З лютого місяця, з невеликими перервами я просиділа в селі, а чоловік в Броварах. Дітей переполовинили, а кота переполовинити не вийшло, бо він один. Кіт сидів в селі зі мною.
Одного разу телефонує мені чоловік і починає плакатись, що мало того, що я сама десь, так і кота нема, а йому треба з кимось вранці пити каву, а ввечері поговорити. Ну, думаю, скучив... буде зараз вмовляти приїхати. А нє... починає нити, що йому треба кішка і тільки лиса.
Криза середнього віку штука серйозна. Що там перемикає не ясно, але мушу прислухатись. Не заведу кішку, він може впасти в нєрви. Пішла я шукати по своїх каналах, може хто продає недорого, може хто віддає. Ну і якось у Фейсбуці вспливає посилання друга на посилання ще когось, що віддають кішку. Я туди. Кішка в Броварах! Ну не диво?! Списались, поговорили, дійшли згоди. Забрав чоловік кицьку, радів як дитина. При чому раніше в такій поведінці він замічений не був. Але, як кажуть, що з літ, то з розуму. Радіє... шле мені відео і фоточки, бігає по магазинах шукає смачний корм. Диво та й годі.
На вихідні приїхав до мене в село. Заходить і ніжним голосом розповідає, як Ватрушечка його обпісяла.
Шо бля@ь? Ватрушечка? Обпісяла?
Ще раз. ВАТРУШЕЧКА. ОБПІСЯЛА.
При тому, що кішку, як я пам'ятаю, при передачі з рук в руки звали Аделіна.
Хто знає мого чоловіка, той мені хрен повірить, що в певний момент його так климануло. Якщо колись він впадав в істерику, що в маршрутці припали пилюкою його туфлі, то тепер його тупо обісцяла кицька і він гад спокійний.
Від появи Аделіни-Ватрушечки офігили всі. Мій Добі з порогу отримав по морді. Мене обматюкала на котячий мові. З розгону залізла на стіл і стала жерти мою святкову вечерю, що я приготувала для коханого чоловіка. Вночі вона відкрила всі кастрюлі, всі тумбочки, надгризла всі бублики і насрала... пардон накакала в спальні. Потім вона зігнала Добі з моїх грудей черговим ляпасом по рожевій морді і мирно вляглася на мені спати. Засинала я з тривогою...
Перше враження виявилося хибним. Просто киця за останні дні пережила багато стресу і взагалі вона добра і пухнаста... ОК, просто добра.
А з чоловіком ще треба вияснити. Бо ВАТРУШЕЧКА це, бляхо-мухо, серйоно. Ще рік тому кицька була би мінімум якась Джинжер.

Неодноразово був свідком того, що люди зі Сходу України боялися, що "Захід їх розірве"
І тільки з-за цієї дурної омани, піддавали своє життя страшним небезпекам.

Ваші припущення хібні.
Нормальні там люди.
А відсоток психопатів, такий же, як у вас на сході, навіть менший.
Там справді є люди, що будуть турбуватися за вас.
І якщо ви поважно їм вклонитеся, то їх увага до вас часто буде перебільшувати їх особисту увагу до своїх родин.
Я бачив та чув багато різного, аж до стрілянини між собою...
Та я точно знаю що : ті люди, що вклонялися хазяям хати - часто мали більше,ніж самі хазяї.
Люди.
Часто коли буває, що нам тре віддати частку своєї погорди іншим. Щоб отримати погорду інших до себе
Там вже ціла індустрія на допомогу "східнякам".
І вони справді змагаються, аби найліпше вам догодити.
Аби лише ви їх не ображали.

Тож , не ображайте.
Бо ви для них -
не пусте місце

Вже злили фото водія.

… выполнил поставленные задачи и отошёл на более выгодные рубежи.

(с))

[ Читати далі ]

Про Хубла: "У дурні визріває гігантська біологічна енергія. Його не долають ні совість, ні сумніви. Самолюбство його безмірно, мораль йому невідома. Він може зробити все, що завгодно, особливо вабить дурня пристрасть до руйнування, до переробки світу..." "
   (Андрій Дмитрович Сахаров).

-Ваня, пора на войну
 -А с кем воюєм?
-С фашистамі  

Хочется написать чего оптимистичного - жизнеутверждающего (ведь заметка традиционная с небольшим опозданием), но получается какая-то пафосная и неубедительная хрень. А так хочется изящности слога и красоты - завораживающей искренностью намерения.

Намерения - подарить надежду, а выходит до ужаса обычно и страшно: «Не переживай, всё будет хорошо… так или иначе мы все умрём». Получается объективно и пугающе реально, ведь сердце уже не откликается как прежде на разрушения и жертвы ночного обстрела. Мы шутим, смеёмся и грустим, йожим, едим, ходим на работу… наполняем свой путь  смыслом.

Смыслом, достойным нашей пугающей реальности. Мы даже гуляем под обстрелами: «Это ведь не нашу на голову? Это ведь на периферии?»

Фрактальчики хризантем, купленные у дядьки на «Кристалле». Удивительное сочетание небольших белых и бордовых цветов. Осеннее совершенство – привет из беззаботного прошлого.

Стаканчик чая из облепихи с мёдом. Обжигающий и горький двойной эспрессо - в кафешке, что через час будет закрыта.

Закатное солнце, буйство осенних красок, малолюдные улицы, побитые  «градами»… тишина брошенного, смертельно опасного города.

Впереди ночь и снова тянуть счастливый билет. Хочется подарить тебе надежду и уверенность на завтрашний день, хочется дать тебе веру в человеков и крепкий неомрачённый сон.