Уходят года, снова осень - печаль Листвою шуршит под ногами, Слезами строка, скоро снова февраль, И мгла нас обнимет крылами. Над тонкою тропкой, по ниточке льда Танцуем мы вальс листопада, И к солнцу душой сквозь застывши года Вдруг чувства блеснувшего взгляда. В нем боль и укор, в нем надежда, тоска, И вновь ожиданием светится, То холод зимы, то как уголь-жара - То вспыхнет огонь, то метелица. А яркие краски кружит листопад, И листья под ноги ложатся, Шуршат, и из глаз капли...

Читати далі...

Каприччіо пристрасне, примхливе - Смичок і струни, таїнство єднання. Крик, стогін, плач і сміх бурхливий - Жагучі ноти вічного кохання. [ Читать дальше ]

Отчий дім. Стрічає липа біля хвіртки там кіт самотньо позіха . Порожньо завше на подвір`ї спориш царює дражнячи курей. Бабуся з хвіртки виглядає Одна вона в холодній хаті. Лиш ця розрада і надія – що виглядать своїх дітей.

верлібр До! – до-мажор, акорди літа. Мі! – Місяць, млинчик з медом в небі. Соль! Соль! – Кохання соло. Соловейко Співає аріозо. Фа! – Фанфари Лунають зоряні; фортіс-Сі!-мо любовне. Ре! – Мо-Ре… Хви-Ля… Ля! У хвилях Світанок вже скупався. Сонце!!! Симфонія ранкова! Сон це… Сон це… 01.10.2009 © Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109270254

Ця задумлива повня – мадонна осліплої ночі. У прочинені двері поволі заходять волхви. Розтуляють вуста в онімінні дитинно-пророчім, Боячись, і не вірячи в те, що речете їм Ви. А із їхніх долонь витікають посріблені ріки, І затерплі слова клекотять, наче в прірву вода. Три премудрі, а й ви, як і я, ви такі ж недоріки, Що ж шукаєте Бога, коли відсіяла звізда?

Набубнявіло небо дощем. Не впусти моїх рук, не впусти. Чуєш: осінь навшпиньки ходить І колише очерети. А з її золочених очей Двоє дивляться – я і ти. Обійми мене… тихі води Срібно падають з висоти… [Приєднана картинка]

Ця примружена осінь римує нас в довгі вірші. Ти вціляєш у кошик червоно-смарагдовим яблуком. А під ноги встеляються миті, дощі, спориші, І сповзає до заходу сонце розгубленим равликом. Я, розкинувши руки, впаду ув обійми трави, Перестань мене кликати клекотом, осене! Ось воно – Я кричу, я благаю, я мовчки молю: оживи!... А мене тільки жовтень обніме заплакано-росяно…

Тебе торкаюсь ніжно. Сутінки бузкові... Тепло двох тіл зливається в потік. Слова, нещирі гості випадкові, Втекли. Є погляд в очі, Жінка, Чоловік. Навколо - мегаполіс метушливий, Чужий нам простір, інший час. Є двоє - ми, є мить важлива, Що з'єднує в одне-єдине нас. 24.09.2009 Copyright 2009 © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

Було сьогодні вранці Блакить крізь шибку майже справжня; Метелик на гостину – у вікно. «Вітаю!» І стрепенулось серце радісно-тривожно… «Лети, малий!» - Метелика – в долоні… «Як він б’ється!!!» В блакить полинув гість ранковий… Ніби й не було… 18.09.2009 Copyright 2009 © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

[Приєднана картинка] Я марила все небом Летіла птахом за цією мрієї Я у доща питала де він Мії коханий ,мії милий Я падала сто тисяч раз Але навколішки ніколи не ставала Нестримно біжав неминучий час А я?! Я все одно його кохала Я марила....