НАТО — так!

    Шановне панство! Гадаю, всі погодяться зі мною, що Україна має стати заможною, захищеною, демократичною країною. В такому разі і українським громадянам стане краще мешкати в ніј. Але для цього українцям потрібно позбутися тих принизливих договорів, що попідписували керівники України. Це зробити не так важко як здається на першиј погляд. Стратегія поляга в тому щоби розірвати угоди з: тимчасового базування Чорноморського флоту РФ, газові контракти з Росією, контракт з транзиту газу по терені України, припинення будівництва Росією газогонних шляхів в обхід України, безкоштовного користування Росією української частини Керчінської протоки і нарешті вступ України до НАТО і ЕУ; а ще домогтися визнання Росією голодомору, як геноциду українського народу, ј отримати компенсації за злочини перед Україною.
    1. Як позбутися Чорноморського флоту раніше 2042 року? Потрібно просто натякнути москві про те, що Україна має намір поставити американську віјськову базу на Криму. Або розірвати ту угоду через постіјне порушення правил базування флоту; згадавши про незаконно загарбані маяки, віјськові навчання та переміщення кораблів без попередження української сторони.
    2. Як розірвати газові контракти з Росією? Не підписувати документи про вступ Росії до СОТ, запропонувавши свої дуже вигідні для України ціни на росіјськиј газ.
    3. Як розірвати контракт з транзиту газу по терені України? Перекрити росіјськиј газ до Західної Европи через мовляв збитковість газової магістралі по терені України через низькиј тариф. Або скористатися перевагою України в перемовинах про всуп Росії до СОТ.
    4. Як припинити будівництво Росією газогонних шляхів в обхід України? Натякнути або ј почати будівництво газогону від Туркменистану до Европи в обхід Росії. Таким чином Росія втратить монополію з продажу природного газу в Европі. Щоби цього не сталося вона відмовиться від свого авантюрного плану.
    5. Як припинити договір про безкоштовне користування українською частиною Керчінської протоки Росією? Коли Україна поставе натівську віјськову базу на Криму, Росія власноруч розірве договір про дружбу і співробітництво з Україною. В такому разі угода про користування Росією української Керчінської протоки автоматично втрате чинність. Між іншим, передача будь-якої території у спільне користування або у власність іноземніј державі не можливе, позаяк такі питання, за українською Конституцією, врегульовуються лише через всеукраїнськиј референдум. Якщо ж не розірве, то Україна ма всі підстави позбутися цієї угоди через порушення москвою українського водного кордону під час незаконного будівництва дамби до острова Тузли з намаганням захопити јого у свою власність, та заставити платити за користування українською ділянкою протоки, як це було до зрадницької кучмівської угоди.
    6. Як вступити до НАТО? Натякнути або почати виготовлення ядерної зброї під приводом того, що на Україну тиснуть, а в таких умовах вона може захиститися лише маючи атомну бомбу. Будьте певні, натівські країни самі запропонують Україні вступ до лав країн НАТО без будь-яких умов, в обмін на відмову від ядерної зброї. Я проти застосування ядерної зброї, але маючи її є гарантія безпеки. Наразі Україна має обов'язки, а не має прав у НАТО. Вона у всьому підтримує НАТО, воює заради миру, втрачає вояків, витрачає кошти. Проте НАТО не стане на захист України — партнера НАТО, воно стане на захист України — члена НАТО.
    7. Як вступити до ЕУ? Таким самим чином як вступ до НАТО, лише з тією різницею, що Україна має підписати документ асоціјованого членства з країнами ЕУ про конкретну і остаточну дату повноправного вступу до цієї організації.
    8. Як домогтися визнання Росією голодомору, як геноциду українського народу? Просто не підписувати документи про вступ Росії до СОТ.
    Маємо ще переваги у перемовинах з москвою: переміщення так званих росіјських миротворчих сил через терен України до Подністров'я. Це можна заблокувати легко — без шуму і пилу. Якщо Росія не погодиться на всі українські вимоги, то маємо пригрозити позовом до міжнародного суду в Гаазі щодо виплати українцям матеріяльних компенсаціј з: геноциду українського народу, репресіј, виселення з етнічних теренів, постраждалим від Чорнобильської АЕС, воякам Афганістану, затоплення сіл Дніпровськими водосховищами, виплати збережень «Сбербанку СССР» українським громадянам. Росія ж оголосила себе спадкоємицею Совітського Союзу, то має платити борги. Росія виплачує борги країнам, яким заборгував СССР, а Україні не збирається, завдячуючи В. Януковичу і јого команді. А ще неодмінно потрібно нагадати і врахувати у перемовинах про дискримінацію української мови ј культури в цілому, та недопущення подальшого використання ними назви «Russia».
    Тільки позбувшися цих збиткових угод, Україна реально стане великою, вільною і заможною країною. Є ще дві дуже важливі деталі, без яких Україна не стане такою. Це — одна єдина державна мова у всіх куточках України і одна єдина Православна Церква. Зробити це дуже легко, була б добра воля президента України. Збільшивши втричі податки на росіјську мову і Церкву, Україна їх позбудеться і закриє це питання на завше.
    Л. Кучма розброїв державу і роздарив її багатсва купці родичів і друзів. Взяти наприклад підземне віјськове летовище у Пальмірі. Там поряд нього знаходилася віјськова частина ППО. Я доклав багато зусиль аби побудувати її, бував на аеродромі, але јого так замасковано, що проходячи не побачив. Він же все знищив. Зараз там нич нема. А скільки по всіј країні! Все, що залишилося нерозкраденим після Л. Кучми, В. Янукович прихватизує, все україномовне знищує, переписує славну українську історію. Підняти виробництво і культуру можна тільки в разі захисту націјональних інтересів.
    Всього можна досягти, але маючи справжнього українського президента, а не В. Януковича. Ортанізувавши всеукраїнськиј страјк з вимогою відсунення нинішнього президента від влади і провівши дострокові перевибори, на яких переможе О. Тягнибок (тільки він візьметься за такі грандіјозні плани деколонізації України), українці нарешті стануть заможними і повноправними господарями на своїј рідніј землі — Україні.

    Чи потрібне НАТО Україні, на думку панства?

Михайло Сергійович Грушевський (нар. 17 (29) вересня 1866, м. Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Біографія
 Походження
Михайло Грушевський, 1895. Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
 Університети
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
 Центральній Раді
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
 Грушевський — академік
Меморіальна дошка на будику на вул. Володимирській де був ВУАН
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
 У Москві
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
Могила Грушевського на Байковому цвинтарі
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

 Міф про президентство
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[2]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
 Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
Пам'ятник Грушевському у Києві
Пам'ятник Грушевському у Луцьку
У Києві, Луцьку , Барі та Львові споруджено пам'ятники Михайлу Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[3]
Зображення на грошових знаках
Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію "Барське староство", яка була його магістерською дисертацією.
Музей Михайла Грушевського
Пам'ятна монета НБУ 1996 року
Пам'ятна монета НБУ 2007 року

Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Праці
    Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку).
    Історія української літератури
    Історія України-Руси
    Ілюстрована Історія України
    Художні твори на сайті ukrlit.org
    Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer
    На порозі нової України

 Повне зібрання творів
Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 2: Суспільно-політичні твори (1907 – 1914). — Київ, 2005. — 704 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-000-0 (т. 2).
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-453-0 (т. 3).
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
    * * * *
Том 4. Книга 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). — Київ, 2007. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-499-4 (т. 4, кн. І).
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
    * * * *
Том 5: Історичні студії та розвідки (1888 – 1896). — Київ, 2003. — 592 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-276-7 (т. 5).
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
    * * * *
Том 6: Історичні студії та розвідки (1895 – 1900). — Київ, 2004. — 696 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-367-4 (т. 6).
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
    * * * *
Том 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-439-5 (т. 7).
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
    * * * *
Том 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). — Київ, 2007. — 776 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-484-0 (т. 8).
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
    * * * *
Том 9: Історичні студії та розвідки (1917 – 1923). — Київ, 2009. — 592 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-628-8 (т. 9).
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
    * * * *
Том 11: Літературно-критичні праці (1883 – 1931), “По світу”. — Київ, 2008. — 784 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-568-7 (т. 11)
Одинадцятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
    * * * *
Том 14: Рецензії та огляди (1888 – 1897). — Київ, 2008. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-592-2 (т. 14)
Чотирнадцятий том розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.

Тезісно Україна виглядає наступним чином.

1. Кремль тисне на нинішню владу України задля більшого впливу у регіоні. Влада Віктора Януковича чинить опір намаганням Москви відібрати ГТС і т. і.

2. Лідер опозиції Юлія Тимошенко продовжує перебувати за ґратами. Ряд політиків та аналітиків називають її прокремлівським політиком.

3. Днями Президент Росії Віктор Медведєв оголосив, що наступним Президентом Росії має бути Володимир Путін. Деякі політологи прогнозують посилення тиску на українську владу і, зокрема, на Віктора Януковича.

У нинішніх умовах відпустити Ю.Тимошенко означає послабити владу В.Януковича і автоматично посилити владу Кремля в Україні – її політична сила зможе вести повноцінну передвиборчу опозиційну кампанію, а Москва продовжуватиме вести свій тиск.

Критичної точки громадських протестів в Україні немає. А це означає, що при владі залишатимуться ще всі ті, хто при ній зараз. Країни Євросоюзу не роблять реальної політики по відношенню до України, обмежовуючись поодинокими заявами.

Тож, слід очікувати послабленої влади в Україні і жодної реальної їй альтернативи? То, чи є реальний вихід з ситуації, в якій опинилася Україна? Хто і що може виправити цей стан?

Иранцы на праздник Ноуруза кладут на стол крашанки, вареники с сыром, проросшее зерно... Что такое Лубны, Коломыя, Белая Церковь... Орда спасла Русь от мусульман... Откуда пошло название “Русь”...

Проф. Тищенко презентует гипотезу о влиянии Авесты и древней Парфии на Европу

В Киевском национальном университете украинский профессор-лингвист Константин Тищенко на конференции по проблемам древнего мира сделал необычный доклад. Многолетние исследования в отрасли языкознания и топонимии привели ученого к выводу: Европа, в частности и Украина, в ранние средневековые времена стала ареной борьбы между носителями трех больших религий – христианства, мусульманства и... зороастризма, европейские следы которого заняли центральное место в последних исследованиях ученого.

"СВОИ" И "ЧУЖИЕ" ИРАНЦЫ

Наука давно знает об огромном влиянии, которое оказали иранские племена на формирование украинского этноса, как и славянства в целом. Но на наших землях в разные периоды истории жилы разные иранцы. Некоторые взаимодействовали с нашими предками – культурно, на уровне языка, “этнически” – еще в праславянскую эпоху (первое тысячелетие до н.э. – первые века н.э.). Это скифы и сарматы, немного позже были аланы... Тех древнейших иранцев академик Прицак называл “своими”.

Но были и “чужие” ираноговорящие народы, которые пришли из Азии на Надднепрянщину позже, – в эпоху раннего средневековья.

Древние, “свои”, иранцы оставили в нашем и других славянских языках такие слова, как бог, хвала, рай, муж, синий, гадать, каяться, заради, темрява, хата, сто, ящер, волос и тому подобное. А также огромный массив имен собственных, в частности названия рек Днепр, Дон, Днестр, даже Обь ...

Более поздние иранцы дали нам такие слова, как почвара, или потвора (т.е. чудовище), збіжжя (зерно), кат (палач), дбати (заботиться), тривати (продолжаться), бачити (видеть), ошатний (нарядный), жвавий (резвый), бо (потому что). Этих слов уже не найдете, скажем, в русском языке.

Это не украинская хата, а современное жилище населения иранской провинции Мазендаран (рядом с историческими землями Парфии)

Исследуя географию распространения иранизмов, то есть слов иранского происхождения, а также названия рек и населенных пунктов, которые могут быть древними осколками иранских лексических единиц, профессор Тищенко натолкнулся на интересное название, которое повторялось во многих уголках центральной и восточной Европы (с местными вариациями): в Швеции – городок Авеста, в Финляндии – Авист, в Эстонии – Авасте, в Голландии – Авест, в Италии – Оваста, в Венгрии – Аваштаня, в Чехии – Обичтов, в России – Авешная, Опочня, Апастово. В Украине – река Обеста (в России – поселок Обеста), село Опачичи (Киевщина), озеро Опечень в Киеве, села Опишня (Полтавщина), Обычев (Черниговщина), Обич (Тернопольщина) и др.

Это натолкнуло ученого на предположение о возможности распространения зороастризма в Европе во времена раннего средневековья. Ведь Авеста (от древнеиранского слова апаеста – “обоснованное высказывание”) – это священная книга последователей этой веры, появившейся в середине первого тысячелетия до новой эры в Персии и названной в честь ее творца и пророка Заратустры.

– Не потому ли на карте Украины сохранилось множество названий с “золотом” – Золочев, Золотоноша, Золотница? – рассказывает Константин Николаевич. – Ведь в народном представлении древних иранцев имя Заратустра происходит от “зард” – золото. Самой Авесты в названиях было бы явно недостаточно, чтобы делать какие-то выводы (нельзя исключать случайных совпадений). Подтверждение этого предположения пришло вот с какой стороны. Из истории известно, что канонизировал текст Авесты в 325 году персидский царь Шахпур. Он вел успешные войны против Рима и гуннов. В его честь названы многие населенные пункты в Иране и в Индостане, который находится значительно дальше от Ирана, чем Украина – на карте Индии найдете десятки всевозможных Шахпутров, Шапуров и Шампуров. И как ни странно, подобные названия мы находим в Европе. В Беларуси – Шапурово, Шпуры, в России – Шабурново, Шапурово, Шабры, Шпуры, Шупарня, Шапорин, во Франции – Шамбор в Италии – Сапор, в Словакии – Сампор. В Украине – Самбир, Самбурки, Шупарка, Шумбар, река Шопурка и много др.

От себя прибавлю, что нашел Самбор аж в Камбодже.

Дальше, по словам Тищенко, по всей Европе начали массово “открываться” географические названия, так или иначе связанные с деятельностью носителей зороастризма. Это топонимы с основой барсам (ритуальный жезл с травой), урван (душа), спента (святой), фравеши (душа святого). Смотрите географические карты, где нанесены соответствующие топонимы .

 

Праздничный стол во время Ноуруза - иранского Нового года, отмечающегося весной. Обязательные атрибуты стола - крашенные яйца, вареники с сыром, свечи, а посредине - миска с проросшим зерном, прямой аналог украинской "зеленой горки" на пасхальном ("великоднем") столе

СЛЕД ДРЕВНЕЙ ПАРФИИ

Исследования топонимии и истории иранских народов привели профессора Тищенко к еще одному интересному открытию.

Известно, что более двух тысячелетий назад на запад и юг от Каспийского моря, на территории современного Туркменистана, находилось государство Парфия, населенное иранскими племенами – парфянами. На персидском языке Парфия называлась Партава . В середине первого века до нашей эры власть и влияние Партавы распространилась от Мессопотамии до Индии. Пришло в упадок государство в четвертом веке от междоусобиц и набегов «наших» иранцев-аланов. 

В аланском диалекте древнеиранского языка не было звука р, вместо него употреблялся л. В языке парфян, видимо, подобная замена также имела место. Этот звуковой переход оставил в Украине яркого свидетеля...  Носители парфянской культуры и языка создали на наших землях свою Партаву, известную нам под названием... Полтава .

От Парфии, скорее всего, происходит не только множество украинских географических названий, но и фамилии – Пархоменко, Порошенко, Пахлевская, Баглай, Багалий. У соседей – например, Паславский, Парфенов ... 

КТО ТАКИЕ ГАБРОВЦЫ

Это не только герои известных анекдотов – жители болгарского города Габрова. Габрами персидские мусульмане называли “неверных” (от арабского слова кафр ), особенно зороастрийцев.

Исследуя “зороастрийскую топонимию”, профессор Тищенко обнаружил сотни названий с основой габр, гавр (вариант – гавл в аланском диалекте). В самой Болгарии оказались три десятка Габровых... (Смотрите карты ). В Украине, судя по всему, до наших дней дошли следующие ославяненные формы этих названий: Гавронщина, Гайворон, Говоры, Гавареччина, Гавриши, Гавришевка, Гаврики, а также... Говерла. В России – это названия типа Гаврино, Кабардиново, Коварды. Сюда же, по предположению профессора, можно отнести фамилию Гавел и название целого народа – кабарда, кабардинцы ...

Вблизи каждого из этих “габровских” сел, городов, рек и гор обязательно находятся другие “свидетели” древних сторонников Заратустры – названия с различными авестийскими корнями.

Это именно их, габров-зороастрийцев, по мнению Тищенко, в Болгарии называли богумилами – а не, как до сих пор считалось, носителей так называемого манихейства – нехристианского дуалистического учения первого тысячелетия, тоже иранского происхождения (кстати, последователи Заратустры убили основателя манихейства перса Мани во второй половине ІІІ века).

Это их, зороастрийских священников, называли последователями Белобога, поскольку они носили (и до сих пор носят) белые наряды, и именно габровские общины именовали белой церковью (отсюда и названия Белобожница, Белая Церковь и т.п). Габров также называли белоусами (вспомните распространенную украинскую фамилию), поскольку во время службы они и до сих пор прикрывают рот белыми повязками. 

Откуда же в Украине взялось мусульманское название “неверных”?

Это вопрос мы и адресовали господину Тищенко.

НАША РУСЬ И АРАБСКАЯ РУСАФА

– Многочисленные географические названия в Украине свидетельствуют о длительном арабском присутствии в Украине,  – пояснил профессор. – Несмотря на нивелирование этих названий в результате естественного процесса народной этимологизации, то есть приспособления их к якобы украинским словам, они дают яркую картину.

– О каком периоде истории идет речь?

– С седьмого по тринадцатый век. То есть от времени зарождения мусульманства – до вытеснения его... татаро-монголами. Возможно, если бы не они, то господствующей религией у нас был ислам. Пятьсот лет не могли пройти бесследно.

– Какие народы были носителями веры в Аллаха?

– Разные. Частично те же «чужие» иранцы из Персии, местные половцы – тоже иранского происхождения.

– А откуда же взялся здесь арабский язык?

– Следует полагать, что у каждого половецкого племени был свой мулла – живой носитель арабского языка. Священным языком мусульман был (и остается до сих пор) арабской.

– Арабский язык оказывал влияние на праукраинский только через посредничество ислама?

– Это влияние началось намного раньше – еще как результат активной торговли, которую вели арабы с народами Европы. Некоторые названия восточных городов принесли в Надднепрянщину также первые миссионеры-христиане персидского происхождения.

Так, по предположению Тищенко, имена тогдашних халифов, названия халифатов и реалии раннего исламского мира дали многочисленные названия в Украине, например: с. Корань на Житомирщине – от Коран, села Арабка, Араповка, а также Воропай, Воропаи, Воропаев, Воропаевка – от араб, с. Халепья на Киевщине – от сирийского города Халеб, Триполье – от ливанского города Триполи, села Дамаски, Демешкивцы – от столицы Сирии Дамаск, г. Сурож – от Сирия, села Медин, Мединщина, Медыня – от Медина, многочисленные Богдановки – от города Багдад (“богом данный”), Лубны – от названия Ливан (по-арабски Лубнан). Коломыя происходит от арабского слова калами – мусульманский догматик, Тараща – от исторического имени Тарак (ибн Зияд). Арабское название Египта – Миср – дало известные «славянские» корни в названиях Пере-мышль, Радо-мышль, Дрого-мышль и даже Мышеловка в Киеве. Славяне именовали Египет старым названием Копт, отсюда названия сел Копти, Коптивщина, Коптив и т.д.

– А почему арабов нет в летописях? – спрашиваю Константина Николаевича.

– Как это нет? Арабы, как и печенеги, половцы и позже татары – это летописные агаряне. А еще - басурмане, поганые, сарацины. Были также измаильтяне – так именовались друзы – мусульманская секта, и ныне существующая в Ливане и Сирии.

– И как они все уживались в древней Руси?

– Кстати, о древней Руси. Считалось, что это название германского происхождения. Но под Амманом в Иордании есть город Русафа. Это туда в восьмом веке была перенесена столица династии Омейядов. Название этого известного среди тогдашних мусульман города может дать адекватное объяснение украинских названий двух винницких сел Русава, рек Росава, Роставица и наконец Руси. Дело в том, что сохранилось письмо Папы Римского от 802 года «К клирикам Руси», адресованное священникам Надднепрянщины, когда варягов здесь еще и близко не было. Якобы славянские названия в Германии, типа Руссдорф, Россбах – в действительности тоже могут быть арабскими по происхождению. Поскольку там отроду не было славянских полков княжеской Руси. Эти названия появились во времена аваров.

Как показывают исследование топонимии, а также археологические раскопки, в средневековье Надднепрянщина являла собой конгломерат различных этносов, религий, государственных образований. Здесь сосуществовали, вели между собой торговлю и воевали славянские, иранские, кельтские, готские племена, хазары, авары, гунны, арабы... Со временем "победили" славяне – возможно, потому, считает профессор, что были более всех привязаны к земле, к земледелию. Но каждый из этих народов оставил заметный след в культуре, традициях, языке украинцев. Стоит только раскрыть карту и вчитаться в названия наших сел, городов, рек и гор.

Владимир Ильченко

Справочно. Иранские языки, на которых разговаривали скифы, сарматы, аланы, ясы, осетины, таджики, персы и пр. – принадлежат к индоевропейской языковой семье, как и германские, романские, славянские, греческий и др. языки. Арабский язык принадлежит к семитской языковой семье (к ней также относится, в частности, иврит)

http://www.unian.net/rus/news/news-316836.html

(літер забагато, але патріотів і людей здатних мислити прошу прочитати)

Із набуттям нашою державою незалежності, а разом із тим демократії, українське суспільство може по праву пишатися своїм виборчим правом. Однак чи дійсно все відбувається так, як називається, чи дійсно отримане нами є тим, за що боролися покоління наших свободолюбивих предків?

Існує безліч нюансів у вже ніби-то налагодженій виборчій системі, які в сумі перевертають всю її суть до гори дригом. Розібравшись у них, стає під сумнів усе, що було урочисто проголошено у недалекому 1991-му році, або ж втрачається віра у діючий суспільний лад взагалі. В чому ж, власне, справа?

Законодавчий орган, тобто наша шановна верховна рада, у складі більш як чотирьох сотень осіб, приймає закони та поправки до них, всілякі постанови, що ніби покращуватимуть життя суспільству, і т. д. По-перше, звертає на себе увагу їх кількість. Враховуючи всі привілеї, що автоматично даються цим посадовцям, представницькі витрати, а також зарплатню, що також не є скромною у порівнянні із середнім заробітком українця, це не аби-яка ноша національному бюджетові, який між іншим утримує на собі ще й виконавчу і судову владу, а також інші державні установи. А ще й спостерігаючи за ефективністю роботи верховної ради, ціна нашої демократії занадто висока. Що ж стосовно їх офіційних заробітних плат, ні для кого не секрет, що насправді це незначна частка їх реальних доходів. При чому їх становище у держапараті суттєво допомагає  народним обранцям примножувати прибутки. Оперуючи здоровим глуздом, не знайдеться заперечень проти доцільності скорочення штату парламенту, принаймні вдвічі. Дана установа, до речі як і багато інших потребує ретельної чистки від зайвих ланок, не тільки з метою економії, а й міркувань підвищення ефективності. Не дарма ж казали у народі про те, що у семи няньок - дитя каліка. Не думаю, що можливість всіх парламентських партій здійснювати свою політику на законодавчому рівні зменшиться загальним скороченням кількості депутатів.

Тепер, якщо мова торкнулась питання партій, то варто детальніше розглянути начиння цього депутатського пирога. У ньому від дня заснування і до сьогодні, чого тільки немає, і парламентська більшість, і меншість, фракції, блоки, об’єднання, однак дечого раптово і майже непомітно якось не стало. Чого саме – депутатів, обраних по одномандатним спискам, їх прибрали, при цьому не змінивши кількість діючих депутатів. На перший погляд – нічого суттєвого, однак насправді, народ, якому обіцяли свободу виборчого права, тобто обирати, та бути обраним позбавили частин и його прав і свобод. Тепер у парламенті немає місця безпартійним особам, а його законодавча воля диктується лише верхівками партій, що входять до складу ради, тобто кількома особами. І це демократія? Отже і людина, що не входить до ніякої партії, і цим самим не сповідує погляди і волю її верхівки, просто не може і не має права приймати участь у законодавчому процесі. А найбільш цікаво те, що цю значну, навіть значущу поправку прийняли досить тихо, непомітно, без зайвих оголошень та обговорень, при цьому ведучи прямі трансляції сесій верховної ради по найдріб’язковішим питанням. Така собі бутафорська демократія і підробна прозорість урядових процесів. 

Тепер пропоную розглянути сам виборчий процес у дії, як саме здійснюється воля народу у деяких небажаних подробицях. На сьогодні вже не тільки не приховується а навіть афішується те, що існує перед-виборчий внесок кандидатів, при чому, чималий. І це стосується як парламентських виборів, так і президентських. Кандидати купують найдорожчий лотерейний квиток, виграш від якого вартий такого ризику, тобто можна собі уявити, що і скільки виборці таким чином дарують своєму обранцю. І завжди, якщо з'являється зовсім новий кандидат, про якого ще ніхто не чув, одразу у мас медіа з'являється  питання: а звідки ж у нього стільки грошей на виборчу компанію? Щось на зразок підозри у крадіжках, махінаціях або інших незаконних діях, згідно зі стереотипом про те, що великі гроші не можуть бути чесними. Отже злочинність вже існуючих і всім знайомих кандидатів нікого не дивує, навіть якщо про них нічого такого не відомо, все само собою розуміється. Мовби віддають перевагу знайомим злочинцям над незнайомими, змирившись при цьому у незапобіжності криміналітету при владі. А як щодо самої виборчої агітації, які гроші кандидати викидають на її проведення? Хто-небудь замислювався над тим, скільки середній кандидат витрачає коштів на рекламу по телебаченню, радіо, інтернеті і таблоїді? На речі, що переважну більшість людей лише дратують і більш нічого, витрачаються гроші, що могли би привести в дію якесь збанкрутіле й зупинене виробництво. Чи не стало б виборців у кандидата більше від таких дій, замість витрачання їх в пусту... Звичайно, буває, що їх виборчі компанії створюють тимчасові робочі місця. Але що це за робочі місця? Заробіток для людей, що не хочуть нормально працювати на благо суспільству, виконувати гідну корисну роботу, відповідно своїм здібностям, а згодні махати прапором із символікою будь-якого кандидата, аби він платив за це, або нав’язливо роздавати людям агітаційні папірці, на яких надруковано вже банальні брехливі обіцянки, на друк яких, до речі теж витрачені чималі гроші. І все це замість того, щоби поновити на робочих місцях працівників збанкрутілих підприємств, дати можливість безробітним фахівцям знайти гідну роботу у своїй країні, що нині часто змушені шукати її за кордоном. А сама агітація?... Нехай би тільки брехливі обіцянки були її змістом, але ж ні, якось так сталося, що очернення репутації опонента, наклепи та звинувачення стали нормою політичного етикету в нашій країні. Сумно й те, що рівень культури основної  маси населення не достатньо високий, щоб відчути огиду, або принаймні неприязнь до таких методів агітації. Тому такі низькі й негідні заходи приймаються за чисту монету. А потім ще ці поливателі брудом хочуть іменуватися інтелігенцією, не маючи елементарних уявлень про діловий етикет. Краще б їх «піарщики» витрачали більше зусиль на вдосконалення виборчої програми, бо трапляється, що в програмах приводяться реформи і впровадження без необхідних на їх здійснення механізмів, як економічних так і політичних, через що деякі агітації звучать хоч красиво, але абсурдно. На жаль, людей, які це бачать і знають, не так багато, як хотілося б... Більшість, в силу своєї неосвіченості та нерозумності від природи, бачать те, що, на думку кандидатів, мають бачити. Як не прикро, але після цих явищ ідея народовладдя як така втрачає свою привабливість. 

А ми й далі пишаємось своїм виборчим правом, яке навіть без штучних перешкод,  які мають місце, не здатне виправдати себе у нинішніх умовах.

І скільки б не гралися рокеруваннями наші законодавці, чи буде наша республіка президентсько-парламентською, чи парламентсько-президентською, від перестановки чисел сума не зміниться, як не зміниться і її суть.

(я взагалі людина поза політикою, та й іншим співвітчизникам раджу від неї триматись подалі, однак в силу нинішніх обставин просто вже немає сил терпіти і мовчати)

Наше життя в Україні є надзвичайно цікавим і несподіваним, як от вмикаю телевізор і опиняюсь завдяки прямій трансляції прямо на урочистому заході за участю найвищих персон держави - на вшануванні 1000-ліття Собору Софії Київської.
Отак і живемо: за дріб'язковими політичними чварами не помічаємо великих, просто глобальних речей, якою є, на моє тверде переконання, зазначена подія: 1000-ліття Софії Київської. Коли відзначали нещодавно 1020-ліття  християнству в Україні - це вражало, але віра є річ не матеріальна, а духовно-абстрактна, тоді як культова споруда навпаки більше є матеріальним символом-носієм духовності. І щоб така будова збереглась впродовж 1000 років - це вражає! І не десь там у Тибеті чи ще глухому закутку землі, а в самому епіцентрі багатьох соціальних зрушень-заворушень, конфліктів і воєн, які відбувались на землях українських і зокрема - у Києві. Вражає, що й казати.
Розумію, що наше покоління розбалувано на круглі дати: то урочисте 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р., то спокійне відзначення 7500 років від Створення Світу за літописними джерелами лічби у 1992 р., а тоді вже надгаласливе святкування міленіуму - 2000 років від народження Христа. Якось 1000-ліття Софії Київської не збуджує на такому фоні, отож ми події майже і не помітили. Простіше кажучи: вчора ще не знали, а позавтра вже й забули. Подібним чином промайнуло в Україні пошанування 150-річчя смерті Тараса Шевченка - майже непомітно, як завжди скромно...
Особисто я був і залишаюсь противником примусового святкування будь чого, тому що втрачається сам зміст свята, яке і походить то за назвою від поняття "святість" - суто духовна якість виключно особистого характеру. До святості, як і до любові, силою примусити неможливо. Примусити можна до фальшивого зовнішнього вираження пошани і захоплення, але в душі це може бути тільки добровільно. Як учасник багатьох так званих "добровільно-примусових" заходів, на яких значна чисельність люду не приєднувалась до настрою свята, а навпаки від нудьги і очікування, коли ж це скінчиться, можна було очманіти, якщо не вдавалось подрімати... Подібні примусові святкування я б назвав як анти-свята або посвяти до ненависті як не байдужості до змісту події.
А проте для мене не дуже приємним було спостерігати, як цьогоріч на 150-ту річницю смерті біля підніжжя пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові 10 березня о 18 годині вечора горіло всього 4 лампадки і на ранок їх число не збільшилось, але всеодно це значно краще за сотні чи тисячі зігнаних людей, які коло Шевченка запалять свічки з примусу. Одночасно це і показник різним деклараціям патріотизму: за яко націоналістичну ВО "Свободу" проголосував зомало не весь Львів, а до Шевченка прийти - то не таке важливе ні тим виборцям, ні тим обранцям...
І 150-річчя дати дня народження Івана Франка також  у Львові на покладанні квітів 27 серпня до пам'ятника поету масовістю не відзначалось - чисто формальні ритуали влади, гарні промови один до одного, бо кому ще мають говорити, як від усього багатотисячного колективу університету ім. Івана Франка було з 10 чоловік на чолі з ректором і явно усі не з доброї волі, а по необхідності "за протоколом"...
Тепер ось 1000-ліття Софії Київської без жодної яскравої реакції в суспільному житті країни включно з так званим П'ємонтом України - західним регіоном. І церковним отцям зціпило вуста, бо щось не поділили конфесійного. Ну і нехай так буде, як є! Почекаємо, коли прийде час і прийдуть люди з відкритим серцем і щирою душею до всіх наших велетів духу і безцінних святинь, вони прийдуть з пошаною не через дати і ювілеї, а просто щоб відчути себе гордими синами і доньками великого народу і прекрасної держави. І будуть шанувати щоднини свої історичні надбання.
А до сучасних аж надто свідомих націоналістів-патріотів я не маю жодних претензій: ви як сучасники нікого і нічого не шануєте з свого минулого - і вас не пошанують нащадки, а забудуть, як щось незначне і мізерне. Ну і грець з вами. Краще буду про Софію Київську щось компонувати.
І всіх закликаю, в кого є почуття національної гідності - щось написати своє про Софію Київську в різних блогах і сайтах. Кон трошки і створимо грандіозну хвилю пошани!

Богдан Гордасевич
м. Львів



Софійський собор (Київ)

Інформація про будівлю
Розташування     Україна, Київ
Координати     50°27 пн. ш. 30°30 сх. д. (G)
Замовник     князь Ярослав Мудрий
Початок будівництва     4 листопада 1011 р.
Кінець будівництва     11 травня 1018 р.
Стиль     візантійський (первісний), українське бароко (сучасний)
Адреса     Софійська площа
Приналежність     музей

Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря i є складовою Національнoгo заповідника «Софія Київська». Окрім цього собору до Національного заповідника належать такі пам'ятки історії, як Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква і Судацька фортеця.
Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.


Історія Собору

У «Повісті врем'яних літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. В будь-якому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). В останні роки набула певної популярності гіпотеза щодо заснування Софії Київської князем Володимиром, але на думку більшості європейських вчених ця гіпотеза є безпідставною.
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
Реконструкція первісного вигляду Софіївського Собору
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
У 1051 р. на Київський престол в Соборі висвячений митрополит Іларіон.
У 1054 р. в Соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
У 1055—1062 рр. Собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.
У 1093 р. в Соборі похований князь Всеволод І.
У 1113 р. в Соборі відбулася коронація Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
У 1125 р. в Соборі відбувся похорон Володимира ІІ Мономаха
У 1154 в Соборі відбувся похорон князя Вячеслава.
У 1169 Київ захопив та зруйнував володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни, який пограбував Софію, вкравши всі цінні золоті речі та релігійні реліквії, в тому числі безцінну ікону Пресвятої Богородиці
В 1240 році Київ захопив хан Батий та зруйнував і пограбував більшість культурних пам'яток. Софіївський собор встояв, але був поруйнований та пограбований.
У 1375 р. собор ремонтував митрополит Кіпріян.
У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році — Менглі-Гірей.
У 1497—1577 рр Собор лишається без догляду.
У 1577 р. Богуш-Гулькевич Глібовський на свій кошт ремонтував собор.
Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.
У 1638 р. в Соборі засновано чоловічий монастир.
У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі рішення Переяславської ради про військовий союз з Московією.
У 1690—1707 рр. митрополит Варлаам Ясинський проводить кап. ремонт собору при особливому зацікавленні та матеріальній допомозі гетьмана І. Мазепи. В галереях надбудовано поверхи, вибудовано 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Збудовано нову муровану дзвінницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвінниця». Головний купол гетьман І. Мазепа наказав позолотити своїм коштом.
У 1651 р. позолочено верхні малі куполи.
У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.
У 1699 р. почалося спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII—XVIII століть.
У 1843—1853 рр. позолочено іконостаси. Надбудовано четвертий поверх дзвінниці.
У 1786 монастир скасовано, а його землі секуляризовано.
У 1851—1852 реконструйована дзвіниця.
У 1917 р. — початок досліджень Софії комітетом охорони старовини та мистецтва.
29 квітня 1918 року — миропомазання Павла Скоропадського на гетьмана всієї України єпископом Никодимом.
У 1921 р. — всесоборна висвята протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України.
Всеукраїнська академія наук створює Софійську комісію, яка рятує собор від знищення радянською владою. Від 1928 до 1930 — секретар комісії Барвінок Володимир Іванович.
В 1934 територія Софійського монастиря оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.
Комуністичний уряд забороняє служіння в соборі. Всі золоті та срібні цінності (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, дорогі церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту- спалено.
У вересні 1941 р. за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, ця спроба виявилася невдалою.
В 1941—1943 рр. за німецько-гітлерівської окупації Києва, зграбовано експонати Софіївського архітекткрно-історичного музею, частину дорогих ікон та фотоархівів. Все те німці вивезли до Німеччини.
У 1950-их, за часів СРСР, проводились реставраційні роботи, під час яких виявлені та відкриті фрески 11 сторіччя (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновлені фрески 18 сторіччя.
У 1990 ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зараз це — Національний заповідник «Софія Київська».

Урочисті заходи в заповіднику 22 вересня

21 вересня 2011 року до свята 1000-річчя Софії Київської відбулися: відкриття після реставрації пам’ятки XVIII cт. – Брами Заборовського, презентація проекту «Ангели Софії Київської» та висадження дерев на честь 1000 – річчя заснування Софії Київської.
Брама Заборовського – пам’ятка архітектури національного та світового значення побудована за проектом видатного архітектора Іоганна-Готфріда Шеделя. Браму було споруджено між 1731?1745 рр. як західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору, з боку Золотих воріт. Свою назву вона дістала від імені замовника – Київського митрополита Рафаїла (Заборовського). Брама Заборовського входить до системи муру південно-західної частини території ансамблю Софійського собору. Розташована паралельно західному фасаду Будинку митрополита вона формує разом з ним митрополичий двір. У сучасній містобудівній ситуації пам’ятка оточена високою фронтальною забудовою Георгіївського провулку. Проте завдяки своїм неперевершеним бароковим формам, понині залишається його основною архітектурною домінантою.
Сучасна Брама Заборовського – це відбудована під час реставраційних робіт 2007–2009 рр. будівля з автентичним західним фасадом. Відбудова приміщень кордегардії з арковим проїздом здійснена на первісних фундаментах з повним відтворенням барокових форм пам’ятки. Рівень ґрунту біля західного фасаду брами понижено до рівня первісного, внаслідок чого пам’ятці повністю повернули початкові пропорції та її функція західного входу на подвір’я Софійського собору була відновлена.
Брама Заборовського – одна з небагатьох збережених кам'яних будівель української цивільної архітектури ХVІІІ ст., вирішених у традиціях архітектурного стилю бароко. Вона є невід’ємною і важливою частиною ансамблю Софійського собору, який внесено до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Поряд з цим відбулася презентація «Квітково-Ангельської феєрії», створеної з робіт Миколи Білика, В’ячеслава Гутирі, Надії Козак, Олени Козак, Сергія Козака, Олександра Козака, Зінаїди Ліхачової, Андрія Курила та Луїзи Черешкевич, а також презентація «Казково-Ангельської феєрії», створеної видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» та Іваном Малковичем.
Проект «Ангели Софії Київської» розпочався 19 вересня 2007 року, на свято Михайлового чуда, зі старту проекту «Відтворення постаті Архистратига Михаїла і воздвиження її на шпиль Південної вежі Національного заповідника «Софія Київська», на реалізацію якого знадобилось довгих три роки і зусилля багатьох науковців, митців, благодійників та меценатів, а також просто небайдужих людей.
Протягом 2008 року Громадською організацією «Асоціація «Український бурштиновий світ», Міжнародним благодійним фондом «Українська родина», Центром ділового і культурного співробітництва «Країна - Україна» спільно з Національним заповідником «Софія Київська» було створено Галерею Ангелів, відкриту в Митрополичих палатах Святої Софії і презентовану найширшому загалу відвідувачів: від Короля і Королеви Швеції до вихованців Бучанської школи - інтернату.
А 1 жовтня 2010 року відбулася довгоочікувана подія: воздвиження на шпиль відтвореної постаті Архістратига Михаїла, який тепер увінчує Південну вежу Національного заповідника «Софія Київська».
Відродження Брами Заборовського, шедевра українського бароко, Національним заповідником «Софія Київська» дало можливість облаштувати в споруді, що свого часу була тріумфальним в’їздом до Митрополичих палат, «Галереї Ангелів», нові експозиції які було презентовано Радою Фундаторів проекту: Квітково-Ангельська Феєрія» від дизайн-студії «Український бурштиновий світ» і художниці Зінаїди Ліхачової, майстра художнього скла Андрія Курила, київської родини скульпторів – керамістів Козаків та відомої скульпторки Луїзи Черешкевич; «Казково – Ангельська Феєрія» від дизайн студії «Український бурштиновий світ», видавництва «А-БАБА-ГАЛА-МАГА» та арт-майстерні «Самодєлкі» (samodelki.com.ua).
Ця шляхетна справа з відновлення духовного зв’язку поколінь є внеском у скарбницю української культури та знаковим проектом для Києва як міста і столиці Української держави.
У День Різдва Пресвятої Богородиці друзі і гості віковічного Храму Премудрости Божої поринули душею до духовно – сакральних таїнств Святої Софії, пройшлися Ангельськими Садами, де торкнулися рукою до створеної скульптором В’ячеславом Гутирею постаті Архістратига Божого Михаїла, який є вічним стражем Святої Софії та нашого рідного міста.
Портрет Рафаїла Заборовського, виконаний з українського бурштину, переданий Радою Фундаторів проекту в дар Національному заповіднику «Софія Київська» для постійного експонування в приміщенні Брами Заборовського спонукає нас поклонитись славному Митрополитові та пізнати «життєві подвиги» цього «світильника істинного».


1000-річчя Софії Київської: Янукович назвав її символом свободи і єдності

Президент зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру.
Президент Віктор Янукович вважає, що Софійський собор у Києві є символом свободи і єдності України. Про це він заявив, виступаючи на урочистостях з нагоди 1000-річчя Софійського собору.
"Завжди Софія Київська була центром тяжіння для тих, хто боровся за свободу і єдність України. І ми повинні пам'ятати, що саме отут в 1991 році Всеукраїнське народне віче підтримало акт про державну незалежність України", - сказав Президент.
При цьому Янукович зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру, і в подальшій історії завжди відновлювався після руйнувань, втілюючи незламність православ'я.
Президент також подякував працівникам Національного заповідника "Софія Київська" за внесок у збереження культурної спадщини.
В урочистостях також беруть участь прем'єр-міністр Микола Азаров, голова Верховної ради Володимир Литвин, колишній президент (1991-1994) Леонід Кравчук, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, міністри, представники Адміністрації президента, духівництво.
Нагадаємо, у серпні Кабінет міністрів виділив Міністерству культури 17,45 млн гривень на здійснення заходів щодо святкування 1000-річчя заснування Софійського собору й проведення протиаварійних і ремонтно-реставраційних робіт в Андріївській церкві в Києві.
http://tsn.ua/ukrayina/1000-richchya-sofiyskogo-soboru-yanukovich-nazvav-yogo-simvolom-svobodi-i-yednosti.html

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить,  Мов негодована дитина.

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п’яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого. 1858     Т.Г.Шевченко