Сходил вчера на фильм "Богемская рапсодия" ( в укр. переводе почему-то она Богемная), готов поделиться впечатлениями, которые не однозначные, хотя я очень долго ждал этот фильм и в общем удовольствие получил.
Подобранные актеры просто в точку, игра отличная подкопаться практически не к чему, за исключением излишнего акцента на том что Мекюри периодически дергал губами (можно было это показать в меньшем масштабе). Изначально, когда еще только была задумка о фильме, слышал, что на роль Фредди метили Сашу Барона Коэна, затем Джонни Дэппа, ну как по мне, то Рами Малек справился на 5+. Грязное белье особо не полоскалось и не вынесено на первое место в фильме.
В фильме была серьезно нарушена хронология: яркий пример это насколько я помню хит We will rock you  был создан где-то в 1977, Фредди в то время еще был без усов и с длинными волосами, но в фильме на создание песни в студии он опоздал, придя уже стриженым и с усами (таким имиджем он обзавелся уже к 1980му, также можете посмотреть оригинальный видеоклип к песне). Распад группы обыгран в фильме очень специфично: Фредди спился, снюхался, со всеми рассорился и убежал творить сольную карьеру. Насколько я помню и читал далеко не в одном источнике, то в группе были конфликты и между Браяном и Роджером, при чем очень весомые и описывался как минимум один случай, когда в очередном конфликте их мирил именно Фредди. Но в фильме показан главной "какашкой" именно Пол, как кукловод над Меркюри.
Не смотря ни на что, общие впечатления от фильма позитивные, обязательно закину себе в кинотеку для пересмотра в дальнейшем.
Ну и стоит упомянуть наш народ, в зале было до 80ти человек, где-то треть вели себя, откровенно, как дикое быдло. Гомофобские высказывания, дикое гоготание над нешуточными сценами, пиво из пакета для чипсов, комментирование всего фильма "тихонько" подруге, по ходу всего сеанса... Перкрасно, 6..дь, просто прекрасно.
Как-то так ;о)

Жива казка

Народне оповідання Полтавщини

Мій дідусь Гриша завзятий рибалка. Він говорить, що наш Удай прекрасна і чарівна річка, яка таїть у собі казку. Але не кожному та казка відкривається.

— Ходи над річкою тихо, як ходить сонечко. І тоді ти неодмінно побачиш живу казку, —учив мене дідусь.

— І ось ми з ним на зеленому березі. Сідаємо у човен і тихо відпливаємо від берега. М’яко лягає весло у прохолодну чисту воду. Потім дідусь кладе весло на дно човна і прикладає палець до вуст.

— Раптом у воді щось булькнуло, і над поверхнею застрибала маленька краснопірка. За нею гнався смугастий окунь, настовбурчивши колючки свого плавця. В цю мить біла лілія підставила рибці зелений листочок, схожий на долоню. Краснопірка вистрибнула на нього і завмерла, а окунь стрілою промчав мимо.

— Ква-а-ах! — зітхнула полегшано жаба.

Краснопірка почала підстрибувати на листочку. Танцює! — вирішив зелений коник, гойдаючись над водою на тоненькій травинці. Він дістав свою жовту скрипочку.

— Ті-лі-лінь, ве-се-лінь, — зазвучала ніжна пісенька.

Почувши її, звідкісь узялися метушливі пуголовки, жук-водолюб виринув з глибини, навіть жук-вертячка застиг. Заслухався.

Стомилася рибка танцювати, чемно вклонилася товариству і пірнула у воду. Тут і скрипочка затихла. Артистам аплодували прозоро крилі бабочки, схожі на вертольотики.

Я теж хотів заоплодувати, але глянув на дідуся і згадав його пораду поводитися на воді тихо. Раптом біля куща верболозу щось зблиснуло, вдарило по поверхні великим хвостом і над водою показалася риб’яча голова.

— Та це ж щука! — вирвалося в мене.

— Ти-хо! Починається ще одна казка, — приклав палець до вуст дідусь...(с)

  Петро рубав лучину для розпалювання вогнища в печі, а в думках був біля далекого лісового озера. Вчора його кум сказав, що там клюють оттакенні карасі, і ця звістка не давала Петру спокою. Хотілося швидше взяти вудлища і вирушити з кумом на риболовлю. Тим паче, що він вже з ним домовився.

   На заваді була лише одна дрібничка – узгодити цю справу зі своєю дружиною. Звичайно, він міг пити і без її дозволу, але свою дружину Галю Петро, не зважаючи на довгі роки взаємного життя,  продовжував кохати палко, тому не хотів її ображати своїми необдуманими діями.

  З самого рання не було більш працьовитої людини, ніж Петро. Хід був простий –  заслужити в Галі доброзичливого відношення і на цьому тлі отримати дозвіл залишити до вечора діла по господарству і вирушити з кумом на далеке озеро.

– Галю, а Галю, я вже майже все на сьогодні по господарству зробив. Можна я з кумом сходжу на риболовлю?

  Галя була кмітливою жінкою і помітила  старання чоловіка, тому була готова до подібного запитання.

– А ти води в діжку наносив, щоби ввечері полити грядки теплою водою?

  Галя дивилась як Петро бігцем носить воду і посміхалася.

– Галю, а Галю, я води вже наносив. То можна я вже піду?

– Ну, якщо ти вже викидав перегній з курятника, то йди.

  Здавалося, що в курятнику працюють декілька чоловік, з такою швидкістю звідтіля вилітав перегній.  

  Кум на Петра вже чекав, і вони, щось жваво і весело обговорюючи, попрямували сільською дорогою на край села.

  Галя дивилася їм вслід і щиро посміхалася. Як мало потрібно чоловікам для щастя. Дай їм якусь забаву і вони, як малі діти,  забудуть про все на світі.

1. Місто

   Колись тут було місто. Колись це було процвітаюче красиве місто, яким можна було пишатися...! Поки не почалася війна... Зараз тут немає практично нічого. Лише чорна, випалена земля та руїни, що світяться вночі від радіації. Колись це було місто, та тепер від нього залишилась лише назва - Москва! І лише інколи тут можна побачити примарних людиноподібних істот, що нишпорять між руїнами, намагаючись знайти щось корисне для життя в рідних мокшанських болотах...!

 Продовження тут: http://blog.i.ua/user/4895049/2251532/,

      а потім тут: http://blog.i.ua/user/4895049/2252020/

Я народилася в тій частині нашої країни, де більш звично чути російську або суржик.Російською розмовляли всі вдома, в садочку, школі, універі. Тільки бабуся іноді видавала влучні українські прислів'я, від яких неможливо було не сміятися-настільки гармонійно вони "лягали" в жартівливі ситуації мого дитинства. Коли мене на кілька років вимушено перевели до школи сільської, я добрячу половину предметів не могла одразу сприймати-всі терміни були дивні та незнайомі: сполуки, луги, добуток, дотична, потужність(матінко рідна, хто то все вигадав?! ))) А моя бідна вчителька української родом їз Західної України все хитала головою, слухаючи жахливу вимову слів у віршах в моєму виконанні. Та це не завадило їй на випускному концерті дати мені роль баби Палажки з "Кайдашевої сім'ї"))) "Ой люди добрі, що ж мені на світі божому робитииии..?",- і далі за текстом волала я зі сцени. Батьки сміялися до сліз .
А потім,вже на роботі, була мова ділова-шаблонні фрази офіційного документообігу-нічого особистого, онлі бізніс)))
І лише познайомившись з тобою, я відкрила для себе українську як мову свого серця.Нею пишу тобі листи про дурнички та серйозні речі, про буденні або чудові події, про свої відчуття. Моєю -твоєю-нашою мовою.

Жила-була маленька Мишка. Вона була польовою і кожного ранку прокидалася рано-вранці, коли ще сонечко тільки починало плести своє мереживо з тіней на всьому навколо. Пшениця цього року  видалася на славу. Колосиста, висока, а як вона шурхотіла, коли починав дмухати навіть найменший вітерець.

Мишка дуже любила слухати ту пісню поля, пережовуючи мрійливо яку-небудь  трісочку на сніданок...І от, в один з таких прекрасних ранків на узбіччі біля поля зупинилася  автівка. Подорожуючі вийшли розім'яти ніжки, подихати повітрям і насолодитися тишою тутешніх місць. З ними була маленька дівчинка, яка весь час стрибала та метушилася навколо авто. Мишка з цікавістю спостерігала за тим, що відбувалося і, коли люди поїхали вже було хотіла бігти у своїх справах далі. Але помітила на землі, поміж високого колосся, якийсь предмет. Ним виявилася яскрава книжка, яку мабуть загубила та маленька дівчинка. В книзі було багато зображень гарних, добре вбраних панянок... Не те щоб Мишка була незадоволена своїм життям, але промайнуло у неї в голові: от якби я стала дівчиною і могла би чепуритися як вони... І як то іноді буває, не встигнемо ми про щось подумати, як воно миттю стає реальністю. Звідкись налетів страшний вітер, підхопив нашу мрійницю і поніс її кудись дуже далеко від її рідної домівки...

Колии вітех вщух, вона побачила себе гарною молодою дівчинкою десь посеред великого і гамірного міста...Лиш маленьке зернятко пшениці, яке залишилося у неї в кишені, нагадувало про минуле життя...Вона знала: варто їй з'їсти те зерно, як вона знову повернеться до свого мишиного життя і вже ніколи не буде людиною.
І хто зна, чи стала наша Мишка щасливою...бо вона дуже швидко загубилася в натовпі пасантів і ми більше ніколи не зустрічали її...

Лиш іноді, високо над містом з'являлася якась молода особа, щоб усамітнитися і поглянути на все навколо.

[ Читати далі ]