які вона не в силах подолати. Вона сказала, що хоче зайнятися любов'ю зі мною тільки один раз, перш ніж я одружуся. Я був жахливо здивований і не знав, що відповісти.
Вона сказала: "Я піднімаюся нагору, а ти, якщо хочеш, просто піднімися до мене, і візьми мене". Я був шокований. Я застиг у подиві, поки вона підіймалася по сходинках.
Коли вона піднялася вгору, вона зняла трусики і кинула їх мені. Я постояв трохи, потім розвернувся і попрямував навпростець до вхідних дверей. Відкрив двері, вийшов з дому і попрямував до своєї машини. Мій майбутній тесть стояв на вулиці, із сльозами на очах він мене обійняв і сказав: "Ми дуже раді, що ти пройшов наш маленький Тестик. Тепер ми точно знаємо, що немає більш відповідального мужщіни для нашої дочки! Ласкаво просимо в нашу сім'ю!" Мораль розповіді: Завжди залишай презервативи в машині ...


взято з anegdot.com.ua

Переяслав Хмельницкий или четыре дня из моей жизни

      Когда это началось я уже и не помню но вот как это было, хе хе действительно весело ))) вот был четверг и мы весело потусили с друзьями в тале, пили ром курили и жестка прикалывались, помню играли в твистер, жесть говорю я вам, все конечно благодаря девчонкам, с ними всегда позитивно , даже где то есть фотографии только не у меня и не для широкой публики ;)
     Ну а в пятницу мне нужно было ехать, не успев полностью отрезветь пригнул на тягу и помчался, в Киеве потом на метро и на Перик, ничего особенного по пути не было, приятно удивляют цены на маршрутку (да я автостопшик, но я не фанатик у меня нет понятия автостоп для автостопа, я использую его для достижения своих целей, когда есть настроение и нет возможности уехать по цивильному) и приехал я все таки рано где то в 10 утра, и позвонил как оказалось спящей Танюхе, она хотела спать а я есть и встречу отложили! Валяюсь я значить на берегу зеленой реки жру сардину (спомнил Ирену Карпу, она ела сардины но ее все равно тошнило), в итоге встретились. И тут то все началось - встречи с друзьями или просто знакомыми (бухали вместе когда то), знакомство с новыми прикольными человечками, много пива, очень много, помню была водка, долгие прогулки по городу,  пиво и девчонки на броне, костер возле реки, а вы знали что в танке можно тра**ться?  Пива точно было много (спасибо всем кто его покупал) как в одной песне "душный флет" или просто вписка, я некогда не забуду мешок сахара в коридоре )))) Нет смысла описывать все в подробностях, кому это нужно тот спросит, краткость сестра таланта типа )))) очень благодарен людям которые приютили, поили, кормили и особенно Шепоту - "коханя не існуе" говорит она, я бы немного позавидовал, ведь у тебя все впереди, кстати спор ведь ты проиграла! И так незаметно пролетели почти три дня позитива, но многое было впереди,  в Киеве, не знаю может я был на эмоциях но действительно классно попили кофе, один только позитив, потому что как можно что бы это не приносило радость как можно что бы попить кофе не приносило удовольствие а все почему, потому что не один, напротив то сидит Она. И в этот же вечер была трасса в сторону Чернигова, встречя с коллегами стопшиками, четверых встретил на м. Лесной, парень с девушкой ехали на е 95 а дальше на Москву (жалею что не обменялись контактами), и пара девушек стопила тоже в этом направлении, я был один и уехал первым, и на московской трассе встретил тоже стопшика из России месяц в пути уже был, проехали с ним немного а дальше наши дороги разбежались в разные направления, и дома я был уже где то в 12 ночи. Как говориться  в этом городе нечего делать кроме как пить, ну и это нам тоже удалось, и было весело только потому что это мои старые друзья, а с ними некогда не бывает скучно, хоть их и не много и мы видимся не так часто как бы хотелось! Несомнено єто был драйв, четыре насыщение  денька!
     И напоследок - один разговор в маршрутке, как бы подсела ко мне бабушка и завязался разговор, я честно признаюсь угукал только и дакал и коротко отвечал на заданые вопросы (да я знаю я скотина) ну а она рассказывала разные истории из своей жизни. Про девчонок которые снимают у  нее комнату, как училась в институте, про свой родной город в России и как вышло что она возглавила цех который выпускал мороженое (это сразу после института) она говорила что можно было месяц погулять, но не хотела и сразу по направлению поехала работать, как познакомилась со своим будущим мужем, он помог ей нести сумки от электрички и то чо дала ему не правильный номер а он поднял на уши весь завод и нашел ее, как сделай ей предложении, как питались стать на ноги и про переезд в киев, как получили квартиру и много всего, жаль я не смогу передать все так как она расказивала. Я ей сказал что путешествую методом автостопа, она же росказала мне как в свое время с мужем на чизете проехали всю Украину, вот так вот пролетел один час времени а она поведала про всю свою жизнь, а потом когда уже мы приехали она пожелала мне удачи, сказала что бы не изменял своей девушке никогда не повышал на нее голос, понимал и ценил ее.
Но последние ее слова я запомнил надолго:
- вот видешь сколько всего было, вроде как вчера, но мужа уже нет, сына тоже только я вот одна осталась, как и не было этой жизни...        

Полум`я свічки...(не гаси)

Горить свіча на столі… Так ніжно,рівно, гаряче… Від найменшого подиху здригається,майже гасне… А якщо піднести до її полум`я руку, стає тепло… потім – гаряче… а потім – зовсім пекуче… І ти прибираєш руку – щоб не обпектись… Потім думаєш: «Нащо я поліз до вогню?!!...» І гасиш свічу… Але,згасивши,ще досить довго бачиш її пекучий образ…   Це ж треба, лише з твоєю появою можу порівнювати себе з вітром, сльозою,а тепер – зі свічкою…   Зараз я палаю до тебе почуттями… Як та свічка – ніжно і рівно… а ще – гаряче… Від найменшого твого подиху я здригаюсь,майже гасну від ніжності і відданості… повторюю кожен твій рух,подих,навіть погляд беру до уваги… Якщо піднесеш руку – стане тепло я зігрію тебе своїми почуттями, своїми очима, своїми руками, своїми вустами… Я буду віддавати всю свою ніжність, любов,все те,що маю на цім світі – лише за один твій подих… І буду згорати від порожнечі, що настає коли тебе немає… А потім, мов Фенікс,відтворюсь знов одним твоїм поглядом…   Ти піднесеш руку ближче до мене-свічки… і відчуєш біль опіку – в мене в серці палає жагуче Щось – не можу пояснити Це словами… Тобі буде боляче через те,що ти не можеш віддавати мені ті почуття, що я дарую тобі…   І тоді ти згасиш мене-свічу… Щоб більше ніколи не відчувати провину перед люблячим серцем… Але у твоїй пам ` яті ще надовго лишиться те полум ` я почуттів, що я дарувала тобі щораз за один лише погляд, слово, посмішку, порух вій…   Не гаси мене!!! Я хочу бути не Самотнім полум ` ям свічки, а Феніксом почуттів… Але все залежить від Тебе…   Прийми вірне рішення,благаю!!!.... (_КоШеНяТкО_)

 

Біль.. (написала це давно,та лише зараз наважилась опублікувати)

Життя неможливе без кохання,кохання неможливе без болю,біль неможливий без рани,рана неможлива без насилля,неважливо,духовне воно чи фізичне,але воно веде за собою сльози,думки про самогубство і,невдовзі,сам акт суїциду.   Дуже часто виникає питання «Навіщо ми живем?».Я ні разу не чула гідної відповіді на нього. Ми народжуємось,ростемо,вчимося,закохуємось,одружуємось,спимо,народжуєм дітей,старієм,бачим внуків,помираємо.. Але іноді наше життя здається таким жалюгідним,пустим.. Чому все так? Зараз дуже модним є різати вени. Дуже часто зустрічаються підлітки,особливо-дівчата,які хоча б раз різали себе.. Навіщо?...   Фізичний біль - можливість приглушити душевний. Коли з порізаної вени на холодну підлогу ванної кімнати капає багряна кров…Густа,солонувата,тепла кров темно-червоного кольору…ти маєш змогу забутися. Ти вже не думаєш ні про зраду,ні про пустоту,самотність.. ти думаєш тільки про холодне залізо-лезо у твоїй руці,про звук крапель крові,що капає на підлогу. Повільно … Кап – кап – кап…   «Н і ! Стоп! Я не хот іла помирати ! Я лише намагалась забути свій душевний біль..» - думаєш ти. Швидко стаєш на ноги,біжиш до раковини,по дорозі викидаєш лезо. Миєш рану. Вона пече,кров не перестає текти. Так,саме текти,вона вже не крапає,а ллється,як і сльози із твоїх очей. Рука терпне. Ось ти вже не відчуваєш пальців – вони ніби оніміли,а коли намагаєшся поворухнути ними,в районі порізів з`являється дивне і дуже страшне відчуття – тобі лоскотно…Ти боїшся..   З ванної кімнати,не закриваючи воду,ти біжиш до аптечки,знаходиш там бинт. Хаотично перев`язуєш рану. Ти вже не просто плачеш од болю,ти кричиш од страху-що ж тепер буде. Рука заніміла. Бинт на руці став темно-кривавого кольору. Страшно…Боляче…Образливо..   Ти трохи заспокоюєшся.. Сльози потихеньку висихають,ти просто хаотично схлипуєш час од часу…Відходиш назад,натикаєшся на стіну…Повільно,наче пожовклий лист восени,ті сповзаєш по ній…Сідаєш на підлогу,схлипуєш…Декілька хвилин ти сидиш,не видаючи ніяких звуків,емоцій,навіть думок…   Чуєш цокання годинника,воно дратує,нагадує про час,реальність,життя…Ти повертаєшся в більш-менш нормальний стан,підводишся з підлоги... «Скоро прийдуть батьки…Треба прибрати.. Якщо вони це побачать,їм буде боляче..» - думаєш ти…   Йдеш на місце,де щойно намагалась покінчити з собою,прибираєш,закручуєш воду,витираєш кров з підлоги,зі стінок ванни,з холодного леза. Воно й досі приваблює тебе. Холодне,закривавлене,блискуче і неймовірно гостре залізо…Але тепер ти зупиняєш себе,витираєш його від крові,відносиш до кімнати,кладеш за улюблену іграшку – ховаєш…   Так,ти його не викинула,а саме заховала. Просто ти знаєш-фізичний біль приглушає душевний,якого в твоєму житті дуже багато.. Занадто багато для 14-ти річної дівчинки…   Тебе завжди тягнуло до гострих предметів – лезо,ніж,шматочок розбитого скла…Це все – арсенал,що супроводжує майже все твоє життя…А ще твоє життя одвічно супроводжує смуток,біль,зрада…   Сьогодні ти бачила його в обіймах своєї подруги.. Боляче.. Ти майже звикла до зради,але ця була найболючішою…Ні,вона не була твоєю кращою подругою,та й з ним ви не були офіційно разом.. Він був минулим.. Але такий ніжний,солодкий,збуджуючий спомин…   Літо. Річка. Галаслива компанія…Він трохи випив,але не був п`яним…Ви майже не були знайомі…Але були так близько…Ти й сама не помітила,як опинилась в його обіймах,ще хвилина,й він ніжно зриває з твоїх вуст солодкий поцілунок… «Ваше» дерево.. На ньому було вирізьблене сердечко…Ні,його викарбували не ві,але воно було таким рідним,знайомим. На твоїм серці напевне назавжди лишаться ці рубці – залишки серця на дереві,залишки кохання в твоїй душі…   Ви були так близько.. так ніжно…Ти нікого і ніколи не цілувала,як його…Хто знає,можливо ти ще будеш так цілуватись,як тоді…Та навряд…Тобі здавалось,що ви – це не «Ти» і «Він»,а саме «Ви»…Але тепер ти розумієш,що ні…Можливо,він чогось злякався – він боїться серйозних відносин,відповідальності…Він напевне хотів порозважатись…Защеміло серце…   Тепер його не повернути і ти це знаєш,але так болить серце,душа…Тепер ти виниш у всьому лише себе,хоч розумієш,що все набагато простіше – ти не була йому потрібна…Але ці очі,цей погляд,ці руки,губи,волосся – темне і густе.. Та посмішка навік закарбується у пам`яті…Залишаться і ті слова,що болючим лезом ріжуть тебе зсередини,щораз коли ти згадуєш…   Серце рветься на шматочки…Такі чотирикутні шматочки з пошарпаними краями,обведеними чорним маркером…десь у кутку без діла валяється скотч…Взяти б його і склеїти цих засланців до купи,але заважає пам`ять – тобі боляче навіть поворухнутись в цій клітці з колючого дроту,що обвив тебе з усіх боків спогадами…  А вона…Твоя «подруга»!...Вона чудово знала,як ти до нього відносишся.. І зрадила…посміялась.. Що ж,ти помстишся!.. Ще декілька хвилин тому ти через неї і нього хотіла покінчити з собою…Ще б трохи,і ти б це зробила…Ти дивишся на перев`язану руку…Вона болить…Бинт на ній став багряний…Ти з болем і ненавистю відвертаєш голову від руки…   Тепер в твоїх очах ненависть,бажання відомстити і лише одне питання: «…Чому саме вона?Чим я гірша?...»…Ти помстишся…Треба лише трохи почекати…   І коли ти стала такою жорстокою?...Сама не знаєш…  Кожна дівчина по суті – янгол,але коли їй відрізають крила,їй доводиться літать на мітлі…. (_КоШеНяТкО_)

Подаруй мені літо!!

Подаруй мені літо!... Я не знаю, кому і навіщо пишу.. Просто так безкінечно хочеться тепла, турботи,ніжності… Просто мої очі продовжують з надією шукати в очах інших розуміння… Просто вони втомились його не знаходити… Мої руки втомилися бути самотньо-холодними… Їм просто хочеться щоб їх зігріли.. Просто, дивлячись на цей казково-багряний захід сонця, хочеться чогось справжнього,щирого, теплого…

...як Літо…

Тож, подаруй мені його!

(_КоШеНяТкО_)