Перед свайбою жених завітав до хати
І майбутній тещі він став таке казати:
— Завтра підемо у загс я і ваша Таня,
І тому у мене є ось які бажання.
Я бажаю всіх своїх друзів запросити.
Я бажаю, щоб було вволю їсти й пити.
Я бажаю, щоб аж два баяністи грали,
А не скрипочка якась чи старі цимбали. —
Поклонився і пішов повагом із хати.
— Вередливий твій жених, — крутить носом мати. —
Щось ти вибрала не те…
— Мамо! — каже Таня. —
Хай бажає, це ж його воля вже остання.

 

Автор гуморески: Павло Глазовий

Я ищу утешения в снах,
Ухожу за границу в тот край,
Где сливаются в рифмы слова,
Где ни слез, ни улыбок не жаль.
Где на крыльях любви в небеса
Птицей вольной невольно лететь,
Где разбиты мечты, как вода
Утекут сквозь года, чтоб вновь петь.
Где обиды, с улыбкой в слезах,
Понимающим взглядом одарят,
Где в века ни сквозь тьму, ни в шторма
Одиноким твой брег не оставят.

т.е.с. 24,08,09

В душі моїй – несказані слова,
Вона під ними часто знемагає,
І тільки ніч безмовна правду знає,
Яка то сила, вперта і жива.

Вона в мені – як дивовижний світ,
Що бавиться небесними вогнями,
Змагається з холодними вітрами
І тихим болем опадає з віт.




Жіноча доля - як терпка роса,
Що на чебрець опівночі спадає.
Цілує душу відчаю сльоза,
А каяття помилки виправляє.

Жіноча доля – як лукавства тінь.
Уста сміються, а в очах – зажура.
Закреслить тугу забуття глибінь,
Сама себе, всміхаючись, одурить.

У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає память замовчати.
Жіноча доля – милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати




Цей світ зими… Замріяні сузір’я,
Печальні вишні в дивній білизні,
Морози, тиша, місяць із загір’я
І синя пісня в далечі сумній.

Стою одна, лиш зорі загадкові,
І гріє серце цей чудовий світ,
Дивлюсь на нього з висоти любові,
З доріг життя, з вершин прожитих літ.

Лиш не насмійся!
Не насмійся...
З моїх незграбних слів.
Краплинами життя просійся
В печаль забутих снів.
Пролийся паводдю у душу,
Прорвися спалахом зорі...
Я мертвий день поволі зрушу -
І підпалю! Нехай згорить
Печаль із вчора, сум із завтра,
Безглуздя рухів і думок...
Й, можливо, варто... справді - варто
Зробить тобі назустріч крок.

Ух!  Ух!...
Вже іде,
Літо краде
Легкий
осінній дух...
Ночі - німі.
В холоді тиша.
Спеку залишу
На поталу зимі.
Вже поглядає
Здибленим оком
Сум. Й ненароком
З-за слів виглядає.
...З-за слів.
Й із змочалених снів...
...Крадуться сум і дух осінній,
І вже немає квітів синіх,
А лише жовті та рябі...
Я осінь - залишу собі.

Поезія - це злет душі,
Хвилини щастя і печалі,
Легкі сонети, пасторалі...
Й одне бажання - залишить
По собі слід - бодай найменший...
Плететься вірш - уже не вперше,
Снується думка, слово зріє,
І вкотре розказать посмію
Про те, що знову я - люблю!
Про те, що знову я не сплю,
Що серцем знову я болію...
Що голос знову мій німіє,
І лише слово на папері
Вершить узори й акварелі...
Про те, що голос мій не скаже -
Поезія усім розкаже...

Торкаюсь самоти.
І недоторканість цілую.
Плекаю мить - де я, де ти...
За усміхом сумую.
Ти - це лиш ряд малих речей,
Які в фетиш звела я несвідомо.
І дні з тобою - сховано в музей,
А дні без тебе - геть із серця й з дому!
І пам'ять знов вбира
І розворот плечей,
І стрімкість кроку,
І сяйво тих очей...
І знов на роки-строки
Сховаю образ вистражданий цей
У розчерку зболілого пера,
У розмаїтті слів, де кожне - гра...

Сьогодні -
любиш ти - кого?
Сьогодні -
серденька твого
Чия рука
торкнеться?
А пам'ять -
лиш займеться -
і гасне...
В передчутті
прекраснім
Вседайної свободи.
Всесяйної!....
Що згодом
переросте -
в твою лиш -
пам'ять...
І серце знов
запалять
Чиїсь хвилини
І пекучі дні...
А я... - лежу на дні
тих спогадів твоїх,
які зовеш ти - гріх!
Які звучать: табу!
Шукаєш ти рабу
Отих бажань твоїх,
Обіймів молодих,
Цілунків у хмелю
І слів легких "люблю..."
А далі - ранок знов.
Й пробуджена - Любов...
Й дорога - звична ця.
Й напруженість кінця
Не сказаної фрази,
І помисли, й образи...
І сміх твій. Й  гріх...
...Сховатись би від всіх!...

Не спокушаю.
Лиш - мовчу.
Лише - зітхаю
тихо серцем.
На себе -
накричу -
в собі.
Ні слова -
це тобі...
Не стану
я лихою,
І підступною,
І злою...
Лиш постану
Назавжди тихо
Пам'яттю твоєю...
Зітреться лихо
Ущент з журбою,
щезне біль.
Розтане
маревом
в тобі
Цей час -
для мене -
незабутній!
Не стане нас...
Лиш я
в спокуті
Ячіти буду
до світанку.
Й весняним
тихим ранком
Піду за обрій
в небуття,
В моє
схолоджене
життя...

Вітром зірване листя втікає,

Розчиняється дощ у калюжах.

Літо в осінь за обрій зникає...

...................................................

Мрії - хворі, надії - недужі.

"Все - химера", - ти кажеш байдуже.

07.08.2009

Copyright 2009 © Cтепанська Марина (SMG) Всі права захищені