8 февраля 2019 год.

Январь, 2019 год.

Международное право было изобретено сильными мира сего для упрощения взаимодействия друг с другом. Причем необходимо понимать, что взаимодействие в этом контексте подразумевает не только коммуникацию, но и войны с конфликтами. Проще говоря, единственное утверждение насчет явления «международное право», которое является аксиомой, это то, что международное право создано для удобства управления миром странами-субъектами мировой политики.
Какой же главный вывод можно извлечь из вышесказанного?
Международное право может быть отредактировано этими самыми странами-субъектами в любой момент.
Учитывая тот факт, что за последние полвека это происходит все чаще и чаще, «бумажно-договорная» система перестает быть основой международного права – зато на первый план выходит система прецедентов. Проще говоря, если одна из стран-субъектов совершает действие, ранее недопустимое, и большинство других стран-субъектов поддерживают (или не оспаривают) это действие, то оно становится новой нормой международного права, пусть даже и неофициально.
Да, зачастую за это бывает имитация всеобщего порицания в виде санкций или охлаждения отношений, но… цель этого – ни в коем случае не наказание или уничтожения нарушителя – страны-субъекта, а убеждение всего мира в том, что международное право – это «священная корова», перед которой все равны и которая всех защищает. Просто страны-субъекты – это, так сказать, первые среди равных (за счет экономической или военной мощи). А вот они-то как раз друг друга уничтожить не могут, так как… слишком завязаны в тех или иных аспектах и по сути врагами никогда не будут.
Кому же тяжело от такой системы мироустройства? Всем остальным – то есть странам-объектам, в числе которых и Украина. Особенно же «не повезло» тем, кто оказался в зоне столкновения интересов стран-субъектов. Как вы понимаете, и тут Украина оказалась среди «невезучих».
Раньше, когда основой международного права была «бумажно-договорная» система, у стран-объектов еще была некая гарантия безопасности, которая начала давать трещину с появлением прецедентов. Оккупация Чехословакии Польшей и Германией в 1938 году породила «освободительный поход» СССР на Западную Украину и Беларусь в 1939 году, оккупация Израилем арабских территорий «позволила» Турции оккупировать Северный Кипр, интервенция США во Вьетнам «научила» подобным действиям Москву в отношении Афганистана… примеров много. Но окончательным «воцарением» прецедента как основы международного права стало самопровозглашение независимости Косово и его признание рядом Западных стран во главе с США в 2008 году. Именно используя понятие «Косовский прецедент» Россия осуществила присоединение Крыма в 2014 году.
Меня, как украинца, не волнует (да и не должно) осознание того, плохо ли России от этого или нет – меня интересует именно сам факт: Крыма Украина лишилась, и, похоже, что «накрепко». Собственно, пора бы мне уже ответить на вопрос – к чему я вообще решил написать эту статью и к чему веду свою мысль о прецедентах и международном праве?
Сейчас в Венесуэле и вокруг нее происходит очередное редактирование международного права. То, что еще месяц назад можно было бы со смехом назвать пропагандистскими страшилками – стало реальностью. Теперь фактически можно опровергать любой результат выборов в любой стране, если в ней происходит кризис и есть недовольные результатами или просто жизнью (их тоже можно теперь причислить к числу недовольных результатами). Так же можно хоть через социальные сети признать главой государства того, кого посчитаешь нужным и даже отправить войска на его защиту, то есть осуществить интервенцию. Последний пункт пока, слава Богу, еще не реализовался, но такая вероятность весьма велика.
Но при чем тут Украина к событиям в Венесуэле? – спросите вы.
Ровно при том же, каким «была» к событиям в Косово в глазах страны-субъекта – России. Если кто-то наивно думает, что действие с Крымом было сделано «назло» Украине, тот сильно заблуждается. Лишение Украины Крыма – это ответ США, лишивших Сербию, союзника России, важного региона. Не забывайте, что наша страна – лишь регион столкновения интересов двух стран-субъектов мировой политики – России и США.
Сейчас же Венесуэла – это попытка уже со стороны США сделать «ответку» России за фактический «провал» с Сирией. И если им это удастся, где же будет ответный ход со стороны Москвы?
Давайте проанализируем ряд моментов.
Впереди у нас – выборы. С кандидатами – бардак, сторон (в количественном, а не качественном плане) – полно. Несомненно, любой результат вызовет массовые акции протеста, скорее всего с силовыми элементами, со стороны проигравших, которые могут ради такого случая даже объединиться в коалицию. А теперь посмотрим на происходящее в Венесуэле и попробуем найти хотя бы десяток отличий. Трудно, да?
Но проблема для нас будет не в беспорядках, а в имевшем место прецеденте в отношении Венесуэлы со стороны США: признание оппозиционного лидера президентом, экономическая и дипломатическая блокада действующей власти вплоть до разрыва отношений и… обоснование интервенции. Там пока этого не произошло, но если произойдет – что помешает Москве, как в 2014, вновь воспользоваться прецедентом, на этот раз – «Венесуэльским»?
Поэтому хочу дать совет всем нашим ретивым патриотам, ждущим, когда Трамп наконец отправит войска свергать диктатора – союзника Кремля: молитесь, чтобы этого не произошло, иначе завтра к нам приедут настоящие российские войска, чтобы свергнуть «хунту» и поддержать настоящего народного лидера… Венесуэльские сторонники Мадуро готовы залезть в джунгли и отстреливать интервентов, а готовы ли вы залезть в схроны за избранного президента?  

Печальные тем, что Россия прошла точку невозврата по адекватности и вменяемости и теперь даже самые невообразимые, сумасшедшие, фантастические вещи могут там происходить...
Интервью Невзорова и Уткина, интересный формат
С 27.40 Глебыч рассказывает о России как патологоанатом над трупом, который ещё конвульсирует, но возродить его уже невозможно
https://youtu.be/9oweKiJl0gs

России придется готовиться к пощечине24 января 2019, 09:379.3т

Унижение державы.

Приготовимся к новой неприятности. Впрочем, давно было нужно готовиться. Это будет не покусывание санкциями, которые можно обойти и даже снять при помощи западных лоббистов. Как это пытается сделать Олег Дерипаска.

России придется готовиться к реальной пощечине. Более того, к угрозе получить сломанный позвоночник.

Когда рассыпаются внутренние "скрепы" и национальной гордостью провозглашаются Керченский мост и футбольный чемпионат, державность, т.е. демонстрация мощи и претензии на величие, оказывается последним ресурсом самодержавия. Но что делать, если и этот ресурс исчерпан и если мир не хочет делать вид, что он существует? Даже вроде бы союзники не хотят помогать нам поддерживать величие России.

Три десятилетия после падения СССР Россия сумела продлевать инерцию прошлого, сохраняя державность за счет ее признания мировым сообществом. Хотя кроме истории, географии и ядерной кнопки у нас не осталось для нее оправданий. Запад, не зная, как себя вести с Россией и опасаясь ее обидчивости, согласился играть с ней в поддавки. Молчаливое, пусть и условное, признание права России на "сферы влияния" в постсоветском пространстве (которое не сумело спрятаться в НАТО) и особые отношения с Америкой были подтверждением российских претензий на величие. Но сегодня державный хребет надломился.

Бегство Украины в Европу стало ударом по мечте о Евразии под началом России. Еще одну оплеуху Москве отвесил Лукашенко, отказываясь платить белорусским суверенитетом за паразитирование на российском бюджете.

Но важнее другое - нежелание США сохранять "биполярность" с Россией в качестве основы мировой безопасности. Америка перестала делать вид, что Россия остается мировой державой, на которую нужно тратить время. Вот ведь, что обидно! Нашу державность хоронит самый про-кремлевский президент США.

Наш экспертный мейнстрим советует России занять позу "отстраненности" по отношению к Западу и, конечно, прежде всего Америке. Ну, и как это мы сделаем, если Америка начала нас игнорировать?! Впрочем, а может ли государство, претендующее, на державность, принять позу "отстраненности"?"

Однако и эту неприятность можно было бы пережить, имитируя мощь в Сирии и Венесуэле. Если бы не возвышение Китая, который не только заполняет сферу влияния России в Средней Азии, но и начинает теснить Америку. Вот откуда Москве придется ждать реального унижения и учиться мазохизму, изображая теплые чувства к новому гегемону.

Сейчас Вашингтон и Пекин бодаются друг с другом. Но речь идет о притирке двух гигантов, которые будут формировать новую архитектуру мира. В танго, которое они будут танцевать, нет места для третьего- для России. Наши кремлевские пропагандисты еще бормочут о будущем альянсе России с Китаем. Китайцы, не обращая внимание на наше нытье, строят свою сверхдержаву.

Один из китайских глобалистских проектов называется безобидно – "Один пояс-один путь". На деле речь идет о стремлении Пекина создать транспортную и экономическую инфраструктуру, которая бы соединила Азию, Европу и Африку в целях продвижения интересов Китая.

Китай не имеет конкурентов, если говорить о торговле и инвестициях в Азии и Африке. Китай пришел в Европу, заливая ее деньгами. Уже сейчас 70 стран заключили соглашения об участии в китайском глобальном проекте. Китайцы прибирают к рукам наших союзников (например, Сербию). Европа спорит о том, будет ли российский газовый поток инструментом влияния Москвы, не заметив, что европейские объекты оказываются в руках китайцев.

Еще важнее то, что Китай соблазняет мир иной моделью лидерства, чем та, которую десятилетия предлагал СССР, а потом и Россия. Москва всегда пыталась влиять силой. Именно эту традицию продолжает Кремль, пугая мир ракетными погремушками. Китайцы продвигают свою версию глобализации и открытых для товаров и услуг границ. Они формируют лидерство, основанное на экономическом и технологическом прорыве, который должен заставить мир добровольно принять китайские правила игры.

В то время, когда мы шантажируем окружающих ракетами и "зелеными человечками", Китай сформировал "спецназ" технологического завоевания мира: Baidu, Tencent, Alibaba и iFLYTEK. Эти кампании должны стать "чемпионами" в производстве искусственного интеллекта, в "умном" управлении городами и дать импульс экономическому рывку. Как сказал Эрик Шмидт, недавний шеф Google, "к 2020 году китайцы догонят Запад; к 2025 они будут лучше, чем мы; к 2030 они будут доминировать в мире".

К 2025 г Китай должен производить 70% всех микрочипов в мире. Китайцы вкладывают в развитие науки и технологий 223 млрд долл, что составляет 20% мировых расходов на науку и исследования. Для сравнения: по наличию новейших технологий РФ занимает в мире 124-ю позицию, по показателю освоения технологий предприятиями – 126-ю. Россия тратит 1.14% бюджета на инновационные разработки.

Впрочем, Китай не отказывается и от военной мощи. Китайцы усиленно вооружаются. К 2023 г военный бюджет Китая должен превысить 300 млрд долларов(сегодня военный бюджет КНР 152 млрд долл, а военный бюджет РФ 46 млрд долл). Недавно Китай испытал мощнейшую неядерную бомбу, что выглядит, как предупреждение об амбициях.

Мы входим в новый мир. В том мире, который мы покидаем, жалуясь на неравноправие и унижение, верховодила Америка. Мы еще вспомним с ностальгией о временах ее гегемонизма в белых перчатках. В новом мире англосаксонской вежливости и податливости не будет. Будет жесткость, какой мы еще не испытывали. Будет пренебрежение и удары по российской гордыне и спеси. Нам еще предстоит увидеть, как Китай будет нам навязывать свое лидерство.

Можно, конечно, шантажировать мир угрозой сыграть в "русскую рулетку". Но что это изменит, если для нас уже нет места в поезде мирового прогресса. Остается гадать: как Россия будет жить со сломанным позвоночником державности и когда мы найдем новую опору государственности.

PS Кстати, Всемирный экономический форум в Давосе - хороший барометр политических тенденций. Давосу давно уже плевать на российских олигархов. Давосу уже безразличны западные лидеры. Давос всегда ждет, что скажут китайцы.

Незважаючи, на нескінченну Російською Федерацією, окупацію українських земель і регулярне підживлення нею бойових дій на Донбасі, Україна наполегливо рухається по зовнішньополітичному вектору, затвердженому її чинною владою. І, звичайно, українським народом.

Найважливішим драйвером зміни в останнi роки настрою в українському суспільстві, став безпосередньо президент РФ В.Путін, як головнокомандувач країни, яка вже п'ять років веде поганоприкриту війну проти нашої країни.

Вступ до ЄС сьогодні підтримує близько 60% українців. Аналогічні дії щодо приєднання до Північноатлантичного союзу - близько 50%. Показники у різних опитувань дещо відрізняються, але тренд останніх років очевидний.

Якщо раніше українцям було набагато простіше відвідувати РФ, ніж країни ЄС, зважаючи на необхідність отримання візи (гроші, довідки, час, посередники і т.д.), а також маючи великі родинні та економічні зв'язки з першою, то сьогодні все стало інакше. Розв'язавши війну в Україні і дику інформаційну пропаганду, кремлівська влада сама підписалася під наміром українців шукати зв'язку, захист і, просто, дружбу та спiлкування в країнах, що знаходяться на захід від неї.

Бажаючи економічно задушити Україну, Росія різко обмежила товарообіг з Україною. Це популярний спосіб боротьби з непокірними РФ країнами. Від цього постраждали молдавські та грузинські винороби, латвійські, естонські, литовські виробники рибної та сільгосппродукції. Аграрії Польщі і Туреччини перестали постачати в РФ безліч своїх товарів. Україна максимально обмежилася в своєму експорті в країну-агресор. Звичайно, це не пройшло у нас безболісно. Але, ми не здалися. Цілком логічно виглядали відповідні заходи нашого уряду. Звичайно, про думку самих росіян, які втратили багато необхідних товарiв, ніхто з Кремля не цікавився. Там тільки Пропагандист-ТБ регулярно транслювало масове знищення продуктів з "ненависних" країн. Чим просувало кремлiвську ідею - «Краще недоїдати, ніж їсти піндоське».

В Україні ж, навпаки, значно збільшили товарообіг з Китаєм, іншими країнами Азії, з'явилися нові торгові партнери в Африці і Америці. Але, головне, посилилось співробітництво з європейськими країнами, ми підписали Угоду про Асоціацію з Європейським союзом, Зону вільної торгівлі з ЄС. Сьогодні країни ЄС - головні торгові партнери України. І в цих змінах, також, найважливішу роль зіграв особисто В.Путін. Якби не його "мудра і далекоглядна" політика по знищенню всього непокірного йому, то ми би і зараз мляво обговорювали з РФ, що віддати їм в концесію (назавжди), заради знижки на газ.

Поступова децентралізація, тобто передача більших прав (і коштів!) з центру в регіони, призводить до народження нових ініціатив зі співробітництва з новими українськими та зарубіжними партнерами, як економічно, так і культурно. Знаходяться нові ринки збуту. Наша економіка сьогодні не особливо блищить, але видна (хоч і не всім) перспектива.

Назріла ще чверть століття тому, декомунізація, вже дає свої плоди! Українці активно цікавляться своєю історією. Но, не той, що писали за завданням Політбюро КПРС. Попит на історичні книги, фільми і просто на будь-яку, приховану і обрехувану росіянами українську історію стабільно підвищується. Справжні українські герої, а не міфічні і казкові радянсько-російські "богатирі", стають зразками для українців. У цьому не можливо не помітити "великого стратега" В.Путіна та його "вкрай талановитих" дiй в Українi.

До безвізового відвідування європейських країн вже звикли багато українців. Я в їх числі. Велика відмінність в плануваннi відвідування європейських країн від «добезвізового». Це благо та норма, якi вкрай необхiднi в сучасному глобальному світі. Хоча, це ще не оцінили, українці, повністю. Но цей момент вже змінив географію поїздок наших земляків. До "перемог" В.Путіна я б відніс ще величезний розрив (часто остаточний!) в сімейних, дружніх, громадських зв'язках. Адже, обмеженість і крайня однобокість подачі подій, що відбуваються в світі, особливо, там, де активно присутні росіяни, в російських ЗМІ не могла не призвести до деградації та запалення багатьох умів в РФ. Різко зросле в Росії не сприйняття реалій світових подій, а сприймаються переважно в трактуванях, затверджених "кремлівською політрадою", з подальшим заохоченням до мілітаризму, як всередині, так і поза Росією. Цi дії не могли не розсварити росіян з людьми, що живуть поза "Російської обложеної ворогами фортеці ". І це, без сумніву, чергова «блискуча перемога» російського президента.

У 2008 році, український президент В.Ющенко на Бухарестському саміті НАТО сподівався отримати План дій щодо членства в оборонному союзі. Але, Росія тоді активно вплутавшись в наш діалог з НАТО, пообіцявши Німеччини і Франції посилення торговельних преференцій, зуміла переконати глав цих країн пригальмувати зближення з Україною у військових питаннях. Хоча США і більшість членів НАТО були за українське просування в альянс. Натомість Україна отримала запевнення, що вона обов'язково стане членом НАТО, але пізніше. А офіційно нам пояснили це відсутністю консенсусу з цього питання всередині самої України.

Нагадаю, що тоді трьом першим особам України було запропоновано написати відповідне звернення до керівництва НАТО. Щось на кшталт квітневого (2018 р.) звернення Верховної Ради до Вселенського Патріарха щодо ПЦУ. Цими трьома особами тоді були В.Ющенко, А.Яценюк та Ю.Тимошенко.

Перші двоє підписали, а прем'єр-міністр тоді відмовилася! Що й дало формальний привід Брюсселю перенести обговорення цього питання. У тому ж році ЮВТ відмовилася визнати Росію агресором, країною, яка напала тоді на Грузію i загарбала частину її території. Я, спеціально нагадую про ці події. Вони, на мою думку, яскраво характеризують сьогоднішнього лідера президентських перегонів-2019. Адже, зараз один з ключових  меседжів Юлії Володимирівни - якнайшвидший вступ до НАТО. Я навмисно не буду далі перераховувати її численні девіації по відношенню до багатьох інших питань.

Зараз я про В.Путіна. І його ролі в українській політиці та життi. Розв'язавши війну на Донбасі, анексувавши (звичайно, тимчасово) Автономну Республіку Крим, добившись падіння взаємин з Україною (та, майже з усім іншим світом!) до рівня поребрика, розірвавши багато родинних та економічних зв'язкiв двох сусiднiх (нажаль!) країн, породивши ненависть і презирство у мільйонів українців (та й у багатьох інших країнах!), В.Путін «знову всіх переграв»! Особливо, самого себе.

В Україні посилилися про-західні настрої. З'явилися можливість і бажання жити за законами, а не за поняттями, збільшилася кількість людей, які на своєму особистому досвіді вже зуміли зрівняти два світи і дві життєві моделі. Західну - цивілізовану і економічно успішну і східну, побудовану на азіатському деспотизмі, залежностi цілої країни від настроїв свого безпомилкового і вічного правителя, презирства до людського життя і злоби до всiх, хто відкидає цей маргінес.

В.Путін «домігся» значною ізоляції своєї країни від решти світу, виправдовуючи свої «досягнення» заздрістю і агресією того самого світу. За останні п'ять років, з початку кримської авантюри, він зумів знизити рівень реальних доходів росіян, домігся зниження ВВП своєї країни, значно знизив асортимент товарів і збільшив на нього ціни у всіх сегментах життя росіян. Рубль, по відношенню до всіх світових валют впав, більш ніж в два рази. Численні санкції значно вдарили, причому, не тільки по наближеним до «годівниці» олігархiв, а й по простих росіянах. Адже в Росії є нормою компенсувати втрати першим за рахунок других. Засудження його дій, вимикання РФ з деяких світових інститутів, зниження ролі Росії на світовій арені - також "перемога" російського лідера.

Якби не Путін, мала б Україна сьогодні армію, що входить в ТОП-30 Армій світу? Просунулися б ми так в своєму русі до ЄС і НАТО? У помітному збільшенні товарообігу, громадських та інших зв'язків з США, ЄС та іншими сильними і демократичними гравцями в світі? Отримали б безвіз, про який ще довго мріяти росіянам? Акцентував би весь світ нам свою підтримку, нехай, часто, тільки на словах, але, все ж? Так, продовження санкцій - це вже немало для благополучних країн. Мали б ми зараз Свою Церкву? Чи мала би такі позиції сьогодні українська мова? У ЗМІ, у громадськом, політичном, навіть повсякденному житті? Сьогодні патріотизм з самого дитинства, демонстрація національних символів і підкреслення своєї приналежності до України, модний і престижний напрямок. «Слава Україні» стало нормою не тільки в Нашій Армії! Я добре пам'ятаю, що ще на початку Євромайдана, не надто часто використовували цей лозунг. А форма наших воїнів? Коли В.Путін санкціонував початок агресії в Україні, наші воїни призивалися і довго ще ходили в футболках, кросівках і спортивних штанах. Я це спостерігав весь 2014 рік. Призов і постачання армії були за рахунок добровольців, волонтерів, спонсорів та інших Патріотів України! Такий рух абсолютно немислимо в РФ. Нi вчора, нi сьогоднi! Все тільки по команді і управліннi зверху. Зараз у нас прекрасна військова форма, що відповідає стандартам тієї організації, яку так боїться російський лідер. Чи могло це статися лише за 5 (п'ять) років без «допомоги» його самого?

«Досягнення» Путіна на українському напрямку особливо «вражають». Він уже забезпечив собі місце в історії, причому, не тільки російської. І зовсім не в тому трактуванні, яке пишеться при його житті!

А українці будуть довго пам'ятати, «завдяки кому», у нас в країні почалося посилення і безповоротнй рух не до «багатовекторності» і «балансування інтересів», а до конкретних і зрозумілих стандартів життя. Адже в цивілізованому світі, який так далеко від РФ, головне - це людина, його потреби і бажання, створення йому додаткових можливостей і всіляка допомога в цьому його держави. А не гасла, на кшталт «Всё во славу государства» або «За Веру, Царя и Отечество». Де немає і згадки про людей, які є дрібними і непомітними для хана (правителя, князя, царя, генерального секретаря, президента) механізмами досягнення його волі. Де кожен, повинен вважати за щастя померти за будь-яку його забаганку. Так було в Давньому Світі, так було в Середньовіччі. Невже приклади багатовікової давності можуть стати орієнтирами для сучасної європейської держави? Тож не дивно, що ця чужорідність, дикість і неадекватність сьогоденню і стали прискорювачем процесу євроінтеграції в нашій країні. Продовженням захиста свої землі від зараження її Середньовіччям. I тут варто знову згадати про полковника та любителя дзюдо. Якщо б не його хворобливе бажання володіння світом?

Україна, в силу свого територіального розташування, історичної близькості і наявності контактів з європейськими країнами, помітно відрізняється від східних сусідів. В переважній більшості, нам не «посміхається» єдиновладдя і поклоніння менеджерам, яких ми ж самi і обираємо. Нам історично звичнi потреби і бажання контролю над ними і їх підзвітності нам за свою діяльність.

Те, що пропагандою в російських ЗМІ називається досягненнями їх улюбленця (Променистого та Сонцесяйного) президента, зовсім скоро, після його відходу в інший світ, буде називатися зовсім інакше. А мільйони росіян будуть вважати хорошим тоном, розповідати один одному та всьому свiту, про те, як вони про всю його мерзотнiсть знали і, навіть, були в таємній до нього опозиції. З'являться популярні особи, які будуть говорити, як вони страждали від утисків і погроз. Причому, більшістю з них будуть сьогоднішні єдинороси, депутати Думи і бізнесмени з його оточення. Звання "Невдаха" буде тоді більше асоціюватися з його ім'ям. А невдах ніхто не любить! Навіть росіяни.

Але, це їхні проблеми, хоч і недалекого майбутнього. А у нас свої цілі, до яких потрібно йти, не звертаючи уваги на численні крики «Всёпропало», «Зрада», «Вернёмдолларповосемь», «Мирлюбойценой» і т.п.

Особливо, знаючи, ким і де вони створюються, вкидаються, просуваються і фінансуються.

А Путіна, навіть, після перерахованих мною дій, якi допомогли розбудити i змiнити Україну в кращу сторону, чомусь все одно не можу подякувати ... Все одно, вiн Х**ло! Ла-ла-ла-ла-ла  ла-ла-ла!

А ви як думаєте?

1 января 2019 год.

31 декабря 2018 год.