хочу сюди!
-
-
50 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
Сонячна система зовсім не така, як ми звикли думати
- 22.05.24, 09:28
- НЕЙМОВІРНЕ ПОРУЧ
Виявляється, Сонячна система зовсім не така, як ми звикли думати
Земля – кругла, Меркурій – найгарячіша планета, а Сонце – жовте. Здавалося б, це прості істини, відомі навіть тим, хто не відвідував шкільні уроки астрономії. Насправді ж все трохи інакше.
У цій статті зібрано для вас кілька досить поширених помилок з повним їх викриттям.
Земля має форму ідеальної кулі?Це так і не так одночасно. Форма Землі постійно змінюється через безперервний рух літосферних плит. Звичайно, швидкість його невелика – в середньому вона становить не більше 5 см в рік, – однак це впливає на «профіль» нашої планети, який далекий від ідеальної гладкості.
[ Читати далі ]
11
Згадати все. )
- 21.05.24, 18:02
- КОСЯК
Сьогодні цікавий день. День коли на дворі чую згадки між сусідами як ми чудово жили , що цінували , і що нас спонукає бути людьми, що нас об"єднує , ) в що ми вірим , і в чому цінність нашого буття не дивлячись ні на що. ) Існує два аспекти бачення:
Перший : - він хоче щоб ми не втрачали віри в те, що все буде добре.
Перший : - він хоче щоб ми не втрачали віри в те, що все буде добре.
Другий: - це те, що ніхто і ніщо нас не зламає бути людьми і вірити один в одного.
Третє - в мене є сумнів, ) але хтось колись заклав в нашу свідомість генетичний код невідворотністі руху тільки в перед, і як базову цінність заклав життя, і все що спонукає до цього. )
Четверте - це свобода , при чому повна свобода від рабства, і понукань до нього.
Про два аспекти - це не помилка, інші в сучасному суспільстві - не потрібні. Ви повинні стати рабом для йолопів які вами рулять , і в тому нічого не тямлять, і які вирішили що ви м`ясо, яке їм винне, ... вони вкрали не тільки Ваш хліб , але і життя, і Ви ще їм маєте бути вдячні за це...
Ніби нічого особливого, все природньо, але може побачите сенс буття ? Хтось таки підмітив і відтворив цілком реально.
Третє - в мене є сумнів, ) але хтось колись заклав в нашу свідомість генетичний код невідворотністі руху тільки в перед, і як базову цінність заклав життя, і все що спонукає до цього. )
Четверте - це свобода , при чому повна свобода від рабства, і понукань до нього.
Про два аспекти - це не помилка, інші в сучасному суспільстві - не потрібні. Ви повинні стати рабом для йолопів які вами рулять , і в тому нічого не тямлять, і які вирішили що ви м`ясо, яке їм винне, ... вони вкрали не тільки Ваш хліб , але і життя, і Ви ще їм маєте бути вдячні за це...
Ніби нічого особливого, все природньо, але може побачите сенс буття ? Хтось таки підмітив і відтворив цілком реально.
5
А Ви цікавитесь можливостями штучного інтелекту?
- 21.05.24, 14:51
Натхнення від штучного інтелекту для прихильників та прихильниць вишивки у Інстаграм за посиланням
Запрошую до перегляду усіх охочих!
5
О сильных людях-!
- 21.05.24, 11:03
Сильных не любят,и неважно-это мужчина или женщина,они неудобны.Ими нельзя управлять.Они слышат себя,знают,чего достойны,и не готовы от этого отказываться.Внутри у них якоря,которыми они прочно держатся за желание жить без грязи,и быть счастливыми вопреки всему.Внутри у них крепкие корни,которые нельзя вырвать или разрушить.Как нельзя разрушить и их железные принципы,чувство собственного достоинства,мораль и веру в самих себя.Сильные способны выдержать любую правду,удары судьбы,пытку предательством,и шторма из собственных эмоций в одиночку.Они не боятся боли,ибо пережив войну в собственном сердце,и пройдя через личный ад,научились превращать раны в мудрость и наслаждаться жизнью,сохранив в сердце красоту,и нежность.Сильные не маячат на чужих дорогах,не торгуют счастьем,не вымаливают любовь,но если Веленная пошлёт им это чувство,то примут его как великий дар,и никогда не предадут того,кого любят.Живут честно,поступают по совести,не бравируют своей историей,не учат других жить,а предпочитают углублять,и развивать себя.Несут свой крест,не перекладывая его на чужие плечи,отвечают за сказанное,и сделанное ими,а в падениях винят только себя,извлекая из ошибок уроки-!-Сильным свойственно делать правильные выводы вместо пустых сожалений.Разборчивы во всём,их нельзя прогнуть,навязать чужеродное против их желания,и воли.Никогда,и ни при каких условиях.А ещё они умеют уходить.Сильные умеют уходить однажды,и навсегда. Не испытывайте их чувства,характер и терпение на прочность-сломаетесь...всем Добра-!
6
Рана
- 20.05.24, 18:56
Ми виїхали з райцентру ще вдосвіта, що давало мені надію дістатися додому вже вранці. Дорога одразу за містечком виявилася хорошою і геть новенькою; я не пам'ятав її такою – певно, зробили за місяці моєї відсутності. Від усвідомлення того, скільки тут усього змінилося за цей час, було щемно й радісно водночас – я нарешті повертався у свою стихію, знайому, однак нову й загадкову в цій оновленій невідомості. Але заодно я не міг позбутися жалю, що не став свідком тому оновленню й пропадав далеко, поки життя текло своїм звичним плином, та все повз мене.
Авто невагомо летіло над новенькою трасою, здіймаючи ефемерну куряву, що клубилася та злітала догори в білому світлі фар, зоряним пилом линучи до неба. Якби подивитися на те з висоти крізь непевні вранішні сутінки, обрамлена холодним світлом цятка нашого авто виглядала б тим самим. Самотня часточка зоряного пилу.
Мене переповнювали думки й слова, але зрештою сказати було нічого, як і не було чого сказати моїм побратимам. Гришко, що сидів поруч із водієм, лише задумливо пробурмотів «Покурити б зараз», на що Вадим у відповідь лише мовчки дужче натиснув на газ. Це очевидно означало відмову, тому Гришко й собі замовк, не маючи сміливості сперечатися зі старшим.
Народження нового дня застало нас на цій дорозі. Власне, воно вже давно відчувалося у міру того, як набирала барви багряна заграва з одного боку неба і як розчинявся у безмежній синяві блідий та тонкий серпик спадаючого місяця. Сонце визирнуло з-за обрію все одно несподівано для мене. Спочатку показався лиш краєчок понад темним чубчиком лісосмуги. У якийсь момент я ладен був повірити, що те світло розчепиться у повітрі на дві руки – малиново-червоний бог постане над виднокраєм, розливаючи над землею гарячі полум'яні струмені.
Однак зрештою над темрявою нічного лісу викотилася та сама знайома куля, і скоро весь світ навколо прояснів. Вадим зрештою сам не витримав, але зупиняти авто не став – відкрив вікно і жадібно затягнувся цигаркою. Проте її дим не міг перебити потоки смачного й свіжого повітря, що увірвалося в салон. Такого духмяного й соковитого, яким воно буває лише рано-вранці.
Яким воно буває лише навесні.
Не могло бути кращої пори року й кращої частини доби, аби завершити цей нескінченний шлях додому. Весна вже не лише відчувалася на смак, а повноправно крокувала округою. Зі сходом сонця ми могли самі впевнитися в цьому, наче вперше, наче я не помічав подібного навколо себе ще вчора, а зараз раптово прозрів.
Мені пощастило прозріти у цей дуже короткий проміжок, коли майже всі дерева навколо стояли в білосніжно-весняному вбранні. Осяяні новим сонцем, вони відблискували до сліпоти, ліниво гублячи тендітні пелюстки в уже насичено-зеленій свіжій траві. Той зелений килим дивно пасував до вбраних у світле дерев, хай і був досі непевно-коротким. Це вже скоро ця трава шаленітиме й хвилюватиметься хвилями в половину людського зросту, дерева вкриються густим листом, а навколо лементуватимуть птахи й жаби. Але для мене найбільше важили саме ці дні, коли все тільки прокидалося з важкої чорної збайдужілої зими, з неодмінною вірою, що далі ставатиме тільки більше зела й тепла.
Дорога стрічкою звивалася природним узвишшям, що дозволяло озирати околицю одразу з двох боків. Скоро скінчилася відремонтована частина, авто заскакало на більш звичних вибоїнах та ямах, і Вадим змушений був збавити ходу. Та як би я не хотів нарешті побачити батьківську хату, водночас радів тому, що мав трохи більше часу роздивитися і пригадати краєвиди обабіч нас.
Річки й ставки, села й долини калейдоскопічним розмаїттям пропливали повз, і ми неслися повз них. Здається, я колись знав напам'ять назви цих сіл, хоча ніколи в них не бував – так, лише постійна декорація дороги додому, яка, однак, ніколи не набридала. У тому поєднанні природи й людського житла вбачалася божественна продумана гармонія. Світ, у якому хочеться бути завжди.
Одне з сіл, однак, наїжачилось убік дороги колючими хрестами околичного кладовища, нагадуючи, що так не вийде. Мені тоді стало жаль усіх, хто лежав там, чомусь особливо тих, хто помер навесні. Уходити, коли найтяжча пора року скінчилася, а попереду лише тепло й весняні барви, певно, мало бути найбільш прикро.
А ще між тими селами й лісами у долинах деінде зависав мій улюбленець – туман. Не безпроглядна безколірна імла, що затуляє все собою в непогожі дні, а легкий серпанок, що напівпрозорим покривалом м'яко слався над землею, ефемерний та чіткий водночас. Такий буває лише зрання, лише в особливі дні, як сьогодні. Я часто бачив його понад цією дорогою, коли доводилося вдосвіта виїжджати з села або вертатися до нього. Кожен раз мені хотілося зупинитись, кинути все і побігти полем назустріч серпанку – такому виразному, наче підійшовши до його краю, його можна було б торкатися руками або загорнутися в те марево як ковдру.
Кожен раз щось цьому заважало. Як і сьогодні, коли ми так само пролетіли повз. Зрештою, це скоро втратило будь-яке значення, бо над дорогою з'явився вказівник, від одного слова на якому все завмирало всередині. Моє рідне село. Нарешті. Вадим викинув у вікно черговий недопалок і звично буркнув щось коротке й непристойне. Гришко потер руками скроні й почервонілі від безсоння очі. Але для мене вони удвох на той момент вже перестали існувати.
Як водиться, село починалося з кладовища, що вже встигло добре потонути у весняній траві. Як і тонула в хащах крайня хата, як водиться, покинута. Далі хати замерехтіли перед очима надто швидко, бо Вадим зміг знову піддати газу на ґрунтовій, але рівній вулиці, на яку ми щойно звернули. Я точно був тут, усі ці паркани, хвіртки, зграйка гусей, вожак якої невдоволено зашипів нам услід, – це все жило в мені весь час розлуки так природно, що навіть здавалося неможливим, як довго я протягнув без нього.
А ось і ті ворота, які я найбільше хотів побачити, уже завбачливо відчинені до нашого приїзду. Попри ранню годину, у дворі зібралося немало людей, так що я одразу розгубився, бо не всіх міг упізнати чи пригадати. Проте швидко знайшов три найрідніші постаті на ґанку. І ось я нарешті знову тут, але ж чому ви такі нераді? Батько ще тримає себе в руках, лиш нервово покручуючи краєчок вуса, а мама з сестрою вже біжать до машини. Але чому ви голосите і плачете, навіщо ці сльози? Я ж нарешті вдома. Моя рана зовсім маленька, я виглядаю точнісінько як живий. Чому ж ви й далі плачете?
P. S. Ця коротка оповідка крутилася у моїй голові буквально декілька років, але тільки зараз вийшла на волю. Кожен раз, коли думав за неї братися, я відчував, що не зможу достатньо добре описати захват від весни з погляду персонажа, для якого вона насправді вже не настане. Та і зараз не певен, що в мене вийшло. Якби я записав цей текст ще тоді давно, він мав би бути присвячений нашим полеглим в АТО, ну а зараз це реквієм для всіх, хто пішов у всій цій нескінченній війні. Тим, хто лишився, всього життя не вистачить, щоб віддячити за вашу жертву.
11
