хочу сюди!
 

ГАЛИНА

59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років

Замітки з міткою «україна»

Знак біди

Гортаючи старі підшивки українських газет.

Давно, у перші мої журналістські роки, довелося почути, як працівник обкому партії, зайшовши до редакції напередодні 22 червня, бовкнув: країна, мовляв, на порозі святкування стільки-то-річчя початку війни... 

Тоді ми похихикали над недолугим партійцем, а ось тепер (я, напевно, скажу жахливу річ) ця дата великої біди є нині чи не єдиним, що об'єднує пострадянські народи…

Так, не лишилося в нас сьогодні спільних дат, у кожного народу — свої. Розділені політичними переконаннями, національними героями, а тепер, після анексії Криму й агресії Росії, ми вже ніколи, здається, не зберемося за спільним столом. А проте нас досі ще об'єднує день біди! Біди, якої ми за сімдесят вісім років так до кінця й не усвідомили. Соромно, але ж ми навіть не знаємо, скільки тоді втратили. Усе порахувати не спроможемося. Страшно, але досі ще не зібралися поховати їх, полеглих. Скільки ще непохованих лежить по лісах, горах і болотах — від Заполяр'я до Кавказу й Криму, від Долини смерті в М'ясному Бору до Полісся!

Війна не тільки в трагедії останніх її ветеранів, які під кінець життя стали жебраками. Війна в кожному з нас. У нашому вмінні (або невмінні) постійно пам'ятати про той страшній, потворний, протиприродний час, коли рвалися живі зв'язки між людьми, коли людина переставала належати собі, коли вона назавжди прощалася з близькими, коли не встигали ховати вбитих, коли люди пухли від голоду, а діти лишалися сиротами, коли в повітрі чигала смерть і людина ходила по землі, втягнувши від страху голову в плечі… Адже кожен має право прожити стільки, скільки йому відпущено, і ніхто не сміє відмовляти йому в цьому праві — живе народжується, щоб жити. 

22 июня_12

Гортаю підшивки головної партійної газети республіки "Радянська Україна" і головної комсомольської газети — "Сталинское племя".

Змова

Ця доба сформувала особливий тип виконавців — енергійних, дисциплінованих, чесних і позбавлених непотрібної інформації. "Залізна завіса", що відокремила шосту частину суші від решти цивілізації, якраз і давала ідеальну можливість брехати й доводити, що ідеї Леніна—Сталіна перемагають в усьому світі, що зовнішня політика радянської держави — най-наймиролюбніша.

"Радянська Україна", 
17 серпня 1939 року. "Становище трудящих у країнах капіталу. В Англії близько трьох мільйонів безробітних. Їм доводиться працювати, інакше голодна смерть. У США економічна криза продовжує поглиблюватися. Кількість безробітних сягає 18 мільйонів, що разом з їхніми сім'ями становить 60–70 мільйонів людей".

"20 серпня. На кордоні з Польщею сконцентровано понад два мільйони фашистських солдатів".

"22 серпня. Запровадження німецької мови в Чехії і Моравії як обов'язкової".

22 июня_5
Підписання Пакту Ріббентропа-Молотова. 24 серпня 1939 року

"23 серпня о першій годині дня до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп. 23 серпня о 3 годині 
30 хв. по полудні відбулася перша розмова голови Раднаркому й Наркомзаксправ СРСР тов. Молотова з міністром закордонних справ Німеччини паном фон Ріббентропом з питання про укладання пакту про ненапад. Розмова проходила в присутности товариша Сталіна й німецького посла пана Шуленбурга і тривала близько трьох годин. Після перерви о 10 годині вечора розмова поновилася і закінчилася підписанням договору".

"Радянська Україна" від 25 серпня передрукувала статтю з "Правды". "Десятирічний строк договору свідчить про те, що обидві країни виявляють прагнення закріпити мирні відносини між обома країнами на тривалий період часу… Ворожнечі між Німеччиною і СРСР покладено кінець. Братня дружба народів СРСР і Німеччини віднині повинна отримати необхідні умови для свого розвитку й розквіту".

Позачергова четверта сесія Верховної Ради 29 серпня ратифікувала радянсько-німецький договір.

22 июня_9

"Берлін. 8 вересня. Щойно отримано повідомлення про те, що доблесні німецькі бронетанкові частини сьогодні об 11 годині 11 хв. увійшли до Варшави".

17 вересня з промовою по радіо виступив Молотов. Він казав про те, що "радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії".

"18 вересня командуючий Українським фронтом командарм 1 рангу Тимошенко і член Військової Ради Українського фронту Хрущов відвідали міста Тернопіль, Теребовля, Підволочиськ. Скрізь їх вітав радісний народ, звільнений від кабали польської шляхти доблесною Червоною Армією і великим Сталіним".

"У всіх містах і селах Західної України, де проходять частини Червоної Армії, населення просить у політруків і червоноармійців портрети вождя трудящих усього світу товариша Сталіна, голови Радянського уряду тов. Молотова і наркома оборони тов. Ворошилова. "Книгокульторг" м. Києва днями відправив на Західну Україну першу партію — один мільйон портретів керівників партії та уряду".

22 июня_13
Німецькі солдати 689-ї роти пропаганди розмовляють з командирами 29-ї танкової бригади Червоної Армії в Брест-Литовську.

Газета "Радянська Україна" від 6 жовтня 1939 р. На другій шпальті надруковано велику рецензію на книжку Л.Фейхтвангера "Москва, 1937", видану українською і російською мовами. Видатного письменника, історика і філософа Ліона Фейхтвангера запросив особисто Сталін "побачити на власні очі, як проходять процеси над "ворогами народу", і написати про це". Тепер, коли ми знаємо про звірства сталінської репресивної машини, дивують слова письменника, що піддався чарам вождя. Газета наводить рясні цитати з книжки: "Сталін — тип російського селянина і робітника, що піднявся до геніяльности… Сталін — плоть від плоті народу, зберіг зв'язок з робітниками й селянами… Говорить мовою народу. Надзвичайно щирий і скромний, не присвоїв собі ніякого титулу, бере близько до серця долю кожної окремої людини, не дозволяє публічно святкувати день свого народження, близько знає потреби своїх селян і робітників, він сам належить до них…" 

Якої ж неймовірної сили набрала тоді влада слів! Слів, які розпоряджалися долями цілих народів, керували життям і смертю… Пам'ятаєте, як на початку перебудови партноменклатура нападала на тих, хто казав про злочинну змову Сталіна з Гітлером. Мовляв, якщо не виявлений секретний протокол — додаток до договору, то змови між ними не було, як не було й поділу Європи. Але ж варто було будь-якій неупередженій людині зазирнути в будь-яку радянську тогочасну газету (усі вони друкували повідомлення ТАРС), щоб побачити, як після підписання договору змінилася сама тональність пропаганди. Не можна було зрозуміти, хто на кого напав — Німеччина на Польщу, чи навпаки. І вже 24 серпня, у день від'їзду Ріббентропа з Москви, газети почали розповідати про тяжке становище трудящих Західної України і Західної Білорусії…

22 июня_1

Так, писати правду було не можна. Читаєш газети тих років і щиро жалієш колег, які вважали тоді, як і ми сьогодні, газету — своєю газетою і теж вірили в значущість журналістської роботи, у вагомість друкованого слова. Вони були високими професіоналами, може, навіть більшими, ніж ми. І не їхня провина, що жили в той час і разом з країною зобов'язані були виводити: "Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи…" І кували. Не так ключі, як кайдани. І для тіла, і для духу.

Мирні дні

Потім, у період воєнного лихоліття, радянські люди, які кров'ю своєю і горбом здобували перемогу, будуть з особливою теплотою згадувати ці передвоєнні роки, мирне життя з його радощами, трудовими буднями, пам'ятними датами, звершеннями…

"Доповідь тов. М.С.Хрущова на республіканській нараді передовиків сільського господарства УРСР 8 лютого 1940 року".

П'ятдесятиріччя Молотова. Указ про перейменування міста Перм на місто Молотов. Стаття Вишинського про Молотова: "Улюбленець партії і народу".

"24 березня — вибори депутатів до Верховної Ради СРСР від Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей".

"Присвоїти Всесоюзному піонерському табору "Артек" ім'я тов. Молотова".

"Великий Сталін у гостях у червонофлотців крейсера "Червона Україна"… Товариш Сталін підвівся, ласкавим поглядом обвів червонофлотців, які оточували його з усіх боків. М'яка усмішка трохи прорізала його рот. Повільно, ніби в розмові сам на сам з близьким своїм другом, почав говорити товариш Сталін, і кожне його слово глибоко проникало в серце. Якась особлива простота була в цих мудрих словах…"

"Указ про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР".

"Рада Народних Комісарів СРСР прийняла пропозицію Раднаркому УРСР про спорудження у Львові пам'ятника В.І.Леніну. Закладку пам'ятника вирішено приурочити до річниці визволення трудящих Західної України з польського ярма — 17 вересня цього року. Будівництво пам'ятника має бути закінчене 1942 року".

"Наркомат Оборони СРСР повідомляє: усі 100 відсотків призовників 1940 року вчасно й організовано з'явилися на призовні пункти. Призов пройшов як усенародне свято. Порівняно з минулим роком, радянська молодь стала ще здоровішою, фізично міцнішою".

"За 12 годин нового 1941 року у пологових будинках Києва народилося 26 дівчаток і 20 хлопчиків — нових громадян нашої великої країни".

"Указ про присвоєння Донецькому індустріальному інституту імені Хрущова".

3 лютого 1941 року — 60 років Ворошилову. Віднині шістнадцять міст і селищ, три інститути й Академія Генштабу носитимуть ім'я Ворошилова.

"Про використання курей у боротьбі з буряковим довгоносиком. Постанова ЦК КП(б)У від 1 березня 1941 р.".

"Про випуск Державної позики третьої п'ятирічки. Постанова Раднаркому СРСР від 2 червня 1941 р.".

22 июня_4
Карта переділу Польщі від 28.09.1939 р. Газета «Правда», 29 вересня 1939 року

Купа скелетів посеред Дубна - останки жертв НКВС

Купа скелетів: посеред Дубна: військові під час розкопок виявили останки жертв НКВС? 30 ТРАВНЯ 2019, 13:10

У місті Дубно на території військової частини ОК «Захід», де раніше була розташована виховна колонія, проводять розкопки розстріляних в’язнів у 1941 році.

Про це повідомляють спільноті «Це Рівне друже» у соціальній мережі Фейсбук.

Там же дружина військового з Дубна, Таїсія Гайда, повідомила ще деякі деталі:

– На територію колишньої в’язниці в Дубно, зараз після АТО переїхав на ротацію підрозділ мого чоловіка. Занедбану територію віддали їм під казарми. Днями, коли почались ремонтні роботи й проводили каналізацію, знайшли залишки масових поховань. Припускають, що це знищені НКВСниками репресовані українці…

Джерело: radiotrek.rv.ua

https://svidok.online/kupa-skeletiv-posered-dubna-vijs-kovi-pid-chas-rozkopok-vy-yavy-ly-ostanky-zhertv-nkvs-foto/

Де порядок наводять - там він неодмінно буде


РНБО України на своєму засіданні розглянула питання реформування оборонно-промислового комплексу та підвищення прозорості виконання державного оборонного замовлення



6 березня 2019 року Рада національної безпеки і оборони України на своєму засіданні розглянула питання реформування оборонно-промислового комплексу та підвищення прозорості виконання державного оборонного замовлення.

За словами Секретаря РНБО України Олександра Турчинова, в умовах російської збройної агресії всі основні потреби ЗСУ та інших військових формувань забезпечуються українським ОПК. «Вітчизняний ОПК реалізує системні програми з виробництва широкого спектру озброєння та військової техніки, зокрема, потужних ракетних систем», - сказав Секретар РНБО України, додавши, що пріоритетність виконання ракетної програми «особливо важлива з урахуванням виходу РФ з договору про нерозповсюдження ракет середньої та меншої дальності, що, насамперед, створює додаткову загрозу для безпеки нашої країни».

«Реформування сектору безпеки і оборони, зокрема, такої важливої складової, як оборонно-промисловий комплекс, є одним з наших пріоритетів», - зазначив О. Турчинов.

За його словами, напрями реформування ОПК напрацьовувалися із залученням провідних фахівців з країн-стратегічних партнерів України - членів Північноатлантичного Альянсу, а також незалежних військових експертів із нашої країни. «З урахуванням цих напрацювань РНБО України ухвалила рішення, що передбачає комплекс заходів з реформування оборонно-промислового комплексу та підвищення прозорості виконання державного оборонного замовлення, а також пріоритетні кроки стосовно системної боротьби з будь-якими корупційними проявами та відповідальністю керівників незалежно від рангів і займаних посад», - сказав О. Турчинов.

Секретар РНБО України повідомив, що за результатами засідання доручено провести аудит і ревізію діяльності ДК «Укроборонпром» та підприємств-учасників концерну із залученням  іноземних експертів.

Генеральній прокуратурі України, СБУ, НАБУ та ДБР рекомендовано здійснити перевірку і надати правову оцінку викладеним у ЗМІ фактам порушень у сфері оборонних закупівель, та про результати поінформувати громадськість.

Кабінету Міністрів України доручено підвищити рівень прозорості та посилити контроль з боку держави за діяльністю Державного концерну «Укроборонпром», і залучити фахівців з країн-членів НАТО до роботи Наглядової ради ДК «Укроборонпром».

Уряду доручено розглянути питання щодо створення центрального органу виконавчої влади для забезпечення реалізації державної військово-промислової політики та управління об’єктами державної власності у відповідній сфері.

Доручено також ініціювати внесення змін до Закону України «Про державне оборонне замовлення» у частині підвищення рівня прозорості державних закупівель, зокрема, формування державного оборонного замовлення у формі відкритих даних, за виключенням вузької номенклатури оборонної продукції, що містить ознаки державної таємниці.

«У ході виконання ДОЗ необхідно надавати перевагу продукції, роботам та послугам оборонного призначення вітчизняного походження, та пріоритетності залучення національних виробників-постачальників до виконання державного оборонного замовлення», - наголосив О. Турчинов.

Також на засіданні було розглянуто ряд інших питань, зокрема, щодо збільшення відкритості і прозорості оборонно-промислового комплексу, залучення інвестицій, забезпечення сучасного рівня інноваційності та належної якості науково-дослідних розробок і продукції вітчизняного ОПК.

Акція «Ангели пам’яті»

Акція «Ангели пам’яті»: У Києві вшанували Героїв Небесної сотні


На Алеї Героїв Небесної сотні пройшла щорічна тиха акція «Ангели пам’яті» на згадку про загиблих під час Революції Гідності.

Учасники акції традиційно витнули з паперу символічних білих янголів на згадку про тих, хто віддав життя за мирну Україну, і запалили свічки пам’яті, – повідомляє Укрінформ.

Як розповіла ініціатор акції, радник міністра культури, співачка та благодійниця Анжеліка Рудницька, їй надзвичайно приємно, що люди щороку приходять вшанувати пам’ять загиблих на Майдані, керуючись не прагматичними речами, а справді цінними для них спогадами.

«Моє серце гріє велика кількість людей, оці сотні і сотні ангелів, які довкола, мої студенти, які грають народні поминальні псалми, інтерес просто неймовірної кількості людей. Ми бачимо скільки людей одночасно зібралося, і це не може не надихати робити інші особливі справи. Для мене дуже важливо, що люди приходять сюди не за прагматичними речами, а через цінні для них спогади», – зазначила Рудницька.

Співачка розповіла про те, що ідея започаткування тихої акції «Ангели пам’яті» з»явилась п’ять років тому, одразу після розстрілів на Майдані. Тоді, за її словами, вона вперше разом з родинами Іванни Климпуш-Цинцадзе та Лариси Мудрак прийшли зі свічками та квітами на Майдан і вирішили розвішувати ангелів в пам’ять про загиблих героїв. «Перших ангелів ми повісили в 2014 році перед Новим роком. Я подумала, що у всіх буде свято, то нехай і на Інститутській буде свято. А потім акція перейшла на поминальні дні, бо важливіше саме оці дні зафіксувати у пам’яті», – сказала Рудницька.

Під час акції студенти та фольклористи заспівали також народні псалми.

За словами Рудницької, у цьому році до акції «Ангели пам’яті» долучилося багато інших країн, зокрема Туреччина, Греція, Польща, Франція, Латвія. Вона зазначила, що кожен охочий протягом тижня може долучитися до акції. Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/02/18/aktsiya_angely_pamyati_u_kyievi
_vshanuvaly_geroiv_nebesnoi_sotni_1512307

Україна і Томос 2019 рік

НАВІЩО УКРАЇНІ ПОТРІБЕН ТОМОС?
Сергій ІЩЕНКО



Слова з церковного лексикону міцно увійшли в ужиток навіть тих українців, які далекі від релігії. А поява 
в Україні помісної православної церкви стала головною (або, в усякому разі, найбільш обговорюваною) новиною останніх місяців.Чому церковні справи стали 
такими важливими для країни і суспільства?
ТОМОС ДЛЯ ЦЕРКВИ 

Для Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) отримання томосу - дійсно важлива подія.Раніше ці церкви були канонічними. Це означає, що решта православного світу їх не визнавала. Отже, здійснювані в цих церквах таїнства (хрещення, рукоположення в священики, вінчання) вважалися недійсними. 
Тепер вони об'єдналися в нову Православну церкву України, яка отримала визнання від Константинопольського патріархату. 

А ось в Українській православній церкві Московського патріархату (УПЦ МП) 
не задоволені. І справа тут не тільки в конкуренції за прихожан. Верховна Рада прийняла закон, який зобов'язує УПЦ МП вказати в назві приналежність до Росії.Якщо церква цього не зробить, вона втратить державну реєстрацію. Отже - не зможе володіти майном в Україні і взагалі опиниться поза законом. 
УПЦ МП перейменовуватись не хоче і оскаржила рішення депутатів у суді. 

ТОМОС ДЛЯ УКРАЇНИ 

Створення помісної церкви - це крок, який зміцнює незалежність країни. Було несправедливим, що Україна не мала своєї незалежної церкви, тоді як багато країн, в яких православних набагато менше, - мають.Церковне питання стало особливо важливим після початку російської агресії проти України. Багатьох віруючих обурювало, що центр найбільшої української церкви знаходиться в столиці держави-агресора. Тим більше що близькі зв'язки Московської патріархії з російським керівництвом - загальновідомий факт. 
Крім того, незалежність української церкви відновить історичну справедливість. Протягом семи століть православна митрополія в Києві перебувала в складі Константинопольського патріархату і тільки в 1686 році була приєднана до Російської православної церкви. Причому - з грубим порушенням церковних правил.
ТОМОС ДЛЯ ПОЛІТИКІВ
Незалежна від Москви українська церква, єдина і визнана іншим православним світом, протягом декількох десятиліть була мрією для виборців, які традиційно голосують за націонал-демократичні сили. Домогтися церковної незалежності намагалися і Леонід Кравчук, і Віктор Ющенко, але вийшло це тільки у Петра Порошенка. Таким чином, нинішній Президент напередодні виборів значно зміцнив свої позиції. У нього з'явився серйозний козир 
у протистоянні з конкурентами з патріотичного табору. 
Але і для противників нинішнього курсу держави томос, насправді, - 
теж приємний подарунок. Опозиціонери можуть виступити в ролі захисників прав УПЦ МП і залучити на свій бік її прихожан. 
Незважаючи на те що церква в Україні за законом відокремлена від держави, вона впливає на політику, в тому числі на вибори. За даними соціологічних опитувань, майже 60% українців довіряють церкві більше, ніж Президенту, депутатам і партіям.Отже, слово священика може виявитися вирішальним під час вибору, за кого голосувати. Ну а головні українські церкви, схоже, вже визначилися, кого підтримуватимуть на виборах. 
Нарешті, деякі експерти вважають, що політики спеціально роздувають ажіотаж навколо церковних питань - щоб відволікти увагу українців 
від більш насущних проблем. 

ТОМОС ДЛЯ УКРАЇНЦІВ 

Для прихожан колишніх УПЦ КП і УАПЦ життя стане простішим. Зараз нерідкі випадки, коли різні церкви не визнають обряди один одного, вважаючи хрещення дитини або відспівування небіжчика в «чужій» церкві неправильним. 
У січні 2018 року в Запоріжжі навіть був випадок, коли священик Московського патріархату відмовився відспівувати загиблу дитину через те, що ту хрестили 
в церкві Київського патріархату. Тепер страх, що когось 
«неправильно» охрестили або поховали, - зникне. 
Ну а для невіруючих і прихильників інших релігій
не зміниться абсолютно нічого. 

ТРИ ЗАГРОЗИ ТОМОСУ 
ДЛЯ УКРАЇНИ
Для мільйонів патріотично налаштованих віруючих створення незалежної української церкви - це радісна подія. 
Але експерти переконані: це - не тільки привід для радості. Отримання томосу може нести і загрози 
для українського суспільства.
Загроза перша: ЗАНАДТО БАГАТО ПОЛІТИКИ 
З самого початку питання створення української православної церкви було не тільки і не стільки церковним, скільки політичним. У деяких експертів навіть склалося враження, що політики проявили в цьому питанні навіть більше завзяття, ніж священики. Одеський громадський активіст Павло Паламарчук вважає, що це - неправильний шлях. На його думку, є небезпека, що нова Православна церква України буде займатися не проповідями і порятунком душ віруючих, а політінформацією і агітацією. 
Загроза друга: ВСУПЕРЕЧ КОНСТИТУЦІЇ
Згідно з Конституцією, Україна - світська країна, в якій церква відділена від держави, а школа - від церкви. Проте релігійні організації користуються чималими перевагами. Вони не платять податок на нерухомість, оплачують комуналку за пільговим тарифом, мають право відкривати школи і видавати дипломи державного зразка. Чиновники і політики всіляко демонструють свою релігійність. Всеукраїнська рада церков активно втручається в процес прийняття законів, а в Івано-Франківській області облрада рекомендувала школам починати навчальний тиждень з молитви. На думку правозахисників, все це призводить до того, що віруючі і невіруючі опиняються в нерівному положенні. Поява помісної церкви (до того ж, створеної за активної участі Президента 
і правлячої коаліції) може ще більше погіршити ситуацію. 
Тим більше що перед очима в українських політиків - приклад Росії, де православна церква фактично є державною. 

Загроза третя: МИ ЇХ ВТРАЧАЄМО
У захопленому Росією Криму православна єпархія залишається в складі Української православної церкви Московського патріархату і підпорядковується митрополиту в Києві. Така ж ситуація - в непідконтрольних районах Донбасу. Таким чином, місцеві православні парафії вважаються частиною здебільшого 
не російської, а української (хоча й підпорядкованої Москві) церкви. А це - певний зв'язок окупованих регіонів з Україною. Після створення Православної церкви України і рішення Верховної Ради про перейменування УПЦ МП 
цей зв'язок може бути розірваним. 
Загалом, окрім очевидного позитиву, в незалежності української церкви є й «темний бік». 
Втім, чи збудуться побоювання експертів - більше залежить від політиків, чиновників і самого українського суспільства, ніж від церкви. 
ЯК ВЛАШТОВАНЕ СВІТОВЕ ПРАВОСЛАВ'Я?
Зараз у світі існує 14 незалежних православних церков. Це Константинопольська (Туреччина), Олександрійська (Єгипет), Антіохійська (Сирія і Ліван), Єрусалимська (Ізраїль і Палестина), Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Греція), Албанська і Польська православні церкви, а також Православна церква Чеських земель і Словаччини. Ці церкви - різні за рівнем свого впливу і за кількістю віруючих. Наприклад, у Російській православній церкві - близько 100 млн прихожан, 
а в чеській - всього 150 тисяч. 
Проте вони вважаються рівними і визнають один одного. Взаємне визнання підтверджується тим, що під час богослужіння глава однієї з церков молиться за керівників усіх інших. Якогось єдиного керівника (на кшталт Папи Римського у католиків) у православних немає. У той же час, так історично склалося, що константинопольський патріарх вважається «вселенським», тобто володіє особливим статусом «першого серед рівних». 
УКРАЇНА НЕ ПЕРША
В історії були випадки, коли Константинопольський патріархат надавав незалежність національним церквам. Наприклад, у 1831 році автокефалію отримала Сербська православна церква, в 1850 році - Грецька, в 1937 році - Албанська, а в 1945 році - Болгарська. А в 1996 році навколо статусу православної церкви в Естонії розгорівся скандал, схожий на нинішній український. Константинопольський патріарх дав місцевій церкві автономію, але в Москві з цим не погодилися. Зрештою, патріархи досягли компромісу. Зараз в Естонії існують дві автономні православні церкви: одна в підпорядкуванні Константинополя, інша - в підпорядкуванні Москви. Відносини між ними складно назвати дружніми. До речі, в світі досить багато православних церков, які ніким не визнані і борються за право вважатися канонічними. Це, наприклад, Македонська і Чорногорська Православні церкви. Є й такі церкви, канонічність яких визнається не всіма. Наприклад, Православна церква в Америці визнана тільки Російською та кількома іншими православними церквами, проте константинопольський патріарх не вважає її незалежною. 

ЩО В РЕЗУЛЬТАТІ?
Православна церква України створена, але все вийшло не зовсім так, 
як розраховували в Києві. 

По-перше,деякі пункти статуту нової церкви дають підстави вважати, що вона буде не цілком незалежна. Наприклад, українська церква не зможе визнати людину святою без згоди Константинопольського патріарха, буде купувати в Константинополі миро (олію для церковних таїнств), 
а главою церкви став не патріарх, а митрополит. 

По-друге, конфлікт з Московською патріархією так і не залагоджено. Москва як і раніше відмовляє українській церкві в праві на існування, а інші православні церкви не поспішають визнавати її незалежність. 

По-третє,передбачалося, що до складу нової церкви увійде більшість 
парафій УПЦ МП. Однак в об'єднавчому соборі взяли участь тільки двоє з майже 
90 єпископів Московського патріархату, а перехід громад у Православну церкву України спостерігається тільки в центральних і західних областях. 

По-четверте,за умовами угоди з Константинополем українська церква втратила зарубіжні парафії. Їх існує близько 80 (вісімдесяти). Згідно з томосом, вони повинні перейти в безпосереднє підпорядкування Константинополя, минаючи Київ. 
Тобто, православні в українській діаспорі залишаться за межами української помісної церквии.
ЦЕРКОВНИЙ СЛОВНИЧОК 

АВТОКЕФАЛІЯ – незалежність церкви. 

ЄВХАРИСТІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ –взаємне визнання церков. Це означає, 
що священики різних церков можуть разом проводити богослужіння, 
а віруючі - разом причащатися. 

ЄПАРХІЯ –церковний округ, керований єпископом або архієпископом. 

ПОМІСНА ЦЕРКВА –незалежна церква зі своєю організацією 
в межах незалежної держави. 

СТАВРОПІГІЯ –особливий статус монастиря чи храму. Він означає, що храм незалежний від місцевого церковного начальства. Наприклад, Андріївська церква в Києві підпорядковується не українській церковній владі, 
а Константинопольському патріархату. 

ТОМОС –указ, який видається головою помісної церкви. 
Зазвичай томос видають з питань, що стосуються церковного устрою.

https://lr.etcetera.media/page4900450.html?utm_referrer=https%3a%2f%2flr.etcetera.media%2fpage4900794.html%3futm_source%3diua2%26utm_referrer%3dhttps%253a%252f%252fwww.i.ua%252f

Історик Ярослав Грицак

Історик Ярослав Грицак: Нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію. Хочеш бути сильним – модернізуйся 08:00, 12 листопада 2018 3233 0 ІНТЕРВ'Ю Історик, публіцист Ярослав Грицак в інтерв’ю УНІАН розповів, чому питання мови та історії не мають бути нашою національною ідеєю, пояснив, чому майбутні парламентські вибори є шансом для зміни політичного ландшафту України, і що насправді дозволить Україні інтегруватися в глобальний світ. Я так розумію, що ви не дуже шануєте концепцію національної ідеї. Адже ви якось сказали, що «це красива формула, яку ніхто ніколи не вивів...». Це як Єті чи щось таке – феномен, який ніхто не міг побачити ані вловити. Не я один такий. Між науковцями є консенсус, що національної ідеї не існує. Втім, інтелектуали весь час займаються її пошуком, як, умовно кажучи, колись алхіміки шукали філософський камінь, який перетворював би будь-який метал на золото або дарував вічну молодість. Такий камінь не існує і не може існувати. Але це не означає, що його пошуки не мають сенсу. З алхімії виросла хімія, так і з дискусії про національну ідею щось може важливе з'явитися. Ви відповідали собі на запитання про причини цього пошуку? Це прагнення знайти шлях для розвитку чи потреба в додатковому стимулі, адже навіть умовна національна ідея мотивує вкладати ресурси в її досягнення. Те, що ви називаєте «пошуком національної ідеї», стається у часи найбільшої кризи. Криза не обов’язково означає катастрофу, але вона означає різкі зміни умов життя. Вчорашні розв'язки уже не діють, а тому треба шукати нових. Одна з таких найбільших криз була в кінці 19-го століття, коли суспільства ставали все менш аграрними і все більше індустріальними. Саме тоді з'являється, зокрема, ідея самостійної держави. Це відповідь на цю кризу. Так було в українському випадку. Мова йде про «Україну ірреденту» Юліана Бачинського – книжка, яка вперше проголосила ідею української політичної самостійності. У Бачинського і його товаришів складалося враження, що галицьке українське село вимирає, селяни масово виїжджають на заробітки до Америки, зникає опора української нації. Старі способи мислення й старі структури раптом перестають функціонувати. Виникає питання, що з цим робити.  Відповідь – створімо власну державу! Історик Грицак заявив, що "пошук національної ідеї" починається у моменти найбільшої кризи / фото УНІАН Зараз також маємо кризу. Ми мали два Майдани, а тепер ще війну з Росією. Світ дуже сильно змінюється і то не в найкращу сторону. Рівень загроз і складність викликів зростає. Україна має проблеми не лише з Росією чи Угорщиною, але навіть з донедавна дружньою Польщею. Тобто, кількість поганих сценаріїв збільшується. У зв’язку з цим, неминуче виникає питання, що далі робити. Ви можете називати це пошуками національної ідеї. Я би назвав інакше – це пошук свого місця у світі. Що може і має зробити Україна, як країна, держава, суспільство, щоб відповідати на загрози і виклики. Всі ці питання виникають не тому, що просто нам так хочеться. А через те, що сильно і різко змінюються умови. Щоб ви сказали тим, хто переконаний, що усвідомлення умовної національної ідеї дозволяє адекватно зрозуміти історію народу й держави та ефективно прогнозувати майбутнє. А нерозуміння ідеї унеможливлює адекватний стратегічний розвиток. У сполученні «національна ідея» я ставлю наголос не на друге, а на перше слово. Що є нація і для чого вона потрібна? Багато українців бачать у ній самоціль: нація має бути, бо усі навколо нас є націями. Хочемо бути сильними, мусимо стати нацією самі. Тому маємо мати більше української мови, більше української історії. Я не заперечую, що ці завдання важливі. Однак це завдання не першого, а другого чи навіть третього порядку. Я належу до тої групи людей, які вважають, що нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію. Хочеш бути сильним – модернізуйся! Твори відповідні інституції: професійну армію, першокласну і не корумповану освіту, конкурентну науку.  Дай стати на ноги бізнесу, приведи в країну інвестиції. Іншими словами, нація є платформою чи інструментом для модернізації. Імперії не модернізуються. Як тільки вони пробують це робити, вони розвалюються. Є, звичайно, виняток – Британська імперія. Вона була першою, яка модернізувала сама себе, а потім весь світ через свої колонії. Але англосакси були завжди винятком. Натомість австрійській, іспанській, португальській, російській і пізнішій радянській не вдалося модернізуватися. На думку Грицака, нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію / фото УНІАН Так само не можна модернізуватися окремими регіонами чи містами: тяжко існувати модерному місті у немодерній державі. Тобто імперії завеликі для модернізації, міста і регіони- замалі. Нація є ідеальною платформою для модернізації. Вона як літак, який розганяєтсья, відривається від землі і злітає у небо «все вище, і вище, і вище – і швидше, і швидше, і швидше». Імперії не літають – а якщо літають, то як у цьому анекдоті про крокодилів, то дуже низько. Те, що нація є таким літаком, не означає, що всім націям вдається злетіти. Прикладів невдач є досить багато. Критичною умовою успіху є поява у кабіні пілота, який має волю підняти шасі, відірватися від землі і летіти. Іншими словами: прихід до влади нового політичного класу, який різко міняє правила гри через нові закони і нові практики. Коли говоримо про нові закони і правила, то повинні пам’ятати: модернізація має два крила – економічне і політичне. Економіка важлива, але без відповідного політичного режиму літак не полетить. Це власне тому зазнала краху російська, а потім радянська модель модернізації. Вона хотіла мати сильну економіку, але не хотіла мати відпускати контроль держави над економікою. Бо більшість еліт не хочуть літати – їм і так добре на землі. Вони бачить себе при кориті, а не в кабіні літака. Грицак зазначив, що у модернізації нації важливі економічний та політичний аспекти / фото УНІАН Якщо візія «злету» і є національною ідеєю, то я підтримую таку національну ідею. Але якщо під національною ідеєю мають на увазі питання мови та історії, то я проти. Зараз мене сильно критикують у Львові, мовляв, я виступаю проти української мови. Я не виступаю проти української мови, борони Боже! Але вважаю, що сьогодні це питання не візійне, тож не має бути пріоритетним. Логіка тих, які виступають за мову й історію, проста і переконлива: спочатку треба збудувати літак, а тоді вже полетимо. Моя логіка може не така проста і часто дразлива: літак є, він давно уже стоїть на льотній смузі. Він може недосконалий, але літати може. Бракує пілота. А мова й історія – це як розмальовування фюзеляжа, щоб краще виглядав. Питання що важливіше: пробувати підняти шасі і відірватися від землі чи розмальовувати фюзеляж? Може, пам'ятаєте: при вході на Майдан з Європейської площі висіли два плакати: «Поймите, нас задолбало» і «Світ прийме нас лише модерними». Питання візії – це те, де українці себе хочуть бачити в майбутньому у світі. Особливо маючи такого сусіда, як Росія. Ба більше, Україна зараз по всьому периметру оточена популістськими режимами. Польща, Угорщина, Білорусь, Росія, Туреччина – сьогодні це держави, які працюють в режимі «неліберальної демократії» та популізму. Підставовою умовою їхнього існування: це розпалювання конфліктів і мова ненависті, у тому числі проти України. Україна зараз як острів, з усіх боків оточений морем популізму. Цілком можливо, що її також «змиє»,  і в 2019 році матимемо президента-популіста. А популізм означає відмову від реформ. Багато хто сказав би вам, що ми й сьогодні є популістською державою... Ми є державою, де еліта користається з популізму, але популістською державою ми не є. Ми держава, яка робить реформи. Замало і заповільно, але таки робить. Треба бути сліпим або засліпленим, щоб цього не бачити. Тут важливі інше питання: чи ці реформи достатні, щоб ми не відкотилися назад, коли матимемо – боронь Боже! – популістського президента чи популістський парламент. Історик Грицак підмітив, що чим повільніше чи зовсім не йдуть реформи, тим більше політики говорять про національну ідею /фото УНІАН Як ви думаєте? Боюся, що ні. Для мене точкою неповернення є створення незалежної судової системи. Судова система – це є та голка Кащея, де захована його смерть. А популісти-політики ніколи не будуть її ламати. Реформа простими словами – це робити те, що треба, а не те, що хочеться. Але більшості не хочеться робити те, що треба, бо це боляче... Вже скоро почнеться офіційна передвиборча кампанія. Чи варто зараз закликати людей не вестися на красиві слова про традиційну національну ідею… Чи марно? Я маю таке спостереження: чим повільніше чи зовсім не йдуть реформи, тим більше говориться про національну ідею. Це замінник: замість хімії нам пропонують алхімію, замість астрономії – астрологію. Кожен раз, коли щось не вдається, і ми відчуваємо, що ми нагі, ми вдягаємо фіговий листок з мови та історії. Я не вважаю, що фігові листки не потрібні, але це не має бути єдиний одяг на тілі сучасної людини. Не знаю, навряд чи хтось [під час передвиборчої кампанії] буде говорити, на зразок Путіна, про повернення до традиційних цінностей. Такі партії є, але вони зараз маргінальні. Будуть говорити, що «треба йти своїм шляхом», «треба відмовитися від допомоги Заходу», чи навіть, що треба припинити реформи. І такі формули знайдуть відгук у суспільстві. Ви про президентські чи парламентські? І про одні, і про другі. Навряд чи у нас з’явиться якісно новий кандидат на президентських. Скоріше за все, будемо обирати між Юлією Тимошенко і Петром Порошенком. При такому розкладі вважаю, що обрання Порошенко гарантує, принаймні, продовження сяких-таких реформ. А от при Тимошенко, боюся, буде припинення реформ. Бо Юлія Тимошенко – популістка, яка йде за волею більшості. А більшість не хоче реформ. Тобто хоче, але лише теоретично, а не особисто, бо це болить. Реформи – це завжди болісна ініціатива меншості. Втім, не менш важливими є парламентські вибори, які дають шанс на появу нових партій. На мою думку, одна з найбільших проблем в Україні – це те, що з Майдану не вийшло жодної політичної партії. Я переконаний, що тільки тоді розпочнуться реальні зміни, коли з Майдану нарешті з'являться нові політичні проекти, які зайдуть в парламент. І це треба робити вже в 2019 році. Навряд чи вони будуть більшістю. Але якщо вони націлені на те, щоб виграти наступні вибори, вони мають зайти в парламент вже . Бо як показує соціологія, український виборець краще голосує за тих, кого знає і впізнає. І тому парламентські вибори залишаються шансом для зміни політичного ландшафту України. Історик Грицак вважає, що одна з найбільших проблем в Україні – це те, що з Майдану не вийшло жодної політичної партії / фото УНІАН Повертаючись до обговорення національної ідеї. Можу помилятися, але чи не варто вважати, що поки відбувається її пошук, поки немає сформованої національної ідеї модернізації, є шанси для нав’язування штучної псевдо ідеї? Це ви нікому не забороните, і це завжди буде робитися. Питання в тому, чи зможуть її прибічники домінувати. Поки що вони маргіналізовані, і важливо, щоб не перейшли в центр нашої політики. Історія і традиції мають значення. Але не лише як предмет гордості, але й як гальмівна сила. Те, куди ми йдемо, сильно залежить від того, звідки ми вийшли. Ми виходимо з «русского мира». Цей «мир» почався не з Путіна, не з комунізму і навіть не з Російської імперії. Це світ східнохристиянської традиції, яка постійно провокує появу авторитарних режимів. У тому сенсі католицькі чи протестантські суспільства мають кращі шанси. Але це не означає, що православні їх не мають взагалі. Просто у них гравітаційна сила минулого сильніша, тому розгін літака має бути довший і зусилля пілота сильніші. Іншими словами, вона мають мати свою модель розвитку. І це не «третій шлях» - бо, як відомо, третій шлях веде у третій світ. Це радше пробувати дивитися на моделі держав першого світу, і зрозуміти, як і до якої міри застосувати їх тут. Чому вважаєте, що католицькі та протестантські суспільства мають більше шансів? Це не я вважаю - існують дослідження, які це доводять. Модерний світ має свою історичну батьківщину. Це є Західна Європа. При цьому на вся Західна Європа, і її північно-атлантичне ядро, плюс його «діти» - Північна Америка, Нова Зеландія, Австралія). Ці країни історично є країнами західного християнства. Для решти світу модернізація часто означає вестернізацію – перехід від власної традиційної системи до моделі західного світу. Маю на увазі у першу чергу Японію межі 19 і 20 ст., а після другої світової війни – Ізраїль та «азійські тигри». Історик Ярослав Грицак пояснив, що східнохристиянська традиція, постійно провокує появу авторитарних режимів / фото УНІАН Як думаєте, модель модернізації як національна ідея здатна прищепити людям в нинішньому українському суспільстві почуття єдності?  Залежно від того, як ми її формулюємо. Я згадую один хрестоматійний приклад: якщо питати, яка має бути друга обов'язкова мова в українських школах, то виникають суперечки щодо статусу російської. Але якщо питати в батьків, чи вважаєте ви, що другою обов’язковою мовою має бути англійська? - Абсолютний консенсус. Батьки розуміють, що англійська – це мова успіху. Важливо, як ми ставимо питання, ієрархія пріоритетів – що ставимо на перше, друге, на п'яте місце. Українська мова важлива, але сама по собі не є елементом модернізації. Тоді як англійська є таким елементом. Статистика показує, що є чітке пов’язання між рівнем знання англійською мови із рівнем добробуту. Українські діти мають розмовляти англійською для інтеграції в зовнішній світ. Читала давню лекцію ізраїльського філософа Пінхаса Полонського про національну ідею. Він писав, що національна ідея — це тільки позитив. Негативна ідея не об'єднує. Наприклад, не може бути національною ідеєю гасло «вони (поляки, євреї, комуністи…) винні у наших бідах», або інше: «ми завоюємо весь світ». Якщо пофантазувати, які гасла можуть бути такою конструктивною національною ідеєю українців? Є різні способи національну ідею описати, але це питання, радше, лозунгів, а не добрих формул. Умовно кажучи, це має бути щось, від чого вас, як каже молодь,  «пре», що вам надає крила, драйв. Україна як Східна Європа є країною другого світу. Зараз, внаслідок кризи і війни, Україна потихеньку сповзає і вже балансує на межі другого та третього світу. Ми є найбіднішою державою Європи. Для мене національна ідея – це перехід у країни першого світу. Це той шлях, який вибрали Естонія чи Польща. Не треба переконувати українців в тому, що цей шлях добрий. Ось ця мета може бути доброю кандидаткою на національну ідеєю. Як уже її сформулювати і перевести на рівень мобілізаційних лозунгів – це уже інше питання. Грицак пояснив, що для нього національна ідея – це перехід України у країни першого світу / УНІАН Інша спосіб формування,  це тривалість життя. Тривалість життя один з найбільш універсальних кумулятивних критеріїв. В немодернізованих суспільствах живуть тяжко, але дякувати Богу, коротко. В модернізованих  тривалість життя постійно збільшується. Якщо згадати про країни старої Європи та її дітей, там середня тривалість життя зараз перейшла межу вісімдесяти років. Прогнозують, що до кінця ХХІ ст. вона досягне біологічного максимуму – тобто 120 років.. Україна, по-моєму, зараз десь на межі семидесяти років. Тобто, якщо сказати, що національна ідея України – це про те, щоб українці жили, так довго, як, скажімо, японці, ісланці, ірланці чи навіть поляки – від цього вже може «перти». Поговорімо з вами більше про мову. Відома ваша теза: «Якщо ти хочеш роз’єднати Україну, почни говорити про Бандеру». Те саме, як на мене, можна сказати про мовне питання, попри те, що Україна живе в просторі двох мов – української та російської. Що поганого в тому, що українці, як мінімум, володіють двома мовами… На Ваше питання відповім іншою тезою. Вона не моя, а Євгена Глібовицького, мого приятеля, але я під нею підписуюся:  ми маємо бути не двомовними, а трьомовними – і третьою має бути англійська мова. Якщо хочемо ривка, маємо дбати про трьомовність.  Раніше ви говорили, що двомовний Майдан, де російською говорила половина, показав – мова не важлива. І в боях на Донбасі всі зрозуміли, що не про мову йдеться, а про цінності… Чому ж тоді суперечки – українська чи російська – все одно не вщухають?  Є чітка тенденція: більш селянські народи найбільше обирають як національні критерії етнічні маркери. І в першу чергу, це мова. Українська нація історично формувалася, як селянська, і тому для нас питання мови дуже важливе. У нас мова – це майже святощі. Додаймо до цього переслідування української мови, і питання мови та її захисту набирає морального виміру. Перед у цьому захисті ведуть письменники, поети, літературні критики. Бо так уже склалося, що у нас ідея України склалася у першу чергу художній літературі, і традиції «літературної України» дуже сильні. У нас літератори – на рівні національних пророків і моральних авторитетів. Але не менш моральним є вибір, як вивести Україну з біди і нужди, в якій вона перебуває сотні років. Історик Грицак, пояснив, чому для українців так важливе питання мови / фото УНІАН Приведу приклад, який на мене найбільше вплинув. В 60-х роках до Америки приїхали Павличко і Драч, тоді ще молоді поети, це була перша спроба пробити «залізну завісу». Окрім того,  що це була офіційна делегація, деякі українські інтелектуали (Пріцак, Лисяк-Рудницький) знайшли спосіб зустрітися з ними неформально. Це була зустріч ввечері в Нью-Йорку, під час якої Павличко і Драч переконували, що вони українізують Україну. В якийсь момент Лисяк-Рудницький не витримав і сказав їм: «Перестаньте українізувати Україну, почніть її модернізувати». Ось це для мене ключова фраза. Процитую вас: «Ми, як інтелігенти, і надалі будемо говорити про мову, тому що вважаємо, що мова дуже важлива». Чи варто щось робити з цією інерцією? Чи в певний момент, якщо підемо шляхом модернізації, нинішні дискусійні мовні питання будуть вже не актуальні? Питання мови завжди буде мати значення. Мова завжди «зудить». Але зуд – це не смертельна хвороба, з ним можна жити і змінюватися. Ми давно уже не є селянською нацією. До 1960-х років ми пережили одну трансформацію – від традиційного до індустріального суспільства. Тепер переживаємо другу – від індустріального до пост-індустріального суспільства. Під час першої була загроза, що українська мова як мова села взагалі зникне. На це «працював» радянський режим. За радянською формулою модернізації, єдиною мовою входження у модерний світ  мала бути російська. Українська ж мала бути мовою для домашнього вжитку таких собі тубільців, які співають свої пісні і танцюють свої танці у своїх музеях під відкритим небом. Але якщо ці тубільці хочуть вийти зі свого гетта у ширший світ, то мають це робити через російську мову. На щастя, радянська модель модернізація завалилися, і російська мова на наших очах перестає бути світовою мовою. Вона зараз є мовою входження хіба ще у «русский мир», а не у глобальний світ. Але для багатьох мешканців України, особливо тих, кому зараз за 60 – російська мова є мова колишньої слави. Вони пам'ятають і гордяться часами, коли Радянський Союз був світовою індустріальною державою. Перейти на українську мову для них – це зрадити своїй вірі, опуститися у своєму статусі до якихось там «селюків». Пост-індустріальний світ має інші маркери й іншу логіку. Важка індустрія є символом не розвитку, а бідності й відсталості. Протягом останніх десятиліть вона переїхала з країн першого світу у  країни третього світу, де є дешева робоча сила і де не дбають про екологію. Іншою рисою є поява нового середнього класу – переважно молодого, не пов'язаного з великою індустрією, і дуже глобального. Для нього українська мова і є, і не є маркером. Вона є просто даністю. Зверніть увагу на феномен появи в Україні російськомовного націоналізму. Зауважте також, як змінився характер дискусій. Зараз уже не говорять про статус української як єдиної державної мови – це питання уже не підлягає дискусії -  а  про те, де має функціонувати російська мова. Я переконаний, що в державних секторах кожен чиновник має говорити українською. Інша справа, коли ми говоримо про так звані регіональні мови – тоді вона чи він може вживати й російську, якщо до нього звертаються російською. Але це не має звільняти чиновника від знання української. Навпаки: це означає, що чиновник має розмовляти двома мовами – залежно від того, якою до неї чи до нього звертаються. Приватно кожен може говорити тою мовою, якою хоче – хоч китайською.  Грицак переконаний, що в державних секторах кожен чиновник має говорити українською / фото УНІАН Нещодавно в Херсоні міська рада позбавила російську статусу регіональної… Важливо, щоб це було рішенням на місцях «знизу», це не має бути наказ «зверху». Заборони мало що дадуть, вони завжди викликають супротив. Приклад української мови мав у цьому нас переконати. Вона вижила не завдяки, а всупереч рішенням «зверху». Але якщо ми хочемо, щоб був вибір на користь української мови «знизу», з цим треба працювати. Найнадійніший спосіб для змін на користь української – це посилювати політичну й економічну складову самої української держави. Дуже люблю вислів з дискусії, чому іврит - мова, а ідиш - діалект: мова – це діалект, за яким стоїть армія. Тобто, в країні має бути не формальний статус мови, а фактичний. Що стоїть за мовою? – армія, наука, культура. Все це треба розвивати, і, на щастя,  у нас це робиться. Скажімо, українські фільми нарешті з'являються, раніше їх не було. Я вважаю, що з усіх структурних елементів нашого національного життя найдинамічніше розвивається культура – і стратегічно це дуже добре. Якось в одному з інтерв’ю ви згадували історію лідера гурту «Брати Гадюкіни» – російськомовного єврейського хлопчика, який швидко українізувався у Львові. Чи бачите ви сьогодні у наших містах, що є творчими осередками - Київ, Львів - потенціал вдало українізувати? Від початку української незалежності в Україні склалася вісь Львів-Київ. Політично Київ і Львів зараз як два близнята. Київ став справжньою українською столицею, першим містом України,  а третім (після Москви і Петербургу) містом «русского мира». Останніми роками до осі «Київ-Львів» додалося місто Дніпро. На межі 1970-80-х, це було батьківщиною еліти, яка правила усім СРСР – така собі столиця Брежнєва. Як жартували, історія Росії ділиться на три періоди – «допетровский, петровский, днепропетровский». У 1990-х роках, з приходом Кучми аж до «донецких», ця дніпропетровська еліта правила Україною. Але за ці роки там з’явився молодий середній клас, переважно бізнес, не пов’язаний з державою, який у своїй більшості є українським політично й економічно. Він функціонує в іншому просторі, дуже часто є орієнтованим на західні ринки. Для них головний конкурент – це державні монополії, олігархи. Конкурувати з олігархами на рівних правах вони не можуть. Відповідно, вирівняння правил гри для них– питання життя і смерті. Так і починається стихійна українізація. Але Львів теж сильно помінявся. У ньому вмерла велика індустрія, і зараз місто живе з пост-індустріальних галузей. Львів став такою собі сервісною столицею України. Це засвідчує маса туристів, IT-сектор, ресторани, кав’ярні. Львів є прообразом майбутнього України. Як жартують львів’яни: «За 20 років Львів буде у Європі – а решта України, як собі захоче». В значній мірі ці зміни - це ефект першого та другого Майдану, та «ефект Садового» (який також з'явився, як проект певного середовища, що не мирилося зі станом Львова). Однак у більш загальному контексті «ефект Львова» є вираженням загальноукраїнської тенденції - поступової міграції капіталу, людського і фінансового, зі Сходу на Захід. Вона пов’язана з війною, але почалася раніше, наприкінці «нульових» 2000-х, і своєю чергою є наслідком пост-індустріальної трансформації. Ключове питання зараз – чи вдасться продовжити вісь «Львів-Київ-Дніпро» на Харків та Одесу. Чи мова може бути інструментом продовженням цієї осі? Приклад Києва та Дніпра – та, й зрештою, «сервісного» Львова – каже, що радше ні. Вони мінялися не у зв'язку із мовною політикою. А що ви думаєте про мораторій на «російськомовний культурний продукт», який ввела спочатку Львівська міська Рада, тепер Житомир. За словами чиновників Львівської облради, карати за порушення мораторію не будуть, мовляв, це поза межами компетенції місцевої ради. Головна мета — пропаганда української пісні шляхом соціальної реклами. Що думаєте про таку пропаганду? Чому зараз? Як на мене, це популізм. Оскільки мораторій нічим не підкріплений, це те саме, що сказати: ми за все добре, проти всього поганого. І не знаю, чи ця формула Львова підійде для всієї України. Бо Житомир – це центральна Україна, у межах осі «Львів-Київ». Але чи підійте ця формула для Одеси й Харкова? Ви, як львів’янин, чи звертали увагу, як все-таки цей механізм у Львові діє сьогодні? Ні, не звертав. Але я звертаю увагу на що інше: давно не чув стільки російської мови у Львові, як тепер. І це не пояснюються зростанням російськомовного населення у місті. Соціологія показує, що ця група у Львові майже зникла. Теперішня російськомовність Львова пояснюється великою кількістю туристів з Києва та Східної України. Звичайно, це добре, бо це формула тихої асиміляції – модель Львова перемагає не за рахунок рішень міської ради, а за рахунок своєї soft power. Українська мова має мати свій soft – це те, що має переконливу внутрішню силу. Історик Грицак, зазначив, що зараз у Львові більше розмовляють російською, ніж раніше / фото УНІАН В одному з ваших інтерв’ю, ви розповідали, як в радянські часи російська мова в Україні для багатьох була соціальною сходинкою зміцнити своє становище. Чи не виникає у вас враження, що для деяких публічних осіб нині такою є українська мова. Коли російськомовні політики показово переходять на українську, і чи це добре? Я сам із села під Моршином, і пам’ятаю, як на межі 1970 і 80-х моршинська молодь на дискотеках переходила на російську, бо, так, це було питання статусу… У радянські часи російська мова була мовою й умовою кар'єри. Про Київ говорили, що там українською мовою розмовляють тільки академіки-гуманітарії (бо їм було «положено») і прибиральниці. Тепер статусною мовою є не російська, а українська.  Свідченням цього є, що не лише Янукович, навіть Азаров намагався говорити українською (хоча краще б вже не говорив). Втім, це статусне питання виключно всередині держави. А якщо ми хочемо інтегрувати Україну у світ, то статусною є англійська. Якщо ти знаєш тільки українську та російську, то маєш обмежене коло ідей, засобів тощо. Вільне вживання англійської  – це вже глобальна статусність. Завершимо актуальним. Згадаємо санкційний список Росії. В документі є українська мова (прізвища, імена фігурантів списку продубльовано). В інформаційному середовищі вже звернули увагу на це, мовляв, чи не вперше в сучасній історії офіційний додаток до урядової постави Росії містить слова українською. Чи вбачайте ви в цьому певний символізм? Тобто не лише виключно люди чи підприємства загрожують Росії, але і мова? Напевно, що символізм є. Щоб ви правильно мене розуміли, я не вважаю, що українська мова не є загрозою для Росії. Очевидно, що загроза, інакше б її не забороняли. Але більшою загрозою для Росії є успіх українських реформ. Я поділяю тезу ліберальної вітки української історіографії про те, що головна різниця між Україною і Росією полягає не в мові, а в інших політичних традиціях, іншому типу стосунків між державою та суспільством. Уже за незалежної України цю тезу переказав на свій спосіб Анатолій Стреляний: козаки були і в Росії, і в Україні – але можна спокійно написати історію Росії без козаків, натомість не можна написати історію України без козаків! Бо що є українські козаки чи київське православ'я? Це є продукт і приклад самоорганізованого суспільства, «знизу», при чому на вестернізованих формулах і зразках. Тут наша сила, і пояснення, чому Україна поміщається і не поміщається у «русском мире» - тобто поміщається приблизно так, як шило у мішку. Важливо скріплювати власне ці різниці. В 90-ті роки ми довго дискутували, чи є щось, що дійсно об’єднує Україну? На мою думку,  за часи незалежності склалися три загальнонаціональні консенсуси. Перший і найранніший, від 1991 року – жити незалежним життям від Росії. Другий, пізніший, від часів Ющенка – це те, що голодомор був, і він був геноцидом. А третій, най недавніший – державний статус української мови. Ці три консенсуси дуже добрі та необхідні. Але, мовою математики, ці консенсуси необхідні, але недостатні. Літак є, але він має літати, а не стояти вічно на льотній смузі! Ірина Шевченко

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/society/10332108-istorik-yaroslav-gricak-naciya-ce-ne-pro-movu-chi-pro-istoriyu-a-pro-modernizaciyu-hochesh-buti-silnim-modernizuysya.html

Незабутня Соломія Крушельницька

Ця жінка була народжена для сцени. За життя її визнали найвидатнішою співачкою світу.

Соломія була зразковою ученицею. Першим досвідом співу для Соломії Крушельницької був домашній хор – у ньому співали всі восьмеро дітей старовинного українського роду Крушельницьких.

Під час одного з таких виступів у юну Соломію закохався молодий семінарист Зенон Гудковський. Зачарований голосом і вродою він попросив її руки, і батьки дали згоду. Але для Соломії це рішення було наче вирок, адже вона не кохала. В її житті тоді була лише одна пристрасть – музика.

На скасуванні заручин наполягала сама Соломія. Це суперечило всім суспільним нормам. Однак, Амвросій Крушельницький підтримав доньку, адже понад усе він хотів бачити свою доньку щасливою.

Під час навчання в консерваторії вона виконує головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя «Месія». В 21 рік Соломія дебютує на сцені Львівської опери. Саме там її побачила італійська прима Джемма Беллінчоні. Вона переконує дівчину продовжити навчання в Італії!

Вчити доньку за кордоном для сільського священника було розкішшю, але задля великого майбутнього доньки Амвросій Крушельницький був здатний на все. Він взяв позику в банку і відправив доньку на навчання за кордон.
Батько Соломії не прогадав, у її дипломі згодом записали: «… має всі дані для того, щоб стати окрасою навіть першорозрядної сцени».

В Італії всю себе Соломія присвячує навчанню. Їй викладають найкращі педагоги, Крушельницька займається по шість годин на день і вже за рік тріумфує на італійській сцені.

Публіка в захваті від її унікального сопрано. Згодом були виступи в провідних театрах Європи, де співали найкращі світові зірки.

У перші десятиріччя найбільш популярними на оперній сцені були четверо чоловіків – Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо та Федір Шаляпін. І лише одна жінка змоглася сягнути їхньої висоти – це була Соломія Крушельницька.

У кого б не перевтілювалась Соломія Крушельницька – Аїду, Кармен, Брунгільду – кожна прем’єра за її участі мала шалений успіх.

Своїм бездоганним відчуттям музики співачка прославила не одну арію. Якось вона навіть врятувала оперу славетного італійця Джакомо Пуччіні. Соломія вмовила композитора переробити його «Мадам Батерфляй», прем’єра якої з тріском провалилася.

Згодом оновлену оперу презентували в Брешії. Соломію Крушельницьку, яка виконала головну партію в ній, сім разів глядачі викликали на біс.
«Крушельницька врятувала оперу «Мадам Батерфляй», адже в першій своїй редакції, вона зазнала провалу. Крушельницька була українкою, хоча і в Польщі, і в Італії її вважали своєю співачкою»

Співачка завжди підкреслювала своє походження – на біс виконувала тільки українські пісні.

Європа, Америка, Африка – серед шанувальників Крушельницької було безліч політиків, багатіїв і всесвітньо сідомих співаків. Але Соломія всю свою пристрасть віддавала тільки сцені. І не тільки публіці – а й родині.

Соломія розуміла, що мусить виправдати надії літнього батька. У 30 вона вже була годувальницею родини, і навіть купила рідним будинок у Львові.

Лише одного разу Крушельницька скасувала запланований виступ. Після виверження Везувію, лікарі відмовили її від виступів у Палермо. Соломія вирушила у Віареджо, і там зустріла людину, яка докорінно змінила все її життя.
Розумний, аристократичний італієць, мер міста Віареджо Чезаре Річчоні став коханням всього її життя. Він був на 20 років старший за Соломію, однак лише з ним Крушельницька, яка раніше була віданна лише сцені, пізнала земне кохання.
Закохана Соломія Крушельницька понад усе боялася відмови цього чоловіка, який всього за декілька тижнів став їй не просто другом.

Його освідчення, а потім весілля і будівництво спільного будинку стало ідеальним початком їхніх 28 років сімейного щастя.
Першим серйозним потрясінням стала смерть коханого чоловіка. А за кілька тижнів прийшла ще страшніша новина. В Україні після тяжкої хвороби померли брат і батько Крушельницької. Не роздумуючи й миті, Соломія збирає речі і їде на Батьківщину підтримати рідних.

Львів, 1947 рік. Соломія Крушельницька виходить на сцену, щоб заспівати свою останню партію.

Вісім років тому вона приїхала до Львова провідати рідних. Тоді вона навіть подумати не могла, що назавжди стане тут заручницею і більше ніколи не побачить Італіі, де залишилось усе її життя і могила коханого чоловіка.

Через перелом ноги вона затрималась на Батьківщині значно довше, ніж планувала. Якраз у цей час до міста входять радянські війська, і співачка не може отримати права на виїзд.
Назад до Італії Соломію Крушельницьку не пустили, а радянське громадянство дали тільки після передачі її італійської вілли на користь СРСР. Згодом конфіскують і будинок, який був куплений у Львові для батьків.

Однак і це не зламало співачку. Разом з сестрою вона оселилась у невеличкій двокімнатній квартирі і продовжувала займатися співом, давала приватні уроки.

Після Другої світової війни домоглася дозволу викладати офіційно в Львівській консерваторії, але визнавати Соломію там не поспішали.

У 1949 році Соломія востаннє вийшла на сцену.

Рак горла щодня робив голос слабшим, але для цього виступу вона збирає всі свої сили.

Велика Соломія Крушельницька прощалася з глядачами Львова, а перед очами оперної примадонни плили сцени Відня, Мілану, Парижа, Нью-йорка, Варшави…

Джерело: ukrainki.kanalukraina.tv

Томос для України: повний текст історичного документу

Томос для України: повний текст історичного документу
Томос для України: повний текст історичного документу
Опубліковано 05.01.2019  в Новини/Політична правда
 3 115

В інтернеті оприлюднили повний текст томосу для України, підписання якого відбулося в суботу, 5 січня.

Про це повідомляє НАРОДНА ПРАВДА з посиланням на cerkvarium.org.

Так, Константинопольська церква проголосила Православну церкву України (ПЦУ) “своєю духовною дочкою”.

В інтернеті оприлюднили повний текст томосу для України, підписання якого відбулося в суботу, 5 січня.

Про це повідомляє НАРОДНА ПРАВДА з посиланням на cerkvarium.org.

Так, Константинопольська церква проголосила Православну церкву України (ПЦУ) “своєю духовною дочкою”.

“Ви приступили до гори Сіонської… і до Церкви первородних” (Євр. 12:22–23), блаженний серед народів Апостол Павло говорить усім вірним; і дійсно, Церква є горою, тому міцною і стійкою, непорушною та непохитною. Хоча одним стадом та одним тілом Христовим є і називається Церквою Божою, яка повсюди має сповідання православної віри, спільність в таїнствах у Дусі Святому та непорушність апостольського спадкоємства і канонічного порядку, але ще від апостольських часів складається з Церков, розташованих на землях і країнах, внутрішньо самоврядованих власними пастирями та вчителями, і служителями Євангелія Христового, тобто кожного місця єпископами, з причин не лише історичного значення міст і країн у світі, але й внаслідок особливих пастирських необхідностей у них.

Отож, оскільки благочестива та Богомбережена земля України укріплена і звеличена вищим промислом та отримала свою повну політичну незалежність, державні та церковні керівники якої вже майже тридцять років палко просять її церковного самоврядування та пліч-о-пліч з народом й суголосно з давніми його проханнями свого часу зверненими до святішого Апостольського Константинопольського Престолу, котрий за багатовіковим канонічним переданням зобов’язаний турбуватися про Святі православні Церкви, які мають в цьому потребу, а найбільше про ті, які завше з ним зв’язані канонічними узами, як-от історична Митрополія Київська,— то наша Покірність з Преосвященними при нас Митрополитами та всечесними, улюбленими в Святому Дусі братами та співслужителями, з обов’язку турботи Великої Христової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у помісних Церквах, однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул «Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України»,-не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церкви,-який є головою Святішого Синоду, котрий щороку скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім старшинством, з числа тих, що мають єпархії в географічних межах України.

Таким чином управлятимуться справи Церкви в цій країні, як проголошують божественні та святі Канони, вільно й у Святому Дусі, та безперешкодно, без будь-якого іншого зовнішнього впливу.

До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем “Святіша Церква України”, як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафiї за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави. І ми надаємо їй привілеї та всі суверенні права, належні автокефальній церковній Владі, так що відтепер Митрополит Київський і Всієї України, здійснюючи богослужіння, поминає “Усiх Єпископів Православних”, а сонм найсвятіших Архієреїв при ньому поминає його ім’я як Першого та Предстоятеля Найсвятішої Церкви України.

Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі Священним Переданням і шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і настановами 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору, який визначає, що “якщо ж при спільному голосуванні всіх, яке буде справедливим і згідно церковного канону, двоє чи троє через власну схильність до суперечок будуть заперечувати, то нехай має силу рішення більшості”, до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляцiйні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору.

Прояснюємо до вище сказаного, що Автокефальна Церква України визнає головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи і Предстоятелі, та має разом з іншими канонічними обов’язками та відповідальностями, насамперед для збереження нашої Православної Віри неушкодженою та канонічної єдності та спілкування з Вселенським Патріархатом й іншими помісними Православними Церквами. І до цього, Митрополит Київський і Всієї України, як і Архієреї Найсвятішої Церкви України, обираються віднині відповідно до належних положень божественних і священних Канонів і згідно з відповідними положеннями її Статуту, які мають в усьому обов’язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу.

Усі архієреї зобов’язані турбуватися, щоб боголюбно пасти народ Божий, провадячи в страху Божому мир і згоду в країні та в своїй Церкві. Але щоб в усьому перебував не применшений зв’язок духовної єдності та спілкування святих Божих Церков, бо ми навчилися “зберігати єдність духа в союзі миру” (Еф. 4:3), то кожний Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України повинен поминати за давніми Переданнями святих Отців наших Вселенського Патріарха, Блаженніших Патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних Церков, у ряду Диптихів, згідно з канонічним порядком, отримавши своє місце після Предстоятеля Церкви Чехії і Словакії в священних Диптихах і на церковних зібраннях.

Таким чином, Православна Церква України, через свого Першого чи канонічного місцеблюстителя Київського Престолу, зобов’язана брати участь у стосовно важливих канонічних, догматичних та інших питаннях у міжправославних нарадах, які збираються час від часу, за священним звичаєм, від початків усталеним Отцями. Перший же, настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необхідні належні Мирнi Грамоти до Вселенського Патріарха та до інших Предстоятелів, і сам має право від них отримувати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями, отримуючи від неї і Святе Миро, для вияву духовної єдності з нею. Для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння, причому права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні та священні ставропігії зберігаються неприменшеними.

Отож, на всiх цих умовах, наша Свята Христова Велика Церква благословляє та проголошує Православну Церкву України Автокефальною та щедро закликає на Ієрархію на Українській землі, непорочний клір і благочестивий народ її, з невичерпного скарбу Святого Духа, божественні дари, молячись, щоб Перший і Великий Архієрей Ісус Христос, заступництвом всенепорочної і всеблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, святого славного і рівноапостольного князя Володимира і святої славної княгині Ольги, преподобних і богоносних Отців наших, подвижників і монахів Києво-Печерської Лаври та інших монастирів, укріпив назавжди її в тілі Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви таким чином зараховану Автокефальну Церкву України і подав їй благостояння, єдність, мир і зростання, на славу Його, і Отця, і Святого Духа.

Таким чином, таке вирішене та розсуджене і в радості сповіщене вам від шанованого Центру Православ’я було соборно затверджено, для постійного збереження видається цей Патріарший і Синодальний Томос, написаний і підписаний в Кодексі нашої Великої Христової Константинопольської Церкви, вручений в точнiй і ідентичнiй копії Блаженнішому Предстоятелю Святішої Церкви України, митрополиту Епіфанію та Його високоповажності Президенту України пану Петру Порошенку, для вічного доказу та постійного представлення. Року дві тисячі дев’ятнадцятого, місяця січня, 6 числа, індиктiона 12.

Вселенський Патріарх Варфоломій, в Христі Бозі вирішує 

митрополит Вріульський Пантелеймон,

митрополит Італійський і Мальтійський Геннадій,

митрополит Германський Августин,

митрополит Транупольський Герман,

митрополит Нью-Джерський Євангел,

митрополит Родоський Кирилл,

митрополит Ретімнський і Авлопотамський Євгеній,

митрополит Корейський Амвросій,

митрополит Сингапурський Контантин,

митрополит Австрійський Арсеній,

митрополит Сімський Хризостом,

митрополит Чиказький Нафанаїл”.

Про проблеми, які найбільше турбують українців

Соціологи назвали проблеми, які найбільше турбують українців 
Соціологи назвали проблеми, які найбільше турбують українців (ВИПРАВЛЕНО)

КИЇВ. 3 січня. УНН. Згідно з результатами соціологічного опитування, на сьогодні найбільше українців турбує військовий конфлікт на Сході України, низький рівень зарплат і пенсій та підвищення тарифів на комунальні послуги. Про це повідомила прес-служба Українського інституту соціальних досліджень ім. О.Яременка та Центру "Соціальний моніторинг", передає УНН.

“Проблемами, які сьогодні турбують українців найбільше, є військовий конфлікт на Сході України (назвали 58% опитаних); низький рівень зарплат і пенсій (57%); підвищення тарифів на комунальні послуги (52%); підвищення цін на основні товари, інфляція (35,9%); безробіття, відсутність роботи (25,2%); хабарництво та корупція у владі (23,3%); а також неможливість отримати якісне медичне обслуговування (17%)”, - йдеться у повідомленні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вступ до ЄС підтримують майже 60% українців – дослідження

Переважна більшість населення вважає що країна продовжує рухатися в неправильному напрямі (68,3%), протилежної думки дотримується лише 19,4% (не визначилися 12,3%).

Дві третини опитаних вважають що країні сьогодні потрібні радикальні зміни (63,7%). Бажають щоб все залишалося так як є 14,1%, ще 14,9% вважають, що краще було раніше (не визначилися 7,3%).

18,2% вважають що "Україні потрібно сьогодні більше свободи, демократії, навіть якщо це спричинятиме відсутність порядку", думки що "Україні потрібно сьогодні більше порядку, навіть якщо для цього доведеться піти на деякі обмеження демократичних принципів і свобод" дотримується 69,8%.

Введення воєнного стану в країні підтримували 24,9% опитаних, не підтримали 64,8%. При цьому вважають, що запровадження воєнного стану допомогло сприяти вирішенню конфлікту на Сході країни лише 14,1% дотримується думки, що не допомогло – 71,9%.

На думку опитаних ведення воєнного стану в країні жодним чином не вплинуло на їх бажання голосувати на президентських виборах 2019 року (78,2%).

Соціологічне опитування охопило всю територію країни (за винятком тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької областей, АР Крим). Вибіркова сукупність репрезентативна за віком (населення від 18 років і старші), статтю, типом населеного пункту та регіоном. Всього опитано 2045 респондентів. Стандартні відхилення при достовірних 95 відсотках не перевищують 2,2%. Рівень кооперації респондентів становить 57%. 

Календар президентських виборів-2019

Календар президентських виборів-2019: ключові дати
30 Грудень 2018, 20:50

Чергові вибори президента України відбудуться 31 березня 2019 року. Проте це не єдина дата, про яку варто пам'ятати
Чергові вибори президента України відбудуться 31 березня 2019 року. Проте це не єдина дата, про яку варто пам'ятати

Чергові вибори президента України відбудуться 31 березня 2019 року. Про які основні дати варто пам’ятати, коли очікувати кінцевих результатів та що необхідно для голосування?

Перед виборами

Виборчий процес - це здійснення суб'єктами, визначеними ст.12 закону «Про вибори президента України», виборчих процедур.

Він ключає такі етапи: висування та реєстрація кандидатів на пост президента; утворення окружних та дільничних виборчих комісій; проведення передвиборної агітації; утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі; складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; голосування у день виборів; підрахунок голосів виборців, тощо.

  • 31 грудня – загальний початок виборчого процесу.
  • 31 грудня – 3 лютого – висування кандидатів на пост президента України, реєстрація.
  • До 8 лютого (включно) – закінчення реєстрації кандидатів на пост президента.
  • До 8 березня (включно) – кандидати можуть зняти кандидатуру.
  • До 29 березня – проведення передвиборної агітації. Вона починається наступного дня після реєстрації кандидатів, а закінчується о 24-ій годині перед днем виборів.
  • З 29 березня – заборона оприлюднення/поширення опитувань громадської думки на тему виборів.
Голосування і результати
  • 31 березня з 08:00 до 20:00 – проведення голосування. На закордонних дільницях – згідно з місцевим часом.
  • До 10 квітня – оголошення результатів.
  • 15 днів після оголошення результатів – офіційне завершення виборчого процесу.
  • Новообраний президент України вступає на пост не пізніш як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів.
Другий тур
  • 21 квітня 2019 – дата ймовірного другого туру, у разі якщо у першому ніхто з кандидатів не набере абсолютної більшості голосів (50% + 1).
  • До 1 травня – результати ймовірного другого туру.
Як голосувати
  • Голосувати можуть громадяни України, які досягли 18-річного віку.
  • При собі треба мати документ, що підтвердить громадянство: паспорт, тимчасове посвідчення громадянина, тощо.
  • Виборці отримають запрошення до виборів з датою та місцем голосування. Якщо його нема – треба звернутися в дільничу виборчу комісію, якщо є – написати заяву в відділ ведення державного реєстру виборців.
  • Інший спосіб перевірки – на сайті Державного реєстру виборців.
Крим та Донбас
  • 5 вересня ЦВК внесла зміни до Порядку тимчасової зміни місця голосування виборця без зміни його виборчої адреси
  • Тобто «виборці, виборча адреса яких знаходиться на тимчасово окупованих територіях районів, міст, селищ і сіл, їх частин у Донецькій та Луганській областях, межі та перелік яких визначаються президентом України у порядку, передбаченому Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», можуть не додавати до заяви документи, які підтверджують необхідність тимчасової зміни місця їх голосування», – йдеться на сайті ЦВК.
  • Їм необхідно звернутися до відділу ведення державного реєстру виборців за місцем проживання із заявою про тимчасову зміну місця голосування.