Замітки україна

Замітки з міткою «україна»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Богдан Бо

Рейтинг 100 найбагатших в Україні

100 найбагатших. Рейтинг Корреспондента

Корреспондент.net, 27 вересня 2019,

Рейтинг Журналу Корреспондент

Корреспондент оцінив успіхи 100 найзаможніших українців. Ми також проаналізували, на чому саме вони роблять свій бізнес і як вплинули дві останні кризи на їхні статки.

У нас хороша новина: після п'яти років перерви Корреспондент відновлює публікацію рейтингу 100 найзаможніших українців. І це прекрасно. Не тому, що закінчилася епоха бідності, а тому, що країна поступово виходить з наслідків двох криз за останні 10 років, і результати рейтингу про це свідчать теж, пише Світлана Шмельова у №18 Журналу Коореспондент.

ЯК МИ РАХУВАЛИ

Ми проаналізували активи більш як 120 найзаможніших українців і з них відібрали перших 100. Це як і раніше дуже непросто в Україні.

І, зрозуміло, це не має відношення ні до оцінок для оподаткування або для інвестування. Не більш ніж оціночні судження. Влаштовуйтеся зручніше - розкладемо все по поличках.

Є кілька способів оцінити бізнес, якщо зовсім грубо, то таких способів чотири. Наприклад, найточніший - ціна покупки. Зрозуміло, що це буде точно тільки на момент угоди. А трохи пізніше може коштувати й інших грошей. На жаль, в Україні цей метод практично не можна застосувати. Переважна більшість компаній не торгуються на фондовому ринку. І вартість їхній акцій невідома, та й акцій як таких у них в більшості випадків немає.

Другий спосіб - спробувати порівняти бізнес з аналогічним. Порівнювати з українськими аналогами? Хороша ідея, але, скільки коштує той чи інший український бізнес, як правило, абсолютно точно оцінити неможливо: дивіться перший пункт - немає фондового ринку. Звичайно, можна спробувати порівняти з аналогічним бізнесом в Польщі або навіть в Росії. Але цей спосіб дасть приблизний результат - ринки таки різні в принципі. Але спробувати можна.

Третій спосіб - спробувати оцінити за вартістю створення аналогічного бізнесу. Це начебто досить точний метод, ось тільки потрібно врахувати дві обставини. Щонайменше треба мати дуже великий обсяг інформації про величину необхідних капіталовкладень. А це часто і самому інвестору не цілком зрозуміло на початковому етапі. Що вже говорити про експертні оцінки. Ну і зараз такий метод не має в Україні особливого сенсу, оскільки у багатьох випадках аналогічний бізнес можна купити значно дешевше, ніж побудувати з нуля. Тому що тільки виходимо з кризи.

Четвертий спосіб - спробувати оцінити на основі обсягів прибутку, який генерує підприємство. Цей метод досить точний і саме його дуже часто використовують професійні інвестори на фондовому ринку, щоб оцінити перспективи зростання тієї чи іншої акції. Наприклад, в Україні нерідко говорять про те, що вартість компанії приблизно дорівнює 7-12 розмірам її річного прибутку. Чим ризикованіший бізнес, тим менша величина коефіцієнта (мультиплікатора), на який треба помножити річний прибуток до оподаткування, щоб отримати оцінку бізнесу. Начебто і хороший шлях, але де взяти цифру прибутку? Не того, що в податкових звітах, а реальну? Та й ту, що в звітах, здобути можна, тільки якщо це публічна компанія. А як уже було сказано, переважна більшість українських бізнесів не є публічними компаніями.

При цьому в способах - від другого до четвертого - потрібно оцінювати ще й ступінь закредитованості бізнесу. Якщо, наприклад, на запуск підприємства витрачено $20 млн, але заради цього довелося взяти кредитів на $15 млн, виникає питання - скільки ж коштує такий бізнес? Напевно 20 мінус 15. Тобто $5 млн є у власника у вигляді такого активу, але не витрачені на його створення 20. Ступінь закредитованості - це теж в переважній кількості випадків величина, закрита від публіки.

Загалом, чимало складнощів - і доводилося давати оціночні судження щодо вартості бізнесу, спираючись на ті розрахунки і способи, які виявлялися доступні.

І, нарешті, вишенька на торті - далеко не всі власники публічно декларують наявність у них тих чи інших активів. Що створює окремі труднощі.

Проте ми зуміли провести оцінки. Якщо хтось із власників запропонує свої поправки до наших оціночних суджень, ми неодмінно і негайно їх опублікуємо.

ЩО ВСЕ ЦЕ ОЗНАЧАЄ

Бізнес в Україні досить сильно концентрований. Наприклад, в руках 20 найзаможніших перебуває близько 70% активів, що належать першій сотні. Це привіт з часів великої приватизації, коли знайшли своїх господарів підприємства металургії, енергетики, хімічної промисловості та інша спадщина радянської індустрії.

Разом з тим структура активів, які належать першій сотні найзаможніших, поступово змінюється. Наприклад, вже досить помітне місце займають активи в агробізнесі, роздрібній торгівлі, нерухомості та будівництві. А це бізнеси, які переважно створювалися з нуля, хоча найчастіше це робилося на гроші, зароблені в інших сферах.

А ось фінансовий бізнес в активах найзаможніших займає дуже скромне місце. Що зрозуміло після того банкопаду, який тривав у 2014-2016 роках. Вціліли держбанки, нечисленні приватні українські та, звичайно, банк з іноземними акціонерами. З цієї причини немає в рейтингу і багатьох власників великих банківських груп.

Та й в принципі вартість українських бізнесів сильно постраждала від криз, а також від російської агресії на сході і півдні України. Наприклад, не присутній в нашому рейтингу власник горлівського Стиролу, а також власники низки інших підприємств, які перестали існувати.

Як ілюстрацію можна взяти і порівняти статки українських мільярдерів за версією американського Forbes до кризи 2009 року, до кризи 2014 року і після неї.

	Кількість мільярдерів	Сукупні статки мільярдерів
2008	7	$29,3 млрд
2013	7	$28,3 млрд
2015	5	$11,9 млрд
2019	7	$13,6 млрд

Тут добре видно, що максимум вартості активів був напередодні кризи 2008 року. Потім був спад в 2009-2010 роки. А в 2011-2012 роки був період відновлення. Але криза 2014-2015 років призвела до падіння вартості активів - не стільки зважаючи на те, що прибутковість бізнесів знизилася, скільки через різке зростання ризикованості українського ринку. І цей ризик, на думку іноземних аналітиків, привів до відповідного зниження вартості активів. У 2016-2019 роках почалося відновлення економіки, але, як бачимо, воно ще не привело до повернення вартості бізнесів до колишнього рівня.

ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО

Вартість активів великих підприємців - це не тільки привід помірятися мускулами (для власників) або потеревенити стосовно цифр з великим числом нулів (для всіх інших). Це, перш за все, потенціал для залучення інвестицій. Будь-який банк або інвестор, перш ніж купувати облігації компанії або давати їй кредити, жваво цікавиться її вартістю, а також розмірами прибутку. Ну і вартістю всіх активів, що належать власнику компанії-позичальника. Чим більша ціна, тим більше грошей інвестори готові вкласти в цінні папери позичальника, а банк більше готовий видати у вигляді кредиту.

Ну а від обсягів інвестицій, як відомо, залежить швидкість відновлення економіки, а також доходи населення. Загалом, треба радіти кожному мільярду і мільйону приросту вартості активів найзаможніших українців. Хоча, звичайно, якби в Україні існував розвинений ринок акцій, ми б раділи не тільки зарплатам, але і зростанню вартості належних нам цінних паперів компаній, що дорожчають.

РЕЙТИНГ

Коментарі: 1

Олег Ляшко

Відставка Волкера загальмує відновлення миру на Донбасі

28.09.19, 13:14
донбас, курт волкер, олег ляшко, радикальна партія, сша, україна

На відміну від багатьох світових лідерів, які російську агресію на Донбасі називають то «внутрішнім конфліктом», то «вашою проблемою», Курт Волкер чітко називав речі своїми іменами. Ми всі відчували, що у Вашингтоні питаннями України займався справжній друг, який не гнався за швидким миром за будь яку принизливу ціну. Тому очевидно, що його прикра відставка загальмує процес досягнення справедливого миру на Донбасі.

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Коментарі: 4

Богдан Бо

Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко-Гришин

Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко на замовлення вугільного смотрящого Венгрина організував чергову блокаду на Львівщині, – ЗМІ

21 Вересня 2019, 20:18

Вже майже тиждень триває блокада вагонів вугілля біля Соснівки у Львівській області

Как сообщает издание Багнет, на видео, опубликованном в социальных сетях, видно, как группа людей в камуфляже перекрыли железнодорожные пути. Угрожая водителю тепловоза телесной расправой они блокируют дальнейшее передвижение состава в пункт назначения. Причина блокады – якобы российское происхождение угля. Организатор – бывший народный депутат от «Самопомощи» Семен Семенченко. Именно он первым опубликовал видео с блокадой вагонов у себя в Facebook и призвал пользователей «скинуться» на «нужды блокады», отправив деньги на карту банка.

Позже блокаду поддержали и прибыли на место народные депутаты Михаил Бондарь от «Европейской Солидарности», которого в СМИ связывают со схемами на львовских угольных шахтах, налаженных еще во времена «Порошенко-Кононенко-Кропачева» и Юрий Камельчук от «Слуги Народа», который в частных разговорах называет себя угольным смотрящим от новой власти на Западной Украине.

Новая блокада Семенченко уже вызвала обсуждение в социальных сетях. Журналист Вячеслав Чечило написал, что такой «блокадой» Семенченко просто зарабатывает деньги. «Жадность – блокада угля это элемент конкуренции олигархов и, можно ни на секунду не сомневаться, организована за деньги», – отметил Чечило. Журналист Андрей Павловский в Facebook также отреагировал, что из-за безденежья Семенченко уже взялся за очередную блокаду. «У Семена Семенченко видно закончились ресурсы после последней блокады и депутатство больше не приносит денег, теперь снова перешел к активным действиям. Будет качать Зеленского. Блокирует поезд с углем во Львовской области, который якобы из РФ и снова просит денег на карту…», – написал Павловский.

Такие предположения подтверждают и львовские СМИ, которые сообщают, что на днях Семен Семенченко вышел по телефону на одного из руководителей энергетической компании, куда должен был доставлен состав с углем, и требовал 100 тысяч долларов за снятие блокады. По-видимому, решив подзаработать сразу в нескольких местах.

Ведь заказчиком проплаченной блокады угля журналисты и пользователи в социальных сетях называют угольного «смотрящего» во Львовской области Андрея Венгрина. Венгрин – человек довольно непубличный, но известный в кругах угольщиков и энергетиков. В августе депутаты Львовского областного совета обратились в Генеральную прокуратуру и Службу безопасности Украины с просьбой о расследовании финансовых махинаций на «Львовской угольной компании», организованных Андреем Венгриным. Весной председатель Конфедерации свободных профсоюзов Украины Михаил Волынец обвинил уже бывшего министра энергетики и угольной промышленности Игоря Насалика в работе с одиозными бизнесменами. «Вот он (Игорь Насалик – авт.) тесно сотрудничает со «смотрящим» Андреем Венгрином, который в свое время был «смотрящим» над всеми государственными шахтами. Но после 2016-го года его «подвинули», и теперь он контролирует шахты Львовско-Волынского угольного бассейна. И фабрику «Львовуголь». Далее схема ведет к Калушской ТЭС. То есть Андрей Венгрин имеет непосредственную связь с Игорем Насаликом», – заявил в эфире телеканала Михаил Волынец.

Для Семена Семенченко это не первый опыт таких блокад и сотрудничества с одиозными «смотрящими». Напомним, что именно Семенченко в свое время начал блокаду Донбасса, которая закончилась решением Украины прервать экономические связи с востоком. Сепаратисты в свою очередь «национализировали» украинские предприятия. Законом Украины импорт угля с России сегодня не запрещен.

Позже в декабре 2018 года Семенченко оказался замешан в международном скандале. Его и еще шесть граждан Украины задержали с оружием во время выборов в Грузии. У задержанных, которые прибыли в Грузию, по словам местной полиции, изъяли оружие – пистолеты «Макаров» и «Беретта», автоматическое ручное огнестрельное оружие, боеприпасы. Было возбуждено уголовное дело по статье Уголовного кодекса Грузии о незаконном хранении оружия. Советник экс-президента Украины Юрий Бирюков тогда написал, что с задержанными связан депутат Верховной Рады от «Самопомощи» Семен Семенченко. Активист Андрей Дзиндзя подтвердил эту информацию, отметив, что Семенченко удалось избежать задержания только благодаря дипломатическому паспорту. «Семенченко сбежал, оставив своих сообщников. Также сообщается, что задержание членов ОПГ Семенченко произошло после попытки ими оружия, задокументировано спецслужбами Грузии», – написал Дзиндзя. Позже СМИ стало известно, что банда Семенченко действовала в Грузии за деньги беглого младоолигарха, прячущегося в России, Сергея Курченко.

Независимый украинский журналист Владимир Бойко предполагает, что такие истории – не простая случайность или просто жадность Семена Семенченко. После проведенного расследования Бойко установил, что Семенченко подделал документы и работает на российское ФСБ. За время своей деятельности в Украине Семенченко сумел неплохо обогатиться, собрав несколько десятков миллионов гривен и несколько миллионов долларов для добровольцев, которые осели в его карманах. Ведь до своего депутатства Семенченко возглавлял батальон «Донбасс».

«Более года я исследую биографию нынешнего депутата Верховной Рады, который называет себя Семеном Семенченко. Я могу утверждать, что он – мошенник, ранее судимый гражданин Украины, который не является тем человеком, за которого себя выдает. Его настоящее имя – Константин Гришин. В ходе журналистского расследования мне удалось выяснить, что есть факты, компрометирующие его биографию. И эти факты были использованы российскими спецслужбами после оккупации Россией Крыма. Семенченко – уроженец Севастополя, он там родился, долго проживал и именно там в 1996 году был арестован и восемь месяцев содержался в СИЗО. В Севастополе Семенченко работал барменом в баре “Оболонь”, его арестовали по обвинению в совершении ряда преступлений – от незаконных валютных операций до сокрытия краденого. Дело в том, что, как выяснилось, все материалы уголовного дела в отношении Гришина Константина Игоревича были вывезены из Севастополя в Москву, поэтому Семенченко изменил свою фамилию, чтобы не могли его идентифицировать, и сейчас смело заявляет, что таких фактов в его биографии не было. Но в его биографии есть факты, которые могут служить основанием для вербовки», – рассказал в интервью «Радио Свобода» Владимир Бойко.

https://politeka.net/ua/reading/1167289-psevdopatryot-y-moshennyk-semen-semenchenko-po-zakazu-ugolnogo-smotriashchego-vengryna-organyzoval-ocherednuiu-blokadu-na-lvovshchyne-smy/

Коментарі: 4

Богдан Бо

Петро Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові

Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові

21 вересня, 17:43

Колишній глава держави наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі

/ Фото: eurosolidarity.org

Потрібно робити все, щоб збільшити кількість українського продукту для формування української ідентичності, тому Книжковий форум у Львові є важливою складовою збереження саме українського інтелектуального простору.

Про це п'ятий президент України (2014-2019), лідер політичної партії "Європейська солідарність" Петро Порошенко сказав під час відвідування XXVI Книжкового форуму у Львові разом з дружиною Мариною.

"Тут фантастична українська атмосфера. Вітаю всіх, хто приїхав сьогодні до Львова, так ви сьогодні точно отримаєте тут величезне задоволення – я це відчуваю, і ви точно це відчуєте", – поділився враженнями від форуму Порошенко і згадав, що в дитинстві почав читати дуже рано.

"Я дуже люблю книги, і ця любов не минає і зараз. Сьогодні вже перейшли на електронні книги, вже ти можеш збільшувати шрифт, вже можеш читати ввечері ... Але це такий барометр, це такий тест, лакмусовий папірець того, щоб ти залишався в інтелектуальному просторі України", – зазначив він.

Порошенко підкреслив, що сьогодні на форумі можна придбати багато книг.

"Але це не витрати, це – інвестиції, інвестиції в особистість", – сказав він і зазначив, що потрібно збільшувати число книг, фільмів, програм на радіо і телебаченні для формування української ідентичності.

"І ми зі свого боку робили, робимо і будемо робити все для того, щоб ці книжки, цих фільмів було більше", – зазначив Порошенко.

Він також відвідав ветеранський намет, де представлені книги, авторами яких є військові, які захищали незалежність і територіальну цілісність України на сході країни.

Він особливо наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі і військове братство, і саме завдяки спогадам безпосередніх учасників цих подій це стає можливим. Крім того, спогади ветеранів важливі і з юридичної точки зору як свідчення для Гаазького трибуналу, додав він.

"Дуже важливо зараз, щоб ми не відводили (війська. – Ред.) і не віддавали українську землю, якими б "формулами Шайнмайєра" це не прикривалося. Дуже важливо зараз, щоб те, заради чого віддавали життя українські герої, щоб захистити українську землю і захистити українців, які проживають на Донбасі, це було першим пріоритетом держави. І для того, щоб наповнитися цим почуттям, треба було приїхати сьогодні до Львова, у ветеранський намет. Тут справжня позитивна енергія", – сказав Порошенко.

"Я думаю, що вчитися любити Україну потрібно саме у цих хлопців. Треба почитати їх книги", – сказав Порошенко і додав, що обговорив з ветеранами можливість видання їх аудіокниг, і плани зі створення фільмів на основі їх творів.

"Ключова позиція – формування національної ідентичності в значній мірі формується в цьому наметі", – додав він.

Нагадаємо, на XXV Книжковому форумі у Львові презентація фотокниги "Донбас і Мирні" викликала бурю емоцій.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1

Юрій Охріменко

Галичина сьогодні

Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.

Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.

Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.

Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).

Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.

Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.

Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.

Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.

Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».

Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.

В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.

На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.

Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.

Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.

З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.

Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.

Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.

Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.

Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.

Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.

Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.

Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.

Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.

Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.

Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.

Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.

Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.

Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.

Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.

Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.

Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2

Однак плідним був сам дискурс спротиву.

І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.

Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.

Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.

Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.

Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.

Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.

Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.

Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.

Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.

Дуже цікавою є культурна і духовна складова.

Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.

Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.

Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).

Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert; 1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.

І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.

Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.

Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.

Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.

Цей світ покинув Юрій Охріменко

Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.

Тому трохи біографічних даних.

Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».

Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.

Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.

Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».

Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.

Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.

Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.

Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.

Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…

Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.

Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.

Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.

Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.

Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.

Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Справа Гримчака: не вийшло "хабар" - стало "шахрайство"

16.08.19, 17:24
Свобода і справедливість
гримчак, правоохоронці, презервативи, україна

Заступник глави МінТОТ ЮріЙ Гримчак. Фото: Вести

Справа Гримчака: потерпілий доносив на суддів та 100 разів телефонував з СБУ

16 сер 2019, 16:25

Потерпілим у справі заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій Юрія Гримчака проходить співвласник компанії «ЮрЖитло» Максим Святненко.

Свого часу він був кандидатом на посаду в Антикорупційне бюро, претендував на крісло начальника відділу по роботі зі свідками та заявниками. Свого часу Святненко заклав двох суддів та зробив 100 дзвінків з Служби безпеки України. Про це 16 серпня повідомляє «Судовий репортер» із посиланням на коментар колишнього заступника голови Адміністрації екс-президента Віктора Януковича Андрія Портнова в ефірі «112 Україна».

Зазначається, що Гримчак та його помічник Овдієнко 8 серпня взяли гроші у Святненка й пообіцяли вплинути на суддів Верховного суду щодо винесення рішення, в якому був зацікавлений Святненко. Компанія «ЮрЖитло» судиться про стягнення боргу з іншого підприємства.

Крім того, потерпілий у справі про шахрайство Гримчака свого часу був заявником у справі проти судді Подільського суду Києва Тетяни Войтенко, яку НАБУ підозрює в отриманні хабара у розмірі 10 тис. дол. Нещодавно Вища рада правосуддя відсторонила Войтенко від посади. Адвокат судді з’ясував, що за півтора місяці до відкриття провадження Святненко близько 100 разів телефонував із території, де розташована Служба безпеки України.

Також Святненко є заявником по справі судді Баришівського суду Київської області Олександра Лисюка, якому у вересні 2017 року начебто передали 2 тис. 500 дол.

Нагадаємо, 14 серпня правоохоронці затримали заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Юрія Гримчака, а також його помічника Ігоря Овдієнка. Напередодні Антикорупційне бюро оголосило обом підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 (шахрайство) Кримінального кодексу України.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р. Брудні руки

13.08.19, 19:43
Ми любимо тебе, Україно!
анархіст, богдан гордасевич, політики, україна

11 серпня 2019 р. (7527)

Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р.

Брудні руки

З НАРОДУ ДО НАРОДУ ч.5

Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!

Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.

Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.

Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...

Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.

Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Коментарі: 0

Богдан Бо

Партії-утриманці в Україні відтепер цілих 11

11 партій отримуватимуть в Україні державне фінансування

Фінансування з державного бюджету отримають усі партії, які на парламентських виборах в липні здобули понад два відсотки голосів виборців. Даних про розмір фінансування в НАЗК не надали.

Гроші з держбюджету отримуватимуть 11 партій

Національне агентство України з питань запобігання корупції (НАЗК) ухвалило рішення про надання 11 політичним партіям державного фінансування їхньої статутної діяльності. Про це агентство повідомило у вівторок, 13 серпня. Згідно з результатами позачергових парламентських виборів, державне фінансування отримають партії "Слуга народу", "Опозиційна платформа - За життя", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", "Європейська солідарність", "Голос", "Радикальна партія Олега Ляшка", "Сила і честь", "Опозиційний блок", "Українська стратегія Гройсмана", "Партія Шарія" і Всеукраїнське об'єднання "Свобода". В НАЗК повідомили, що всі ці партії виконали умови для отримання коштів із держбюджету, зокрема, відкрили гривневі рахунки в банках.

DW.COM

Державні гроші у партійних касах - чому українці проти?

ЦВК визнала переможців на виборах до Ради у всіх округах, окрім одного

Трошки прозорості. Як державне фінансування вплинуло на політичні партії

За законом право на фінансування з державного бюжету мають усі партії, які здобули щонайменше два відсотки голосів виборців в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, тобто за партійними списками. Голоси за кандидатів-мажоритарників від партій при цьому не враховуються. Партії отримують право на держфінансування на наступний день після першого засідання новообраної Верховної Ради. Але де-факто кошти надаватимуться лише з наступного року, тобто 1 січня 2020 року.

Загальна сума державного фінансування партій залежить від розміру прожиткового мінімуму та явки на виборах. Згідно з даними ЦВК, явка на останніх парламентських виборах становила 14,7 мільйона виборців. Кожен голос передбачає фінансування розміром в два відсотки від прожиткового мінімуму (38,42 гривні). Окрім того, партії отримуватимуть додаткові кошти, якщо у своєму складі матимуть третину жінок. За попередніми підрахунками громадського руху "Чесно", загальний бюджет держфінансування партій у 2020 році сягатиме 565,5 мільйона гривень.

П'ять партій потрапляють до парламенту

Як повідомлялось, 3 серпня ЦВК оприлюднила остаточні результати позачергових виборів до парламенту України у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі. Згідно з цими даними, партія "Слуга народу" отримала 43,16 відсотка голосів виборців, "Опозиційна платформа - За життя" - 13,5 відсотка, ВО "Батьківщина" - 8,18, "Європейська солідарність" - 8,10, партія "Голос" - 5,82 відсотка. Ці п'ять партій потрапляють до парламенту, подолавши передбачений для цього п'ятивідсотковий бар'єр. Серед партій, які не потраплять до парламенту, але отримуватимуть державне фінансування, "Радикальна партія Олега Ляшка" (4,01 відсотка голосів), "Сила і честь" (3,82 відсотка), "Опозиційний блок" (3,03 відсотка), "Українська стратегія Гройсмана" (2,41 відсотка), "Партія Шарія" (2,23 відсотка) та Всеукраїнське об'єднання "Свобода" (2,15 відсотка).

Станом на 13 серпня ЦВК також встановила результати позачергових виборів до Верховної Ради у 198-ми зі 199-ти одномандатних виборчих округів. Перерахунок голосів виборців не завершений лише в окрузі 210 на Чернігівщині. Таким чином, ЦВК визнала обраними 423 народних депутатів України, зокрема: 225 - в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі та 198 - в одномандатних виборчих округах. Абсолютну більшість у новій Верховній Раді матиме пропрезидентська партія "Слуга народу".

https://www.dw.com/uk/11-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%B9-%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%83%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%83%D1%82%D1%8C-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B5-%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F/a-50009313

Коментарі: 0

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 09.08.19 р. Віталій Кличко – так!

13.08.19, 17:16
Ми любимо тебе, Україно!
анархіст, богдан гордасевич, віталій кличко, україна

09 серпня 2019 р. (7527)

Записи анархіста 21 ст. від 09.08.19 р.

Віталій Кличко – так!

З НАРОДУ ДО НАРОДУ ч.3

А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!

Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:

а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливлення всіх і вся;

б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;

в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;

д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;

е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.

Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...

Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.

Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.

Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!

Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.

Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.

Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.

За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.

На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.

Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...

І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Коментарі: 12