Діло було взимку, в часи настільки бородаті, що ми ще й ковіду не знали, не кажучи про інше. Я сидів у піцерії поблизу ковельського вокзалу, очікуючи свій потяг, що мав відвезти мене додому. Коли вже розправився з їжею, звернув увагу на дядька, що ходив залою від одних відвідувачів до інших, а відтак зрештою до мене.

Виглядав він не бомжувато, проте досить занедбано. Я не сумнівався, що він проситиме грошей, так і сталося. Просив він, проте, не задарма, а намагався продати книжку – збірку віршів власного авторства.

“Жрать хочеться”, завершив він свою репліку зовсім не літературною фразою, уже помітивши, що я, як і всі інші, не надто зацікавився. Брати книжку мені й правда не хотілося, не люблю поезію й не читаю. Зрештою, я просто дав йому ту суму, що він просив (якщо не помиляюся, 50 гривень, що навіть на ті часи було смішними грішми), але від книжки відмовився. Залишив йому свій чай, котрий не встиг почати пити, та й пішов собі.

Вже в потязі я загуглив його, і то справді був автор тієї книжки – в інтернеті знайшлися навіть пару фото. Член якихось там всеукраїнських спілок журналістів та ліг письменників, що, як виявилося, на хліб не намажеш.

Зараз я знову спробував його відшукати по пам’яті, і, здається, знайшов. Поет помер того ж року. Але оскільки я не певен на 100%, що це саме він, то озвучувати його ім'я не буду.

Проте ця вся історія здається мені дуже символічною до стану нашої культури сьогодення, і то ще до повномасштабної війни. А чому я про це згадав саме сьогодні, сам не знаю. Можливо, поет послав мені сигнал зі свого виміру. Можливо, за той чай і 50 гривень я горітиму у пеклі на декілька хвилин менше, ніж заслужив в цілому.

P.S. Поки майже немає свіжих фото, писатиму про все підряд, що надумаю. Або не писатиму.