Президент России Владимир Путин настаивал на участии Виктора Медведчука в переговорах не только потому, что тот является конфидентом президента России.

Об этом пишет «Зеркало недели» со ссылкой на источник в Москве.

Привлечение канцлера Германии Ангелы Меркель к «отбеливанию» главы «Украинского выбора» необходимо Путину для того, чтобы вернуть Медведчука в украинскую политику, пишет издание.

Как уверяет источник, механизм возвращения лежит через возможность сделать Медведчука губернатором Донецкой области.

Нестор Шуфрич, также участвующий в переговорах, в свою очередь, должен возглавить Луганскую область.

В дальнейшем, возглавив Донецкую ОГА, Медведчук должен будет использовать полученные плюсы – ресурсы самых населенных регионов – для поддержки его политсилы на предстоящих парламентских выборах.

Ожидается, что вопрос о губернаторстве Медведчука будет поставлен (если уже не поставлен) в конфиденциальных переговорах президентов России и Украины. Источник в группе, занимавшейся подготовкой и проведением переговоров, рассказал, что во второй встрече в Донецке в пятницу Медведчук активного участия не принимал, больше молчал.

При этом пока длилась встреча, он постоянно выходил для общения с сепаратистами.

Стан підприємств вугільної галузі, які знаходяться на окупованій території Донбасу, не залишає місця для оптимізму. Росія реалізує свою «програму реорганізації вугільної промисловості» за допомогою маріонеткових урядів. Право на існування мають тільки ті вугледобувні підприємства, у яких є резерви для збільшення обсягів видобутку без суттєвих капітальних витрат. Всі інші – це відпрацьований матеріал.

Гасло окупантів – "дайош" дешеву електроенергію, дешеву робочу силу та «сірі» схеми реалізації продукції. Так, Росія дотує цей регіон, але не збирається дотувати окрему шахту; благодійність не в її характері.

Отже, на сьогодні, за інформацією «Донбас.Реалії», з 94 шахт, що дісталися окупантам, працює 25, і це ще не остаточна цифра.

У справі реорганізації гірничої промисловості окупаційна влада ДНР пішла по шляху, второваному ЛНР. Наприкінці вересня цього року Денис Пушилін підписав указ «Про створення державної корпорації «Надра», яка по суті є аналогом свого часу створеним у Луганську «ГУП «Востокуголь», до якого увійшли всі вугільні підприємства. Підкреслюємо – всі, і державні, і приватні.

Проте, справа ще в тому, що в процесі «реорганізації» окупаційна влада закриває шахти з порушенням вимог нормативних документів, тобто не забезпечує повний комплекс відповідних ліквідаційних процедур. Не враховується необхідність продовжувати відкачку ґрунтових вод і після ліквідації шахт, що призводить до поступового затоплення продуктивних горизонтів сусідніх шахт, як це, наприклад, мало місце у селищі Золотому, на шахті «Первомайська».

Член експертної ради при профільному міністерстві Геннадій Рябцев вважає, що раніше або пізніше, але підземні забруднені води піднімуться на поверхню та призведуть до забруднення водойм і річок.

«Просто затопити шахту і кинути її напризволяще не можна, це матиме негативні екологічні наслідки. Такі шахти, зокрема – по лінії розмежування – є бомбами уповільненої дії. Для рятування екології цих територій потрібно буде витрачати фантастичні суми» – вважає Рябцев.

До найбільш небезпечних при затопленні відносяться шахти, в яких зберігались ті чи інші відходи. Наприклад, на шахті «Юний комунар» зберігалась певна кількість радіоактивних відходів. На даний час 35% цієї шахти затоплено. Звісно, зараз ніхто не може із впевненістю сказати, що відбувається з цими відходами і буде відбуватись в процесі затоплення.

Відходи, зокрема – радіоактивні, можуть потрапити до річки Сіверський Донець, з якої Донбас п’є воду. Якщо водні горизонти, з яких беруть воду місцеві водозабори, будуть забруднені, виникне проблема водопостачання десятків і сотень тисяч людей.

Насоси на відкачках зупиняють і здають на металобрухт, а через перезволоження ґрунтів спостерігається їх просадка, тріщать житлові будинки, у підвалах з’явилась вода. Водночас висихає Ісаківське водосховище, по суті зникла мала річка Лозова і деякі інші – вода пішла у землю; є куди.

Це тільки малий перелік тих екологічних проблем, які вже виникли і можуть найближчим часом ще виникнути на окупованому Донбасі.

«Відновити більшість шахт буде або дуже складно, або взагалі неможливо – вважає президент Всеукраїнської енергетичної асамблеї Іван Плачков – тому що там вже пройдено точку неповернення. Вже у 2021 році мабуть буде марно вести розмову про вугільну галузь на непідконтрольній Україні території».

А тепер давайте замислимось – хто рахував, скільки коштів знадобиться Україні для відновлення майже знищеної галузі. Десь у рядках новин то тут, то там проковзують наміри західних держав дати нам то 20, то 40 мільйонів доларів чи євро на відновлення Донбасу, причому без акцентування на такий аспект, як безповоротність позик.

Цю територію Україні потрібно ще повернути, але у такому стані вона стане важким тягарем для нашого бюджету. Само собою, її повернення аж ніяк не справдить сподівань на швидке покращення життя і для населення нині окупованої частини Донбасу. Проте, цей аргумент якось було втрачено в процесі перемовин Нормандської четвірки.

Шановні наші європейські партнери і гаранти! Ці шахти і вуглепереробні підприємства не бомбили і не обстрілювали, але їх знищено, причому відомо ким. Тож напрошується питання – невже на відновленні промислового потенціалу Донбасу ви теж маєте намір заробити? Може тому ви так наполегливі у питанні якнайшвидшого повернення окупованих територій на умовах окупантів. А хто заплатить за розруху?

Источник: https://censor.net/ru/blogs/3239342/nelkvdne_zoloto_donbasu_chastina_5_rekvem?fbclid=IwAR12wHhjnFPfQ2vgQO-J269lCo5WW6DBJQdh3ROIXVmRcmCvt1rvVVw_PhE

     У політиці, як у світобудові: все рухається через припливи і відпливи. Геть, здавалося, забули всі про так звані Мінські угоди, якісь надумані, за вуха притягнуті вибори в окупованих районах Донбасу, необхідність легітимізації бандо-терористів, вирощених у результаті московітської агресії, впровадження  їх у структури української влади, як тут усе знову зашуміло, загуло – давай Україні далі насаджувати нові виразки і ракові пухлини. Бо ж як зрозуміти те, що ставляться умови: до кінця червні, липня, до нового року обов’язково провести вибори в загарбаній зоні.

                Як громадянин України, я цілком поділяю обурення керівництва партії «Самопоміч» із приводу недолугих заяв такого собі недорікуватого заступника міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, який фактично від імені нашої держави уже склав, під час свого виступу на засіданні Ради Безпеки ООН і в кулуарах цієї важливої події, офіційну індульгенцію ватажкам банд формувань і вбивцям українських громадян. Він фактично заявив, що Україна намагатиметься провести вибори в Донбасі нинішнього року.  Більше того, він заявив і таке: «Якщо в результаті виборів, чесних і вільних, ці люди прийдуть до влади, то нам доведеться шукати можливість взаємодії з ними. І в парламенті, і в урядових структурах, і на місцях». Подібне чиновник назвав «політичним урегулюванням» проблеми Донбасу. (Цю заяву слухайте тут.)

                Запитується: за що ж тоді покладено понад десять тисяч життів українців? Невже, аби насправді втілити в життя план Путлєра щодо розколу України через федералізацію? Серед цих жертв – більше трьох тисяч кращих наших оборонців, які кинувши все, в тому числі, родини, житло, набуті матеріальні цінності, стали на захист рубежів Вітчизни від рашівських агресорів і склали свої буйні голови. А скільки в результаті цієї війни, яка сором’язливо порошенківцями всіх мастей і калібрів прозивається АТО, стало інвалідами, каліками? Ніхто не називає числа сиріт, кількості батьків, які позбулися своїх годувальників. Начальству все це не вигідно, тому й немає ніякого обліку, і згадок про це ніде не чути.

                У декларації «Самопомочі» про те, що треба цього пана Пристайка привселюдно попхнути за штани – відкликати з відрядження до Нью-Йорка, ганебно змістити з роботи, епатує наївна простота. Глава партії Андрій Садовий, його одновірці невже не тямлять, що все це вимислив не якийсь там прохідний київський чинодрал, а хтось-то інший. Бо ніякий урядник за кордоном від імені держави писок не відкриє, без резолюції головного «смотрящєго», свого власного слова не обмовить. Що це справді так, я відсилаю панів із «Самопомочі», до завбачливого повідомлення преси, яка напередодні засідання позачергового засідання Ради Безпеки ООН з Україною порушеної теми повідомила, що напередодні свого візиту до США, заступник глави зовнішньополітичного відомства мав аудієнцію в глави держави, де отримав чіткі і конкретні директиви щодо виступу в робочому органі Організації Об’єднаних Націй. (Доказ цього ви знайдете тут).

                Іншими словами, ось хто практично стоїть за черговою здачею позицій суверенітету і цілісності,  нашої унітарної єдності. Адже саме Петро Порошенко особисто, а не хтось інший, панове, підписав так звану угоду Мінськ-2, котрою клячу поставив позаду воза. І всі в один голос закричали, і в Москві, і в Вашингтоні, і в Брюсселі: «Вй-й-йо!» Явно клепки не вистачило, ані професійної, ані мужицької, щоб встановити для миротворчого процесу логічний порядок речей: спершу припинення вогню, виведення всіх окупантів з загарбаних територій, закриття на замок кордонів, наведення порядку і встановлення українських законів після лихоліття війни, а вже тільки тоді можна починати розмову про вибори. Тут же все догори дригом: спершу вибори, а тоді все інше, що насправді дає у підсумку – стовідсоткове офіційне приведення до влади в регіоні бойовиків, сепаратистів, перекидання цієї інфекційної зарази на інші уражені москвофільством міста та області. А за рік-два, дивись, і підкрадеться повний розвал України. Така тонка, медведчуками-путлєрами задумана технологія нового поярмлення нашого народу.

                Я вже більше року невтомно пишу, виступаючи на телеканалі 112.ua у ролі політолога буквально не своїм голосом кричу – тільки ж почуйте: Мінськ для України це кремлівське сільце. Мінськ це доленосна трагедія України. Аргументовано стверджую: «Хрест на Мінських угодах – порятунок України» - перечитайте тут.  І якщо П. Порошенко довбе протилежне, що Мінську немає альтернативи, то треба перевірити, чому він так каже. Оскільки він усе в житті вимірює грішми, то й я тут скажу: скільки йому за це заплатили? І хто? Бо яке, власне, право мав глава української держави підписати той зрадний варіант угоди Мінську-2, котрий він, не радячись ні з ким в Україні, ухвалив? Хто його на це уповноважував, позаяк Україна конституційно парламентська держава? Чому ніхто у Верховній Раді другий рік поспіль не вимагає ратифікації цього пакту? Адже відтак його можна просто похерити. Висловити щодо нього думку і парламенту, і народу. Наша ж нинішня Верховна Рада, їй-право, як стадо баранів, приговорених на заклання, тільки аплодують вухами і бояться навіть рота розкрити, коли, як мені здається, відкрито триває велика зрада віковічної мрії нашого народу – бути вільною, незалежною нацією з своєю територією, своєю державою.

                Я єдиний в Україні і пишу, і говорю на повен голос про те, що Мінськ не може бути місцем перемовин з адептами «рашівського міра». Це нонсенс. Оскільки Білорусь це далеко не незалежна держава, а цілісна складова так званої Союзної держави Росії та Білорусії, відповідно Мінськ її столиця. Я тоді і зараз переконливо пишу, що переговори потрібно переносити до Амстердаму, столиці Нідерландів. Чому саме туди? Аби бойовики з Донбасу їхали туди, побачили, як зустрінуть їх там люди, чиїх безневинних рідних вони знищили в літаку рейсу МН-17. Або, принаймні, рандиву призначити бодай у Польщі, яка нині поки що неголосно заявляє: є уперті підозри того, щодо навмисного учинення аварії літака президента республіки Яна Качинського 10 квітня 2010 року.

                Одне слово, Мінськ для України – прокляте місце і його потрібно якнайшвидше покидати. Це підтвердили зокрема і нерадісні новини останніх днів, коли штучно були створенні перепони для відвідання сусідньої столиці в момент переговорів осіб, відповідальних в Києві за цей процес. Відтак, створено ще одну неподолану загату для звільнення 25-ти українських громадян, які томляться у в’язницях так званих ДНР та ЛНР і за домовленістю сторін мали б були вийти на свободу до нинішньої Пасхи.  Московіти явно зумисне заблокували в’їзд нашим перемовникам до Білорусі, аби зірвати процес визволення українців. І в Києві, як бачите, ніхто на це й вусом не пошевелив. Ідіоти з портфелями…

                До речі, якось, кажучи про те, що Мінськ не може слугувати місцем переговорів з московітами, я отримав у прямому ефірі телеканалу 112.ua запитання від ведучого: а які, мовляв, можуть бути офіційні мотиви відмови від столиці Білорусі, як переговорного майданчику. Тоді не важко було пояснити, що є незаперечний аргумент співпраці білоруського керівництва з рашівськими бойовиками, убивцями українців. Тієї пори О. Лукашенко видав розпорядження про те, що транзитні товари, які прямують з Росії в Донбас в їхній країні не оподатковуються, з цих вантажів не збирається транспортний податок за користування дорогами. Одне слово, створена «зелена вулиця» для зброї, боєприпасів, перевезення живої сили для знищення українців і всього, що є на окупованій території українських Донеччини й Луганщини. Тепер до цього додалося ще й те, що не допустили до переговорів наших представників. Прощати таке просто немислимо.

                І нарешті ще один аргумент щодо бездарності, на жаль, нашої міжнародної доктрини, якщо, звісно, така є в українського начальства. Котре, швидше за все, веде наш корабель і без компаса, і без вітрил. Без весел також.  Словом, куди вітер і течія понесуть.

                Стомився уже писати і заявляти на телебаченні: не можна всі яйця складати лише в дві європейські корзини – німецьку та французьку. Події останніх днів, коли нижня палата парламенту в Парижі 55-ма голосами проти 44-ох проголосувала за зняття санкцій з Росії, не зважаючи на анексію рашистами Криму, на окупацію ними ж нашого Донбасу показали, що французьку верхівку менше всього цікавлять питання міжнародної справедливості й українського суверенітету. У них на першому плані власні бізнесові плани, пов’язані з московітським газом та нафтою. Це ж саме можна сказати й про німецьких бюргерів. Я вже другий рік невтомно наголошую: величезна помилка українського начальства в тому, що воно принципово чомусь не використовує англійську карту. У Великобританії фактично півтора роки не було українського посла. П. Порошенко, зовнішньополітичне відомство України зовсім не працює з Лондоном. А Великобританія якраз в Європі найбільш поінформована держава про нинішнє кремлівське керівництво, особисто про людиножерство Путлєра. Це і історія з Борисом Березовським, особливо ж важливі деталі й подробиці щодо обставин кадебістського знищення з особистого відома, а, можливо, й на замовлення хазяїна Кремля Олександра Литвиненка, який багато світові розповів про нинішнього московітського правителя. Англійці півроку читали з захопленням виступи адвокатів убитого полонієм росіянина, вникали в подробиці розслідування справи королівською розвідкою МІ-6 щодо обставин отруєння. Прем’єр-Міністр Великобританії Давид Камерун фактично єдиний з європейських лідерів, хто говорить Путіну все в очі, називаючи речі своїми іменами. Він порівнює захоплення Росією Криму з аншлюзом Гітлером Австрії. Але наше керівництво цього чомусь принципово не бачить і не чує. Не бере до уваги навіть тієї вельми важливої обставини, що Великобританія є одним із підписантів будапештського меморандуму 5 грудня 1994 року про захист інтересів безпеки України, яка добровільно здала ядерну зброю. Думаю: можливо, їм це заборонив робити Путін? А чим дідько не жартує?

                Принаймні, звертаю всіх увагу на те, як 28 квітня ц.р. на засіданні Ради Безпеки ООН виступив представник Сполученого Королівства Великобританії. Він явно переплюнув в різкості заяв навіть незрівнянну Саманту Пауер, посла США в ООН. Це була позиція держави, яка невтомно, уже вкотре подає руку, до болі у власних суглобах очікуючи на рукостискання від України, але, на жаль, знову не отримує  його. І це ще одна видима біда нашої молодої держави. Позаяк, як мені видається, біля керма її знаходяться пустоголові, бездарні, убогі політики, які прийшли туди заради грошей. Вони, і це вже чітко видно, топляться самі і тягнуть за собою всіх нас. Вихід один: треба гнати всіх нинішніх вождів у шию і з Банкової, з Верховної Ради, з зовнішньополітичного відомства. Вони або сліпі, глухі, або відверті зрадники.