Так повелося, що тут я розпочала зі своїх старих спостережень за дурнуватими зашкварами СН, тому не варто зраджувати собі. Продовжимо. 

Наразі маємо, що б ви думали? Ні, не про Конституційний Суд. Про це теж буде, але окремо і більш серйозно. А зараз — про міністра з питань окупованих територій Олексія Резнікова.

В своєму інтерв'ю з Яніною Соколовою щодо Кримської платформи примирення, і взагалі окупованих територій, Резніков нагора заявив, що Донбас — це «ракова пухлина» на території України. 

Як вам таке, Ілон Маск жителі Донбасу? Єдина країна, все таке. 

А знаєте, що саме прикре? Незважаючи на те, що інтерв'ю відбулося на каналі Порошенка, де в принципі такі твердження — нормально, це сказав НЕ міністр Порошенка. А міністр, з уряду Шмигаля, призначений вже у березні 2020 року. Міністр «нових облич», монобільшості — як хочете називайте. Але це дійсно «Я ваш пріговор». 

У мене, і у вас, я впевнена, є багато питань щодо кадрової політики Зеленського. Поки не будемо про натовп соросят всюди, де можна. А от конкретно візьмемо міністра Резнікова. Поважний адвокат, талановитий юрист. Поки все нормально. А от далі — ні. Виходець зі Львову представляє інтереси окупованих територій, всередині України та в Тристоронній контактній групі. Не знаю, чи варто нагадати, що у часи до 2013-го Львів і Донбас люто ненавиділи одне одного? Війна ще підігріла цю ненависть, і на виході маємо «ментально хвору територію». Н — неупередженість. 

Йдемо далі. Пам'ятаєте перегони 2019-го? Лозунги про «нові обличчя», «очищення влади»? Так, офіційно, Резніков ніколи не світився у пулі прибічників Порошенка-політика. Інша справа із Порошенко-олігархом-бізнесменом. Давайте згадаємо весну 2020, коли на карантин закривали метро і громадський транспорт. Пам'ятаєте, як вили Іри Геращенко та Льоши Гончаренки про недопустимість цієї заборони? А пам'ятаєте чому? Тому що вся зовнішня реклама у громадському транспорті і метро, і більшість рекламних площ в місті належить команді Порошенко-олігарха. Це я до чого. Відкриваємо у вікіпедії статтю про Резнікова і читаємо там: 

Sapienti sat.
Якщо наступного разу дивуватиметеся, чого Порошенко не у влади, а війна ще й досі не закінчилася, згадайте тих, хто займається цими питаннями у нашій країні. Війна — це великий бізнес, який так просто, як шоколадки, на когось не перепишеш.

Представник України в Тристоронній контактній групі Валерія Лутковська повідомила, що в полоні терористів залишаються ще 300 українців.

Про це повідомляє "Укрінформ".

"У нас на сьогодні є дійсне підтвердження про близько сотні осіб, які мають документи – їх родичі показують, що слідчий ізолятор приймає передачі і видає відповідні довідки… Я об’єктивно розумію, що ще близько 200 осіб там знаходяться без документів… Тому я так приблизно припускаю, що ще по 300 людям ми будемо вести переговори”, - сказала Лутковська.

Вона також зазначила, що з 300 ув’язнених приблизно 100 осіб є "підтвердженими" (у них є документи). Водночас ще близько 200 осіб знаходяться в полоні у бойовиків без документів.

Нагадаємо, 29 грудня у Майорську на Донеччині почався процес обміну полоненими "всіх на всіх".

Раніше Красногвардійський райсуд Дніпра випустив із під варти українку Дар'ю Мастікашеву, підозрювану у державній зраді, для обміну з Російською Федерацією.

Також в Одесі суд звільнив понад 10 російських терористів.

В рамках підготовки до обміну суд Харкова звільнив обвинувачуваного у потрійному вбивстві.

Крім того, виконавців теракту біля Палацу спорту у Харкові засудили на довічне і одразу звільнили.

Народ втомився від війни!
То хто ж втомився? Звідки втома?
Втомились ті, чиї сини,
Впродовж війни сиділи вдома!

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.