Нову, альтернативну версію походження міста група науковців презентувала колегам і громадськості у суботу 1 листопада на спеціально влаштованих слуханнях у Дніпропетровську.

Наукове обговорення версій походження міста організувала одна з міжнародних громадських організацій.

Донині указ Катерини ІІ про заснування міста Катеринослава від 1776 року вважався точкою відліку історії Дніпропетровська, однак сучасні дослідники переконані, що коріння міста сягає козацької доби – 1645 року. Це дата першої згадки про поселення Нові Кодаки на правому березі Дніпра (зараз це одна із промислових зон міста-мільйонника).

Історики стверджують, що знайшли архівні докази того, що Нові Кодаки були великим військовим і торговельним центром Придніпров’я, так само, як й інші козацькі поселення на території сучасного Дніпропетровська – Стара Самарь та Старий Кодак. Останні згодом занепали, а ось Новий Кодак перетворився на адміністративний і культурний центр, саме з нього, кажуть науковці, й велося керівництво будівництво імператрициного Катеринослава.

«На початку 20-го століття вже потроху доходили до цієї версії. Але згодом краєзнавчі дослідження вже не були популярні. До того ж вже склалась традиція, нема нічого важчого, ніж ламати міфи», – каже один із прибічників версії, краєзнавець Валентин Старостін.

А втім, з новою версією походження міста згоді далеко не всі дніпропетровські науковці. Вони пропонують їй ще кілька альтернатив, приміром, дехто схильний шукати витоки міста навіть у 11-му столітті, коли на території сучасного мікрорайону Ігрені існувало давнє поселення русичів.

«Спроби передатування є трохи пришвидшеними спробами позбавитись імперського минулого. Вони зрозумілі, але з наукової точки зору мають певні вади», – вважає історик, доцент Дніпропетровського національного університету Максим Кавун.

Наразі дніпропетровські історики закликали владу профінансувати розкопки на території давніх поселень в межах міста, аби покласти край дискусії про витоки Дніпропетровська.

Півтора місяці тому місто відзначило свій день народження, за офіційною «імперською», версією, – 232-й.

"Итак, все было готово, а московский аэродром украсился флагами со свастикой. 23 августа грузно приземлились два мощных "Фокке-Вульфа-200"; Риббентропа встречали согласно общепринятому протоколу, а он, выходя на трап самолета, сказал по-русски:   - Господи, даже не верится... опять я в России!»                    Валентин Пикуль , «Барбаросса»

Два министра иностранных дел  – фашистской Германии и Советского Союза – в юности учились в одной санкт-петербургской гимназии и были влюблены в одну девушку… Да-да, Иоахим фон Риббентроп и Вячеслав Молотов в 1939 подписали договор и пакты, которые заключили между собой много лет назад.

[ Читать дальше ]

6 травня 1947 р. СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про спільну боротьбу з Українською Повстанською Армією. Не маючи змоги самостійно придушити опір українців, Радянський Союз, фактично, був змушений звернутися по допомогу до своїх сателітів.

Напередодні Дня Перемоги у календарі значилася ще одна важлива дата - 6 травня, на яку припадає 60-та річниця підписання договору між СРСР, Чехословаччиною та Польщею про спільну боротьбу з УПА. Тепер, коли свято Перемоги позаду, можна не ризикуючи наразитися на емоційну реакцію ідеологічних супротивників, розглянути цей епізод в українській історії, який став важливим кроком до того, щоб світова спільнота дізналася про визвольну боротьбу українського народу.

Перед тим, як говорити власне про договір, слід згадати причини його підписання саме цими державами і відповісти на питання, - чому так сталося, що СРСР визнав на міжнародному рівні ведення проти нього партизанської боротьби?

Велика Вітчизняна війна не скінчилася для радянської влади 9 травня 1945 р. На західноукраїнських землях, щойно приєднаних до УРСР, східних польських землях (так зване Закерзоння), продовжувався український Рух Опору під проводом ОУН.

«Якби у французької армії був такий дух, як в УПА,
то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію». Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)

Ось що пише про тогочасну ситуацію у Західній Україні автор «Криголама» Віктор Суворов («Давай подробности!», журнал «Посев», № 2’2005 р.): «Це була війна проти народу. Тільки органи НКВС(народний комісаріат внутрішніх справ – ред.) на землі Західної України в 1945 р. мали 175 резидентур. Отут мене відразу тягне до порівняння. У самий розпал холодної війни ГРУ мало в США 3 резидентури під дипломатичним прикриттям і кілька (не більше п’яти) нелегальних резидентур. Таку ж кількість резидентур на території США мали й «бойові товариші» з КДБ. Питання: хто ж був більш небезпечний комуністичному режиму, – «американський імперіалізм» чи власний народ однієї з «братніх республік» «нерушимого Союзу»?».

Окрім НКВС були й резидентури НКДБ (народний комісаріат державної безпеки – ред.), кількість яких була співрозмірна кількості резидентур НКВС по всій Західній Україні. Наприклад, в Івано-Франківській області в 1945 р. діяло 142 резидентури НКДБ, незалежно від агентурної мережі НКВС. Також діяли розвідувальні структури Радянської армії.

Це лише розвідка, а проти повстанців діяли також внутрішні війська НКВС, і навіть армійські підрозділи. ОУН також мала потужну Службу Безпеки та розвідку.

На Закерзонні тривало міжетнічне протистояння між польським та українським населенням, яке почалося ще в 1943 р на Волині. У 1944 р. було підписано радянсько-польський договір про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, який згодом завершився операцією «Вісла» 28 квітня 1947 р.

Поняття «взаємний обмін населенням» означає, що обидві сторони депортували представників нацменшин з однієї країни в іншу. Звісно, був спротив. Збігнев Ковалевський, колишній співробітник Польської академії наук у 1995 р. в Gazeta Wyborcza опублікував статтю «Погляд на УПА свідомого поляка» (її пізніше передрукував ряд українських видань), в якій писав, що в серпні 1945 р. із Закерзоння виселено 220 тис., а впродовж наступного року – майже 500 тис. українців. На початку переселення в СРСР мали добровільний характер, виїжджали москвофільські і прокомуністично залаштовані люди. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страшного терору.

Його ідейним натхненником була радянська влада. Вона озброювали польських селян-шовіністів, і ті спустошували українські села. Причому діяли вони під охороною польської армії. У 1945 р. на цих землях ще не діяли регулярні частини УПА, лише кущові відділи самооборони (КВС). Один приклад: 18 квітня того року польські озброєні селяни напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. Під час акції було вбито 465 українців, дві третини з яких становили жінки і діти. Тоді КВС об’єднали свої сили і відповіли акціями помсти, спрямованими проти польських сіл.

Після цього до боротьби з КВС у восени 1945 р. долучилося Військо Польське, натомість командування УПА кинуло проти поляків свої збройні частини, які з’єдналися з КВС і на польський терор відповідали терором українським.

Польська влада визнавала, що несе втрати у боротьбі з УПА. 1945 р. глава уряду оприлюднив наступні дані: «У боях з «бандами» органи МО (Міліції Обивательської) понесли в 1945 р. такі втрати: 1 411 міліціонерів убитих, 1 410 ранених і 940 полонених «бандитами»» (Петро Мірчук «Українська Повстанська Армія 1942-1952»). У 1946 і 47 рр. польські втрати збільшились, акції УПА стали більш організованими, у зв’язку з цим СРСР в березні 1946 р. кинув на Закерзоння війська НКВС на допомогу польським збройним частинам. Натомість УПА здебільшого переходить на диверсійну боротьбу (напр., 12 березня на залізничному шляху Олешичі–Нова Гребля повстанці пустили під укіс поїзд, яким їхало військо польське з Ярослава до Томашова переселяти українців).

Ситуація у Радянському Союзі ускладнювалася тим, що значна частина населення західних областей УРСР підтримувала повстанців, а тоталітарна система також була вимушена вести боротьбу ще з естонськими, литовськими, латиськими повстанцями.

«Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою»

Че Гевара, команданте Кубинської революції 1959 р.

Мимоволі до боротьби УПА долучилася й Чехословаччина. На відміну від СРСР і Польщі, з чехословацькими військами УПА не вступала в бій аж до укладення згаданого договору.

Після поразки першої фази боротьби УПА (1942-45 рр.), керівництво ОУН поставило завдання проінформувати держави Західної Європи та США про збройну боротьбу українців, перейшовши, перш за все, в окуповану союзниками Західну Німеччину (Володимир В’ятрович «Рейди УПА теренами Чехословаччини», Юрій Борець «УПА у вирі боротьби», Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА). Для того, щоб дістатися німецької території, слід було перейти польський або чехословацький кордони.

Рейди УПА на Чехословаччину почалися влітку 1945 р. Перший, який тривав з літа до осені 1945 р., був більше розвідувальний. Командування УПА ставило своїми відділами чотири завдання: спростувати наклепи на український національно-визвольний рух, викрити імперську суть політики СРСР; змалювати небезпеку для чеського та словацького народів з боку російського імперіалізму; закласти основи спільної антирадянської боротьби народів Центральної i Східної Європи.

При цьому необхідно зазначити, що повстанцям наказувалося: «Зачіпних боїв абсолютно не вести. Коли на нас нападатимуть, тоді боронитися, маневрувати, прориватися, чи відв’язуватися й зникати. Коли наступатимуть чехи та словаки, тоді, старатися посланцем, окликами, білою хоругвою чи іншим способом дати їм зрозуміння i вияснити, що ми маємо супроти них зовсім приятельські наміри. Коли наступатиму більшовики – бити силою всієї зброї i скоро відв’язуватися та зникати. Коли б наступали разом, тоді до чехів та словаків зайняти становище, як сказано вище, – роз’єднати з більшовиками. Засадничо збройних сутичок уникати: маневрувати i відв’язуватися – але ніколи панічно не втікати».

Для пропаганди ця держава була вибрана не випадково. По-перше, в ній діяла на той момент багатопартійна система. По-друге, в історії України ХХ ст. Чехословаччина ставилася до українців найбільш ліберально (коли частина українських земель опинилася в складі цієї держави по завершенню Першої світової війни).

Перший рейд УПА був відзначений у місцевій пресі, яка, хоч і назвала повстанців бандитами, однак відзначала, що вони не чинять злочини і не воюють з армією. Крім того, повстанці почали налагоджувати контакти з місцевими антикомуністичними організаціями, зокрема словацькими націоналістами, які домагалися створення власної суверенної держави. Обговорювалася тактика спільної боротьби словаків і УПА проти СРСР (аналогічні переговори велися з польською армією ВіН – «Вольносць і Незавіслосьць» – на Закерзонні. Обидві армії навіть спільно виступили в кількох акціях проти НКВС, але потім ВіН відмовилася від співпраці).

Та про ці контакти дізналися в СРСР. Почалося співробітництво між Радянською та Чехословацькою армією, а пізніше і Військом Польським. 1 січня 1946 року підписано «Договір про взаємний перехід державних кордонів прикордонними військами СРСР та чехословацькими прикордонними військами з метою переслідування i лiквiдацiї переходячих банд i про взаємну співпрацю, пов’язану з цим».

Як наслідок, у квітні 1946 р. командування УПА надсилає лист Президенту Чехословаччини Бенешу, в якому викладає сутність своєї боротьби. У відповідь проти бійців УПА (їх відправилося в рейд за різними даними від 500 до 900 чол.) було кинуто 17 батальйонів чехословацької армії – 11 200 бійців з танками та авіацією.

Збройна сутичка між УПА і чехословацькою армією відбулася 16 квітня. УПА зазнала поразки, розсіялася і окремими групами почала переходити в ліси. Акції УПА на теренах Словаччини набули розголосу і завдали удару по міжнародному іміджу СРСР, потроху руйнуючи міф про непереможність Радянського Союзу. Виявлялося, що в межах СРСР існує потужний рух опору, що вже кілька років бореться з комуністичним режимом за право на незалежність для свого народу.

Українським повстанцям це вдалося тому, що у Чехословаччині на той момент виходили опозиційні газети, працювали представники зарубіжних ЗМІ. Продовженням спроб прориву інформаційної блокади слід вважати рейди «сотень» УПА із Закерзоння на територію Німеччини, окуповану американцями.

Зважаючи на таку ситуацію, 6 травня 1947 р. СРСР, Чехословаччина та Польща підписують договір про спільну боротьбу з УПА. Договір мав на меті вирішити три основні завдання.

1. Забезпечити успішне проведення операції «Вісла».

2. Зупинити рейди УПА на Чехословаччину (узимку 1946 р. планувався другий рейд повстанців) і перехід окремих «сотень» на Захід.

3. Придушити повстанський рух, який не лише завдавав клопоту СРСР і Польщі, але й намагався спонукати словацьку опозицію виступити проти федеративної комуністичної влади.

Перше завдання було виконане на відмінно. Радянське командування кинуло з Львівської воєнної округи одну панцерну дивізію та спеціальні антипартизанські загони й заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехо-словаки вислали одну гірську бригаду, а поляки – моторизований корпус, складений з трьох дивізій та відділи КБП (Корпус Безпеченьства Публічнего – польський аналог НКВС). Всі три військові з’єднання держав соцтабору мали в своєму складі артилерію, танки, літаки. У той час як УПА була слабоозброєною і за чисельністю значно поступалася комуністам.

Як наслідок, за місяць акції все цивільне населення Лемківщини, Перемищини й Ярославщини було повністю виселене. УПА перейшла на терени Західної України, деякі частини продовжували намагатися прорватися на Захід.

Другий рейд УПА на Чехословаччину розпочався 25 травня 1947 р. Одночасно рушили шість «сотень», які буквально одразу потрапили в оточення польських військ. Повстанці зазнали значних втрат (їх чисельність зменшилась на половину), проте їм вдалося перейти на територію Чехословаччини, здебільшого завдяки тому, що «союзники» узгодили директиви спільної боротьби з УПА лише в кінці червня 1947 р.

На Чехословацькій території до 277 бійців УПА долучилися групи цивільної сітки ОУН та рештки розбитих на Закерзоннi «сотень», чисельність яких не визначена. Проти них виставили 6 000 солдатів, 5 600 бійців служби безпеки та понад 3,5 тис. колишніх партизан. Майже всі бійці УПА були знищені, лише близько 100 перебралися на Захід.

Третє завдання договору фактично теж було виконане. Після вбивства у 1950 р. Романа Шухевича повстання було фактично придушене: до середини 1950-х рр. лише іноді здійснювалися диверсії з боку залишків УПА.

Але закордонні рейди УПА і, власне, підписання Договору, мало й позитивні для повстанців наслідки. Полягають вони в прориві інформаційної блокади.

Наприклад, 20 серпня 1947 р. у шведській газеті «Дер Бунд» з’являється велика стаття, присвячена УПА. «Майже три місяці чеські i словацькі органи безпеки, підкріплені військовими силами, проводять на сільських теренах i в лісистих горах Словаччини регулярну малу війну проти українських повстанців, що продираються з Польщі в південному i південно-західному напрямі».

А от що писала французька «Ле Фігаро» 30 серпня того ж року (докладніше про це – http://lib.oun-upa.org.ua/rejdy/rozdil_8.html): «Останні повідомлення різних агенцій донесли, що українські партизани прибули у Словаччину та вели там бої з регулярним військом. Це є рештки Української Повстанської Армії, яка боролася проти Вермахту без жодних зв’язків з радянськими партизанами, та була переслідувана Червоною армією від 1944 р».

Фото з сайту www.oun-upa.org.ua

Василь КОЛОМІЄЦЬ, спеціально для І-РЕПОРТЕРА

 

Поток, родившийся далеко в горах, преодолев препятствия на своем пути, достиг, наконец, песков пустыни.
Точно также, как он преодолел пороги и водопады, Поток попытался преодолеть и это препятствие, но обнаружил, что его воды исчезают, песок поглощает их. Однако он был убежден, что его назначение - пересечь пустыню, за которой были видны высокие горы, покрытые снегами. "Что же делать?"
В этот момент голос, исходящий из самой пустыни, прошептал: "Двигаясь своим обычным способом, ты не сможешь пересечь пустыню. Ты либо исчезнешь, либо превратишься в болото".
"Что же делать?" - воскликнул Поток. "Отдайся на волю ветра, он перенесет тебя!"
"Но в таком случае я потеряю свою свободу!" - воскликнул Поток.
"В любом случае ты не можешь оставаться тем, кем ты был. Ты говоришь о своей индивидуальности потому, что не знаешь своей истинной природы".
Когда Поток услышал это, отдаленные, смутные воспоминания стали всплывать в глубинах его памяти. Он осознал, что уже испытывал состояние полета.
Размышляя таким образом. Поток слышал, как пески шептали ему: "Смелее, только так ты постигнешь свою суть!"
Поток поднял свои пары. И гостеприимный порыв ветра подхватил его и понес к заветным горам. Он летел над песками, испытывая новое, удивительное чувство.
"Да, теперь я знаю свою истинную природу" - думал Поток, мягко опускаясь на вершины гор.

Барана горожанин за собой
Тащил с базара. - видно на убой.
И вдруг в толпе остался налегке
С веревкой перерезанной в руке.
Барана нет. Добычею воров
Овчина стала, и курдюк, и плов.
Тот человек, в пропаже убедясъ.
Забегал, бестолково суетясь.
А вор возле колодца, в стороне.
Вопил и причитал: "Ой, горе мне!"
"О чем ты? " - обворованный спросил.
"Я кошелек в колодец уронил.
Все, что имел я, - сто динаров там!
Достанешь - я в награду двадцать дам."
А тот: "Да это целая казна!
Ведь десяти баранов в ней цена.
Я одного барана потерял.
Но бог взамен верблюда мне послал!"
В колодец он с молитвою полез,
А вор с его одеждою исчез.
О друг, по неизвестному пути
Ты должен осмотрительно идти.
Но жадность заведет в колодец бед
Того, в ком осмотрительности нет.

Не ищите после смерти могилу в земле,
ищите её в сердцах просвещённых людей.
Джалаледдин Руми

Шли дорогой три странника. Наступил канун субботы. Сговорившись, странники спрятали бывшие при них деньги. В полночь один из них встал и, взяв деньги, перепрятал их в другое место. В исходе субботнего дня пошли странники взять деньги и, не найдя их, начали обвинять друг друга в краже. Решили пойти на суд к Соломону.

Выслушав рассказ странников, Соломон предложил им за решением явиться на другой день, а сам стал придумывать, каким образом обнаружить вора, заставив его самого уличить себя. Когда странники явились на суд, Соломон обратился к ним с такими словами:

— Слышал я о вас, что вы — люди просвещённые, мудрые и в делах спорных опытные, и я прошу вас рассудить дело, с которым обратился ко мне один царь.
В стране этого царя росли в соседстве юноша и девушка. Полюбили они друг друга, и сказал юноша девушке: "Поклянись мне в том, что не станешь ничьей женой, пока я не дам на то своё согласие". Девушка поклялась. Через какое-то время её обручили с другим человеком. После венца, когда молодые остались наедине, невеста заявила жениху: "Я не могу сделаться твоей женой до тех пор, пока не пойду к первому жениху моему, которому я поклялась, и не получу его согласия на это". Придя к первому жениху, она сказала: "Возьми с меня большой выкуп серебром и золотом и разреши мне стать женой того, с кем меня повенчали". "Так как ты осталась верна клятве своей, — ответил тот, — я не возьму никакого выкупа. Иди, ты свободна". А молодому мужу, который был тут же, он сказал: "Радуйся в мире доле своей". На обратном пути на них напали разбойники. Среди разбойников был один старик, который, не довольствуясь награбленными деньгами и украшениями, потребовал любовных ласк от молодой женщины. "Позволь мне, — взмолилась она, обращаясь
к разбойнику, — рассказать об одном случае из моей жизни". И она рассказала историю своего первого сватовства и то, как поступили оба жениха её. "Подумай же, — прибавила она в заключение, — тот юноша, который имел все права на меня, преодолел свою страсть и не дотронулся до меня. Тебе, человеку старому, тем более следует обуздать себя. Оставь себе всё серебро и золото, только освободи меня с мужем моим".

Выслушав рассказ её, разбойник поднял глаза к небу и, глубоко раскаявшись в том, что он, стоящий на караю могилы, намеревался сделать, не только отпустил молодую чету на свободу, но и возвратил все отнятые у них деньги и драгоценности до последней мелочи.

— Царь, — прибавил Соломон, — в стране которого произошёл этот случай, спрашивает меня, кто из замешанных в этой истории заслуживает высшей похвалы? И вот, я вас прошу помочь мне рассудить это дело.
— Государь, — ответил один из странников, — по-моему, высшей похвалы заслуживает невеста, оставшаяся верной своей клятве.

Второй сказал:

— Высшей похвалы достоин молодой муж, который сумел удержаться от искушения и не дотронулся до неё, прежде чем первый жених не освободил её от клятвы.
— Это что! — воскликнул третий из странников. — Более всего я удивляюсь разбойнику: подумайте только: мало того, что он пленницы не тронул — деньги, все деньги, которые уже были у него в руках, обратно отдал!..

И сказал царь Соломон:

— Этот последний с таким восторгом говорит о деньгах, которых он не видел даже, а только слышал о них; как же он был способен поступить с теми деньгами, которые очутились в его руках?

В давние времена отправил некий царь гонца к царю соседних земель. Гонец запоздал и, поспешно вбежав в тронный зал, задыхаясь от быстрой езды, начал излагать поручение своего владыки:

- Мой господин… повелел вам сказать, чтобы вы дали ему… голубую лошадь с чёрным хвостом… а если вы не дадите такой лошади, то…
- Не желаю больше слушать! - перебил царь запыхавшегося гонца. - Доложи своему царю, что нет у меня такой лошади, а если бы была, то… Тут он запнулся, а гонец, услышав эти слова от царя, который был другом его владыки, испугался, выбежал из дворца, вскочил на коня и помчался назад докладывать своему царю о дерзком ответе.

Когда выслушал царь такое донесение, он страшно рассердился и объявил соседскому царю войну. Долго длилась она - много крови было пролито, много земель опустошено - и дорого обошлась обеим сторонам. Наконец оба царя, истощив казну и изнурив войска, согласились на перемирие, чтобы обсудить свои претензии друг к другу. Когда они приступили к переговорам, второй царь спросил первого:

- Что ты хотел сказать своей фразой: "Дай мне голубую лошадь с чёрным хвостом, а если не дашь, то…"? -- "…пошли лошадь другой масти". Вот и всё. А ты что хотел сказать своим ответом: "Нет у меня такой лошади, а если бы была, то…"? -- "…непременно послал бы её в подарок моему доброму соседу". Вот и всё.

Человек шел по берегу и вдруг увидел мальчика, который поднимал что-то с песка и бро-сал в море. Человек  подошел ближе и увидел, что мальчик поднимает с песка морские звезды. Они окружали его со всех сторон. Казалось, на песке — миллионы морских звезд, берег был буквально усеян ими на много километров.
— Зачем ты бросаешь эти морские звезды в воду? — спросил человек, подходя ближе.
— Если они останутся на берегу до завтрашнего утра, когда начнется
отлив, то погибнут, — ответил мальчик, не  прекращая своего занятия.
— Но это просто глупо! — закричал человек. — Оглянись! Здесь миллионы
морских звезд, берег просто усеян ими. Твои попытки ничего не изменят!
Мальчик поднял следующую морскую звезду, на мгновение задумался, бросил ее в море и сказал:
— Нет, мои попытки изменят очень много... для этой звезды.

Царь Шраван жил в роскошном дворце. Он любил роскошь и красивые вещи. Свою столицу он постоянно перестраивал и постепенно превратил ее в один из самых красивых городов.Однако ему все наскучило и, прослышав, что в город пришел Будда, он отправился к нему и был так очарован, что немедленно попросил посвятить его в ученики. Будда колебался и неохотно посвятил его.
Все королевство было поражено. Люди не могли поверить в это, никто не мог себе этого даже вообразить, потому что Шраван был чрезвычайно мирским человеком, потакавшим любым своим желаниям, даже самым крайним. Его обычными занятиями были вино и женщины.
Те, кто пришел с ним, ничего не поняли. Это было так неожиданно. И они спросили Будду:
— Что случилось? Это чудо! Шраван не тот тип человека и, к тому же, он жил так роскошно. До сих пор мы не могли себе даже вообразить, что Шраван может быть саньясином.
Так что же случилось? Ты сделал что-нибудь?
Будда сказал:
— Я ничего не делал. Ум может легко перемещаться из одной крайности в другую. Это обычный путь ума. Так что Шраван не делает ничего нового. Этого можно было ожидать. Вы так поражены, потому что не знаете законов, управляющих действиями ума. Человек, который сходил с ума, желая богатства, теперь сходит с ума, отказываясь от богатства, но сумасшествие остается — и в этом весь ум.
Шраван стал нищенствующим монахом и вскоре другие ученики Будды стали наблюдать, что он движется к другой крайности. Будда никогда не просил ходить учеников обнаженными, а Шраван перестал одеваться. Он был единственным учеником, который ходил голым и занимался самоистязанием. Будда позволял саньясинам один прием пищи в день, но Шраван ел один раз через день. Он стал совершенно истощенным. В то время, как другие ученики медитировали под деревьями в тени, он оставался под палящим солнцем. Раньше он был красивым человеком, у него было прекрасное тело, но уже через шесть месяцев его никто не мог узнать.
Однажды вечером Будда подошел к нему и сказал:
— Шраван, я слышал, что когда ты был принцем, еще до посвящения, ты любил играть на вине и на ситаре и был хорошим музыкантом. Поэтому я пришел задать тебе один вопрос. Что случится, если струны вины ослабить?
Шраван ответил:
— Если струны ослабить, то никакой музыки не получится.
Тогда Будда спросил:
— А если струны сильно натянуть, что произойдет? Шраван ответил:
— Тогда тоже невозможно извлечь музыку. Натяжение струн должно быть средним — не ослабленным, и не перетянутым, а в точности посередине. На вине играть легко, но только мастер может правильно настроить струны, нужна золотая середина.
И Будда сказал:
— Именно это я и хотел сказать после наблюдения за тобой в течение шести месяцев. В жизни музыка звучит только тогда, когда струны не ослаблены и Не перетянуты, а как раз посередине. Итак, Шраван, будь Мастером и знай, что чрезмерное напряжение сипы переходит в излишек, а чрезмерное расслабление в слабость. Приведи же свою силу в равновесие и старайся привести в равновесие свои духовные возможности, и да будет это твоей целью!